Прерія

РОЗДІЛ XX

Незабаром трапер упізнав величну поставу Маторі, що очолював загін. Вождь мало не останній прибув на голосний клич Уючі, але як тільки досяг місця, де зібралися всі його воїни, він зразу ж зіскочив з коня і почав роздивлятися незвичайні сліди з тією увагою та гідністю, яких вимагало його високе й відповідальне становище. Воїни (бо ж вони таки всі були безстрашні й жорстокі воїни) терпляче й стримано чекали; ніхто, крім хіба кількох визнаних завзятців, не наважився вимовити бодай слівце, поки їхній вождь був заклопотаний такою важливою справою. Минуло кілька хвилин, поки Маторі підвів голову — очевидно, задовольнившись. Тоді він оглянув землю там, де Ішмаел трохи раніше бачив ті самі страхітливі сліди кривавої боротьби, і зробив своїм людям знак іти за ним.

Уся зграя, подавшись до заростів, зупинилася за кілька ярдів од того місця, де Естер примусила своїх оспалих синів увійти в кущі. Читач, певне, зрозуміє, що трапер і його товариші не були байдужими спостерігачами цих загрозливих переміщень. Старий підізвав до себе всіх спроможних тримати в руках зброю і вельми недвозначно, хоч і пошепки, щоб не почули небезпечні сусіди, спитав, чи готові вони битися за свободу, а чи, може, спробувати мирніший спосіб — домовитися з ворогами. Оскільки йшлося про справу, яка стосувалася однаковою мірою всіх, то він вдався ніби до військової ради, і в його тоні відчувалося щось від колишньої, тепер майже згаслої воїнської гордості. Пол і доктор Баттіус мали цілком протилежні думки; бортник закликав негайно взятися за зброю, а природознавець палко обстоював політику мирних заходів. Мідлтон, відчувши, що назріває гаряча суперечка, перебрав на себе обов'язки арбітра, чи то пак, сам вирішив питання як третейський суддя. Він також схилявся на користь мирних переговорів, бо добре усвідомлював, що, коли брати до уваги чисельну перевагу супротивника, будь-який опір неминуче призведе їх до загибелі.

Трапер вислухав міркування молодого офіцера з величезною увагою; а що висловлено їх з твердістю людини, розум якої не затьмарився страхом, то справили вони належне враження.

— Правильно, — погодився трапер, коли Мідлтон висловив свою думку, — дуже правильно, адже там, де людина не може взяти силою, вона мусить удатися до розуму. Саме розум робить людину дужчою за буйвола і прудкішою за лося. Залишайтесь тут і тримайтеся гуртом. Моє життя та мої капкани — ніщо, коли йдеться про порятунок стількох людських душ; до того ж, можу сказати, мені знайомі хитрощі індіанців. Тож я сам піду в прерію. Може, мені пощастить відвернути увагу сіу від цього місця, й ви матимете змогу втекти.

Ніби вирішивши не слухати ніяких заперечень, старий завдав собі на плече рушницю і, неквапом пройшовши через зарості, опинився на рівнині в такому місці, де міг показатися на очі сіу, не викликавши підозри, що він з'явився з гайочка.

Коли сіу забачили постать людини в мисливській одежі і з добре їм знайомою рушницею, якої вони неабияк побоювалися, в загоні виникло старанно приховуване, та все ж помітне заворушення. Вигадка старого таки мала успіх: індіанці й справді не зрозуміли, прийшов він з відкритої рівнини чи із заростів, хоч раз у раз підозріливо поглядали на кущі. Сіу стояли на віддалі польоту стріли від заростів, але коли незнайомець підійшов так близько, що, незважаючи на червонястий відтінок його обвітреної, засмаглої шкіри, в ньому можна було розпізнати блідолицього, вони повагом від'їхали трохи далі, у безпечніше, недосяжне для куль місце.

Тим часом старий підходив ближче, поки опинився на такій відстані, що індіанці могли його почути. Тут він зупинився і, поклавши рушницю на землю, підніс руку долонею назовні на знак мирних намірів. Заспокоївши свого собаку, що дивився на дикунів так, ніби впізнав їх, старий заговорив до сіу їхньою мовою.

— Я радий бачити своїх братів, — сказав він, хитро вдаючи господаря цієї місцини, який зустрічає гостей. — Вони далеко від своїх селищ і голодні. Чи не підуть вони до моєї оселі попоїсти і спочити?

Тільки-но індіанці зачули його голос, з десятка горлянок вирвався радісний крик, який дав знати старому, що його теж упізнали. Збагнувши, що відступати запізно, трапер скористався з метушні, яка знялася серед індіанців, коли Уюча пояснив їм, хто він такий, і підступив ближче, опинившись лицем до лиця з грізним Маторі. Друга зустріч цих двох, по-різному незвичайних людей, відзначалася обопільною настороженістю, властивою жителям пограниччя. З хвилину вони стояли мовчки, вдивляючись один в одного.

— Де твої молоді воїни? — суворо запитав вождь тетонів, пересвідчившись, що з непорушного обличчя старого, який не здригнувся під його погрозливим поглядом, йому не вивідати ніяких секретів.

— Довгі Ножі не виходять ловити бобра цілим загоном! Я сам-один.

— Твоя голова сива, але язик твій роздвоєний. Маторі був у твоєму таборі. Він знає, що ти не сам. Де твоя молода жона, де воїн, що їх я полонив у прерії?

— Немає в мене дружини. Я вже казав моєму братові, що я не знаю тієї жінки та її друзів. Слів сивої голови треба дослухатися й не забувати їх. Дакоти побачили, що подорожани сплять, і подумали, буцім їм не потрібні їхні коні. Жінки й діти блідолицих не звикли далеко ходити пішки. Шукай їх там, де ти їх полишив.

Очі тетона запалали вогнем, коли він відповів:

— Вони втекли; але Маторі мудрий вождь, і його погляд сягає далеко!

— Хіба великий тетонський воїн бачить людей на цих голих полях? — відказав трапер, зберігаючи спокійнісінький вираз обличчя. — Я дуже старий, і мої очі потьмяніли. Де ж люди?

Вождь трохи помовчав, ніби гідність не дозволяла йому далі обговорювати те, в чому він був переконаний. Потім, показавши на відбитки на землі, він провадив далі, причому і голос його, й очі зненацька полагіднішали.

— Мій батько навчався мудрості багато зим; чи може він мені сказати, чий мокасин залишив цей слід?

— В преріях никали вовки та буйволи; могли тут побувати і пуми.

Маторі кинув оком на зарості, так ніби припускав, що пуми тут могли таки бути. Показавши на кущі, він звелів молодим воїнам добре оглянути їх і застеріг, суворо дивлячись на трапера, проти підступності Довгих Ножів. Троє чи четверо завзятих напівголих юнаків, вислухавши наказ, скочили на коней і миттю поскакали виконувати його. Старий здригнувся при гадці, що зробить Пол, коли побачить індіанців. Тетони разів зо три проскакали навкруги заростів, з кожним колом ближче підступаючи до них, а потім помчали назад доповісти своєму вождеві, що в кущах, очевидно, нікого немає. Трапер дивився Маторі просто в очі, силкуючись розгадати його думки, аби вчасно розвіяти можливі підозри. Але, попри всю свою проникливість, він, звиклий до зовнішньої холодної байдужості індіанців, за якою могли ховатися всякі почуття, неспроможний був розпізнати жодної ознаки, жодного поруху обличчя, що підказали б йому, чи повірив Маторі цьому донесенню. Замість відповісти розвідникам, вождь лагідно сказав щось своєму коневі й, зробивши знак одному з молодиків прийняти вуздечку — точніше кажучи, вірьовку з петлею, за допомогою якої він правив конем, — узяв трапера за руку й відвів трохи вбік.

— Мій брат був воїном? — запитав лукавий тетон, намагаючись говорити наймиролюбнішим тоном.

— Чи листя вкриває дерева в пору плодів? Годі! Дакота не бачив стільки живих воїнів, скільки мені довелося бачити воїнів, що спливали кров'ю! Але чого варті пусті спогади, — додав він по-англійському, — коли руки й ноги клякнуть, а зір тьмянішає!

Вождь суворо подивився на нього, ніби хотів спіймати на брехні; але, зустрівши твердий і спокійний погляд трапера, який підтверджував правдивість його слів, взяв руку старого й лагідно поклав собі на голову на знак поваги до його віку та досвіду.

— Чого ж тоді Великі Ножі кажуть червоношкірим братам, щоб вони зарили томагавки, — сказав він, — коли їхні молоді люди не забувають, що вони сміливі воїни, й часто закривавлюють свої руки?

— Людей в моєму племені більше, ніж буйволів у цих преріях чи голубів у небі. Вони часто сваряться; але воїнів серед них мало. На стежку війни виходять лише ті, кого природа обдарувала мужністю, і вони таки бачать чимало битв.

— Це не так, мій батько помиляється, — відказав Маторі й поблажливо усміхнувся, втішений своєю проникливістю; але тут-таки, зважаючи на літа й заслуги старого, поквапився загладити свою різкість: — Великі Ножі дуже мудрі, й вони мужчини; кожен з них хоче бути воїном. І вони хотіли б, аби червоношкірі викопували корінці й сапали кукурудзу. Але дакота народився не для того, щоб жити, як жінка, — він мусить перемагати пауні та омаг, щоб бути гідним імені своїх батьків.

— Володар Життя дивиться розплющеними очима на своїх дітей, які вмирають у бою за справедливе діло; але він сліпий і глухий до страждань індіанців, що гинуть, грабуючи свого сусіду чи завдаючи йому якоїсь іншої шкоди!

— Мій батько старий, — сказав Маторі, насмішкувато подивившись на трапера з виглядом людини, яка не звикла обмежувати себе правилами доброго тону й схильна зловживати набутою таким чином свободою міркувань. — Він дуже старий; то, може, він уже побував у Країні Духів, а тепер повернувся розповісти молодим воїнам, що він там бачив?

— Тетоне, — відказав трапер, з несподіваною силою вдаривши прикладом у землю і твердо, спокійно дивлячись на співрозмовника, — я чув, що є в моєму народі люди, які скніють над усякими там ліками та зіллями, а тоді починають уявляти себе богорівними; є й такі, хто глузує з усякої іншої віри, окрім віри в свою пиху. Певне, це правда. Авжеж, це правда, бо я сам бачив таких. Коли люди замкнені в містах і школах віч-на-віч із своєю глупотою, то вони можуть-таки уявити себе вищими за Володаря Життя. Але воїнові, що живе в домі, за дах якому правлять хмари, і де він може будь-коли глянути на небо й на землю, де він день у день бачить могутність Великого Духа, — такому воїнові слід бути смиреннішим. Вождь дакот мусить бути мудрим, йому не до лиця насміхатися з правди.

Лукавий Маторі, побачивши, що його вільнодумство справило на старого небажане враження, негайно відступився, перейшовши до безпосередньої теми розмови. Лагідно поклавши руку на траперове плече, він повів його до заростів і футів за п'ятдесят від узлісся зупинився. Тут він втупив гострий погляд у чесне обличчя старого і сказав:

— Якщо мій батько сховав своїх молодих людей в кущах, хай він накаже їм вийти. Ти бачиш, що дакота не боягуз. Маторі великий вождь! У воїна, який має сиву голову і вже збирається до Країни Духів, язик не може бути роздвоєний, як у змії.

— Дакото, я не збрехав. Відколи Великий Дух створив мене людиною, я жив у пущі або на цих голих рівнинах, не мавши ані оселі, ані сім'ї. Я мисливець і йду по своїй стежці сам.

— Мій батько має доброго карабіна. Хай він наставить його на кущі й вистрелить.

Якусь мить старий вагався, а потім повільно наготувався дати це небезпечне підтвердження правдивості своїх слів, без чого не можна було сподіватися приспати підозри його лукавого співрозмовника. Поки він опускав свою рушницю, його очі, дарма що вони від старості потьмяніли й послабшали, пильно вдивлялися в зарості, вкриті пістрявим листом, і нарешті зупинилися на бурому стовбурі молодого деревця. Обравши його за мішень, він прицілився й вистрелив. Щойно куля вилетіла з цівки, руки траперові затремтіли: якби це сталося трохи раніше, навряд чи він зважився б на такий ризик. Після пострілу залягла моторошна тиша; старий з тривогою чекав, чи не почує пронизливого жіночого зойку. Але коли вітер розвіяв дим, він побачив стьожку кори, яка звисала, звинувшись, із стовбура деревця, і втішено подумав, що не зовсім іще втратив свою колишню вправність. Опустивши рушницю прикладом на землю, він знову повернувся до індіанця і з незворушним спокоєм запитав:

— Чи мій брат вдоволений?

— Маторі — вождь дакот, — відповів хитрий тетон, приклавши руку до грудей на знак того, що повірив у траперову щирість. — Він знає, що воїн, який курив люльку на багатьох вогнищах рад, аж доки йому посивіло волосся, не пристав би до лихого товариства. Але хіба мій батько не їздив раніше верхи, як личить багатому вождеві, замість ходити пішки, наче голодний конза?

— Ніколи! Ваконда дав мені ноги й уміння користуватися ними. Шістдесят зим і літ блукав я по лісах Америки, десять тяжких років пробув на цих відкритих степах, а нечасто звертався по допомогу до інших божих створінь, аби вони перевозили мене з місця на місце.

— Якщо мій батько так довго жив у лісовій тіні, то нащо ж він прийшов у прерії? Сонце спалить його.

Старий сумно озирнувся і, знов повернувшись до тетона, довірливо мовив:

— Я пробув серед дерев весну, літо й осінь мого життя. Настала зима моїх днів і знайшла мене там, де мені подобалося жити в тиші, еге ж, і в щирості моїх лісів! Тоді я засинав щасливий, тетоне; там мої очі крізь гілки сосон та буків могли бачити вгорі оселю Великого Духа мого народу. Якщо я бажав відкрити йому своє серце, коли його вогні горіли в мене над головою, двері були відчинені перед моїм зором. Але сокири лісорубів розбудили мене. Довго-довго мої вуха не чули нічого, крім гамору на порубах. Я терпів це як воїн і мужчина — була причина, чому я терпів це; але коли тієї причини не стало, я вирішив піти туди, де б не лунали ті кляті звуки. Важко, ой важко ламати свої звички, але я почув про ці широкі й голі рівнини і прийшов сюди, щоб утекти від руйнівної вдачі мого народу. Скажи мені, дакото, хіба не правильно я зробив?

Закінчивши свою мову, трапер торкнувся довгим худим пальцем оголеного плеча індіанця і, ніби чекаючи похвали на свою винахідливість і мужність, усміхнувся дивною усмішкою, в якій поєднувались і торжество, і жаль. Вождь, уважно вислухавши його, відповів розважливо, як це властиво індіанцям:

— Голова в мого батька зовсім сива: він завжди жив серед людей і все бачив. Те, що він робить, — добре, а те, що він говорить, — мудро. То хай він скаже: чи справді він чужий тим Великим Ножам, що по всій прерії шукають своїх коней і ніяк не можуть знайти?

— Дакото, я сказав правду. Я живу самотою і ніколи не маю справ з білими людьми, хіба що…

Він затнувся, бо мову його урвала дуже прикра несподіванка. Останні слова ще були в нього на язиці, коли раптом кущі з того боку, де вони стояли, розсунулись, і всі ті, кого він щойно залишив і ради кого він, такий правдивий, змушений був кривити душею, вийшли на відкрите місце. Вражені цим несподіваним видовищем, усі заніміли. Але ось Маторі, що жодним порухом, жодною рисою обличчя не виказав подиву, з удаваною гречністю махнув рукою, ніби запрошуючи траперових друзів підійти ближче, і на його жорстокому темному обличчі майнула посмішка — так промінь призахідного сонця пронизує густу хмару, насичену електрикою. А проте він вважав за нижче для своєї гідності бодай словом чи як-небудь інакше виказати свої наміри — лише дав знак своєму загонові, який стояв трохи віддалік. Індіанці негайно кинулися до нього, ладні виконати будь-яке розпорядження.

Тим часом друзі старого підходили ближче. Попереду йшов Мідлтон, підтримуючи свою тендітну, легку, мов пір'їна, дружину. Він раз у раз із ніжним співчуттям поглядав на її стурбоване обличчя — так за схожих обставин міг би дивитися батько на своє дитя. За ним ішов Пол, ведучи Еллен. Бортник також не зводив очей зі своєї гожої подруги, але його похмурий погляд більше пасував би потривоженому ведмедеві, а не щасливому нареченому. Оубед та Азінус ішли позаду, причому лікар вів свого улюбленця не з меншою турботою, аніж молодики своїх коханих. Природознавець ступав спроквола, набагато повільніше за передніх. Здавалося, його ноги не бажають ані ступати вперед, ані стояти на місці — становище, яке нагадувало положення Магометової труни[49], з тією різницею, що труну втримували в стані спокою сили тяжіння, а тут, мабуть, діяли сили відштовхування. А втім, сила відштовхування, що діяла ззаду, очевидно, почала переважати, причому (що було, як сказав би сам Оубед, вельми дивним винятком з усіх законів природи) з відстанню вона не зменшувалась, а навпаки, дедалі зростала. Оскільки природолюб весь час вдивлявся у бік, протилежний тому, куди ступали його ноги, це стало ніби ключем до розгадки таємниці, й спостерігачі невдовзі збагнули, чому траперові друзі так поквапливо залишили свій прихисток.

На деякій відстані виднів ще один гурт дужих, добре озброєних людей — вони саме обходили зарості, обережно прямуючи до того місця, де стояли сіу. Так іноді флотилія каперів скрадається водною пустелею до багатого каравану суден, що його супроводжує сильний конвой. Коротше кажучи, скватерова родина — принаймні ті, хто був спроможний носити зброю, — вийшла у відкриті прерії помститися за всі свої кривди.

Маторі, забачивши їх, почав повільно відступати зі своїми воїнами, поки досяг горба, з вершини якого можна було добре, без усяких перешкод, озирати широку голу рівнину, де з'явилися пришельці. Тут дакота, вирішив зупинитись і чекати, що буде далі. Хоч індіанці й відступили, забравши з собою трапера, Мідлтон ішов уперед і зупинився лише тоді, коли піднявся на той самий горб, наблизившись настільки, що можна було почати переговори з войовничими сіу. Переселенці теж зайняли вигідну позицію, але значно далі від індіанців. Ці три гурти нагадували тепер три ескадри в морі, які, прибравши паруси, передбачливо лягли в дрейф, щоб їх не розпізнали, перш ніж вони самі пересвідчаться, кого з незнайомців повинні вважати другом, а кого — ворогом.

Під час цього напруженого чекання Маторі поглядав похмурими темними очима то на один, то на другий гурт чужинців, швидко, але уважно вивчаючи їх; потім, черкнувши спопеляючим поглядом по обличчю трапера, вождь сказав з уїдливою зневагою:

— Великі Ножі — дурні! Легше захопити сонну пуму, ніж знайти сліпого дакоту. Чи, може, сивоголовий думав утекти на коні сіу?

Трапер, який уже встиг опанувати себе, швидко зміркував, що до чого: очевидно, Мідлтон, побачивши, що Ішмаел вистежив їх, визнав за краще довіритися гостинності дикунів, ніж потрапити в руки скватера. Отож старий заходився готувати своїм друзям грунт для доброзичливого прийому, бо був певен, що тільки ця неприродна спілка може зберегти їм свободу, а то й життя.

— Чи мій брат коли-небудь виходив на стежку війни з моїм народом? — спокійно звернувся він до обуреного вождя, який ще чекав на його відповідь.

Воїн-тетон став уже ніби не такий лютий з виду: по його жорстокому обличчю майнула зловтішна й задоволена посмішка, коли він, зробивши рукою широке півколо, відповів:

— Яке плем'я, який народ не відчув на собі сили дакот? Маторі — їхній вождь!

— То як він вважає, Великі Ножі — мужчини чи, може, жінки?

На смаглявому обличчі індіанця відбилася боротьба суперечливих почуттів, жорстоких та бурхливих. Якусь мить, здавалося, незгасима ненависть узяла гору; але ось вона поступилася почуттю благороднішому, що більше личило знаному сміливцеві. Зберігаючи цей вираз, вождь розгорнув поли легенької розмальованої накидки з оленячої шкіри й, показавши рубець від багнета на своїх грудях, відповів:

— Оце я одержав, зійшовшись лицем до лиця із супротивником!

— Цього досить. Мій брат хоробрий вождь і, звісно, мудрий. Хай він придивиться: хіба це воїн блідолицих? Хіба такий був той, хто поранив великого дакоту?

Маторі перевів очі туди, куди простяг руку старий, і зупинив свій погляд на зніченій постаті Інес. Тетон дивився довго, уважно й захоплено. Погляд його, як то недавно було з юним пауні, відбивав швидше глибоку повагу простого смертного до неземного створіння, аніж звичайне замилування чоловіка жіночою красою. Аж ось він стрепенувся й, ніби докоряючи собі за те, що забувся, спрямував зір на Еллен, і очі його в захваті затрималися на хвильку на її доступнішій його розумінню вроді; потім він по черзі оглянув їхніх супутників.

— Мій брат бачить, що мій язик не роздвоєний, — вів далі трапер. З проникливістю, якою мало поступався перед індіанцем, він завважив почуття, що відбивалися на обличчі вождя. — Великі Ножі не посилають на війну своїх жінок. Я певен, що дакоти куритимуть люльку миру з пришельцями.

— Маторі — великий вождь! Він каже Великим Ножам — ласкаво просимо, — мовив тетон, поклавши руку на груди з виглядом такої гідної гречності, що йому міг би позаздрити і котрийсь аристократ. — Стріли моїх юнаків лежать у сагайдаках.

Трапер зробив Мідлтонові знак підійти, і незабаром обидва гурти змішалися в один, причому чоловіки дружньо віталися відповідно до звичаїв воїнів прерій. Але, навіть виказуючи гостинність, дакота ні на мить не спускав з ока той гурт білих людей, що виднів віддалік, ніби все ще підозрював якусь пастку або чекав додаткових пояснень. Старий теж усвідомлював, що мусить розтлумачити все індіанцеві й закріпити той невеликий і досить непевний успіх, якого йому пощастило досягти. Скватерів загін не рушав з того місця, де зупинився, — трапер, уважно вглядаючись, ніби хотів розпізнати, що то за люди, збагнув: Ішмаел, не гаючись, готується до нападу. Досвідчений старий не був певен щодо наслідків сутички між десятком хоробрих жителів пограниччя і майже беззбройними дикунами, хай тих і підтримали б їхні білі спільники. Отже, хоч сам він (якби йшлося тільки про його небезпеку) був і не від того, щоб вступити в бій, але, подумавши, дійшов висновку, що літній людині, та ще й мирного ремесла, пристойніше запобігти бійці, ніж устрявати в неї. Цієї ж думки — з цілком зрозумілих причин — дотримувалися і Пол з Мідлтоном, бо вони повинні були піклуватися не лише про себе, а й ще про два, набагато дорогоцінніші для них життя. Отож усі троє почали радитись, як би уникнути жахливих наслідків, що їх неминуче викликав би перший-ліпший прояв ворожості з боку переселенців. Старий, пам'ятаючи про індіанців, які з невсипущою увагою стежили за виразом їхніх облич, удавав, ніби намагається з'ясувати, чому ці подорожні зайшли так далеко в прерію.

— Я знаю, що дакоти мудрий і великий народ, — почав нарешті трапер, знову звертаючись до Маторі. — Але хіба вождеві невідомо, що серед його одноплеменців трапляються й негідники?

Маторі гордо оглянув свій загін і на якусь хвилю знехотя затримав погляд на Уючі.

— Володар Життя створив вождів, і воїнів, і жінок, — відповів він, вважаючи, що таким чином охопив усі ступені людських якостей, від найвищої до найнижчої.

— Отож він створив і деяких поганих блідолицих, як оце ті, кого мій брат бачить удалині.

— То що, вони виходять на свої лихі діла пішки? — запитав тетон, і очі його спалахнули диким вогнем, який свідчив про те, що йому добре відомо, чому переселенці змушені були вдатися до такого скромного засобу пересування.

— Вони втратили своїх коней. Але в них залишився порох, і свинець, і ковдри.

— Вони носять свої багатства з собою, як жалюгідні конай? Чи, може, вони хоробрі й залишають їх з жінками, як це роблять справжні мужчини, що шукають, де знайти втрачене?

— Мій брат бачить он ту синю пляму, на краю прерії? Дивись, її торкнулись останні сьогоднішні промені сонця.

— Маторі не кріт.

— То бескид: на ньому майно Довгих Ножів.

На темному обличчі тетона, який дослухався до слів старого, майнув вираз дикої радості; повернувшись до трапера, він, здавалося, намагався прочитати в його душі, чи той каже правду. Потім він перевів погляд на Ішмаелів загін і порахував, скільки в ньому людей.

— Не вистачає одного воїна, — сказав він.

— Мій брат бачить канюків? Там його могила. А бачив мій брат кров на землі? То його кров.

— Досить! Маторі — мудрий вождь. Хай твої жінки сідають на коней дакот; ми все побачимо самі, наші очі широко розплющені!

Трапер не став марнувати слів на пояснення. Добре знаючи, які швидкі й небагатослівні індіанці в своїй мові, він негайно повідомив своїх товаришів про наслідки переговорів. Пол миттю скочив на коня, а Еллен влаштувалась у нього за спиною. Мідлтон трохи забарився, намагаючись якнайзручніше посадовити Інес. Поки він клопотався коло неї, з другого боку підійшов Маторі: він віддав для Інес свого власного коня й тепер, очевидно, намірявся звично сісти на нього. Молодий офіцер схопив повід, і чоловіки обмінялися гнівними й гордовитими поглядами.

— На цього коня не сяде ніхто, крім мене, — суворо сказав по-англійському Мідлтон.

— Маторі — великий вождь! — відказав індіанець; але ні той, ні другий не зрозумів слів свого суперника.

— Дакота може спізнитися, — прошепотів на вухо вождеві старий, що ні на крок не відходив від нього. — Дивись, Великі Ножі злякалися, вони зараз утечуть.

Вождь дакот зразу ж відступився і скочив на іншого коня, наказавши комусь із молодих воїнів, щоб дали коня і траперові. Ті воїни, що віддали коней блідолицим, влаштувалися за спинами своїх товаришів. Доктор Баттіус сів на свого Азінуса, і загін, незважаючи на певні затримки, зібрався в путь удвічі швидше, ніж ми розповідали про це.

Переконавшись, що всі готові, Маторі дав сигнал вирушати. Кілька воїнів, що мали кращих коней — серед них і сам Маторі, — з грізним виглядом поскакали вперед, начебто збираючись напасти на чужинців. Скватер, який і справді почав був відступати, негайно повернувся лицем до ворога. Однак хитрі індіанці, тримаючись на безпечній відстані, щоб їх не могли поцілити з рушниць, пішли в обхід і зробили півколо, а їхні супротивники напружено чекали нападу. Пересвідчившись, що вони досягли мети, тетони зняли страшенний лемент і помчали вервечкою до далекого бескиду — так прямо і чи не так само швидко, як летить пущена з лука стріла.