Прерія

РОЗДІЛ XXV

Завіса нашої недосконалої драми тепер опускається, щоб, піднявшись, відкрити нам іншу сцену. Минуло кілька днів, протягом яких у становищі дійових осіб відбулися суттєві зміни. Час дії — полудень, місце дії — рівнинне плоскогір'я, що круто підносилось над родючою долиною, неподалік від однієї з численних річок цього краю. Річка починалася біля підніжжя Скелястих гір і, пронісши свої води через усю безмежну рівнину, вливалась у ще більшу річку, щоб загубитися зрештою в каламутній та бистрій Міссурі.

Краєвид був значно мальовничіший, хоч і тут відчувалась та рука, що надала довколишній пустелі похмурого вигляду. Рослинність була не така вбога, як на неторканих просторах «хвилястої» прерії. Частіше траплялися купи дерев, а на півночі, скільки сягало око, ламаною лінією простяглися ліси. В долині то тут, то там видніли прикмети примітивного землеробства — занедбані грядки з овочами, які швидко ростуть і достигають на наносних грунтах. На самому краї цього плоскогір'я юрмилися десятки жител одного з племен кочовиків-сіу. Ці легкі будівлі стояли безладно. Єдине, на що зважали, вибираючи місце для житла, — це близькість води; але часто нехтували й цією важливою умовою. Здебільшого хатини ліпилися над урвищем, аде чимало розташувалось осторонь: здавалося, неосвічені господарі спорудили їх на першому-ліпшому місці, що впало їм в око. Стійбище не було військовим табором — ані сама місцевість, ані сяка-така огорожа не захищали його від несподіваного нападу. Воно було зусібіч відкрите, зусібіч приступне, і єдиною природною перепоною на підступах до нього була річка. Коротше кажучи, стійбище виглядало так, ніби його мешканці затрималися тут довше, ніж збирались, і тепер готувалися до поквапливого, а може, й вимушеного відходу.

Це була тимчасова стоянка частини племені, яка під проводом Маторі вже давно полювала на мисливських угіддях, що лежали між володіннями його народу і землями войовничих пауні. Житла — високі, конічні, примітивні будівлі — були вкриті шкурами. Перед дверима кожної оселі, — якщо можна назвати дверима отвори, — на тонкій жердині висіли щит, спис і лук господаря. Під жердиною лежало безладною купою різне хатнє начиння його дружини — або двох чи трьох дружин, залежно від того, був то простий воїн чи видатний сміливець, а ще то тут, то там з жорстких луб'яних пелюшок визирало кругленьке спокійне личко немовляти, що його колисав вітер у сповитку, прикріпленому ременями з оленячої шкіри до тієї ж таки жердини. Більші діти весело бавилися, перекидаючись, причому хлопчики вже виказували ту владність, яка згодом стає характерною ознакою поведінки мужчини-індіанця стосовно до жінки. Юнаки збиралися в долині, де випробовували свою молоду силу, приборкуючи диких коней, що належали їхнім батькам: і часом та чи та недбайлива дівчина кидала свою роботу, аби крадькома помилуватися їхньою шаленою, нетерплячою відвагою.

Все це становило нібито звичайну картину буденного життя стійбища, яке було впевнене у своїй безпеці. Але перед самими житлами купчилися люди, здавалося, схвильовані якоюсь непересічною подією. Кілька старих і злісних карг, тримаючись гурту, були готові, коли треба, своїми хрипкими голосами підбурити нащадків на жорстокі діла, любі їхньому серцеві не менше, ніж котрійсь римській знатній дамі бої та смерті гладіаторів. Чоловіки стояли двома гуртами, відповідно до своєї доблесті та слави.

Хлопці, які досягли того непевного віку, коли їм уже дозволяли полювати, але, зважаючи на брак досвіду й розсудливості, ще не допускали на стежку війни, тинялися навколо юрби і, дивлячись на жорстоких воїнів, що були для них взірцем, намагалися наслідувати їхню поважність і стриманість — риси, які згодом повинні були стати головною прикметою їхніх характерів. Кілька молодиків, котрим уже доводилося чути лютий бойовий клич, наважилися підійти ближче до ватажків, але втручатися в розмову не сміли, не знати як потішені тим, що їм дозволено слухати мудрі слова, які злітали з вуст таких шанованих людей. Дорослі рядові воїни поводилися впевненіше, без вагань ставши поруч з менш уславленими ватажками, хоч і не насмілювалися заперечувати думку когось із визнаних відчайдухів або ж піддавати сумніву розумність заходів, що їх пропонували мудріші радники племені.

Між самими ватажками була разюча несхожість. Вони ділилися на два гурти: ті, хто відзначався фізичною силою та бойовими подвигами, й ті, хто завдячував свою славу скоріше мудрості, ніж військовим заслугам. Перших було значно більше, і мали вони куди більшу владу. Це були статурні і гордовиті чоловіки, а їхні суворі обличчя здавалися ще лютішими від тих знаків доблесті, що їх грубо накреслили на них руки ворогів. Тих же, хто доскочив верховенства завдяки своїй духовній вищості, було надзвичайно мало. Вони вирізнялися швидкими, жвавими очима, недовірливістю, що відчувалася в їхніх рухах, а також палкою переконливістю в тих гнівних суперечках, що час від часу вибухали на цій раді.

Посередині кола, що його утворили ці вибрані радники, видніла постать стурбованого, але на вигляд спокійного Маторі. У його зовнішності та вдачі поєдналися всі визначні риси всіх інших ватажків. Свою владу він завдячував як гострому розумові, так і неабиякій фізичній силі. На ньому було не менше рубців, ніж на найстаріших воїнах його племені; вся його мускуляста постать аж пашіла здоров'ям, а мужність його була незрівнянна. Найзухваліші воїни опускали очі перед грізним поглядом цього чоловіка, наділеного такими рідкісними фізичними й духовними якостями. Відвага й розум поставили його над іншими, а час певною мірою освятив цю вищість. Він так вправно навчився поєднувати владу розуму з владою сили, що в якому іншому суспільстві, де можна було б повністю застосувати свою енергію, цей тетон, певне, став би завойовником і тираном.

Трохи осторонь від юрмища індіанців стояли люди, зовсім не схожі на них. Вони були вищі на зріст і значно м'язистіші, і риси їхніх засмаглих від американського сонця облич виказували саксо-норманське походження. Дослідникові, що вивчає такі проблеми, було б цікаво простежити ті відмінності між нащадками західних європейців та найвіддаленіших на схід азіатів, що збереглися й тепер, коли обидва народи, ставши в перебігу історії сусідами, мають багато спільного у своїх звичаях і характерах. Мова йде про скватерову родину. Вони стояли з байдужим виглядом, ліниві та бездіяльні, як завжди, коли що-небудь нагальне не будило їхньої сили, перед чотирма чи п'ятьма наметами із шкур, що їх гостинно надали їм їхні спільники-сіу. Засади, на яких грунтувався цей несподіваний союз, стали цілком зрозумілі, коли зважити, що в долині внизу мирно паслися коні й худоба під невсипущим оком безстрашної Гетті. Скватерові фургони стояли довкола жител на кшталт примітивної огорожі; це свідчило, що переселенці не дуже довіряли індіанцям, але й не хотіли — чи то з певних міркувань, чи то з властивої їм байдужості — виказувати цього. На їхніх тупих обличчях застигла дивна суміш лінивого задоволення і млявої цікавості, коли вони стояли, спершись на рушниці, й спостерігали за всім, що відбувалося на раді. Але навіть наймолодші не виказували ні нетерплячості, ні хвилювання, ніби всі вони хотіли перевершити незворушність найфлегматичніших своїх спільників-дикунів. Вони майже не розмовляли, а коли щось і казали, то обмежувались уривчастими зневажливими зауваженнями на адресу індіанців, ніби підкреслювали вищість білої людини над червоношкірою геть у всьому. Одне слово, Ішмаел із синами розкошував, байдикуючи, хоч, правду сказати, трохи потерпав за своє непевне майбутнє, непокоячись, чи не зрадять його ці тетони. І тільки Ебірам не поділяв радощів цього сумнівного спокою.

Все своє життя він чинив усілякі підлості й мерзоти, і зрештою цей викрадач людей настільки знахабнів, що наважився на відчайдушну авантюру, про яку вже знає читач із нашої оповіді. Він не мав аж надто великого впливу на сміливішого, але не такого діяльного Ішмаела, і коли б скватера не прогнали зненацька з родючої долини, яку він захопив і сподівався утримати, нехтуючи закон, Ебірам нізащо не вплутав би зятя в таку справу, що вимагала неабиякої рішучості й передбачливості. Читач уже знає про те, як їм спочатку пощастило і як потім вони розчарувались; отож тепер Ебірам сидів осторонь, міркуючи, як би домогтися успіху в цьому ділі, що ставало дедалі непевнішим, бо ж він добре розумів, чого Маторі з таким захватом дивиться на невинну жертву його підлих замірів. Отут ми й залишимо негідника з його сумнівами та підступами й розповімо про деяких інших дійових осіб нашої драми.

Вони займали інший куток сцени. Праворуч на невисокому пагорку в самому кінці стійбища лежали Мідлтон і Пол. Ноги й руки їм до болю туго зв'язали ременями з буйволячої шкіри і з витонченою жорстокістю поклали їх так, щоб кожен у стражданнях товариша бачив власні муки. Ярдів за десять від них височів міцно вбитий у землю стовп, а до нього прикручено стрункого та ставного, мов Аполлон, індіанця-пауні. Посередині стояв трапер, у якого відібрали рушницю, торбину й ріг, але, ніби на посміх, залишили свободу. Однак п'ять чи шість молодих воїнів із сагайдаками за спинами і довгими тугими луками через плече, тримаючись неподалік, пильнували бранців і всім своїм виглядом ніби промовляли, що дарма й сподіватися втекти такому старезному й немічному чоловікові. На відміну від інших свідків цієї важливої ради бранці жваво обговорювали те, що, певне, неабияк їх цікавило.

— Капітане, — сказав бортник з кумедно заклопотаним виразом обличчя, наче ніякі випробування не могли здолати його життєрадісності, — цей клятий ремінь із сириці справді-таки врізався тобі в плече а чи то мені лише здається, бо і в самого рука затерпла?

— Коли так страждає душа, тіло не відчуває болю, — відказав витонченіший, проте навряд чи стійкіший Мідлтон. — От якби з десяток моїх вірних гармашів на це кляте лігво!

— Авжеж, ти б іще зажадав, аби ці тетонські халупи перетворилися на гнізда шершнів, а комахи вилетіли б і всипали цьому збіговиську напівголих дикунів! — Потішений своєю вигадкою, бортник, посміюючись, відвернувся від товариша і на якусь хвилю забув про свої страждання, бо уявив, як цей напад подолав би навіть відому терплячість індіанців, коли б стала дійсністю химерна думка.

Мідлтонові було не до балачок; але старий, зачувши ці слова, підступив ближче і втрутився в розмову.

— З усього видно, вони надумали жорстоке, диявольське діло, — сказав трапер і похитав головою, ніби сумніваючись, чи й він, хто бував-таки у бувальцях, знайде вихід з такої скрути. — Нашого друга пауні вже прив'язали до стовпа тортур, і я бачу по очах та обличчю вождя сіу, що він їх підбурює ще й не на таке паскудство.

— Послухай, старий трапере, — сказав Пол, звиваючись у путах, щоб зазирнути старому в печальне обличчя. — Тобі всі оті індіанські мови заіграшку, та й на всіх капостях червоношкірих та знаєшся нівроку. Отож піди на раду й скажи вождям від мого імені — від імені Пола Говера з штату Кентуккі: коли вони відпустять таку собі Еллен Уейд по-доброму до Штатів, то можуть зняти з мене скальп будь-коли і в будь-який спосіб, що їм до вподоби; або, коли вони не пристануть на цю пропозицію, накинь їм ще годинку чи дві тортур, аби підсолодити цю угоду на їхній чортячий смак.

— Гай-гай, хлопче, вони тебе й не слухатимуть, бо ж знають, що ти й так наче ведмідь у пастці й не можеш ні битися, ні втекти. Та не занепадай духом, бо колір шкіри для білої людини, коли вона потрапила до дикунів, іноді однаково, що смерть, а іноді — щит. Хоч вони й не люблять нас, а проте обачність часто зв'язує їм руки. Якби ж то червоношкірі могли робити те, що хочуть, то незабаром на зораних полях Америки знову виросли б дерева, а ліси забіліли б від християнських кісток. Той, хто знає, як червоношкірі люблять блідолицих, анітрохи не сумнівається в цьому. Але ж вони нас рахували, поки збилися з ліку, а в розумі їм не відмовиш. Отож іще невідомо, що станеться з нами; але цьому пауні, боюся, сподіватись нема на що.

Отак закінчивши свою мову, старий повагом рушив до того, кого стосувалися його слова, і зупинився неподалік стовпа. Тут він постояв мовчки і з тим виразом обличчя, з яким личить дивитися на такого уславленого вождя в його нинішньому становищі. Але Тверде Серце, втупивши очі вдалину, думками, здавалося, був далеко від того, що відбувалося навкруги.

— Сіу радяться, що робити з моїм братом, — сказав нарешті старий, зрозумівши, що привернути увагу пауні можна, тільки заговоривши до нього.

Молодий вождь повернув до нього голову і, спокійно усміхаючись, відповів:

— Вони лічать скальпи над житлом Твердого Серця!

— Безперечно, безперечно! Вони аж казяться, коли пригадують, скільки ти повбивав тетонів; для тебе було б зараз краще, коли б ти більше днів полював оленів, аніж був на стежці війни. Тоді якась бездітна мати з їхнього племені могла б тебе усиновити замість загиблого сина, і ти жив би собі спокійно.

— Хіба мій батько думає, що воїн може вмерти? Володар Життя не розтуляє своєї руки, щоб забрати назад свої дари. Коли йому потрібні його молоді воїни, він кличе їх, і вони йдуть до нього. Але червоношкірий, на якого він колись дихнув, живе вічно.

— Так, ця віра втішлива і смиренніша, ніж та, яку сповідує той безжалісний тетон! Щось є у Вовках таке, що відкриває для них моє серце; здається, вони такі самі мужні, еге ж, і чесні, як делавари з пагорбів… А цей юнак… це дивно, дуже дивно… і вік, і погляд, і постава… наче вони брати!

Скажи мені, пауні, чи не чув ти переказів свого племені про могутній народ, що жив колись на берегах Солоного озера, ген там, де сходить сонце?

— Земля біла від людей такого самого кольору, як мій батько.

— Ні, ні, я веду мову зараз не про тих нетяг, які пнуться до цієї країни, аби пограбувати її законних володарів, забравши в них те, що належить їм по праву зроду-віку, а про народ, червоний… чи то пак, який був червоний від малювання й з природи, наче ягода на кущі.

— Я чув, старі люди казали, буцім якісь загони ховалися в лісах там, де сходить сонце, бо вони не насмілювалися вийти на відкриті рівнини і стятися зі справжніми мужчинами.

— А в ваших переказах не згадувалося про найбільший, найхоробріший і наймудріший народ червоношкірих, на яких будь-коли дихнув Ваконда?

Тверде Серце підвів голову і, байдуже про пута, відповів гордо й гідно:

— Чи не осліп мій батько від старості? Чи, може, він бачив так багато сіу, що повірив, ніби вже немає більше пауні?

— Гай-гай! От вам людська марнота і пиха! — вигукнув по-англійському розчарований старий. — В червоношкірому природа така сама живуча, як і в грудях будь-якого білого. Адже й делавар уявляв би себе куди могутнішим за пауні, як оце пауні зараз вихваляється, що він, мовляв, пуп землі. Отак було й між французами з Канади та англійцями в червоних мундирах, що їх король посилав, бувало, до Штатів, коли й самих Штатів ще не було, а тільки галасливі провінції, які весь час сперечались та воювали між собою, — ото вони вже хизувались перед усім світом своєю доблестю та подвигами! А ніколи ніхто не згадував про скромного тутешнього солдата, якому вони завдячували перемогу, але який рідко чував про свої відважні діяння, бо тоді ще не мав прав палити люльку на вогнищі великої ради свого народу.

Коли старий таким чином дав волю своїй солдатській гордості, що дрімала, але зовсім ще не згасла, і через яку він підсвідомо допустився тієї самої слабкості, котру засуджував, його очі, що пожвавішали і засвітилися були відблиском колишнього молодечого завзяття, полагіднішали й співчутливо поглянули на приреченого бранця, чиє обличчя знов набрало холодного й задуманого виразу.

— Молодий воїне, — вів далі трапер тремтливим голосом, — я ніколи не був ані батьком, ані братом. З волі Ваконди я живу самітно. Він ніколи не прив'язував мого серця до житла чи поля тими путами, що приковують людей мого племені до їхніх осель; а коли б це було не так, то я не мандрував би так далеко і не бачив би так багато. Однак мені довелося довго пробути з народом, що жив у тих лісах, про які ти казав, і, ручаюся, було за що їх любити і наслідувати їхню мужність. Володар Життя створив нас, вклавши співчуття до всіх людей, пауні. Я ніколи не був батьком, але я добре знаю, що таке батьківська любов. Ти схожий на юнака, що був дорогий мені, і я навіть подумав, може, в твоїх жилах тече його кров. Але яке це має значення? Ти вірний чоловік, я суджу з того, як ти дотримуєш слова; а чесність — дар вельми рідкісний, щоб його забути. Моє серце прихилилося до тебе, хлопче, і я б радо зробив що-небудь добре для тебе.

Молодий воїн вислухав його слова, що звучали так пристрасно й щиро, що не можна було їм не повірити, і на знак вдячності схилив голову на свої оголені груди. Тоді, підвівши свої чорні очі й втупивши погляд удалину, він знову, здавалося, задумався над тим, що не мало ніякого відношення до його власної долі. Трапер, добре знаючи, як гордість підтримує воїна в ті хвилини, що їх він вважає останніми в своєму житті, чекав останньої волі свого юного друга з лагідністю й терплячістю, набутими за роки спілкування з цим незвичайним народом. Нарешті погляд пауні здригнувся, він глянув палючими очима на старого, потім на крайнебо, тоді знов на зоране глибокими зморшками обличчя, ніби раптом занепокоївшись.

— Батьку, — озвався нарешті молодий завзятець довірливим і лагідним тоном, — я чув твої слова. Вони ввійшли в мої вуха, і тепер вони в мені. У білоголового Довгого Ножа немає сина; Тверде Серце з народу пауні молодий, але він уже найстарший в родині. Він знайшов кістки свого батька на мисливських угіддях оседжів і відправив їх до прерій Добрих Духів. Безперечно, його батько — великий вождь — побачив їх і впізнав у них частку самого себе. Але Ваконда незабаром прикличе нас обох: тебе, бо ти бачив усе, що можна побачити в цьому краю, і Тверде Серце, бо йому потрібен молодий воїн. Пауні не має часу, щоб пошанувати блідолицього, як водилося б синові пошанувати батька.

— Хоч я й старий, убогий і слабкий, коли порівняти до того, яким був колись, та, може, все-таки доживу до заходу сонця. Чи мій син теж сподівається дожити?

— Тетони лічать скальпи на моїй оселі! — відказав молодий вождь, і в його усмішці крізь сум засвітилося торжество.

— І вони їх багато-багато налічать. Надто багато, щоб подарувати життя власникові тих скальпів, який потрапив до їхніх безжалісних рук. Мій син не жінка, і він без страху дивиться на ту стежку, якою мусить пройти. Та перш ніж він ступить на неї, йому нічого не треба шепнути в вуха його народу? Мої ноги старі, але вони ще можуть донести мене до закрутів річки Вовків.

— Скажи їм, що Тверде Серце зав'язав на своєму вампумі вузол на кожного тетона! — відказав бранець з тією палкістю, з якою пристрасть раптом проривається крізь перепони штучної стриманості. — Якщо він зустріне хоч одного з них у прерії Володаря Життя, його серце стане серцем сіу.

— Еге! Таке почуття було б небезпечним товаришем для білого, що збирається в останню мандрівку! — пробурмотів старий по-англійському. — Це не те, чого вчили добрі моравські брати на радах делаварів, і не те, що так часто проповідують блідолицим у їхніх поселеннях, хоч, на сором усій білій расі, самі вони не дотримують своїх заповідей. Пауні, я люблю тебе; але я християнин і не можу переказати таких слів.

— Якщо мій батько боїться, що тетони почують його, хай він тихенько шепне ці слова нашим старійшинам.

— Щодо ганебного страху, молодий воїне, то його в блідолицьому не більше, ніж у червоношкірому. Ваконда вчить нас любити життя, яким нас обдарував; але любити так, як мужчини люблять свої мисливські угіддя, своїх собак і свої карабіни, а не з тою нестямністю, з якою мати кохає своє дитя. Володареві Життя не доведеться вигукувати моє ім'я двічі, коли він мене кликатиме. Я готовий озватись і сьогодні, й завтра, — будь-коли, якщо на те буде його воля. Але що таке воїн, який не дотримує своїх звичаїв? А мої звичаї забороняють мені переказати твої слова.

Вождь зробив величний жест, погоджуючись; однак здавалося, ніби довір'я, що так раптово прокинулось у ньому, от-от згасне. Але серце старого надто схвилювали спогади, що так довго дрімали, проте ще були живі, й він не міг отак урвати цю розмову. Він трохи подумав, а тоді, печально зирнувши на свого молодого товариша, повів далі:

— Кожного воїна треба оцінювати за його силами. Я сказав своєму синові, чого я не можу зробити, тож хай він відкриє свої вуха на те, що я можу. Лосю не подолати прерії швидше, аніж цим старим ногам, якщо пауні доручить мені звістку, що її може передати біла людина.

— Тоді хай блідолиций слухає, — відповів індіанець, трохи повагавшись, бо ще пам'ятав, як йому тільки-но відмовили. — Він залишається тут, поки сіу полічать скальпи своїх мертвих воїнів. Він чекатиме, поки вони знесиляться, прикриваючи голови вісімнадцятьох тетонів шкірою одного пауні; хай він широко розплющить свої очі, щоб бачити місце, де зариють кістки воїна.

— Все це я можу і зроблю, благородний юначе.

— Хай він позначить те місце, щоб міг його будь-коли впізнати.

— Не бійся, не бійся, я ніколи не забуду цього місця, — перепинив його старий, розчулений такою мужністю і таким спокоєм.

— Тепер я знаю, що мій батько піде до мого народу. Голова в нього сива, і я вірю, що слова його не розвіються, мов дим. Хай він підійде до моєї оселі й голосно вигукне ім'я Твердого Серця. Жоден пауні не буде глухий. Потім хай мій батько попросить, щоб йому дали молодого коня, на якому ще ніхто не їздив, але який гладший за оленя і прудкіший за лося.

— Я розумію тебе, розумію, — перепинив уважливий старий. — Я зроблю все, що ти скажеш, еге ж, і добре зроблю — або ж я зовсім не тямлю, яка буває остання воля вмирущого індіанця.

— А коли мої молоді воїни передадуть моєму батькові повід цього коня, чи приведе він його покрученою стежкою до могили Твердого Серця?

— Чи приведу! Авжеж, приведу, хоробрий юначе, хай навіть зима вкриє ці рівнини сніговими кучугурами і сонце сховається за дня, як за ночі. Я приведу коня до священного місця і поставлю його так, щоб він дивився на захід.

— І мій батько поговорить з ним, і скаже, що він потрібен своєму господареві, який годував його ще відтоді, коли він був маленьким лошам?

— І це я зроблю; хоч, бог свідок, я казатиму це коневі, не тішачись марнославною думкою, що він зрозуміє мої слова, а тільки, щоб усе було зроблено так, як вимагають індіанські звичаї. Гекторе, песику, а що ти думаєш про розмову з конем?

— Хай сивобородий говорить до нього мовою пауні, — урвав його молодий стражденець, зачувши, що старий звернувся до собаки незнайомою мовою.

— Я вволю все, що заповідає мій син. Ось цими старими руками я заб'ю коня на твоїй могилі, хоч я й сподівався, що не доведеться їм проливати більше ні людської, ні звіриної крові.

— Добре, — відповів молодий пауні, і по його обличчю майнув відблиск утіхи. — Тверде Серце поскаче на своєму коні до блаженних прерій і стане перед Володарем Життя як вождь!

Раптом індіанець так разюче змінився на виду, що трапер озирнувся і побачив: тетони закінчили радитись, і Маторі в супроводі двох чи трьох найповажніших воїнів неквапом іде до приреченого.