Прерія

РОЗДІЛ XXI

Не встиг Маторі виявити своїх справжніх намірів, як переселенці випалили всі разом, довівши, що розгадали їх. Однак рушничний вогонь не завдав індіанцям шкоди, бо відстань була велика, а коні їхні бігли шпарко. Вождь дакот, показуючи, що він анітрохи не боїться пришельців, відповів на той випал бойовим кличем і, розмахуючи карабіном над головою, зробив коло по рівнині в супроводі своїх кращих воїнів, ніби глузуючи з безсилих потуг ворога. Решта загону скакала далі, а цей невеличкий гурт наближених, виказавши на свій дикунський манір зневагу до блідолицих, повернувся й зайняв місце позаду: все було зроблено так вправно й спритно, що, очевидно, той маневр вживали досить часто.

Випали швидко лунали один за одним, поки розлючений скватер змушений був з досадою визнати, що такими слабкими засобами ворогові нічого не заподієш. Відмовившись від цих марних зусиль, він кинувся в погоню, час від часу пострілюючи, щоб залога на бескиді, яку він цього разу передбачливо залишив під командуванням безстрашної Естер, була насторожі. Погоня тривала кілька хвилин, але вершники, ясна річ, набагато випередили своїх переслідувачів, хоч ті й бігли з неймовірною швидкістю.

В міру того, як синя цятка дедалі виразніше вимальовувалась на тлі неба, наче острів, що виринає з морської безодні, дикуни дедалі радісніше лементували. Але вечірній присмерк уже огортав крайнебо на сході, і перш ніж тетони подолали половину відстані до бескиду, його неясні обриси розтали в імлі. Але Маторі, який знову вів перед, аніскільки не бентежила ця обстановка — вона швидше сприяла його планам, ніж руйнувала їх. Він скакав собі далі з певністю доброго гончака, що йде по правильному сліду; тетон лише трохи стримував свого скакуна, бо інші коні під його воїнами добряче-таки пристали. Саме тоді старий під'їхав до Мідлтона і сказав йому по-англійському:

— Зараз вони почнуть грабувати, а я в такому ділі їм не спільник.

— То що нам робити? Адже потрапити до рук негідників, що нас переслідують, — то загибель!

— Хай їм грець, тим негідникам, байдуже, червоношкірі вони чи білі. Дивися вперед, хлопче, ніби ти балакаєш про наших знахарів чи, приміром, вихваляєш тетонських коней. Ці крадії страх як люблять, коли хвалять їхніх коней, — ну чисто як оті дурні матусі в поселеннях, що аж тануть, слухаючи похвали своїм свавільним діткам. Отак! Поплескай конячку по шиї, а тепер пограйся отими дрібничками, що їх червоношкірі повплітали в гриву; дивись на одне, а думай про інше. Слухай-но: коли взятися за діло з розумом, ми чкурнемо від цих тетонів, хай-но лише споночіє.

— Добре придумано! — вигукнув Мідлтон, що не забув, як захоплено Маторі милувався красою Інес і як зухвало намагався той перебрати на себе обов'язки її захисника.

— Боже, боже, якою слабкою стає людина, коли її природну кмітливість притлумлює книжна премудрість чи жіноча зніженість! Ото ще раз так здригнись, і ці чорти коло нас зразу ж — от ніби ми шепнули їм просто на вухо — зметикують: ми щось замишляємо проти них. Гай-гай, я знаю цих дияволів: вони дивляться, наче сумирні оленята, а самі, як один, пильнують за кожним нашим порухом. Значить, те, що ми задумали, треба робити з розумом, щоб перехитрити їх. Отак, правильно: поплескуй конячку по холці та усміхайся, ніби ти її хвалиш, а вуха нашорошуй, аби добре чув мене. Вважай, не гарячи коня, — я хоч і не дуже знаюся на конях, але розум підказує, що в такому трудному ділі потрібні свіжі сили, а на стомлених ногах далеко не поскачеш. Як почуєш голос старого Гектора, — знай, що то сигнал. Перший раз гавкне — готуйся; вдруге — вибирайся з гурту ближче до краю; а втретє — скачи щодуху. Зрозумів?

— Зрозумів, добре зрозумів! — відповів Мідлтон, тремтячи від нестримного бажання якнайшвидше здійснити цей план, і притис до серця маленьку ручку, що обіймала його ззаду за стан. — Добре зрозумів. Поспішаймо, поспішаймо!

— Так, кінь не з лінивих, — вів далі трапер по-дакотському, ніби про це вони й розмовляли, і, обережно пробираючись крізь темну юрбу вершників, під'їхав до Пола. Так само обережно він розповів тому про свій задум. Гарячий та безстрашний бортник був у захваті й тут-таки оголосив, що ладен хоч зараз зітнутися з усією дикунською зграєю, якщо це потрібно для здійснення плану. Від'їхавши й від цієї пари, старий став очима шукати природознавця.

Лікар, поки була бодай найменша можливість одержати кулю від Ішмаела, докладав усіх зусиль, аби триматися з Азінусом посередині гурту сіу. Коли ж ця загроза поменшала — чи, точніше кажучи, щезла зовсім, — до нього повернулася мужність, але хоробрість його скакуна пішла на спад. Саме через цю обопільну і вельми суттєву зміну настрою вершник і осел опинилися тепер, так би мовити, в ар'єргарді. Ось туди й спрямував трапер свого коня, не викликавши підозри з боку своїх підступних супутників.

— Друже, — сказав старий, коли вирішив, що можна почати розмову, — ти хочеш пробути серед дикунів років отак з десять, ходити з поголеною головою, з розмальованим видом, маючи двійко жінок, та ще й п'ятеро чи шестеро дітлахів-метисів, які називатимуть тебе татком?

— Ні в якому разі! — злякано вигукнув природолюб. — Я взагалі упереджено ставлюсь до подружнього життя, а тим паче до схрещення різновидів, бо це лише псує красу природи і порушує її гармонію. До того ж ця новація вносить небажану плутанину в наукову класифікацію.

— Так, так, цілком зрозуміло, що тобі таке життя не до вподоби; але якщо ці сіу затягнуть тебе до свого селища, саме така буде твоя доля. Це так певно, як і те, що сонце сходить і сідає з божої волі.

— Одружити мене! — відгукнувся доктор Баттіус. — Та ще й на жінці, яка не прикрашена вабливістю свого виду! За який злочин мені така покара? Одружити чоловіка проти його волі… Це ж порушення законів природи!

— Еге, тепер, коли ти заговорив про природу, я починаю вірити, що в твоїй голові ще збереглося трохи розуму, — відказав старий, і в куточках його запалих очей зібралися лукаві зморщечки, які свідчили, що йому не бракувало почуття гумору. — Ці тетони можуть виявити до тебе особливу прихильність і дати тобі в жони п'ятьох або й шістьох жінок. Я колись знав вождів, у яких було хтозна-скільки дружин.

— Але чому вони задумали таку помсту? — запитав учений, і чуб його став дибки, ніби кожна волосина була обурена. — Що я їм зробив поганого?

— Це не помста, а така особлива прихильність. Коли вони дізнаються, що ти — великий лікар, то приймуть тебе до свого племені, і котрийсь могутній вождь дасть тобі своє ім'я, а може, й дочку або ж одну чи двох своїх жінок із тих, що давно живуть у його домі й чесноти яких він знає з власного досвіду.

— Хай мене захистить творець і правитель природної гармонії! — вигукнув Оубед. — Мені не треба й однієї дружини, не кажучи вже про двох чи трьох особин цього класу! Ні, я радше спробую втекти, аніж дозволю, щоб мене силоміць оженили!

— Слушно, слушно. Та коли вже ти почав мову про втечу, то чом би не зробити цього зараз же?

Природознавець злякано озирнувся, наче збирався негайно здійснити цей відчайдушний замір; але кількість темних вершників, що оточували його зусібіч, ніби потроїлась, а присмерк, який дедалі щільніше сповивав прерію, здався йому світлішим за ясний полудень.

— Це було б передчасно і не зовсім розумно, — відповів він. — Облиште мене, шановний мисливцю, я мушу порадитися сам із собою, і коли належним чином класифікую свої плани, то повідомлю вас про свою ухвалу.

— Ухвалу! — повторив старий, трохи зневажливо похитавши головою, і, попустивши повід, змішався з юрбою індіанців. — Ухвала! Це слово часто вживається в поселеннях і трапляється й на пограниччі… Чи знає мій брат, на якому звірі їде цей блідолиций? — заговорив він по-дакотському до похмурого воїна, і показав рукою на природознавця і сумирного Азінуса.

Тетон якусь хвилю розглядав осла, але нічим не виказав того подиву, який охопив його з товаришами, коли вони вперше уздріли цю чудернацьку чотириногу тварину. Трапер знав, що сусідні з Мексікою племена бачили вже ослів, але на північ від річки Платту ці тварини зустрічаються досить рідко. Тим-то він одразу розпізнав на мідному обличчі дикуна німотне, глибоко приховане зачудування, і негайно скористався з цього.

— Може, мій брат думає, що цей вершник — воїн блідолицих? — запитав він, коли вирішив, що індіанець добре розгледів мирне обличчя природознавця.

Навіть при слабкому зоряному світлі видно було, як презирливо скривився тетон.

— Хіба дакота дурень? — відказав він.

— Дакоти — мудрий народ, і очі в них завжди розплющені; тож мене вельми дивує, що вони ніколи не бачили славетного чаклуна Великих Ножів!

— Уег! — вигукнув його супутник, і щирий подив майнув на його суворому темному обличчі, наче блискавка, що освітлює темряву ночі.

— Дакота знає, що в мене язик не роздвоєний. Хай він ширше розплющить очі. Хіба він не бачить славетного чаклуна?

Не треба було й світла, щоб дикун пригадав усі подробиці справді незвичайного одягу й спорядження доктора Баттіуса. Як і решта воїнів, тетон з властивою індіанцям стриманістю не дозволив собі розглядати чужинців з пустої цікавості — бо ж не личить мужчині, — а проте жодна характерна риса їхньої зовнішності не випала з його уваги. Воїн запам'ятав поставу, одяг, обличчя, ба навіть колір очей та волосся кожного з Великих Ножів, з якими так дивно й несподівано зустрівся, і тепер він розмірковував над тим, що спонукало цих, таких несхожих між собою людей шукати пристановища в пустелі з її суворими жителями. Він уже встиг оцінити міць кожного і належним чином порівняв сили білолицих з їхніми можливими намірами. Вони, звичайно, не воїни, бо Великі Ножі, як і сіу, залишають своїх жінок удома, коли виходять на криваву стежку. Те саме міркування не дозволяло припустити, що вони мисливці чи торговці — тобто ті блідолиці, яких інколи можна було зустріти в дакотських селищах. Він чув про велику раду, на якій менагаші, тобто Довгі Ножі, та вашеомантікви, тобто іспанці, разом курили люльки, і там смагляволиці продали Довгим Ножам якісь свої незбагненні «права» на неосяжні землі, де його народ вільно кочував, відколи світ світом. Він не міг осягти своїм простим розумом, як це один народ може отак заволодіти землями іншого народу. То й не дивно, що після натяку старого воїн, який щиро вірив у всякі чари, уявив собі, ніби Довгі Ножі послали в прерію «великого чаклуна», аби той силою свого мистецтва допоміг здійснитися цим загадковим правам. Отож він, відчувши своє невігластво та безпомічність і забувши про всяку стриманість і гідність постави, обернувся до старого і простер руки, ніби показуючи, що цілком віддається на його милість.

— Хай мій батько погляне на мене, — заговорив тетон. — Я звичайний собі житель прерії, моє тіло голе, руки мої порожні, шкіра — червона. Я вбивав пауні, і конз, і, омаг, і оседжів і навіть Довгих Ножів. Я мужчина серед воїнів, але серед чаклунів я — жінка. Хай мій батько говорить: вуха тетона відкриті. Він дослухатиметься, як олень дослухається до ходи пуми.

— Мудрі й незбагненні шляхи того, хто один лише відрізняє добро від зла! — вигукнув по-англійському трапер. — Декому він дає хитрість, інших обдаровує мужністю! А все-таки сумно, коли такий шляхетний воїн, що бився у багатьох кривавих битвах, схиляється перед забобонами й вимолює, наче жебрак, кістку, яку ти хотів кинути собаці. Та бог простить мені, що я користаюся з темноти цього дикуна. Він знає — я роблю це не для того, щоб поглумитися з нього, і не для пустої забави, а щоб порятувати людські життя і, розбивши підступи нечестивих, віддати справедливість покривдженим!.. Тетоне, — сказав він, знов перейшовши на дакотську мову, — скажи мені: хіба це не дивовижний чаклун? Якщо дакоти мудрі, то вони ані дихатимуть тим повітрям, яким дихає він, ані торкатимуться його одягу. Вони знають, що Ваконшече, злий дух, любить своїх дітей і каратиме кожного, хто їх зобидить.

Старий промовив ці слова зловісним і повчальним тоном і зразу ж від'їхав, ніби сказав усе, що хотів. Наслідки були саме такі, яких він сподівався. Воїн, до якого він звернувся, тут-таки переповів новину всім індіанцям, що були в ар'єргарді, і за хвилину природознавець став центром загальної цікавості й поваги. Трапер знав, що тубільці часто вшановують злого духа, аби умилостивити його, і тепер з виглядом людини, котру це зовсім не обходить, чекав, як спрацює його хитрість. Незабаром він угледів, як індіанці один по одному, нахльостуючи своїх коней, чвалом поскакали вперед, до основної частини загону, і нарешті біля Оубеда залишився тільки Уюча. На заваді успішному втіленню хитромудрого траперового плану була тепер лише безмежна тупість того ницого дикуна, що й досі в дурному захваті дивився на гаданого чаклуна.

Старий бачив цього індіанця наскрізь, тож він досить легко здихався і його. Скачучи поруч із ним, він виразно прошепотів:

— Уюча пив сьогодні молоко Довгих Ножів?

— Гу! — вигукнув дикун, враз повернувшись думками з небес на землю.

— А то великий вождь мого народу, той, що скаче попереду, має корову, в якої вим'я ніколи не порожніє. Отож він — я певен цього — невдовзі скаже: «А чи не пересохла горлянка в котрогось із моїх червоношкірих братів?»

Ледве він вимовив ці слова, як Уюча і собі підстьобнув коня й незабаром змішався з темним гуртом, що їхав ярдів за сорок попереду. Трапер, знаючи, як швидко й несподівано змінюється у дикунів настрій, не став марнувати часу і негайно скористався з цієї сприятливої нагоди. Він послабив повід свого нетерплячого скакуна і за хвильку знов опинився поруч в Оубедом.

— Бачиш он ту мерехтливу зірку над прерією на вишині, може, чотирьох рушниць, — ген там, на півночі?

— Так. Вона з сузір'я…

— Та грець із ним, з тим твоїм сузір'ям, чоловіче; ти бачиш ту зірку, про яку я веду мову? Скажи мені ясно: так чи ні?

— Так.

— Як тільки я повернусь до тебе спиною, натягни повід і стримуй осла, поки індіанці щезнуть з очей. Тоді покладись на бога, а за провідника візьми собі оту зірку. Не звертай ні праворуч, ні ліворуч, і не марнуй часу, бо рисак твій не дуже прудкий, а кожна п'ядь території, яку ти встигнеш подолати, на день подовжить твою свободу, а то й життя.

Не дожидаючи запитань природолюба, старий знов послабив повід і незабаром теж пристав до переднього гурту.

Оубед залишився на самоті. Азінус покірно послухався господаря, який діяв скорше з розпачу, ніж зрозумівши траперові настанови, і стишив ходу. А що тетони їхали риссю, то через хвилину після того, як осел пішов ступою, доктор Баттіус їх уже не бачив. Не маючи ніякого плану, ні на що не сподіваючись, не знаючи, що його очікує, думаючи тільки про те, як утекти від небезпечних сусідів, натураліст насамперед помацки перевірив, чи на своєму місці — біля сідла — торбина з жалюгідними рештками зразків і записів, тоді повернув осла куди треба і, люто б'ючи п'ятами по боках свого терплячого друга, змусив його бігти досить-таки шпаркою риссю. Ледве він устиг спуститися в улоговину і вибратися на сусідній горб, як почув — чи йому здалося, що почув, — своє ім'я, що його чистісінькою англійською мовою вигукнули принаймні двадцять тетонських горлянок. Ця омана додала йому сили; ще жоден учитель верхової їзди не показував своєї вправності з таким завзяттям, як природолюб, що калатав каблуками по ребрах Азінуса. Боротьба з терплячим ослом точилася кілька хвилин і, певне, протривала б іще довше, коли б лагідній тварині врешті-решт не урвався терпець. Запозичивши в господаря спосіб, яким той виказував своє нетерпіння, Азінус надумав по-новому застосувати копита — він обурено брикнув усіма чотирма зразу, чим негайно вирішив суперечку на свою користь. Оубед залишив сідло як позицію, що її не можна було втримувати більше, однак за інерцією пролетів далі, а осел тим часом, узявши гору, заволодів полем битви і почав спокійнісінько скубти траву — законний трофей переможця.

Коли доктор Баттіус підвівся і зібрав свої розгублені думки, доведені до цілковитого сум'яття надто квапливою здачею позиції, він вирушив на пошуки своїх зразків та осла. Азінус виявив неабияку великодушність, по-дружньому зустрівши господаря, і відтоді природолюб їхав собі з гідною похвали старанністю, але все ж приборкавши надмірне своє завзяття.

А тим часом старий пильно стежив за всім тим, що відбувалося навколо нього. Оубед не помилився, припускаючи, що вже за ним огледілись і шукають, хоч то його уява перетворила крик індіанців на латинізовану форму його прізвища. Істина була проста: воїни ар'єргарду встигли повідомити передніх про ту надприродну силу, якою трапер здумав наділити ні в чому не винного природознавця. І те саме простодушне захоплення, яке при цій звістці спонукало індіанців з ар'єргарду рушити вперед, тепер змусило багатьох передніх воїнів повернути назад. Лікаря, звісно, на місці не було, і розчаровані дикуни зняли несамовитий лемент, що його Баттіус і почув.

Але Маторі (ніби навмисне сприяючи задумам трапера) владно припинив цей небезпечний галас. Коли всі вгамувались, і вождь дізнався, чому його молоді воїни повелися так негідно, старий, що тримався біля нього, з тривогою завважив тінь підозри, яка майнула на смаглявому обличчі дакоти.

— Де твій чаклун? — зажадав вождь, рвучко повернувшись до трапера, ніби звинувачуючи його у зникненні Оубеда.

— Чи можу я сказати моєму братові, скільки в небі зір? Шляхи великого чаклуна не схожі з шляхами інших людей.

— Слухай мене, сива голово, і лічи мої слова, — вів далі вождь, схилившись над простецькою сідельною лукою, ніби який лицар із цивілізованішого народу, і промовляючи пихатим тоном самодержця. — Дакоти вибрали собі за вождя не жінку, і Маторі здригнеться лише тоді, коли відчує на собі чари великого чаклуна; а доти він дивитиметься на все своїми очима, а не очима блідолицього. Якщо твій чаклун до ранку не повернеться до своїх друзів, мої молоді воїни підуть його шукати. Твої вуха відкриті. Годі!

Трапера аніскільки не засмутила така довга відстрочка. Він уже завважив, що вождь тетонів належить до тих сміливців, котрі не бояться переступати межі, в яких виховання тримає уми людей у всякому суспільстві, цивілізованому чи нецивілізованому, і тепер старий усвідомлював, що, коли він хоче перехитрити вождя, треба придумати щось мудріше, ніж те, чим він піддурив його воїнів. Але тут перед ними з мороку виплив зненацька бескид — похмуре зазублене громаддя — і це поклало край розмові, бо Маторі забув геть-чисто все, крім того, як би заволодіти рештою скватерового добра. Коли темнолиці воїни вгледіли нарешті жадану мету, в зграї здійнявся гомін, але тут-таки запала тиша, і навіть найгостріший слух не вчув би нічого, крім легких кроків у високій траві.

Одначе не так просто було обманути пильність Естер. Вона вже давно тривожно вслухалася в підозрілий шум, що наближався по голій рівнині, а невсипущі вартові на скелі почули, звісно, раптовий крик індіанців. Дикуни, злізши з коней неподалік бескиду, ледве встигли тихо й непомітно, як вони вміли, оточити його, коли це пролунав різкий голос безстрашної войовниці:

— Гей, хто там унизу? Ану відповідай, коли дороге життя! Сіу ви чи дияволи, однаково я вас не боюсь!

Ніхто не відповів на цей оклик; кожен воїн стояв на своєму місці, певний, що його темна постать зливається з тінями рівнини. Трапер вирішив, що настала слушна хвилина для втечі. Його з товаришами залишили під наглядом тих, кому доручено стерегти коней; а що його друзі були верхи, то все складалося на користь задуму. Вартові зосередили всю свою увагу на бескиді, а хмара, що саме пропливала над їхніми головами, заступила навіть те слабке світло, яке проливали зорі. Прихилившись до шиї свого коня, старий стиха гукнув:

— Де мій собачка? Де він, Гектор? Де мій песик? Собака вчув добре знайомий йому голос і озвався дружнім скавулінням, яке от-от могло перейти в пронизливе виття. Трапер хотів був випростатися після цього вдалого початку, коли це відчув на своєму горлі руку Уючі, який, очевидно, щоб примусити старого замовкнути, вирішив просто задушити його. Скориставшися з цього, трапер, ніби втягуючи повітря, ще раз хрипко подав голос — і вірний пес знов відгукнувся. Уюча миттю відпустив старого, щоб зірвати злість на його собаці. Аж тут почувся голос Естер, отож індіанець, забувши про все на світі, став уважно прислухатися.

— Вийте собі на всі голоси, скільки влізе, ви, поріддя пітьми! — крикнула жінка, хрипко й зневажливо засміявшись. — Знаю я вас! Стривайте, от зараз ми присвітимо, аби вам ліпше було грабувати. Підкинь-но вугілля, Фібі, підкинь вугіллячка: твій батько і брати знатимуть, що треба квапитися додому зустрічати гостей.

Тільки-но вона доказала, як на самісінькій верхівці бескиду спалахнув вогонь, наче світло ясної зірки; потім полум'я роздвоїлося, закрутилось у величезній купі хмизу і, бухнувши вгору суцільною смугою, заколивалося від вітру навсібіч, відкидаючи яскраве світло на всі довколишні речі. З вишини долинув глузливий регіт; діти й собі засміялися, ніби радіючи, що так успішно розгадали підступні наміри тетонів.

Трапер озирнувся, щоб пересвідчитися, чи готові його друзі. Почувши умовні сигнали, Мідлтон і Пол трохи збочили і чекали, очевидно, третього скавчання собаки, щоб кинутися навтіки. Гектор, вислизнувши від свого кривдника, припав до землі біля ніг господаревого коня. Але коло вогню дедалі ширшало і яскравішало, і старий, розум і пильність якого не часто йому зраджували, терпляче вичікував слушної хвилини, щоб здійснити свій задум.

— Ну, Ішмаеле, мій чоловіче, якщо зір і рука в тебе непомильні й досі, то тепер саме на порі дати прочуханки цим червоношкірим, які замірилися на все твоє добро, навіть на дружину й дітей! Ану, шановний чоловіче, покажи їм, який ти є і який в тебе рід!

З того боку, звідки підходив трапер, почувся віддалений крик, звістуючи жіночу залогу про близьку поміч. Естер на цей жаданий звук озвалася новим хрипким вигуком і, нетямлячись від збудження, підвелася над скелею так, що всі внизу побачили обриси її постаті. Більше того, вона, нехтуючи небезпеку, радісно замахала була руками, аж тут Маторі темною тінню кинувся в коло світла й миттю скрутив її. Ще троє воїнів прослизнули на вершину бескиду — їхні постаті були схожі на оголених демонів, що ширяють у хмарах. У повітрі замигтіли головешки з сигнального вогнища; потім насунулася непроглядна темрява, що нагадувала ту моторошну мить, коли диск місяця, заступивши сонце, затьмарює його останні промені. Тепер уже дикуни радісно залементували, а Гектор вторував їм голосним, протяглим виттям.

Старий враз опинився між Мідлтоном і Полом і схопив їхніх коней за вудила, щоб стримати нетерплячих вершників.

— Тихо, тихо, — прошепотів він. — Зараз вони нічого не бачать, ніби господь покарав їх сліпотою; але вуха їхні добре чують. Тихо, тихо; ярдів триста принаймні ми повинні їхати лише ступою.

Наступні п'ять хвилин здалися всім утікачам, окрім трапера, цілою вічністю. Коли ж до них помалу повернулася здатність бачити, їм здалось, ніби морок, що настав після того, як згасло вогнище, змінився яскравим полудневим світлом. Старий потроху дозволив коням бігти швидше, аж поки загін опинився в одній з улоговин. Тут, засміявшись своїм безгучним сміхом, трапер попустив повід і сказав:

— А тепер нехай скачуть щодуху; але тримайтеся старої трави, щоб приглушити тупіт копит.

Не треба, певне, пояснювати, з якою радістю всі виконали цей наказ. За кілька хвилин утікачі піднялися на вершину горба і, переваливши через нього, помчали далі так швидко, як тільки могли скакати їхні коні, орієнтуючись на провідну зорю, — так корабель у бурхливому морі правує на маяк, що вказує путь до безпечної гавані.