Прерія

РОЗДІЛ IX

Показавши читачеві, як Ішмаел Буш влаштував свою родину за обставин, для будь-кого іншого вельми скрутних, ми знов перенесемо сцену дії на кілька миль від щойно змальованого місця; зберігаючи, однак, необхідну й природну часову послідовність. Саме тоді, коли скватер із синами вирушили в прерію, як було сказано в попередньому розділі, на низині, що тяглася по берегах річечки, — на відстані гарматного пострілу від укріплення, — сиділи двоє чоловіків і обговорювали достоїнства смачного бізонячого горба, засмаженого в повній відповідності до особливостей приготування цієї страви. Цей добірний шматок розсудливо відокремили від не таких цінних частин тулуба і, загорнувши в клапоть шкури з хутром, запекли у звичайній земляній печі; а тепер він лежав перед ласунами — шедевр кулінарного мистецтва прерій. Щодо соковитості, ніжності й своєрідного смаку, а також поживності, ця страва перевершувала найхимерніші витвори і найхитромудріші вигадки прославлених майстрів куховарства, хоч сервіровка була дуже проста. Двоє смертних, яким пощастило ласувати цим вишуканим наїдком американської пустелі, що йому здоровий апетит ще додавав смаку, щиросердо раділи своїй удачі.

Один із них, — той, чиєму знанню кулінарного мистецтва другий завдячував смачним обідом, — не поспішав, здавалося, скористатися плодами своєї майстерності. Щоправда, він їв, і навіть із задоволенням, але з тією помірністю, якій старість уміє підкоряти апетит. Зате його товариш не був схильний до стриманості. То був чоловік у розквіті літ і мужньої сили, й він віддавав трудам свого старшого друга найщирішу данину. Відправляючи в рот чудові шматки один за одним, він лише позирав на товариша, ніби передаючи цими розчуленими поглядами ту вдячність, якої не міг висловити.

— Відрізай від середини, хлопче, — мовив трапер, бо саме цей шановний житель безкраїх рівнин пригощав бортника трапезою. — Бери із самого осердя; там природа приготувала таку смакоту, що до неї не треба ніяких приправ, ані тієї вашої їдкої гірчиці.

— Коли б сюди та ще ківш меду, — сказав Пол, переводячи дух, — то, побий мене грім, це був би найсильніший харч, який коли-небудь випадав людині!

— Еге ж, правду кажеш, — підтакнув старий і засміявся своїм дивним сміхом, страшенно вдоволений, що так догодив товаришеві. — Харч таки сильний і дає силу тому, хто його споживає! На, візьми, Гекторе! — він кинув шмат м'яса псові, що терпляче й тужливо зазирав йому в очі. — Тобі, мій друже, як і твоєму господареві, треба на старості літ підживити свої сили. Ось, хлопче, собака, який весь свій вік їв і спав розумніше й краще — та й смачніше, сказав би я, — ніж будь-який король! А чому? Бо він користався дарами свого творця, а не зловживав ними. Його створили собакою, тож він і їсть, як собака. Людей же створено людьми, а жеруть вони, мов голодні вовки! Гектор — добрий і мудрий пес, і все плем'я в нього таке: ніколи не фальшували ні в дружбі, ні йдучи по сліду. А знаєш, чим різниться куховарство жителя пустелі й жителя поселень? Ні, я вже бачу по твоєму апетитові, що не знаєш. Отож слухай: один вчиться у людини, а інший — у природи. Один думає, що можна покращати дари творця, а другий скромно їм радіє — ось тобі й вся таємниця.

— Послухай, трапере, — озвався Пол, який небагато втямив з тих повчань, що ними його співрозмовник уважав за потрібне присмачити трапезу. — Поки ми з тобою тут житимемо, — а це, видно, буде довго, — я щодня вбиватиму по буйволу, а ти смажитимеш його горб!

— Не кажи, не кажи! Ця тварина добра, візьми хоч яку частину, — вся вона створена на харч людині. Однак я не хочу бути свідком такого марнотратства, щоб кожного дня вбивали по буйволові!

— Та яке ж це, з біса, марнотратство, старий? Якщо він увесь такий смачний, я берусь самотужки з'їсти його цілком, разом з копитами… Гей, хто там іде? Либонь, це хтось із довгим носом, і той ніс навів його на правильний слід, якщо він тільки шукав обіду…

Чоловік, чия поява урвала їхню розмову й викликала Полове зауваження, повільно йшов берегом річечки просто до двох ласунів. Оскільки він не мав грізного чи ворожого вигляду, бортник замість припинити свою діяльність, ще ревніше взявся жувати, ніби побоювався, що бізонячого горба не вистачить на всіх охочих. Трапер повівся інакше. Помірніший в їжі, він уже погамував свій голод і дивився на новоприбулого привітним поглядом, який ясно промовляв, що гість з'явився вчасно.

— Підходь, друже, — помахав він рукою, підохочуючи гостя, коли той, вагаючись, на мить зупинився. — Підходь, кажу. Якщо твоїм провідником був голод, то привів він тебе куди треба. Ось м'ясо, а цей хлопець дасть тобі смаженої кукурудзи, білішої за гірський сніг. Підходь, не бійся. Ми не хижаки, що жеруть один одного, а християни, які вдячно приймають усе, що пошле їм бог.

— Шановний мисливцю, — відповів учений, бо то був саме природознавець, який вирушив на чергову дослідницьку прогулянку. — Я надзвичайно радий цій щасливій зустрічі; в нас однакові уподобання, отже, ми неодмінно мусимо бути друзями.

— О господи! — вигукнув старий і, не дуже дбаючи про етикет, засміявся натуралістові просто у вічі. — Це ж той чоловік, який хотів мене переконати, нібито від назви тварини залежить її природа! Підходь, друже, ласкаво просимо, хоч, мушу сказати, від надмірного читання думки в тебе трохи плутаються. Сідай, поласуй оцим шматочком, а тоді скажеш мені, м'ясу якої тварини ми завдячуємо цим обідом.

Очі доктора Баттіуса (з пошани до цього добродія ми називатимемо його ім'ям, якому він сам віддавав перевагу) — очі доктора Баттіуса свідчили, що йому ця пропозиція припала до душі. Прогулянка на свіжому повітрі збудила його апетит і навряд чи сам Пол міг більше вшанувати куховарську майстерність трапера, ніж природолюб, коли почув це приємне запрошення. Він захихотів і усмішка, хоч як він намагався стримати її, залишалася на його обличчі, коли він умостився біля старого та без зайвих церемоній приготувався їсти.

— Я зганьбив би своє звання, — сказав він, з явним задоволенням проковтнувши шматочок м'яса і крадькома намагаючись розгледіти обпечену, зморщену шкуру, — авжеж, я зганьбив би свій фах, коли б на американському континенті знайшлася бодай одна тварина чи птиця, якої я не розпізнав би за однією з численних ознак, відомих науці. Це… гм… це м'ясо поживне й соковите… Дозвольте, друже, взяти ще трохи кукурудзи…

Пол, що їв собі з неабиякою старанністю, лише скоса поглядаючи на співрозмовників, як ото робить собака, коли йому смакує їжа, кинув докторові свою торбу, й на мить не припинивши свого заняття.

— Ти сказав, друже, що маєш багато способів розпізнавати тварин? — мовив уважний трапер.

— Багато. Так, багато, і всі вони безпомилкові. Скажімо, м'ясоїдних тварин визначають по їхніх різцях.

— По чому? — перепитав трапер.

— По зубах, що їх природа надала їм для оборони й для того, щоб розривати їжу. Крім того…

— Тоді пошукай зуби цієї тварини, — перепинив його трапер, бажаючи будь-що зловити на неуцтві того, хто здумав змагатися з ним у знанні природи. — Покрути-но цей шмат і спробуй знайти свої гризці.

Учений зробив, як було сказано, але ж, звичайно, нічого не знайшов, хоч скористався з нагоди добре роздивитися зморщену шкуру — та все намарно.

— Ну, друже, знайшов ти, що тобі потрібно, аби розрізнити, качка це чи лосось?

— Певне, тут не ціла тварина?

— Ясна річ! — вигукнув Пол, припинивши їсти з тієї простої причини, що йому вже не лізло. — Я відшматував від неї кілька фунтів — зважено на найточнішому безмені на захід від Аллеганських гір. Але по тому, що залишилося, — він із жалем подивився на шмат м'яса, якого вистачило б іще на двадцятеро чоловік, а він уже не здатен був проковтнути й ріски, — ви можете скласти собі уявлення. Ріжте від осердя, як каже старий, там сама смакота.

— Від серця! — скрикнув доктор, у глибині душі потішений, що нарешті може дослідити якийсь певний орган. — Так, дайте-но мені поглянути на серце — по ньому відразу можна визначити рід тварини… Ні, звичайно, це не cor…[31] Ага, все зрозуміло: судячи з характерної риси — тварина ця, очевидно, дуже гладка, — входить вона до ряду Belluae[32].

Трапер зайшовся від добродушного, безгучного сміху, який, однак, на гадку ображеного природознавця, був дуже недоречний, бо така невихованість не тільки перепиняє розмову, а й викликає застій думок.

— Послухайте його лишень, — значить, це бельбухи і ходять вони рядами! — вимовив старий, вельми потішений очевидним збентеженням свого суперника. — А ще він каже, що це не осердя! Гай-гай, чоловіче, хоч ти і вчений і вживаєш такі слова, що їх, кажу відверто, не зрозуміє жоден народ чи плем'я на схід від Скелястих гір, — ти від правди ще далі, ніж від поселень. А риси там чи рисі — я знаю одне: ці тварини тисячами пасуться в преріях, і в руках у тебе ніякий не карк, а шмат буйволячого горба, такий соковитий, що кращого й не треба!

— Шановний старий, — сказав Оубед, силкуючись притлумити роздратування, що, як він уважав, не пасувало його гідності, — ваша система абсолютно помилкова — від передумов до умовиводів; а ваша класифікація настільки плутана, що в ній змішалися всі відмінності, що їх визнає наука. У буйвола зовсім немає горба, й м'ясо його несоковите, і несмачне, тоді як даний об'єкт характеризується саме…

— Е ні, отут я проти вас і цілком на боці трапера, — втрутився Пол Говер. — Той, хто каже, що м'ясо буйвола несмачне, не гідний його їсти![33]

Доктор, який досі удостоїв бортника лише побіжного погляду, пильно подивився на юнака і ніби впізнав його.

— Головні відмінні риси вашого обличчя, друже, — сказав він, — мені знайомі: вас чи якогось іншого представника вашого класу я десь бачив.

— Ми колись зустрічалися в лісах на схід від Великої ріки: ви ще намовляли мене вистежити шершня до його гнізда. Ніби я підсліпуватий і можу серед білого дня переплутати справжню медоносну бджолу з кимсь іншим! Пам'ятаєте, як ми проблукали цілий тиждень? Ви полювали на своїх жаб і ящірок, я шукав дупла й колоди — попрацювали на славу! Я набрав повні баклаги найсолодшого меду, який коли-небудь посилав у поселення, та ще й додому привіз десяток вуликів[34]. А ваша торба просто кипіла плазунами — справжнісінький тобі звіринець! Я не наважився тоді вас запитати — ви, певне, наглядач музею?

— Ось вам ще один з їхніх злих вчинків! — вигукнув трапер. — Вони вбивають оленя, і лося, і дику кішку, і всіх звірів, що заселяють ліс, потім напихають їх старим ганчір'ям, управляють їм у голови скляні очі, а тоді виставляють напоказ, називаючи створіннями господніми, ніби витвір смертного може зрівнятися з тим, що створив бог!

— Авжеж, я знаю вас! — відгукнувся Оубед, на якого ремство трапера не справило видимого враження. — Так, знаю, — він дружньо простяг Полові руку. — То був дуже плідний тиждень — мій гербарій і каталоги коли-небудь доведуть це. Так, я добре пам'ятаю вас, юначе. Ви з класу ссавців, ряду приматів, роду homo, різновиду — кентуккійців. — Природознавець зупинився, щоб посміятися з власного дотепу, а тоді вів далі. — Коли ми розлучились, я вирушив у дальню подорож, уклавши угоду з чоловіком на ймення Ішмаел…

— Буш! — перепинив його нетерплячий і необачний Пол. — Їй-богу, трапере, це той самий кровопускач, що про нього мені казала Еллен!

— Значить, Неллі не оцінила мене як слід, — заперечив чесний учений, — бо я зовсім не належу до флеботомічної школи, і замість пускати кров, очищаю її.

— Я обмовився, друже. Дівчина казала, що ви дуже вправний лікар.

А ось тут вона недооцінила мої достоїнства, — відповів доктор Баттіус, скромно вклоняючись. — Але Еллен славна й добра дівчина, і до того ж розумна. Так, я завжди вважав Еллен Уейд доброю і милою дівчиною!

— Он як, хай мені чорт! — закричав Пол, впустивши шматок м'яса, що його обсмоктував, неспроможний відірватися від страви, й люто втупився просто в рот природознавцю, який ні про що не здогадувався. — Здається, ви не від того, щоб і Еллен запхати до своєї торби!

— Та я не зачепив би й волосини на її голові, навіть за всі багатства рослинного й тваринного світу! Моє почуття до цієї дитини можна назвати «амор натураліс» чи, правильніше, «амор патернус» — тобто батьківською любов'ю.

— Отож-то, це більше ліпить вашому вікові, — холодно сказав Пол, знов простягши руку по впущений шматок м'яса. — А то ви були б наче старий трутень в одному вулику з молодими бджілками.

— В тому, що він каже, є резон, бо так воно ведеться в природі, — зауважив трапер. — Але, друже, ти сказав, що живеш у таборі Ішмаела Буша?

— Саме так. На підставі нашої угоди…

— Угоди там чи погоди — мені байдуже, бо я знаю одне — ставити капкани, щоб мати собі кусень хліба на старість; правда, кажуть, що тепер зберігають шкури якимсь новим способом, незалежно від погоди, та я вже давно не вбиваю тварин, хіба що на харч і одіж. Так от, я сам бачив, як сіу вдерлися до вашого табору і вкрали всю худобу, не залишивши бідоласі, що його ти називаєш Ішмаелом, ні коня, ні корови — жодної худобини.

— За винятком Азінуса, — пробурмотів доктор Баттіус, який тим часом ласував буйволячим горбом, забувши й думати про те, чи існує такий за даними науки. — Азінус доместікус амеріканус — оце все, що в нього залишилося!

— Дуже радий почути, що в нього лишилося так багато, хоч і не знаю, наскільки корисні тварини, що ти їх назвав; та воно й не дивно — адже я так давно живу далеко від поселень. Але скажи мені, друже, що за вантаж переселенець ховав під білою парусиною? Він так його стереже, і ладен зубами обороняти його, наче вовк рештки дичини, що полишив мисливець.

— То, значить, і ви чули про це? — вигукнув Оубед, з подиву впустивши шматок, який саме підносив до рота.

— Ні, я нічого не чув, але я бачив парусину, а коли спробував довідатися, що під него, мене ледь не загризли!

— Ледь не загризли? Отже, тварина ця м'ясоїдна! Як на ursus horridus, то вона надто спокійна; був би це Canis latrans[35], його виказав би голос. І взагалі, якби ця тварина належала до ряду verae[36], Неллі не поводилась би з нею так сміливо. Шановний мисливцю! Самітний звір, якого вдень зачиняють у фургоні, а вночі — в наметі, бентежить мене більше, ніж увесь список quadrupedium, і саме тому, що я не знаю, як його класифікувати.

— Ти гадаєш, це хижак?

— Я знаю, що це квадрупедіум; а що вам загрожувала небезпека, то, значить, ця тварина м'ясоїдна.

Протягом цього плутаного діалогу Пол Говер сидів мовчазний і задуманий, з глибокою увагою поглядаючи на співрозмовників. Але тут щось у тоні вченого його схвилювало, і ледве той вимовив своє твердження, юнак запитав руба:

— Зачекай, приятелю, а що таке «квадрупедіум»?

— Примха природи, де її безкінечна мудрість виявилася менше, ніж звичайно. Якщо одну пару кінцівок можна було б замінити парою обертових важелів — згідно з удосконаленням у моєму новому ряді фалангакрура (в просторіччі — важеленогі), — то, безперечно, вся конструкція стала б значно досконалішого і гармонійнішою. Оскільки ж квадрупедіум є такий, який він є, я називаю його примхою природи. Саме так, примха природи.

— Слухай-но, добродію, ми в Кентуккі не дуже тямимо у всіх цих книжних хитрощах. Що «примха природи», щб «квадрупедіум» — нам однаково незрозуміло.

— Квадрупедіум — це чотиринога тварина, звір.

— Звір! Отже, ви думаєте, що Ішмаел Буш возить із собою звіра в клітці?

— Я це знаю. Наставте-но своє вухо — ні, не буквально, друже, — додав він, помітивши здивований погляд Пола, — а фігурально, тобто послухайте, і ви почуєте. Я вже повідомив вас, що внаслідок угоди я подорожую з вищезгаданим Ішмаелом Бушем. Проте, хоч я і погодився виконувати певні обов'язки під час цієї мандрівки, не було такої умови, що подорож мусить бути семпітернум, тобто вічною. Крім того, хоч про цей край і не можна сказати, що його всебічно вивчено наукою, і для природознавця це незаймана цілина, однак рослинний світ у ньому вельми бідний. Отже, я давно вирушив би на кілька сотень миль східніше, коли б не палке бажання дослідити, описати й класифікувати звіра, про якого йдеться. І я сподіваюсь, — провадив він далі, притишуючи голос, ніби звіряв слухачам велику таємницю, — умовити Ішмаела Буша, щоб він дозволив мені зробити розтин цієї тварини.

— Ви бачили звіра?

— Не органами зору, а набагато точнішим баченням: умовиводами й висновками з наукових передумов. Я спостерігав звички тварин, юначе, отже, керуючись доказами, на які не ввернув би уваги пересічний дослідник, можу сміливо твердити, що цей звір великий, малорухливий, — може, перебуває в сплячці, — зажерливий і, за свідченням шановного мисливця, лютий і м'ясоїдний!

— Хотів би я, приятелю, знати, — сказав Пол, на якого цей опис справив неабияке враження, — чи це звір узагалі!

— Щодо цього не може бути жодного сумніву: крім змальованих мною звичок, ми маємо твердження самого Ішмаела. Кожен мій висновок має щонайточніше обгрунтування. Мене спонукає, юначе, не пуста цікавість, бо я сподіваюсь, що мої дослідження, по-перше, служать науці, а по-друге, корисні моїм ближнім. Я палав бажанням дізнатися, що саме приховує Ішмаел в наметі, який він так ревно оберігає і до якого я, згідно з нашою домовленістю, протягом певного часу не повинен підходити ближче ніж на стільки ось ліктів, у чому я присягнув богами. Всякий юс юрандум, тобто обітниця — діло серйозне, і жартувати з цим не можна; але, оскільки моя експедиція залежить від цієї умови, я погодився, маючи можливість спостерігати на відстані. Днів десять тому Ішмаел, зглянувшись на мене, скромного служителя науки, повідомив, що в фургоні міститься звір, якого він везе в прерію як принаду: з її допомогою він сподівається піймати інших тварин того ж роду або й виду. Відтоді моє завдання значно полегшилося: мені лишалося тільки спостерігати звички тварини і записувати наслідки спостережень. Коли ми досягнемо того місця, де цих звірів, як кажуть, дуже багато, я матиму змогу вільно оглянути даний екземпляр.

Пол слухав, як і досі, в глибокому мовчанні, поки вчений закінчив це дивне пояснення. Але тоді бортник недовірливо похитав головою і визнав за потрібне сказати:

— Послухайте, приятелю, старий Ішмаел запхав вас у дупло, на самісіньке дно, де вам від ваших очей не більше користі, ніж трутню від жала. Я теж знаю дещо про цей фургон, а ваш скватер просто брехун. Скажіть, друже, хіба стала б така дівчина, як Еллен Уейд, приятелювати з диким звіром?

— А чом би й ні? — відповів природознавець. — Нел дівчина допитлива і з задоволенням збирає ті скарби знань, що їх я змушений розкидати в цій пустці. То чом би їй не вивчати звичок якої-небудь тварини, хай хоч і носорога?

— Легше, легше! — рішуче відказав бортник, не такий освічений як доктор, але, безперечно, обізнаніший у цьому питанні. — Еллен дівчина відважна й має свою думку, або ж я в ній дуже помиляюся; але, попри всю свою хоробрість і сміливий вигляд, вона всього лише жінка. Чи я не бачив, як вона, бува, плаче…

— Отже, ви знайомі з Неллі?

— Та ні, хай мені чорт! Але жінка — то завжди жінка, і всі книжки в Кентуккі не змусять Еллен Уейд увійти в намет до хижака!

— Мені здається, — спокійно зауважив трапер, — тут щось не так. Скватер не любить — я сам у цьому пересвідчився, — щоб хто-небудь зазирав у намет, і я маю певні докази, — куди певніші, ніж ваші, — що в фургоні немає ніякої клітки із звіром. Ось Гектор. Цей собака з доброго роду, і кращого нюху, ніж у нього, не знайти; так от, був би там звір, Гектор давно б уже сказав про це своєму господареві.

— Отже, ви порівнюєте людину до собаки? Неуцтво до знання? Інстинкт до розуму? — скипів доктор. — Яким чином, скажіть мені, коли ваша ласка, може собака розпізнати звички, вид чи рід тварини, як то робить освічена, розумна, озброєна знаннями, могутня людина?

— Яким чином? — холоднокровно повторив старий. — Слухай — і коли ти думаєш, що шкільний учитель може навчити розуму краще, ніж всевишній, то побачиш, як глибоко ти помиляєшся. Чуєш, щось ворушиться в чагарнику? Гілки тріщать уже хвилин п'ять. Можеш мені сказати, хто там?

— Сподіваюсь, то не лютий звір! — вигукнув Оубед, у пам'яті якого ще збереглася зустріч із веспертіліо горрібіліс. — Однак у вас є рушниці: про всяк випадок треба їх зарядити — від мого дробовика пуття мало.

— Мабуть, він правий! — відгукнувся трапер, беручи рушницю, яку він на час обіду відклав убік. — А все-таки скажи, що це за тварина?

— Це поза межами людських знань! Навіть сам Бюффон не сказав би, чотиринога це тварина чи належить до ряду змій! Вівця чи тигр!

— Тоді твій Буфон дурень проти мого Гектора! Гей, песику! Хто там, собако? Поженемося за ним чи дамо пройти?

Собака, який уже порухом тремтливих вух сповістив досвідченому траперові, що підходить якийсь невідомий звір, підвів голову й розтулив губи, ніби збираючись показати рештки зубів. Але тут-таки, відмовившись від свого войовничого наміру, він понюхав повітря, стріпнувся і знову мирно ліг.

— Ну, лікарю, — сказав переможно трапер, — я певен, що в гущавині немає ні дичини, ані хижака; знати це дуже важливо людині, яка надто стара, щоб марнувати свої сили, але й не хоче потрапити пумі на обід!

Собака перепинив свого господаря, загарчавши, але й далі лежав, притиснувшись до землі.

— То людина! — вигукнув трапер, підводячись. — Там людина, якщо я хоч трохи тямлю у звичках свого пса — ми з ним мало розмовляємо, але рідко коли не розуміємо один одного!

Пол Говер із швидкістю блискавиці схопився на рівні й, наставивши рушницю, загрозливо крикнув:

— Якщо друг, то підходь; якщо ворог, то начувайся!

— Друг, біла людина і, гадаю, добрий християнин! — почувся з чагарника голос, і через мить на галяві з'явився його власник.