Прерія

РОЗДІЛ XІ

Тим часом працьовиті хвилини і безповоротні години робили своє діло. Сонце, що протягом дня намагалось пробитися крізь товщу туману, повільно скотилось у смугу ясного неба і звідти врочисто й пишно стало опускатися в імлисту далину пустелі, ніби сідало у води океану. Величезні гурти бізонів, що скубли траву на диких пасовиськах прерій, поступово щезали в сутінках, а безконечні зграї водоплавних птахів, які вирушили у свій щорічний переліт із незайманих північних озер до Мексіканської затоки, вже не розтинали крильми повітря, важке від роси й туману. Незабаром нічна тінь лягла на бескид, огорнувши й без того похмуру місцину габою темряви.

Як тільки почало вечоріти, Естер зібрала навколо себе дочок і, вмостившись на прискалку своєї самітної фортеці, приготувалася терпляче очікувати повернення мисливців. Трохи осторонь від стривоженої родини стояла Еллен Уейд, ніби хотіла підкреслити ту різницю, що була між ними.

— Твій дядько, Нел, ніколи не вмів рахувати, та, мабуть, уже й не навчиться, — мовила господиня після тривалої перерви в розмові про різні буденні справи. — Дуже він лінивий, наш Ішмаел Буш, коли йдеться про цифри та завтрашній день! Зрання до обіду протинявся отут, на скелі, пробайдикував, — тільки й знає, що складати якісь плани, про щось мріяти! — коли біля нього семеро найславніших хлопців, яких будь-коли жінка дарувала чоловікові. І що ж виходить? Уже ніч настає, а те, що слід було б зробити, так і не зроблено!

— Звісно, це нерозумно, тіточко, — відповіла Еллен, і її відсутній вигляд показав: дівчина сама не знає, що каже. — І поганий приклад для його синів.

— Ну-ну, дівчинко! Хто це тебе поставив суддею над старшими, га? Та ще й над тими, хто набагато кращий за тебе? Хотіла б я знати, хто на всьому пограниччі може дати гідніший приклад своїм дітям, ніж Ішмаел Буш? Покажіть-но мені, міс Причепо, ще таких хлопців, як ото мої сини, — щоб, коли треба, могли так швидко зрубати дерева і розчистити ділянку під посів, хоч мені, може, й не личить так самій говорити. А чи знайдеться такий, хто б пройшов житнє поле з краю в край на чолі женців, лишаючи після себе таку чисту стерню, як ото мій старий? А щодо своїх дітей, то він щедріший за лорда — варто лише синам заїкнутись, де б вони хотіли оселитися, й він тут-таки подарує їм цілу плантацію, і то без усяких там паперів!

Промовивши це, скватерова дружина засміялась хрипко і в'їдливо; їй луною відгукнулися маленькі наслідувачки, що їх вона готувала до того нехитрого та безладного життя, яким жила сама і яке, попри всю свою непевність, мало свої незбагненні чари.

— Егей, Істер! — долинув з рівнини знайомий голос. — Ти що там, празникуєш, поки ми шукаємо для тебе буйволятину й дичину? Давай униз, стара, з усім твоїм виводком — допоможете нам втягти нагору м'ясо. Що, зраділа, жінко? Мерщій усі донизу, хлопці вже підходять, а роботи тут вистачить на всіх!

Ішмаел міг і не напружувати легенів, бо його б і так почули. Ледве гукнув він свою дружину, як дівчатка, що тулилися до неї, схопились і всім гуртом, спотикаючись від нетерпіння, кинулися вниз небезпечним проходом у скелях. За малечею трохи стриманішою ходою поспішала Естер, і навіть Еллен не визнала за обачніше лишитися нагорі. Отож незабаром усі вони зібралися на відкритій рівнині біля підніжжя бескиду.

Тут вони побачили скватера, який згинався під вагою чудового жирного оленя, а поруч стояли двоє чи троє його синів. Невдовзі з'явився Ебірам; а через кілька хвилин надійшли інші мисливці, поодинці чи по двоє, але всі з трофеями своєї мисливської доблесті.

— На рівнині червоношкірих немає — принаймні сьогодні, — сказав Ішмаел, коли трохи вщухла метушня, викликана зустріччю. — Я своїми ногами пройшов по прерії багато довгих миль, а вже кому, як не мені, знатися на слідах індіанських мокасинів! Отож засмаж нам по шматку м'яса, стара, — а тоді й на боковеньку після денних трудів.

— Я не сказав би, що поблизу немає дикунів, — заперечив Мірам. — Я теж трохи тямлю в їхніх слідах, і коли мої очі не осліпли, я ладен присягнути, що індіанці десь тут. Але почекаймо, коли підійде Ейса. Він проходив там, де я бачив сліди, а хлопець теж знається на цьому ділі.

— Еге ж, хлопець знається багато на чому, — похмуро відповів Ішмаел. — Було б краще для нього, якби він думав, що знає трохи менше. Але чого нам непокоїтися! Нехай хоч усі племена цих сіу, скільки їх там є на захід від Великої ріки, були б на відстані однієї милі від нас, однаково їм не так просто буде вдертися на цей бескид, який обороняють десятеро сміливих чоловіків!

— Скажи краще дванадцятеро, Ішмаеле, дванадцятеро! — крикнула його сварлива жінка. — Бо коли ти вже визнаєш за чоловіка свого приятеля, що тільки й знає ловити метеликів та полювати на комах, то мене можеш вважати за двох! Дайте мені рушницю або дробовик — і я не поступлюся йому! А щодо сміливості… Оте однолітнє теля, що його вкрали злодії тетони, було найбільшим боягузом серед нас, а після нього — твій слинько-лікар. Ех, Ішмаеле! Ти рідко гендлюєш і завжди зазнаєш збитків. А найгірше твоє придбання — оця людина! Коли я поскаржилася йому, що болить нога, він порадив мені пластир на рот!

— Дуже шкода, Істер, — незворушно відповів її чоловік, — що ти так не зробила; гадаю, це тобі не зашкодило б. Гаразд, хлопці, коли індіанці й справді недалеко, як думає Мірам, то нам, чого доброго, доведеться лізти на скелю, залишивши свою вечерю тут. Отож забираймо швидше здобич, а про діла лікаря поговоримо на дозвіллі.

Ніхто не заперечував, і через кілька хвилин усі разом переобралися з відкритого місця на скелю, де було безпечніше. Тим Естер узялася куховарити, працюючи і лаючись з однаковою старанністю, аж поки приготувала вечерю; тоді вона покликала чоловіка так гучно, як муедзин скликає правовірних до молитви.

Коли кожний сів на своє звичне місце навколо паруючої страви, скватер подав приклад, вибравши собі апетитний шмат оленини, приготованої незгірш, ніж той бізонячий горб, бо майстерність куховарки додала смаку природним якостям дичини. Художник, якби він надумав перенести на полотно цю дику й незвичайну картину, вибрав би, певне, само цей момент.

Читач, очевидно, пам'ятає, що Ішмаел для свого укріплення вибрав самітний бескид, високий, зазублений і майже неприступний. Заклопотані люди тісно сиділи навколо багаття, що палало посередині майданчика на вершині, надаючи бескидові вигляд маяка, який спорудили в пустельних преріях, аби він освітлював путь шукачам пригод, котрі блукали по їхніх просторах. Відблиски полум'я вигравали то на одному, то на іншому засмаглому обличчі, кожне з яких мало свій власний вираз: від невинної простоти на личках дітей, змішаної з дивною домішкою дикості, що була властива їхньому примітивному життю, до тупої і незворушної байдужості, що відзначала обличчя скватера, коли він не був схвильований. Час від часу порив вітру роздмухував жарини, і коли здіймалися вгору язики полум'я, вони висвітлювали самітний намет, що наче завис в імлі. А все навкруги сповивала, як завжди в таку годину, непроглядна темрява.

— Не доберу, чого це Ейса здумав блукати о такій порі, — сердито сказала Естер. — А коли поїмо й приберемося, тут він і з'явиться, голодний, як ведмідь після зимової сплячки, і почне кричати, щоб його нагодували. Шлунок у нього — мов найкращий годинник у Кентуккі: чи ніч, чи день, а годину визначає точно, надто коли зголодніє, трохи попрацювавши.

Ішмаел суворо обвів очима своїх мовчазних синів, ніби чекаючи, хто наважиться виступити на захист відсутнього порушника. Але тепер, коли не було причини, яка б могла збурити їхні мляві вдачі, вельми велике зусилля треба було їм зробити над собою, щоб заступитися за бунтівного брата. Зате Ебірам, який після примирення виявляв чи то справжню, чи то вдавану турботу про свого недавнього супротивника, вирішив і тепер показати неспокій, якого ніхто не відчував.

— Добре, коли хлопець не наразився на тетонів! — пробурмотів він. — Дуже прикро буде, якщо Ейса, найхоробріший і найдужчий серед нас, потрапить до рук червоношкірих дияволів.

— Ти, Ебіраме, дбай краще про себе; та й язика тримай на припоні, коли він у тебе лише для того, щоб лякати жінку з купою дітлашні. Подивись-но, як зблідла Еллен Уейд! Чи не тих самих індіанців вона роздивлялася, коли мені довелося балакати з нею за допомогою рушниці, бо моєї мови вона не розуміла? Що сталося, Нел? Ти нам так і не пояснила, чого це раптом ти оглухла.

Колір обличчя у дівчини змінився так само раптово, як пролунав той постріл, що про нього згадав скватер. Вона залилась палючим рум'янцем, який перейшов навіть на шию, ніжно її забарвивши. Дівчина зніяковіло похнюпилась, але нічого не відповіла.

Чи то Ішмаелові ліньки було допитуватися, чи то він задовольнився сказаними ущипливими словами — невідомо, однак він підвівся зі свого місця і, потягнувшись усім важким тілом, наче відгодований бик, оголосив, що йде спати. Цей намір викликав загальне схвалення людей, які звикли жити тільки для задоволення своїх природних потреб. Один за одним усі розійшлися по своїх примітивних спальнях, — через кілька хвилин тільки Естер, яка вже встигла повкладати дітлахів, лишилася на голій вершині бескиду; та ще не спав вартовий внизу.

Хай хоч які не зовсім благородні звички виробило кочове життя в цій неосвіченій жінці, материнські почуття були надто глибокі, аби що-небудь могло їх легко викорінити. Була вона сильної, щоб не сказати лютої, вдачі, — коли вже розійдеться, приборкати її нелегко було. Проте, хоч вона й зловживала іноді своїми правами і становищем у родині, любов її до дітей, яка нібито зовні й не виявлялася, ніколи не згасала. Тривала відсутність Ейси непокоїла її. Смілива та безстрашна, Естер ніколи не боялася за себе і, не вагаючись, пішла б у темну безодню, над якою сиділа, вдивляючись у неї жагучим поглядом; але тепер її стривожена уява, підкоряючись материнському інстинктові, малювала їй всілякі лиха, що могли спіткати сина. Може, його й справді, як натякнув Ебірам, полонили племена, що поблизу полювали на буйволів; а може, його спостигло якесь інше страшне нещастя… Отак думала мати, а тиша й темрява ще додавали сили тривожним передчуттям її серця.

Схвильована цими думами, які відганяли сон, Естер сиділа на своєму посту, прислухаючись до найменших шерехів, схожих на людську ходу, з тією загостреністю чуттів, яка у тварин, що не набагато поступаються інтелектом цій жінці, називається інстинктом. Нарешті сподівання її нібито здійснилися: почулись довгождані звуки, й вона розрізнила невиразну постать біля підніжжя бескиду.

— Ну, Ейсо, ти таки заслужив, щоб ночувати на голій землі! — пробуркотіла жінка. Почуття її різко змінилися, що анітрохи не здивує тих, хто вивчав протиріччя та багатобічність людської натури. — Та ще й на твердій! Гей, Ебнере, Ебнере! Ти там заснув, чи що, Ебнере? Спробуй лишень пропустити його, перш ніж я спущусь! Я сама хочу подивитися, хто це там здумав турбувати серед ночі мирну, так, мирну й чесну сім'ю!

— Жінко! — пролунав у відповідь голос. Власник його намагався говорити рішуче, хоч і відчувалося, що він побоюється неприємних наслідків. — Жінко, ім'ям закону забороняю тобі кидати будь-який смертоносний снаряд! Я вільний громадянин і землевласник, маю дипломи двох університетів і вимагаю поваги до моїх прав! Облиш лихі наміри, стережись ненавмисного чи навмисного вбивства! Це я — ваш amicus, тобто друг і супутник. Це я, доктор Оубед Баттіус!

— Хто? — перепитала Естер. Чоловік унизу, що тривожно чекав на відповідь, ледве розчув її тремтливий голос. — Це не ти, Ейсо?

— Ніякий я не Ейса, я Оубед! Хіба я не казав, жінко, що той, кого ти примушуєш чекати, має право на вільний вхід і почесний прийом? Чи ти думаєш, що я тварина з класу амфібій і можу роздувати свої легені, як коваль міхи?

Природолюб ще довго, мабуть, надсаджував би намарно груди, коли б його чула тільки Естер. Розчарована й стривожена жінка вже лягла на свою солом'яну підстилку й намагалася заснути, охоплена якимсь байдужим відчаєм. Проте галас збудив Ебнера, вартового, який, очунявши настільки, що зміг упізнати голос Оубеда, негайно пропустив його. Доктор Баттіус, палаючи від нетерпіння, прослизнув у вузький прохід і вже почав був видиратися крутим схилом, коли це, озирнувшись на воротаря, зупинився і вельми поважно, як йому здавалося, промовив:

— Ебнере, я бачу в тебе небезпечні симптоми сонливості! Це ясно видно з твоєї схильності до позіхання, що може бути згубним не тільки для тебе, а й для всієї родини.

— Ви помиляєтесь, лікарю, навіть дуже, — відповів юнак, позіхнувши, наче молодий лев. — Немає в мене на тілі ніякого такого симптому, як ото ви кажете. А щодо батька й дітей, то, по-моєму, вся наша сім'я давно вже здихалася віспи й кору.

Природознавець задовольнився своїм небагатослівним застереженням і вже встиг подолати половину важкого підйому, а забарний Ебнер і далі собі виправдовувався. Досягши вершини, Оубед приготувався до зустрічі з Естер: він не раз мав нагоду переконатися у невичерпних можливостях її язика і тепер з острахом очікував нових нападів. Але на цей раз, як, певне, зрозумів читач, він був приємно розчарований. Тихо ступаючи й несміливо поглядаючи через плече, ніби він побоювався, що на нього зараз рине потік чого-небудь ще гіршого за лайку, вчений прокрався до халупи, відведеної йому під час загального розподілу житла.

Але замість лягти спати, шановний природознавець сидів, розмірковуючи над тим, що бачив і чув цього дня, поки в хатині Естер, розташованій по сусідству, почулися метушня та буркотіння, які свідчили, що господиня не спить. Збагнувши, що для виконання свого плану йому необхідно обеззброїти цього цербера[40] в спідниці, вчений, хоч як йому не хотілося знову мати діло з її лихим язиком, мусив почати розмову.

— Вам начебто не спиться, моя шановна й ласкава місіс Буш? — мовив він, вирішивши для початку вдатися до випробуваного засобу — до пластиря лестощів. — Вас щось непокоїть, моя добра господине, чи не можу я вам допомогти?

— А що ви мені дасте? — пробурчала Естер. — Припарку, щоб я заснула?

— Краще казати не «припарка», а «катаплазм». Але коли у вас щось болить, то я маю серцеві краплі; ви їх вип'єте з коньяком і заснете, якщо я хоч трохи тямлю в медицині.

Доктор Баттіус дуже добре знав дошкульне місце Естер і, не сумніваючись, що жінка від цих ліків не відмовиться, заходився їх готувати. Коли він подав мікстуру, Естер прийняла її з похмурим і незадоволеним виглядом, але проковтнула з охотою, яка свідчила, що ліки хворій до вподоби. Жінка пробурмотіла щось, ніби дякуючи, а лікар мовчки спостерігав, як діє його снотворне. Менше ніж за півгодини дихання Естер стало таким глибоким і, вживаючи Оубедову термінологію, «підозріло спокійним», що коли б йому невідома була дія на організм опіуму, чималу дозу якого він додав у коньяк, то він міг би піддати сумніву силу своїх ліків і подумати, що жінка прикидається. Тепер, коли заснула і стурбована Естер, запанувала цілковита й загальна тиша.

Тоді доктор Баттіус безшумно та обережно, наче нічний крадій, підвівся й вислизнув із своєї халупи, чи радше буди, бо кращої назви вона не заслуговувала, і подався до сусідніх жител. Тут він трохи загаявся, щоб переконатися, чи всі міцно поснули. Виявивши цей важливий факт, він більше не вагався і почав важкий підйом на самісіньку вершину бескиду. Хоч як він намагався ступати тихо, це в нього не зовсім виходило, і коли він уже вітав себе з тим, що досяг своєї мети щасливо, і поставив був ногу на найвищий прискалок, чиясь рука вчепилась у полу його каптана, припинивши просування природолюба так рішуче, ніби то сам Ішмаел Буш усією своєю велетенською силою пришпилив його до землі.

— Хіба в наметі є хворі, — прошепотів йому на вухо лагідний голосок, — що доктор Баттіус поспішає туди о такій порі?

Ледве серце натураліста із своєї квапливої подорожі до п'ят, куди воно помандрувало внаслідок цієї несподіваної пригоди, повернулося на своє місце, як висловилася б людина, недостатньо обізнана в анатомії, змальовуючи незвичайне почуття доктора Баттіуса, він наважився відповісти, притишивши голос із страху чи обачності.

— Моя шановна Неллі! Я дуже радий, що це ти, а не хтось інший. Тихо, дитинко, тихо! Якщо Ішмаел дізнається про наші наміри, він, не вагаючись, скине нас обох зі скелі на рівнину. Тихіше, Неллі, тихіше!

Свої напучування Оубед вимовляв частинами — під час перепочинків на крутому підйомі — і закінчив саме тоді, коли обоє, він і його слухачка, досягли вершини.

— А тепер, докторе Баттіус, — поважно запитала дівчина, — чи можу я знати, чого це ви, не придбавши крил, пішли сюди, ризикуючи злетіти з цього бескиду й скрутити собі в'язи?

— Я нічого не приховаю від тебе, моя славна, чесна Неллі… але чи ти певна, що Ішмаел не прокинеться?

— Не бійтеся, він спатиме, аж поки сонце припече йому очі. Значно небезпечніша моя тітка.

— Естер спочиває! — повчально прорік Оубед. — Еллен, це ти сьогодні вартувала отут на скелі?

— Так мені наказали.

— І ти бачила, звісно, бізона, антилопу, і вовка, й оленя — тварин з рядів Pecora, Belluae, Ferae?[41]

— Отих тварин, що ви їх назвали по-англійському, я бачила, а індіанських мов я не зкаю.

— Але ти бачила представника ще одного ряду, що я його не згадав, — ряду приматів, чи не так?

— Не можу сказати. Мені невідома така тварина.

— Послухай, Еллен, ти ж розмовляєш із другом! Ти бачила представника ряду homo, дитинко?

— Кого б я не бачила, там не було веспертіліо горрібі…

— Тихше, Неллі! Твоя необережність викаже нас! Скажи, чи не зустрічалися тобі в прерії двоногі, тобто люди?

— Аякже! Мій дядько з синами по обіді полювали на буйволів.

— Очевидно, мені доведеться перейти на просторіччя, щоб ти мене зрозуміла. Еллен, я веду мову про вид, який називається «кентуккієць».

Еллен зачервонілась, як троянда, але рятівна темрява приховала її рум'янець. Трохи повагавшись, вона набралася духу та рішуче мовила:

— Якщо ви говоритимете загадками, докторе Баттіус, то пошукайте собі інших слухачів. Запитуйте просто, по-англійському, і я вам чесно відповім тією ж мовою.

— Ти знаєш, Еллен, що я подався в цю пустку на пошуки тварин, ще не відомих науці. Серед інших я відкрив примата з ряду homo, виду «кентуккієць», якого я називаю Пол…

— Тс-с!.. Благаю вас, — мовила Еллен, — говоріть тихше, докторе, а то ви нас погубите!

— … Пол Говер. Фах — ловець apium, тобто бджіл, — вів далі природолюб. — Тепер я вживаю просту мову — ти розумієш мене?

— Авжеж, розумію, дуже добре розумію, — відповіла дівчина, якій з подиву дух перехопило. — А що з ним? Це він велів вам видертися на цю скелю?.. Але ж він і сам нічого не знає, бо я поклялася своєму дядькові мовчати, отож я мовчу.

— Еге ж, але є чоловік, який не присягав, і він нам усе розповів. Хотів би я, щоб так само успішно можна було зірвати покрив з таємниці природи і побачити її приховані скарби! Еллен! Еллен! Людина, з якою я так нерозважливо уклав угоду, на жаль, забула обов'язок честі! Йдеться про твого дядька, дитинко.

— Про Ішмаела Буша, другого чоловіка жінки, що була за покійним братом мого батька! — трохи спогорда відповіла ображена дівчина. — Ні, це просто жорстоко — дорікати мені за цю випадкову рідню, з якою я була б рада порвати назавжди!

Принижена дівчина більше не могла вимовити ані слова і, опустившись на прискалок, заридала так гірко, що становище їхнє зробилось іще небезпечніше. Оубед бурмотів щось вибачливе, але він ще не закінчив своїх плутаних виправдань, коли Еллен підвелась і твердо проказала:

— Я прийшла не для того, щоб проливати дурні сльози, а ви щоб мене заспокоювали… Що вас привело сюди?

— Я мушу побачити, хто живе в цьому наметі.

— Ви знаєте, що в ньому?

— Сподіваюсь, що так; у мене є лист, який я маю вручити особисто. Якщо це чотиринога тварина, — значить, Ішмаел чесний чоловік; якщо ж двонога — байдуже, перната чи якась інша, — то він брехун, і чинність нашої угоди припиняється!

Еллен зробила вченому знак залишатися там, де він стояв, і мовчати. Потім вона прослизнула в намет, де пробула кілька хвилин, які здалися натуралістові дуже довгими й тривожними; але, вийшовши, дівчина взяла його за руку, й вони разом ступили за таємничу запону.