Прерія

РОЗДІЛ VI

Англо-американці схильні похвалятися — і мають на це підстави, — що можуть претендувати на почесний родовід більше, ніж будь-який інший народ, історію котрого встановлено в цілковитою вірогідністю. Хай хоч які вади мали перші колоністи, їхні чесноти рідко хто заперечував. Були вони забобонні, але побожні й чесні. Нащадки простих і щирих провінціалів відмовилися від традиційних і штучних засобів, здопомогою яких почесті закріплюються за родинами на віки, завівши натомість той звичай, що людина може здобути собі добре ім'я лише своїми власними вчинками, а не заслугами своїх предків. І через цю стриманість, самозречення, здоровий глузд — чи як ще назвати цей лад — американців проголосили нацією неблагородного походження. Якби варто було провести дослідження, то було б доведено, що більшу частину шляхетних сімей старої доброї Англії можна зустріти в її колишніх колоніях; і тим небагатьом, хто не пошкодував часу на збір цих нікому не потрібних фактів, добре відомо, що прямі нащадки численних занепалих родів, котрі політика Англії вважала за необхідне зберегти, передавши титул побічній парості, нині живуть і працюють як рядові громадяни нашої республіки. Вулик стоїть, де стояв, і ті, хто пурхає над милою їхньому серцеві, освяченою віками соломою, все ще пишаються всує її древністю, не помічаючи ні старезності свого житла, ані радощів незліченних енергійних роїв, що збирають свіжий мед незайманого світу. Але оскільки ця тема мусить більше цікавити політика чи історика, ніж скромного оповідача, що пише про події буденного життя, ми обмежимося лише тим, що безпосередньо стосується до нашої оповіді.

Якщо громадянин Сполучених Штатів має право претендувати на знатне походження, то він і не звільнений від покари за гріхи свого занепалого роду. Як відомо, подібні причини дають подібні наслідки. Данина, яку народи повинні платити у вигляді виснажливих випробувань в обителі Церери[17], щоб заслужити її прихильність, в Америці виплачується певною мірою нащадками замість предків. Поступ цивілізації у нас дуже схожий з тими явищами, що, як то кажуть, «відкидають тінь вперед». Градацію суспільства — від стану, який називається витонченим, до стану, настільки близького до варварства, наскільки це можливо при зв'язках з цивілізованою нацією, — можна простежити від серця Штатів, де починають приживатися багатство, розкіш, мистецтво, до тих віддалених кордонів, які ще й постійно відсуваються все далі, і де культура ледь мріє крізь темряву — так повзучі тумани передують наближенню дня.

Тут і тільки тут ще зберігається широко розповсюджена, але зовсім нечисленна верства людей, яких можна порівняти з тими, хто проклав шлях духовному прогресові народів Старого Світу. Між жителем американського пограниччя і його європейським прототипом існує виняткова, хоч і не повна, схожість. Обидва, можна сказати, нестримні; обидва хоробрі, бо привчені до небезпек; горді, бо незалежні; і обидва, не даруючи своїм кривдникам, самі мстять за образи. Поширювати це порівняння далі було б несправедливо стосовно до американця. Він нерелігійний, бо успадкував переконання, що суть релігії полягає не в обрядах; а будь-яку підробку його розум відхиляє. Він не лицар, бо не має влади обдаровувати нагородами; і влади він не має, бо ж він витвір системи, а не творець її. Яким чином ці риси виявляються в характерах найяскравіших представників цієї верстви, буде видно з перебігу нашої оповіді.

Ішмаел Буш усе своє життя — п'ятдесят з гаком літ — прожив поза суспільством. Він похвалявся, що ніколи не затримувався в тих краях, де не міг зрубати перше-ліпше дерево, яке побачить із свого порога; що закон рідко коли навідувався до його порубу і що звук церковного дзвону ніколи не був приємним для його слуху. Працював він у міру своїх потреб, а що вони були звичайними потребами людей його прошарку, він їх легко задовольняв. Він не шанував ученості, за винятком лікарського ремесла, бо вбачав сенс лише в тій розумовій праці, яка дає відчутні наслідки. З поваги до вищезгаданої науки він піддався на умовляння одного лікаря, кого пристрасть до природознавства навела на думку використати нахил скватера до кочового життя. Скватер сердечно прийняв цього добродія до своєї родини, точніше — під свій захист, і вони у цілковитій злагоді пройшли по преріях разом весь довгий шлях, причому Ішмаел не раз утовкмачував своїй дружині, що він дуже радий мати такого супутника, який стане їм у пригоді на новому місці, куди б не завела їх доля, поки сім'я «призвичаїться». Але натураліст часто-густо, захопившись своїми дослідженнями, щезав на кілька днів, ухиляючись від прямої путі скватера, який ішов за сонцем. Мало хто не вважав би себе щасливчиком, опинившись далеко від табору під час грізного наскоку сіу, як опинився Оубед Бат (чи Баттіус — йому більше подобалося, коли його називали саме так), доктор медицини і член кількох наукових товариств по цей бік Атлантики, наш заповзятливий медик.

Хоч Ішмаел, від природи забарливий, ще не зовсім прокинувся і не відчув усього тягаря свого лиха, він був прикро вражений тим, як вільно повелися з його власністю. Проте він заснув, бо, по-перше, сам розпорядився відпочивати, а по-друге, він знав: розшукувати щось у прерії поночі — даремна праця. А ще, розуміючи всю небезпечність свого становища, він не хотів у погоні за втраченим ризикувати тим, що в нього залишилося. Хоч як жителі прерії полюбляли коней, чимало інших речей, що зоставалися в подорожніх, цікавили індіанців не менше. Сіу досить часто вдавалися до такої хитрості: викрадали худобу, а тоді, скориставшися з переполоху, грабували табір. Але Маторі на цей раз, очевидно, недооцінив проникливості людини, на яку напав. Ми вже бачили, як флегматично скватер сприйняв свої збитки; тепер покажемо, що він надумав, добре поміркувавши.

Хоч у таборі було чимало очей, які не спали, й чимало вух, які вслухалися в найменший шерех, що міг би вістувати наближення нової небезпеки, решту ночі в нім панував глибокий спокій. Тиша і втома зробили врешті-решт своє діло, й над ранок усі, крім вартових, знов поснули. Як ці ледачі сторожі виконували свій обов'язок, невідомо, бо нічого не трапилося такого, що підтвердило б чи спростувало їхню пильність.

Тільки-но почало розвиднятися й сіре світло розлилося над темною прерією, Еллен Уейд підвела своє стривожене, напівзлякане, а все ж рум'яне обличчя над дітьми, які спали покотом і серед яких вона прилягла, крадькома повернувшись до табору. Обережно підвівшись, вона тихенько переступила через сонні тіла й так само обачно подалася до найдальшого кутка Ішмаелового укріплення. Там вона зупинилась і прислухалась, ніби вагаючись, чи йти далі. А втім, затрималася вона ненадовго, і перш ніж вартовий сонним оком устиг розрізнити її прудку постать, Еллен уже прослизнула в улоговину й вибігла на вершину найближчого горба.

Дівчина напружено прислухалася, сподіваючись почути щось інше, крім подиху вранішнього вітру, який ледь шурхотів у траві біля її ніг. Вона вже пішла була, розчарована, коли це до неї долинув хрускіт бур'янів під чиєюсь ходою. Радісно кинувшись уперед, вона розгледіла обриси якоїсь постаті, що вибиралася на горб із протилежного від табору боку. Дівчина вже проказала: «Пол!»—і заговорила швидко й схвильовано, як може промовляти тільки закохана жінка, зустрівшись із своїм другом, та раптом затнулась і, відступивши, сказала холодно:

— Не думала я, лікарю, зустріти вас такої години!

— Будь-яка година, будь-яка пора року, моя люба Еллен, годяться для справжнього природолюба, — відказав маленький, щуплявий, уже літній, але дуже жвавий чоловічок, одягнений в якусь дивну суміш сукна й шкур. Він підійшов до неї без церемоній, наче давній знайомий. — А той, хто не вміє і в цьому присмеркові розшукати щось, гідне подиву, позбавлений багатьох утіх життя.

— Щиру правду кажете, — відповіла Еллен, раптом похопившись, що й вона мусить якось пояснити свою появу тут о цій порі. — Я знаю людей, які вважають, ніби вночі земля привабливіша, ніж при яскравому сонячному світлі.

— Ага! Значить, у них надто опуклі органи зору. Та коли людина справді хоче вивчити поведінку котів чи звички, скажімо, тварини-альбіноса, вона повинна ще вдосвіта бути на ногах. А втім, є такі люди, які воліють розглядати різні речі в сутінках просто через те, що вони краще бачать о цій порі.

— Оце тому ви й бігаєте по ночах?

— Я бігаю по ночах, моя люба, тому, що Земля обертається навколо своєї осі й Сонце освітлює кожний меридіан лише протягом півдоби, а мого діла не зробиш, коли працювати усього-на-всього дванадцять чи п'ятнадцять годин поспіль. Оце тепер я дві доби розшукував одну рослину, що, кажуть, є тільки на притоках Платту, й не побачив жодної билинки, яка б не була зареєстрована й класифікована.

— Вам не повелося, лікарю, але…

— Не повелося? — перепитав чоловічок і, підійшовши ближче до дівчини, витяг свій нотатник з дивним виразом торжества й удаваної скромності. — Ні, ні, Еллен, все що завгодно, тільки не це! Хіба можна назвати невдахою людину, майбутнє якої забезпечене, слава її, не побоюся сказати, переживе віки, а ім'я її нащадки називатимуть поряд з іменем Бюффона…[18] А втім, хто такий Бюффон? Такий собі компілятор, що пожинав плоди чужої праці. Ні, pari passu[19] з Соландером, який здобув собі славу ціною мук і митарств!

— Ви знайшли золоту жилу, докторе Бат?

— Більше, ніж жилу, — скарб, неоціненний скарб дзвінкої монети, готової для вжитку! Слухай! Після своїх марних пошуків я пішов навскоси, щоб вийти на маршрут твого дядька, коли раптом почув звуки, які могла видавати лише вогнепальна зброя…

— Так, — вигукнула Еллен, — у нас тут була тривога…

— …і ви подумали, що я заблукав, — вів далі вчений муж, думаючи лише про своє і тому не зрозумівши її слів. — Дарма! Я взяв за основу трикутника відтинок, який пройшов, вирахував висоту, й для того, щоб провести гіпотенузу, лишалося тільки визначити прилеглий кут. Уважаючи, що стрілянина — це сигнал для мене, я звернув із свого курсу й пішов на постріли — не тому, що думав, ніби чуття точніші за математичні розрахунки, а тому, що кому-небудь з дітей, можливо, потрібна була моя допомога…

— На щастя, всі вони…

— Послухай, — перепинив її вчений, уже забувши про своїх маленьких пацієнтів ради теми, яка тепер хвилювала його значно більше. — Я подолав значну відстань по прерії — адже там, де мало перешкод, звук розноситься дуже далеко, — коли почув такий тупіт, наче то бізони били копитами в землю. Потім я побачив удалині гурт чотириногих, що мчали по горбах, то вгору, то вниз, — тварин, яких ніхто б не побачив і не описав, коли б не цей щасливий випадок! Один самець — благородний екземпляр — трохи відбився від решти. Гурт звернув до мене, а за ним і цей самець, який опинився, таким чином, за п'ятдесят ярдів од того місця, де я стояв. Я скористався з нагоди й, засвітивши при допомозі кресала свічку, тут-таки зробив опис тієї тварини. Я не пошкодував би тисячі доларів, Еллен, за єдиний постріл одного з наших хлопців!

— Але у вас є пістолет, лікарю! Чого ж ви не пустили його в дію? — запитала дівчина, яка слухала не дуже уважно, занепокоєно вдивляючись у прерію, але все не йшла, радіючи, що може не квапитись.

— Еге ж, але він заряджений усього-на-всього крихітним шматочком свинцю — ним можна вбити хіба що якогось плазуна чи велику комаху. Ні, я не став розпочинати війни, в якій навряд чи переміг би. Я просто зробив запис — без зайвих подробиць, але з точністю, що її вимагає наука. Я прочитаю його тобі, Еллен, бо ти дівчина добра й прагнеш знань; запам'ятавши те, що почуєш, ти зможеш зробити неоціненну послугу науці, коли зі мною щось скоїться. Справді, люба Еллен, моя професія таїть у собі стільки ж небезпек, як і ремесло воїна. Цієї ночі, — провадив він далі, озирнувшись, — цієї жахливої ночі моєму життю загрожувала смертельна небезпека!

— Від кого?

— Від чудовиська, що я його відкрив. Воно насувалося на мене, і скільки я не відступав, підходило дедалі ближче. Певне, своє життя я завдячую свічці: я, поки записував, тримав її між собою і чудовиськом, використовуючи як для освітлення, так і для захисту. Але зараз ти почуєш опис звіра й сама переконаєшся, як ризикуємо ми, подвижники науки, заради блага всього людства.

Природознавець підніс свої записи до очей і наготувався читати при тьмяному світлі, яке небеса посилали на рівнину, додавши:

— Слухай, дівчино, й ти почуєш, яким скарбом мені пощастило збагатити природничу історію!

— Ви, значить, самі й створили це чудовисько? — сказала Еллен, припинивши марно споглядати прерію; і в її ясно-блакитних очах засвітився лукавий вогник, який свідчив, що вона вміла грати на слабостях свого вченого співрозмовника.

— Хіба владна людина вдихнути життя в неживу матерію? Хотів би я, щоб це було так! Тоді б ти незабаром побачила «Historia Naturalis Americana»[20], яка присоромила б усіх жалюгідних наслідувачів того француза Бюффона! Можна було б внести значне вдосконалення в будову всіх чотириногих, особливо тих, що їх характерною відзнакою є прудкість. Одна пара їхніх кінцівок працювала б на принципом важеля, а може, то були б сучасні колеса, хоч я ще не вирішив, де краще застосовувати це вдосконалення — в передній чи задній парі кінцівок, — бо ще не визначив, коли витрачається більше мускульної сили: при волочінні чи при відштовхуванні. Піт, що його виділяють тварини, допоміг би зменшити тертя й створив би додаткову рушійну силу, Але все це нездійсненне — принаймні поки що, — додав він, підніс до очей нотатник і почав голосно читати: — «Шостого жовтня 1805 року (сподіваюсь, ти розумієш не гірше за мене, що це — дата події). Чотириноге, побачене при світлі зір і кишенькового світильника в преріях Північної Америки — широту й довготу дивись у щоденнику. Genus[21] невідомий, тому волею першовідкривача і з огляду на щасливу вечірню годину, коли його побачено, дістає найменування Vespertilio Horribilis Americanus[22]. Розміри (на око) — величезні: довжина — одиннадцять футів, висота — шість футів. Постава голови — пряма; ніздрі — розширені; очі виразні й люті; зуби — зазублені й численні; хвіст — горизонтальний, хитливий, трохи подібний до котячого; лапи — великі, волохаті; кігті — довгі, криві, небезпечні; вуха — непомітні; роги — видовжені, грізні, розходяться в боки; колір — попелясто-свинцевий з рудими підпалинами; голос — пронизливий, войовничий і відворотний; вдача — стадна, м'ясоїдна, люта і безстрашна…» Ось воно! — закричав Оубед, закінчивши цей повчальний опис. — Ось той звір, який, очевидно, суперничатиме з левом за титул царя звірів!

— Я не все зрозуміла, докторе Баттіус, — відповіла кмітлива дівчина, що знала маленьку ваду природознавця й досить часто робила йому приємність, величаючи званням, яке той так любив. — Але тепер я пам'ятатиту, що відходити від табору небезпечно, коли у прерії никають такі чудовиська.

— Саме так — никають, — підхопив природознавець, підійшовши майже впритул і знизивши голос до неофіційного довірливого шепоту, промовистішого, ніж його слова. — Ніколи ще моя нервова система не зазнавала таких випробувань; була хвилина, зізнаюсь, коли fortiter іn re[23] ледь не втратив мужності перед тим жахливим створінням, але любов до природознавства підтримала мене, і я переміг!

— Ви розмовляєте зовсім не так, як у нас в Теннессі, — сказала Еллен, силкуючись стримати сміх. — Боюся, що я не розумію вас. Коли я не помиляюсь, ви хотіли сказати, що у вас тієї хвилини було куряче серце?

— Безглузде порівняння, побудоване на незнанні організму двоногих! Серце курки пропорційне іншим її органам, і ряду курячих у природних умовах властива хоробрість. Еллен, — додав він з урочистим виглядом, щоб справити враження на уважну дівчину, — мене переслідували, мені загрожувала небезпека, про яку не вважаю за гідне говорити… О, що це?

Еллен здригнулась, адже її співрозмовник говорив так переконливо, з такою простодушною щирістю, що при всій жвавості розуму вона майже повірила йому. Глянувши, куди показував лікар, вона побачила якогось звіра, що мчав по прерії просто до них. Ще не зовсім розвиднілось, і годі було добре розгледіти тварину, але те, що можна було роздивитися, давало підстави думати, що звір справді лютий і дикий.

— Це воно! Воно! — закричав учений, інстинктивно хапаючись за свої записи, тимчасом як ноги його дрижали у відчайдушнім зусиллі встояти на місці. — Ось, Еллен, доля дає мені нагоду виправити помилки, які я міг зробити при світлі зірок… Дивись, попелясто-свинцеве… вух немає… роги величезні!

Голос його урвався, руки заклякли — почувся рев, а точніше, пронизливий рик, досить грізний, щоб злякати людину і з твердішим серцем, ніж у нашого натураліста. Крики тварини дивною луною прокотилися над прерією, а потім запала глибока врочиста тиша, яку раптом порушив вибух нестримного дівочого сміху, — звук куди мелодійніший. А природознавець стояв, мов бовван, і без учених коментарів дозволяв чималому ослові, не намагаючись захиститися від нього своїм знаменитим світильником, обнюхувати себе.

— Та це ж ваш осел! — вигукнула Еллен, як тільки змогла перевести дух і заговорити. — Ваш терплячий, працьовитий ослик!

Учений переводив очі з тварини на дівчину, а з неї знов на осла, неспроможний і слова вимовити з подиву.

— Чи ви не впізнаєте тварини, яка так довго працювала на вас? — не вгавала дівчина, сміючись. — А я ж тисячу разів чула, як ви казали, що вона служила вам вірою і правдою, і що ви любите її, мов брата!

— Asinus domesticus!..[24] — ледь вимовив Оубед, хапаючи ротом повітря, ніби задихався. — Не може бути ніякого сумніву щодо роду; і я ладен стверджувати, що ця тварина не належить до виду equus[25]. Так, Еллен, безперечно, це мій Азінус; але це не той веспертіліо горрібіліс, що я його відкрив у прерії! Це зовсім інший звір, запевняю тебе, дівчино, і має він зовсім інші ознаки у всіх важливих деталях. Той звір — м'ясоїдний, — промовив він далі, зазирнувши в нотатник, — а цей — травоїдний. Там вдача — люта, небезпечна, а тут — терпляча, стримана; вуха там — непомітні, тут — видовжені; роги там розходяться тощо, а тут їх і зовсім немає!

Мову його урвав новий вибух сміху, і вчений трохи отямився.

— Образ веспертіліо відбився на сітчастій оболонці мого ока, — заговорив, ніби виправдуючись, ошелешений дослідник таємниць природи, — і мені — це просто смішно! — мій вірний осел здався тим чудовиськом… Але мене дивує, яким чином він опинився на волі!

Тоді Еллен розповіла йому про напад індіанців і його наслідки. Вона розповіла, як худоба вирвалася з табору й розбіглася по прерії, з такою точністю, що це могло б викликати підозри в не такого простодушного слухача. Не хотівши казати цього прямо, вона все ж натякнула натуралістові, що він, певне, помилився, прийнявши переполохану худобу за диких звірів. Дівчина закінчила свою оповідь, щиро поскаржившись на те, що в них украли коней і тепер родина у вельми скрутному становищі. Природознавець вражено слухав її, ні разу не перепинивши, і з його губ не зірвався жоден вигук подиву. Спостережлива дівчина, однак, завважила: поки вона розповідала, натураліст нишком видер з нотатника ту цінну сторінку, і це свідчило, що автор записів розпрощався зі своєю ілюзією. Відтоді ніхто в світі більше не чував про «Vespertilio Horribilis Americanus», і природнича наука безповоротно втратила важливу ланку в ланцюзі розвитку тваринного світу, який, кажуть, зв'язує землю з небом і в якому людина мислиться таким близьким родичем мавпи.

Коли доктор Бат довідався про всі обставини нападу, його зразу стурбувало зовсім інше. Він залишив Ішмаелові на збереження чимало фоліантів і кілька ящиків, набганих зразками рослин і опудалами тварин; отож його осяяло, що такі хитрі грабіжники, як сіу, не могли знехтувати нагоди заволодіти таким скарбом. Хоч як Еллен запевняла його, що все гаразд, природознавець не міг заспокоїтись, і вони розійшлись: доктор Бат — поспішаючи розвіяти свої сумніви й страхи, дівчина — прослизнути в самітний і мовчазний намет так само безшумно й швидко, як недавно проминула його.