Прерія

РОЗДІЛ VІІ

Уже зовсім подніло над безкінечним обширом прерії, коли Оубед вступив у табір. Учений так голосив за своєю уявною втратою, що відразу побудив сонливу скватерову родину. Ішмаел з синами й похмурий брат його дружини хутко повставали й тепер, при світлі сонця, помалу визначили розміри своїх збитків.

Ішмаел, міцно зціпивши зуби, оглянув нерухомі, важко навантажені фургони, подивився на збентежених, безпорадних дівчаток, що горнулися до своєї сердитої і засмученої матері, й подався в прерію, ніби йому стало душно в таборі. Слідом за ним рушили кілька його супутників, намагаючись прочитати в його похмурих очах, що їм робити далі. Всі, зберігаючи глибоку й похмуру мовчанку, піднялися на вершину нийближчого пагорба, звідки відкривався неосяжний круговид голої рівнини. Але нічого вони не побачили, крім самітного бізона, який пощипував бідну висохлу травицю, та ще докторового осла, що, скориставшись свободою, ласував поживнішим, ніж звичайно, кормом.

— Ті негідники залишили нам тільки одну худобину, щоб поглузувати з нас, — сказав Ішмаел, кинувши оком на осла, — та й то найнікудишнішу з усього гурту. Важкий тут грунт, хлопці, щоб виростити врожай, а все-таки доведеться якось добувати харч для стількох голодних ротів!

— У таких місцях рушниця краща, ніж мотика, — відповів старший син, зневажливо копнувши твердий, спраглий грунт. — Хай тут колупається той, хто звик обідати не кукурудзяною кашею, а жебрацькими бобами. Навіть ворона — й та наплачеться, літаючи над цією округою, поки щось знайде.

— А що скажеш ти, трапере? — запитав батько, показуючи, який слабкий слід залишив на сухій землі його могутній каблук, і засміявся злим, страшним сміхом. — Чи вибере собі таке місце чоловік, який ніколи не турбував чиновників, щоб йому справили папери на землю?

— В улоговинах грунт родючіший, — спокійно відповів трапер, — а ти, щоб дістатися до цієї похмурої місцини, проминув мільйони акрів, де той, хто любить порати землю, може збирати зерно бушелями замість тих пінт[26], що посіяв, і то не витрачаючи надто багато праці. Якщо ти прийшов шукати землю, то забрів на кількасот миль далі, ніж треба, або тобі доведеться подолати ще втричі довшу путь.

— Отже, біля другого моря можна знайти кращу землю? — запитав скватер, показуючи в бік Тихого океану.

— Так, я там бачив усе, — сказав трапер, який сперся на цівку своєї рушниці, опустивши її прикладом на землю, і, здавалося, з сумовитою втіхою пригадував минулі дні. — Я бачив води обох морів! На узбережжі одного з них я народився й виріс, ставши отаким-о молодцем, як той хлопець. Америка дуже зросла з часів моєї юності, друзі. Вона стала великою країною — більшою, ніж весь світ, яким він колись мені уявлявся. Майже сімдесят літ я прожив у Йорку — в провінції і штаті. Ти, певне, бував у Йорку?

— Ні, не бував, я ніколи не бував у містах; але я часто чув про той Йорк. Це, мабуть, широкий-таки поруб.

— Широкий! Надто широкий! Там навіть землю змордували сокирами. Такі горби, такі мисливські угіддя — і я бачив, як їх без найменшої гризоти оголяли, зрубуючи дерева, божі дари! Я лишався там, поки гупання сокир почало заглушати гавкіт моїх собак, а тоді подався на захід, шукаючи спокою. Болісною була моя подорож; болісно було йти крізь пущу, де падали зрубані дерева, тиждень у тиждень дихати, як мені довелося, задушливим повітрям димучих порубів! Далекий це край, штат Йорк, як подивитися звідси!

— Він лежить, я так гадаю, десь із того краю старого Кентуккі, хоч я ніколи не знав, на якій це відстані.

— Чайка відмахає крилами добру тисячу миль, поки побачить східне море. Але для мисливця це не така й важка путь, коли є затінок і дичина! Колись я в одну й ту саму осінь вистежував оленя в горах Делавару та Гудзону й брав бобра на річках Верхніх озер; але тоді око моє було бистре й точне, а ноги — як у лося! Мати Гектора, — він лагідно поглянув на старого собаку, що притулився до його ніг, — була тоді ще цуценям, а так і поривалася до дичини, хай тільки ночує запах. Попомучився я з нею, еге ж, попомучився!

— Твій собака старий: пристукнути його — милосердне було б діло.

— Собака схожий на свого господаря, — відказав трапер, ніби не дочувши жорстокої поради. — Він помре, коли вже більше не зможе полювати, і ніяк не раніше. Я думаю, у цьому світі на все є свій лад. Не завжди найпрудкіший олень втече від собаки, й не завжди найдужча рука тримає рушницю найпевніше. Погляньте-но довкола, люди: що скажуть янкі-лісоруби, коли прорубають собі дорогу від східних вод до західних і побачать, що рука, яка може одним помахом змести все, вже оголила тут землю, ніби глузуючи з їхньої недоброї пристрасті? Вони повернуть назад на свою стежину, як лисиця, що плутає погоню, й тоді огидний сморід їхніх власних слідів покаже їм, які вони були божевільні, спустошуючи землю. А втім, такі думки — не диво для того, хто вісімдесят літ споглядав людський безум, та хіба вони навчать мудрості людей, ще схильних до мирських утіх! Одначе вам треба поспішати, якщо не хочете відчути на собі всю хитрість і злобу темнолицих індіанців. Вони вважають себе законними господарями цього краю і рідко залишають білому що-небудь, окрім його шкіри, якою він так похваляється.

— Старий, — суворо запитав Ішмаел, — до якого народу ти належиш? Колір шкіри й мова в тебе як у християнина, а серцем ти, здається, разом з червоношкірими.

— Як на мене, то між народами нема великої різниці. Найулюбленіше моє плем'я розвіяне по землі, як пісок сухого річища, що його жене осінній ураган. А життя надто коротке, щоб пристосовуватися до людей чужого звичаю і ладу, як ото я колись був призвичаївся, проживши серед того племені чимало років. Та в мені немає і краплини індіанської крові, а щодо військового обов'язку, то я солдат народу Штатів; правда, тепер, коли вони мають ополчення й військові кораблі, їм не потрібна рушниця вісімдесятилітнього старого.

— Коли ти не зрікаєшся свого роду, я тебе запитаю напрямки: де сіу, які вкрали мою худобу?

— Де гурт буйволів, що його вчора вранці гнала пума на цій рівнині? Важко сказати…

— Друже, — почав доктор Баттіус, який досі уважно слухав, але тут відчув непереборне бажання втрутитися в розмову. — Мені дуже прикро, коли такий досвідчений і спостережливий венатор, чи то мисливець, як ви, припускається помилки, до речі, вельми поширеної. Тварина, про яку ви згадали, насправді належить до виду Bos ferus чи Bos Sylvestris[27], як його вдало назвали поети, і хоч має певну спорідненість із звичайним Bubulus[28], тобто буйволом, є зовсім іншим видом. Слово «бізон» тут доречніше, і я настійно прошу вас його і вживати, коли надалі вам трапиться згадати особину цього виду.

— Бізон чи буйвіл — яка різниця? Тварина ж та сама, як її не називай, і…

— Пробачте, вельмишановний венаторе: класифікація — душа природничої науки, кожна тварина чи рослина обов'язково характеризується особливостями, властивими її видові, і це завжди зазначається в його назві…

— Друже, — сказав трапер, аніскільки не збентежившись, — чи бобровий хвіст стане несмачний, коли бобра назвати норкою? І хіба вам смакуватиме м'ясо вовка, коли який-небудь книжник назве його олениною?

Оскільки старий запитував дуже серйозно, ба навіть трохи запально, то між співрозмовниками, один з яких був чистим практиком, а другий — ревним прихильником теорії, могла б розгорітися гаряча суперечка, якби Ішмаел не поклав цьому край, повернувшись до теми, що хвилювала його значно більше.

— Про боброві хвости й м'ясо норки можна побалакати на дозвіллі перед вогнищем, у якому палають кленові дрова, — втрутився він без усякої поваги до почуттів зацікавлених сторін. — Тепер не до іноземних слів, та й не до слів узагалі. Скажи мені, трапере, де ховаються сіу?

— Легше скапати, якого кольору пір'я у яструба, що ширяє он під тією білою хмариною! Коли червоношкірий завдав удару, він не чекатиме, поки йому за кривду відплатять свинцем.

— Коли ці жебраки-дикуни попереловлюють усю худобу, з них вистачить цього чи ні?

— Людська натура однакова, байдуже якого кольору шкіра. Хіба ти менше прагнув багатства, зібравши багатий врожай, ніж коли мав лише жменю зерна? Якщо так, то ти, либонь, не такий, як більшість людей, а я набачився їх за своє довге життя.

— Кажи прямо, старий, — перепинив його скватер, із силою вдаривши прикладом рушниці об землю. Його повільному розумові невтямки була ця неясна, з натяками, розмова. — Я запитав тебе про дуже просту річ, і ти, я певен, знаєш, що відповісти.

— Правду кажеш, я можу відповісти, бо надто часто бачив, як люди, подібні мені, не вірили, коли затівалося зло. Хай-но сіу зберуть усю худобу й переконаються, що ти їх не переслідуєш, вони повернуться, наче голодні вовки, забрати решту здобичі. А може, вони, як ті великі ведмеді, що живуть біля водоспадів на Довгій ріці, і не стануть зволікати обнюхувати свою жертву, а порішать її одним ударом лапи.

— І ви бачили названих вами тварин? — вигукнув доктор Баттіус, що не втручався в розмову, поки йому вистачило сил стримувати своє нетерпіння, а тепер наготувався обговорити важливу тему, тримаючи в руках, як довідник, відкритий нотатник. — Чи не скажете ви мені: той звір, якого ви стріли, належав до виду Ursus horribilis[29]? Чи мав він такі ознаки: вуха — заокруглені; лоб — склепінчастий; очі — без помітної додаткової повіки; зуби — шість різців, один несправжній, чотири розвинених кутніх…

— Кажи далі, трапере, ми ведемо з тобою серйозну розмову, — перепинив його Ішмаел. — Отже, ти гадаєш, ми ще побачимо грабіжників?

— Ні, ні, я б не назвав їх грабіжниками. Вони чинять за звичаєм свого народу, чи, коли хочеш, за законом прерії.

— Я пройшов п'ятсот миль, щоб знайти місце, де ніхто не гуркотів би мені у вуха про закон, — люто сказав Ішмаел. — І я не збираюся спокійно стояти на суді, де за суддю червоношкірий. Кажу тобі, трапере, коли ще хоч один сіу поткнеться до моєї стоянки, де-б вона не була, то він відчує на собі, чим заряджена моя стара кентуккійка, — скватер виразно ляснув по своїй рушниці, — нехай на грудях у нього буде медаль із самим Вашінгтоном[30]. Будь-кого, хто забирав чуже, я називаю грабіжником.

— Тетони, і пауні, й конзи, й десятки інших племен вважають ці голі рівнини своїми володіннями.

— І брешуть! Повітря, вода й земля — це дари природи, ніхто не владен ділити їх. Людина повинна пити, дихати, ходити, й тому кожний має право на свою частку землі. Незабаром ці державні землеміри поставлять свої циркулі й проведуть межі не тільки під нашими ногами, а й над головою! Почнуть писати на своїх учених пергаментах премудрі слова, за якими землевласникові — чи, може, він називатиметься повітровласником? — належить ось стільки акрів неба, де ота зірка — межовий знак, а ота хмара — щоб крутити його вітряк!

Це своє припущення скватер вимовив з якоюсь несамовитою зловтіхою і, скінчивши, зневажливо засміявся. На вустах то одного, то другого здорованя-сина почергово з'являлася весела, але грізна посмішка, обійшовши таким чином усю родину.

— Облиш це, трапере, — вів далі Ішмаел, трохи злагіднівши, як людина, що почуває себе переможцем, — ні ти, ні я ніколи не мали діла з паперами на право власності, з судовими виконавцями чи з деревами, позначеними зарубками; отож не марнуватимемо слів на пусті балачки. Ти вже давно живеш у цьому степу, так от і відповідай напрямки, без страху та вивертів: що б ти зробив, бувши на моєму місці?

Старий вагався, видно, йому дуже не хотілося радити в такому ділі. Однак, оскільки всі втупили в нього очі, й він, куди б не повернувся, зустрічав чийсь погляд, прикутий до його схвильованого обличчя, трапер печально й тихо відповів:

— Надто часто я бачив, як через пусту сварку проливалася людська кров, і не хочу знов почути гнівний голос рушниці. Десять довгих років прожив я один на цих голих рівнинах, чекаючи своєї години, й ні разу не завдавав удару ворогові, більш людиноподібному, ніж грізлі…

— Ursus horribilis, — пробурмотів учений.

Старий замовк, почувши його слова, але, зрозумівши, що це всього лиш думка вголос, вів далі тим самим тоном:

— Так, більш людиноподібному, ніж сірий ведмідь чи пума із Скелястих гір, якщо не брати до уваги бобра, мудрого й тямущого звіра. Що я можу пораяти? Навіть буйволиця — й та захищає своє дитинча!

— Тоді хай ніхто не каже, що Ішмаел Буш менше любить своїх дітей, ніж ведмедиця своїх ведмежат!

— Воно так, але місцина дуже відкрита, десятеро чоловік не вистоять проти п'яти сотень.

— Правду кажеш, — відповів скватер, кинувши оком на свій скромний табір. — Але щось можна вдіяти, коли є фургони й тополі.

Трапер недовірливо похитав головою і, показавши на хвилясту прерію у західному напрямі, мовив:

— З тих горбів рушнична куля долетить до ваших куренів; та що там куля — стріли з того гайочка, який у вас із тилу, не дадуть вам підвести голови, й ви сидітимете тут, мов байбаки з норах. Це не годиться! За три милі звідси є місцина, де можна, як я не раз думав, коли проходив мимо, протриматися багато днів і тижнів, коли мати мужні серця й дужі руки для бою.

Знов серед юнаків пробіг тихий смішок, що досить виразно свідчив про їхню готовність узяти участь і в ризикованішій справі. А скватер жадібно вхопився за думку, що її так неохоче висловив трапер, який, додержуючись свого особливого способу мислення, очевидно, переконав оебе, що мусить зберігати суворий нейтралітет. Після кількох запитань, прямих і наполегливих, скватерові пощастило дістати додаткові відомості, необхідні, щоб вирушити до згаданого місця; тоді Ішмаел, що у вирішальні хвилини був настільки енергійний, наскільки повільний за звичайних обставин, не зволікаючи, взявся до роботи. Хоч усі працювали завзято й старанно, завдання було нелегке. Навантажені фургони треба було руками відкотити по бездоріжжю прерії на значну відстань, керуючись вказівками трапера, який дав лиш загальний напрямок. Чоловіки працювали, не шкодуючи сил, але й жінки та діти також не лишалися без роботи. Поки сини, розподіливши між собою важкі фургони, тягли їх угору по схилу сусіднього горба, їхня мати й Еллен, оточені переляканою дітлашнею, повільно йшли слідом, зігнувшись лід вагою ноші, яку спроможні були нести.

Ішмаел сам за всім наглядав і всім розпоряджався, час від часу підставляючи своє могутнє плече під фургон, який загруз, поки побачив, що головну трудність подолали, — вони вибралися на рівне. Тоді він показав, куди прямувати, наказав не зупинятися, щоб не втратити здобутої з таким трудом переваги, й, кивнувши своєму шуринові, повернувся з ним до спустілого табору.

Весь цей час — добру годину — трапер стояв оддалік, спершись на свою рушницю, і мовчки спостерігав ті пересування, а біля його ніг дрімав вірний пес. Іноді схудле, але сильне, з твердими м'язами обличчя трапера осявала усмішка, наче сонячний промінь падав на старі руїни, й лише по ній було видно, як його тішила богатирська сила юнаків. Потім, коли валка рушила вгору, тінь задуми й смутку знов захмарила обличчя старого, й воно набуло свого звичайного виразу тихої печалі. В міру того, як фургони один за одним віддалялися від місця стоянки, він раз у раз уважніше придивлявся до тієї метушні і погляд його дедалі частіше зупинявся на маленькому наметі, який ще стояв разом із своїм фургоном, самітний і наче всіма забутий. Проте саме до нього покликав Ішмаел свого похмурого помічника.

Обережно й підозріливо озирнувшись, скватер із своїм супутником підійшли до маленького фургона і вкотили його під парусину намету так само швидко, як звечора викотили. Тоді обидва щезли за запоною; проминуло кілька тривожних хвилин, протягом яких старий, спонуканий жагучим бажанням довідатися, що означає ця таємничість, мимоволі підходив усе ближче, поки опинився ярдів за десять від забороненого місця. Коливання парусини свідчило, що люди, які сховалися під нею, щось роблять, хоч працювали вони, зберігаючи цілковиту мовчанку. Здавалося, обидва звикли до цієї роботи й кожний добре знав свої обов'язки: Ішмаелові не доводилося ні словом, ні порухом підказувати своєму понурому спільникові, що і як робити. Швидше, ніж ми про це розповіли, роботу всередині намету впорано, й чоловіки вийшли назовні. Надто заклопотаний своєю справою, Ішмаел не завважив трапера і взявся відкріплювати краї парусини від землі, закладаючи їх за борти фургона таким чином, щоб колишній намет знову став верхом фургона. Парусинове склепіння коливалося при кожному русі легкого фургона, в якому, певне, був той самий вантаж. Тільки-но закінчили роботу, як неспокійне око Ішмаелового помічника помітило постать уважного спостерігача. Кинувши голоблю, яку підняв був з землі, щоб замінити собою, тварину не таку розумну, але й не таку люту, як сам, він закричав:

— Хай я дурень, як ти часто кажеш, але поглянь сам: коли цей старий не ворог, я зганьблю батька й матір, назвуся індіанцем і піду полювати разом з сіу!

Хмара, з якої ось-ось шугоне стрімка блискавиця, не така, мабуть, чорна й грізна, як той погляд, що його Ішмаел кинув на незваного гостя. Він обдивився навкруги, ніби шукаючи, чим порішити надокучливого трапера; однак, згадавши, що йому ще знадобляться поради старого, стримався й проказав, начебто спокійно, але насправді задихаючись від люті:

— Слухай, незнайомцю, мені здається, що пхати носа в чужі справи — звичка жінок у містах і селищах, а чоловікові, який живе там, де вистачає місця для всіх, не годиться шпигувати за своїми сусідами. Якому правникові чи шерифові ти збираєшся продати свої новини?

— Я розмовляю тільки з одним суддею, і то лише у своїх приватних справах, — безстрашно відповів старий, виразно показавши рукою на небо. — 3 суддею суддів. Мої відомості йому не потрібні, а ви нічого не втаїте від нього, навіть у цій пустці.

Поважний і щирий тон трапера, здавалося, притлумив гнів його неотесаних співрозмовників. Ішмаел стояв у похмурій задумі, а його супутник мимохіть поглянув крадькома на безтурботне небо, що так привільно синіло в нього над головою, ніби й справді сподівався розгледіти всевидюще боже око на небозводі. Але поважні думки рідко затримуються на тривалий час у головах, що не звикли мислити. Скватер вагався недовго — спокійна мова, тверда, стримана манера старого захистили його від нових образ, коли не від насильства.

— Було б більш по-товариському, — почав Ішмаел досить суворо, проте в голосі його не було вже погрозливих інтонацій, — коли б ти допоміг штовхати один з фургонів, а не тинявся там, куди тебе не припрошували.

— Ту малу силу, яка ще залишилася в мені, я можу прикласти й до цього фургона, — відповів трапер.

— Ми що тобі, хлопчаки? — вигукнув Ішмаел, засміявшись люто й глузливо, і рвонув маленький фургон, який покотився так легко, ніби його тягла добра запряжка.

Трапер стояв, дивлячись услід фургону й гадаючи, що ж у ньому приховано, поки й він викотився на вершину, а потім щез за горбом. Тоді старий перевів погляд на спустіле місце стоянки. Безлюддя навряд чи стурбувало б трапера, що звик до самотності, коли б вигляд табору не нагадував про його недавніх мешканців і про те спустошення, яке вони залишили після себе і яке зразу помітив старий. Похитавши головою, він подивився вгору — небо синіло на тому місці, де раніше спліталися гілки дерев, що лежали тепер, позбавлені зелені, біля його ніг нікому не потрібними, покинутими колодами.

— Так, — пробурмотів він сам до себе, — мені слід було це передбачити — слід було знати! Таке мені часто траплялося бачити й раніше… І все-таки я привів їх сюди, а тепер ще й показав єдиний притулок на багато миль навкруг! Ось вона, людина, — її пристрасті й пиха, марнотратство й гріховність! Людина приборкує дикого звіра для своїх суєтних потреб і, позбавивши тварин їхнього природного корму, вчить їх нищити дерева, щоб погамувати голод…

Шерех у невисоких кущах, які ще залишилися на краях болотистої низини, що оточувала гайочок, де був табір Ішмаела, долинув до слуху трапера й урвав його розмову з самим собою. За звичкою, що її він надбав протягом довгих років життя в пущі, старий взяв рушницю навпереваги майже так само вправно й хутко, як колись замолоду, та раптом, схаменувшись, опустив її, а його обличчя набрало звичайного виразу печальної покори.

— Виходь, виходь! — гукнув він. — Птиця ти чи звір — дарма, ці старі руки не заподіють тобі лиха. Я наївся й напився — чого ж я стану позбавляти когось життя, коли ні в чому не маю потреби? Недалеко та година, коли птахи дзьобатимуть мої незрячі очі й сидітимуть на моїх кістках; бо якщо все живе створене, щоб померти, чому я маю сподіватися, що житиму вічно? Виходь, виходь, ці слабкі руки не заподіють тобі лиха.

— Спасибі на доброму слові, старий трапере! — закричав Пол Говер, жваво вискочивши із свого схову. — Мені не дуже сподобався твій вигляд, коли ти наставив на мене рушницю, — він свідчив, що ти й решту зробив би непогано!

— Правду кажеш, правду кажеш! — вигукнув трапер, самовдоволено засміявшись при згадці про свою колишню майстерність. — Були дні, коли мало хто краще за мене знав ціну отакій довгій рушниці, як оце в мене, дарма що тепер я здаюся старим і нікчемним. Так, правда твоя, юначе, колись небезпечно було шелеснути листочком на такій відстані, щоб я міг почути, чи висунутися червоному мінгові із своєї засідки. Ти чув про червоних мінгів?

— Про міног я чував, — сказав Пол, узявши старого попідруч і злегенька підштовхуючи його в напрямку гайочка, а сам тим часом швидко й занепокоєно озирався, ніби хотів перевірити, чи за ним ніхто не стежить. — Про звичайних чорних міног, але про якихось іншого кольору — не доводилось.

— О господи! — вів далі трапер, хитаючи головою і сміючись своїм дивним нечутним сміхом. — Цей хлопець переплутав індіанця з рибою! А втім, мінг не набагато кращий за тварину, ба навіть гірший, коли видудлить пляшку рому та має слушну нагоду нашкодити… Не забуду того клятого гурона з Верхніх озер, якого я збив з прискалку в горах, що за…

Голос його загубився в гущавині, куди він, не озираючись, пішов за Полом, надто заглиблений у свої спогади про події, які відбувалися півстоліття тому.