Прерія

РОЗДІЛ XIX

Події, про які ми тільки-но розповіли, відбулися так швидко, що старий, хоч і завважив усі подробиці, не встиг ні з ким поділитися своїми здогадами стосовно намірів індіанця. Однак, коли пауні зник, трапер похитав головою і, повагом ідучи до того краю заростів, звідки щойно поскакав молодий воїн, пробурмотів:

— У повітрі багато запахів і звуків, та от тільки мої старі вуха і зір нездатні вчути й розпізнати їх.

— Тут нема чого розпізнавати! — вигукнув Мідлтон, підійшовши до трапера. — У мене гострий зір і тонкий слух, але, запевняю вас, я нічого не бачу і не чую.

— У тебе гострий зір! І ти, звісно, не глухий! — відказав старий трохи зневажливо. — Ні, хлопче, ні; може, вони й годяться, щоб з одного кутка церкви побачити, що робиться іншому, або ж почути міський дзвін, але треба пожити в прерії принаймні рік, щоб не приймати індика за буйвола, а ревіння буйвола — за божий грім! Природа часто обманює людину в цих голих рівнинах, де повітря відбиває все, як вода, і важко розрізнити, прерія перед тобою чи море. Але ось знак, відомий кожному мисливцеві!

Трапер показав на зграю хижих птахів, які неподалік летіли над рівниною, і, певне, туди, куди так уважно вдивлявся пауні. Спочатку Мідлтон не вгледів нічого, крім маленьких темних цяток на тлі понурих хмар; але вони швидко наближались, і незабаром уже можна було розпізнати обриси птахів, а тоді й помахи їхніх важких крил.

— Прислухайся, — мовив старий, коли Мідлтон роздивився нарешті вервечку коршаків, — зараз ти почуєш буйволів, чи бізонів, як, на думку вашого вченого лікаря, слід їх називати, хоч усі мисливці в цих краях споконвіку називають їх буйволами. А про мене, — додав він, підморгуючи молодому офіцерові, — то мисливцю краще знати, що за звірі тут водяться і як їх називати, ніж тому, хто порпається у своїх книжках замість мандрувати по землі, вивчаючи звички її жителів.

— Щодо звичок, то я з вами згоден, — відгукнувся природознавець, який нечасто пропускав нагоду обговорити яке-небудь спірне питання, що стосувалося до його улюбленої науки. — Тобто якщо правильно застосовуються визначення, і на умови, що спостереження ведеться оком ученого.

— Оком крота! Нібито звичайного людського ока не досить, щоб назвати тварин! А хто ж тоді дав імена усім божим створінням? Можеш ти мені це сказати з усіма твоїми книжками та шкільною премудрістю? Чи не перша людина у райському саду? І чи не від неї діти її успадкували дар давати всьому назви?

— Звичайно, це так за святим письмом, — прорік лікар, — але ви тлумачите прочитане надто буквально.

— Прочитане! Ні, якщо ти думаєш, що я марнував свій час у школах, то дуже помиляєшся. Мої знання не з книжок. Якби я міг читати, то, може, краще знав би слова з тієї книги, що ти її назвав.

— Невже ви й справді вірите, — сказав природолюб, трохи роздратований незгідливістю впертого старого, а може, в душі певний переваги своїх знань, вільнодумніших, але навряд чи таких корисних, — то невже ви таки вірите, ніби всі тварини справді були зібрані в одному саду, аби перша людина записала їх у свою класифікацію?

— А чом би й ні? Я розумію твою думку, бо не обов'язково жити в містах, щоб збагнути всі ті диявольські хитрощі, які вигадала зарозумілість людини, аби зруйнувати своє щастя. Що доводять твої слова? А тільки одне: той сад Всевишній створив не за подобою наших жалюгідних садів, отож те, що світ називає цивілізацією, просто омана. Ні, ні, сад божий був тоді лісом, і тепер це ліс, де ростуть плоди і співають птахи за його мудрою настановою… А зараз ти зрозумієш, чого злетілися стерв'ятники! Ось і самі буйволи — добрячий гурт! Ручаюсь, що десь в улоговині ховаються одноплеменці того пауні. Він поскакав до них, і незабаром ви побачите славну гонитву. Отож скватер із своїм виводком не наважиться поткнутися сюди, а нам боятися нема чого: пауні народ не підступний.

Усі спрямували погляди на дивовижну картину, що розкривалася перед ними. Навіть боязка Інес підбігла до Мідлтона, заполонена цікавістю, а Пол відірвав Еллен від куховарства, аби й вона помилувалась мальовничою сценою.

Поки відбувалося те, про що ми розповідали читачеві, прерія лежала у величному й непорушному спокої. Правда, небо затьмарювали зграї перелітних птахів, але жодна чотиринога тварина, крім траперових собак і лікаревого осла, не пожвавлювала одноманітного простору пустелі. І раптом на ній завирувало життя — наче волею чарівника, усе довкола змінилося.

Спершу з'явилися кілька величезних бізонів-самців, які вибігли на верхівку найвіддаленішого пагорба; за ними тяглися довгі низки окремих тварин, за якими вже темною масою котився весь гурт, затоплюючи вкриту сірувато-коричневою травою рівнину, аж поки вона зовсім зникла під ще темнішими кольорами їхньої кошлатої вовни. Гурт, наближаючись, дедалі ширшав і густішав, мов незліченні пташині зграї, які одна по одній виринають з неба, наче з безодні, — і немає їм ліку, як листу в лісах, що над ним птахи махають крильми у своєму нескінченному перельоті. Над тією темною масою раз у раз здіймалася невисокими стовпами курява, коли якийсь бик, лютіший за решту, орав рогами землю; а ще вітер часом доносив глухе протягле ревіння, ніби тисячі горлянок скаржилися на щось безладним хором.

Глибока й задумлива тиша запанувала в загоні — всі зачудувалися з дикого й величного видовища. Нарешті трапер порушив мовчанку. На нього, звиклого до подібних картин, ця сцена не справила такого враження, як на інших; чи, точніше, старий сприйняв її спокійніше, ніж ті, хто бачив її вперше.

— Біжать одним гуртом десять тисяч биків, без чередника, без господаря, окрім того, хто їх створив і призначив їм за пасовиська оці відкриті рівнини! Так ось де людина бачить докази свого безуму й марноти! Хіба може найпихатіший губернатор у Штатах вийти на свої поля і вполювати такого благородного бика, якого тут легко покладе навіть нікудишній мисливець? А коли йому подадуть вирізку чи там біфштекс, хіба він їстиме з таким задоволенням, як той, хто присмачив свій харч здоровим трудом і заробив його відповідно до законів природи, чесно заволодівши тим, що послав йому господь?

— Якщо на тарелі в прерії паруватиме буйволячий горб, я відповім тобі: «Звісно, ні!» — перепинив його ласун-бортник.

— Еге ж, хлопче, ти його покуштував, отож знаєш, що до чого!.. Але гурт звертає до нас, треба готуватися до зустрічі. Якщо ми сховаємося, ті рогаті чорти промчать тут і розтопчуть нас своїми копитами, як черв'яків; тож відведімо назад слабших, а самі, як личить мужчинам і мисливцям, станемо в авангарді.

Усі ревно взялися за роботу, бо часу лишалося обмаль. Обох дівчат відвели на протилежний кінець заростів і заховали там. Азінуса, як тварину надто нервову, помістили посередині; потім старий і троє його товаришів розділились і стали таким чином, щоб можна було завернути головний гурт, коли він наблизиться до їхнього табору на небезпечну відстань. Передні бики — десь із півсотні, а може, й більше, — бігли не прямо, а весь час змінюючи напрям, отже, важко було здогадатись, який шлях вони собі виберуть. Аж ось з-поза хмари куряви, що здійнялася посередині гурту, почулося страшне болісне ревіння, і тут-таки на нього відгукнулися відворотними криками стерв'ятники, які жадібно ширяли над гуртом, і ті крики ніби підстьобнули биків, що вели перед: тварини побігли дужче й рішучіше. Здавалося, сполоханий гурт зрадів, побачивши хоч такий невеличкий гайок, і кинувся просто до тих заростів, про які ми вже так часто згадували.

Небезпека справді була серйозна, і треба було мати неабияку мужність, щоб дивитися їй просто в лице. Темна жива лавина накочувалась увігнутою досередини дугою, і люті очі биків, що горіли крізь кошлату вовну, яка вкривала їхні голови, з шаленою тривогою вдивлялися в зарості. Бізони ніби намагалися перегнати один одного, щоб якомога швидше дістатися бажаного схову; на передніх сліпо натискали ззаду тисячі оскаженілих тварин, і могло так статися, що вожаки набіжать просто на людей, і тоді їх чекала неминуча смерть. Кожен з наших подорожан розумів небезпеку і сприймав її згідно зі своєю вдачею та обставинами.

Мідлтон вагався. Він ледь стримувався, щоб не кинутись крізь кущі, схопити Інес і спробувати втечею врятуватися з нею. Але, збагнувши, що переляканий бізон, який мчить із шаленою швидкістю, неодмінно наздожене його, він підніс рушницю, готовий стати на бій із незліченним гуртом.

А доктор Баттіус був у такому стані, що йому почали ввижатися всілякі химери. Темні тіла бізонів втратили чіткі обриси, і йому приверзлося, що то дике збіговисько всіх тварин світу суне на нього, аби помститися за ті кривди, що їх він заподіював тому чи іншому видові протягом свого життя, присвяченого невсипущому служінню природничим наукам. Він закляк, як то буває у страшних сновидіннях, прикипівши до землі, аж поки його охопив такий безум, що шановний природолюб, пойнятий жертовною рішучістю в ім'я науки, почав класифікувати окремих тварин. А Пол зняв страшенний крик, і навіть Еллен кликав на поміч, та голос його загубився в ревінні й тупоті гурту. Розгніваний, але й дивно збуджений впертістю тварин і дикістю видовища, нетямлячися з тривоги за кохану і побоюючись — цілком природно — за своє життя, він мало не надсадив собі горлянки, вимагаючи, аби його літній друг щось удіяв.

— Давай, давай, старий! — гукав він. — Покажи свої траперські хитрощі, а то нас розчавить ціла гора буйволячих горбів!

Трапер, який весь час стояв, спершись на свою рушницю, і пильно стежив за рухом гурту, надумав, видно, що пора діяти рішуче. Наставивши рушницю на переднього бика, він вистрелив, і так влучно, що не посоромився б цього пострілу і в свої молоді літа. Куля потрапила бізону в вовну поміж роги, і він, як підтятий, упав навколішки; але тут-таки, крутнувши головою, підвівся, наче біль додав йому сили. Часу на роздуми вже не лишалось. Кинувши рушницю, трапер простяг уперед обидві руки і пішов, беззбройний, просто на знавіснілий гурт.

Вигляд людини, сповненої рішучості й стійкості, — рис, притаманних лише розумній істоті, — рідко коли не викликає беззастережної поваги з боку нижчих створінь. Передні бики відсахнулися, зупинившись на якусь хвилю, а щільна лавина тварин, що мчала за ними, здригнулась, і сотні бізонів, кидаючись врізнобіч, розсипалися по рівнині. Аж ось із задніх рядів знову почулося глухе ревіння, і гурт навально кинувся вперед. Однак передня частина його роздвоїлася: непорушна постать трапера ніби розтинала стадо на два стрімкі живі потоки. Мідлтон і Пол пішли за траперовим прикладом, і таким чином на шляху бізонів утворився слабкий заслін з людських тіл.

Їхнє втручання на кілька хвилин врятувало гайок. Але на благеньку лінію захисників насувався основний гурт, і незабаром їхні постаті зникли у хмарах куряви: будь-якої хвилини бізони могли прорватися в зарості. Становище трапера та його товаришів ставало дедалі скрутнішим, і вони поволі відступали назад перед цією навалою, коли це розлючений бик шугонув повз Мідлтона, мало не збивши його з ніг, і майнув, наче вітер, крізь кущі.

— Зімкніться й ні кроку назад! — закричав старий. — А то за ним кинуться тисячі цих чортів!

Однак навряд чи їм пощастило б дати собі раду з цим живим потоком, коли б серед веремії не подав свого голосу Азінус, обурений таким нечемним вторгненням у свої володіння. Навіть найупертіші та найлютіші бики затремтіли, почувши цей грізний дивний крик, і, наче божевільні, кинулися врозтіч від того самого гайочка, куди вони щойно всі рвались, як убивця до священного притулку.

Гурт розділився, і два темні потоки, огинаючи гайок, зливалися в один десь за милю від нього, на протилежному боці. Щойно старий побачив, яке несподіване враження справив голос Азінуса, він спокійнісінько почав перезаряджати рушницю, від щирого серця сміючись своїм дивним безгучним сміхом.

— Ти ба, як біжать, — ну чисто тобі собаки, коли їм прив'яжуть до хвоста торбинку із шротом. Тепер вони вже не повернуть, не бійтесь, бо коли навіть задні буйволи й не чули нічого, то уявлятимуть, що чули; ну, а коли вони передумають, то хіба нам важко примусити осла доспівати свою пісню!

— Осел заговорив, а Валаама не чути![47] — ледь вимовив бортник, зайшовшись таким реготом, що, певне, ще додав бізонам страху. — Зовсім чоловік онімів, наче цілий рій молодих бджілок сів йому на кінчик язика, і він ніяк не наважиться слова вимовити, аби ті не відповідали по-своєму.

— Як же це так, друже, — повів далі трапер, звертаючись до заціпенілого природолюба, який ще й досі не оговтався, — як же це так: ти ж тим і заробляєш собі на прожиття, що записуєш назви всіх польових звірів та всіх небесних птахів, а так злякався гурту буйволів, що мчать прерією! Але ти вже, я бачу, наготувався затіяти суперечку, чи маю я право називати їх так, як їх називає кожний мисливець чи торговець на пограниччі!

Проте старий помилився, вважаючи, що приведе вченого до тями, викликавши його на спірку. Від цієї хвилини природознавець, наскільки нам відомо, ні разу в житті, окрім одного випадку, більше не вживав того слова, яким визначається вид чи рід тварин, що так його настрахали. Він уперто відмовлявся їсти поживне м'ясо представників усієї бичачої родини; ба навіть тепер, коли природознавець, оточений загальною повагою, в усьому блиску вченості безпечно живе в одному з приморських міст, він на званих обідах із жахом відвертається від найсмачніших наїдків з яловичини, з якими не зрівнятися жодній страві, що їх подають під тією самою назвою в знаменитих харчівнях Лондона чи й у славетних паризьких ресторанах. Одне слово, відраза шановного природолюба до волового м'яса нагадує те почуття, яке чабан прищеплює провинному собаці: він одягає намордник на порушника, зв'язує його і кладе біля кошари так, щоб кожна вівця, проходячи крізь ворота, наступала на нього. Кажуть, після такої покари винуватець відчуває пересит і навіть дивитися не хоче на баранину. Коли Пол і трапер урешті-решт погамували свої веселощі, викликані заціпенінням їхнього вченого товариша, той уже почав дихати знову, ніби його легені, які тимчасово припинили свою роботу, запрацювали внаслідок дії штучних міхів, і він востаннє вимовив те слово, що надалі стало для нього забороненим. Оце і був той єдиний випадок, що на нього ми натякали.

— Boves Americani horridi![48] — вигукнув Оубед, наголошуючи останнє слово, і знову занімів, ніби поринувши в глибокі роздуми над дивним і незбагненним явищем.

— Авжеж, вони таки горді, — підтакнув трапер, — взагалі буйвіл страшний для людини, необізнаної з життям природи; а втім, ці тварини не такі вже й хоробрі, як може здатися. Ех, чоловіче, ото якби тебе взяла в облогу ведмедиця-грізлі зі своїм виводком, як оце колись нас із Гектором біля Великих порогів на Micс… Ага, ось і хвіст гурту, а за ним назирці зграя голодних вовків: так і ждуть, аби вхопити яку хвору чи скалічену худобину, що скрутила собі в'язи у цій штовханині. Еге, а за ними й вершники, це так само точно, як і те, що я грішник! Онде вони, хлопче, — ген там, де вітер розігнав куряву, — гасають круг пораненого буйвола, хочуть порішити впертого диявола своїми стрілами!

Мідлтон і Пол незабаром розгледіли кілька темних постатей, що їх бистре око старого побачило значно раніше. Справді, півтора чи два десятки вершників швидко скакали навколо загнаного у безвихідь чудового бика: надто важко поранений, щоб утікати, він стояв, ніби зневажаючи смерть, хоч у його могутнє тіло вже вп'ялося не менше сотні стріл. Аж ось дужий індіанець ударом списа домігся перемоги, і тварина, оглушливо заревівши, розлучилася з життям, за яке так уперто чіплялася. Цей рев прокотився над тим місцем, де стояли наші подорожани, і долинув до гурту тварин — зачувши його, вони помчали ще дужче.

— Ти диви, цей пауні добряче-таки знає, як полювати буйволів! — сказав старий, що впродовж кількох хвилин із видимою втіхою спостерігав цю хвилюючу сцену. — Бачили, як він поскакав від нас, наче вітер? Це щоб його не вчули буйволи; а потім він зробив коло, і, приставши до своїх… Еге! Що таке? Та ці червоношкірі зовсім не пауні! На головах у них пір'я з хвостів і крил сов! Ех, я жалюгідний, напівсліпий трапер! То ж зграя клятих сіу! Ховайтеся, хлопці, ховайтесь! Один погляд у наш бік — і на нас нитки не залишиться, це так само певно, як те, що блискавка спалює дерева… А може, ми й життя втратимо.

Мідлтона вже не було: він пішов шукати свою гожу молоду дружину, воліючи подивитись на образ, куди миліший його серцеві, ніж це дике видовище. Пол ухопив доктора Баттіуса за руку; трохи загаявшись, за ними подався й трапер, і незабаром увесь загін зібрався під захистом гущавини. Старий (бо ж на нього, з огляду на його величезний досвід, покладалися в усьому) стисло роз'яснив нову небезпеку, а потім додав:

— У цьому краю — вам це, звісно, відомо, — дужа рука сильніша за право, а про закони білих тут і не чули, та й не потрібні вони тут. Тим-то тепер усе залежить від сили та кмітливості, — провадив він далі, приклавши палець до щоки, як людина, що глибоко і всебічно обмірковує скрутне становище, — кажу, добре було б надумати щось таке, аби нацькувати одне на одного тих сіу та скватерове поріддя; а потім і ми б наскочили, наче канюки після звіриного бою. Отоді б ми перемогли як стій… А тут іще й воїни пауні неподалік! Щодо цього не може бути ніякого сумніву, бо той воїн-юнак не пішов би далеко від свого селища так собі. Отож маємо чотири загони на відстані гарматного пострілу один від одного, і жоден з них не довіряє іншому. Рушати кудись небезпечно, бо тут нема де особливо сховатись. Але нас троє добре озброєних і, я сказав би, мужніх чоловіків…

— Четверо, — озвався Пол.

— Щось не розумію! — сказав старий, здивовано глянувши на свого товариша.

— Четверо, — повторив бортник, показуючи на природознавця.

— В кожному війську є свої дармоїди та нероби, — відказав нелукавий житель пограниччя. — Друже, доведеться вбити цього осла.

— Вбити Азінуса? Це було б актом надмірної жорстокості.

— Я мало тямлю в оцих твоїх словечках, які ховають своє істинне значення за звуками; як на мене, жорстоко жертвувати людським життям заради тварини. А це я називаю розумним милосердям. Безпечніше засурмити в сурму, ніж дозволити ослові ще раз закричати; вже краще просто покликати сюди сіу.

— Я ручаюсь за скромність Азінуса; він рідко коли висловлюється без причини.

— Кажуть, «до кого пристаєш, таким і сам стаєш», — відповів старий. — Може, і з ослом так? Колись, пригадую, довелося мені пройти важкеньку путь, багату на всякі небезпеки; був у мене тоді товариш, який відкривав рот лише для того, щоб заспівати. Ох і помучився я з ним! То було саме тоді, коли я зустрів твого діда, капітане. Так от, у того співця була принаймні людська горлянка, і він таки добре співав, хоч і не завжди вчасно та доречно. Гай-гай! Був би я зараз такий, як-от тоді, то злодюгам-сіу не так уже й легко було б вигнати мене з цієї затишної місцинки! Але чого там вихвалятися, коли нема вже ні зору, ані сили… І тому воїнові, що його колись делавари за гострий зір охрестили Соколиним Оком, тепер ліпше пасує ім'я Сліпий Кріт! Отож, по-моєму, осла краще таки вбити.

— Правильно, і дуже розумно, — докинув і Пол, — музика є музика, і від неї завжди шум, байдуже, чи то грає скрипка, чи кричить осел. Тож я згоден із старим: осла треба прикінчити.

— Друзі, — мовив природознавець, печально поглядаючи то на одного, то на другого свого кровожерливого товариша, — не вбивайте Азінуса; це такий представник свого виду, про якого можна сказати багато чого доброго і майже нічого поганого. Витривалий і слухняний, невибагливий і терплячий навіть для свого покірливого виду. Ми з ним пройшли чимало доріг, і його смерть дуже мене засмутить. Чи не журилася б ваша душа, шановний мисливцю, коли б вас отак дочасно розлучити з вашим вірним собакою?

— Ну то хай живе, — сказав старий, зненацька закашлявшись: видно, це благання справило на нього враження. — Та тільки голос йому слід притлумити. Обмотай йому писок поводом, ну, а далі покладатимемося на провидіння.

Отак забезпечивши подвійною гарантією пристойну поведінку Азінуса (бо Пол Говер зразу ж, як йому сказано, зв'язав ослові щелепи), трапер начебто заспокоївся і подався до узлісся на розвідку.

Шум, що його зняв гурт бізонів, ущух, а точніше сказати, подаленів і котився по прерії десь за милю звідси. Вітер уже розвіяв хмари куряви, і там, де ще десять хвилин тому відбувалася така дика та безладна сцена, тепер відкрився вільний простір.

Сіу, добивши бізона, вирішили, очевидно, задовольнитися цим доповненням до багатої здобичі, яку вже мали, і не переслідували гурту далі. З десяток індіанців лишились біля мертвого бізона, над яким уже висіли канюки, сподіваючись іще поживи, бо коли проходить такий гурт, залишається чимало покалічених тварин. Трапер роздивлявся постаті й спорядження індіанців, що під'їжджали до заростів. В одному з них він упізнав Уючу й показав на нього Мідлтонові.

— Ось ми й дізналися, хто це такі й чого сюди прийшли, — мовив старий, задумано похитавши головою. — Сіу загубили скватерів слід, а тепер шукають його. Вони натрапили на буйволів, погналися за ними, й лиха доля привела їх туди, звідки вони уздріли бескид, на якому звив собі кубло Ішмаел зі своїм виводком. Ти бачиш он тих птахів? Вони чекають, коли можна буде пожерти нутрощі забитого бика. Отака мораль життя в преріях. Загін пауні чигає на цих сіу, як стерв'ятники виглядають згори свою здобич, а нам слід бути насторожі й стерегтися і сіу, й пауні, бо надто вже великий ризик. Еге, чого це раптом ті двоє негідників зупинилися? Присягаюсь, вони наскочили на місце, де той бідолаха, скватерів син, знайшов свою смерть!

Старий не помилився. Уюча і ще один дикун, що був з ним, під'їхали до того місця, де, як ми змальовували, залишилися жахливі сліди кривавого вбивства. Не злазячи з коней, вони тямущо, як це властиво індіанцям, оглянули добре знайомі їм прикмети. Дивилися вони довго і, очевидно, підозріливо. Нарешті двоє сіу залементували — мало не так само тужливо й моторошно, як вили собаки, коли знайшли ці жахливі сліди. Вся зграя сіу, що негайно примчала на ці крики, оточила розвідників, — так, кажуть, шакал своїм відразливим дзявканням скликає всю зграю на полювання.