Прерія

РОЗДІЛ II

Незабаром подорожні побачили звичайні й безпомилкові ознаки того, що необхідне для ночівлі місце зовсім близько. На схилі горба вибивалося чисте дзюркотливе джерело, яке зливалося з кількома такими самими джерельцями; разом вони утворювали потічок, і шлях його у прерії можна було простежити на багато миль по кущах і траві, що росли в тих місцях, куди сягала волога. Саме туди і йшов незнайомець, а коні охоче тягли фургони слідом, інстинктивно відчуваючи, що скоро попасуться й відпочинуть.

Дійшовши до місця, яке, на його думку, годилося для ночівлі, старий зупинився, дивлячись на переселенців, ніби питав, чи все тут є, що їм треба. Ватажок теж поглянув на нього, мовляв, зрозумів, і як завжди мляво й повільно обвів улоговину поглядом знавця.

— Так, це, мабуть, підійде, — нарешті сказав він, задоволений, очевидно, оглядинами. — Хлопці, сонце сіло, ворушіться!

Юнаки скорилися, але досить своєрідно. Наказ — бо слова ці прозвучали як наказ — вислухано поштиво, та ніхто не кинувся його виконувати. Щоправда, дві чи три сокири впали на землю, але їхні власники все ще байдуже поглядали навкруги. Тим часом ватажок, який, певне, звик до вдачі своїх синів, скинув з плечей вантаж і рушницю, а тоді спокійно почав розпрягати коней разом з чоловіком, про якого ми вже згадували і який недавно так поквапливо хапався за рушницю.

Аж ось старший син важкою ходою ступив наперед і без видимих зусиль по самісінький обух увігнав сокиру в м'який стовбур тополі. Якусь хвилину він стояв, роздивляючись наслідки свого удару, наче велетень, що зневажливо спостерігає жалюгідні спроби карлика опиратися. Тоді, вправно і навіть елегантно підносячи сокиру над головою, як досвідчений воїн-рубака свою благороднішу, але не таку корисну зброю, він швидко перерубав стовбур і змусив високу верхівку впасти йому до ніг. Решта чоловіків з лінивою цікавістю спостерігали його дії. Та коли дерево простерлося на землі, це стало ніби сигналом до загальної атаки, і всі разом заходилися коло роботи. З майстерністю, що подивувала б необізнаного спостерігача, вони розчистили від лісу потрібне їм місце так добре і майже так само швидко, як коли б тут промчав ураган.

Незнайомець мовчки, але уважно дивився на їхню роботу. Щораз, як ще одне дерево падало, із свистом розтинаючи повітря, він сумно поглядав угору, на новий просвіт у небі, й нарешті відвернувся, з гіркою посмішкою щось пробурмотівши собі, ніби вважав за негідне висловлювати своє невдоволення вголос. Потім, пробравшись крізь юрбу жвавих, клопітливих дівчаток, що вже розпалили веселе багаття, старий зосередив свою увагу на ватажкові переселенців та його похмурому помічникові.

Удвох ті вже розпрягли коней, що відразу почали жадібно общипувати рясне соковите листя з гілля зрубаних дерев, і тепер поралися коло фургона — того самого, вміст якого дбайливо ховали від стороннього ока. Хоч у цьому фургоні, як і в інших, було тихо й ніхто в ньому наче не їхав, чоловіки, взявшись за колеса, відкотили його трохи далі, на сухий пагорбок на узліссі. Потім вони принесли сюди кілька жердин, які, мабуть, не вперше вживалися для такої мети, і глибоко встромили їх у землю товстими кінцями, а тонкі припасували до ободів, на яких трималася парусина, що вкривала фургон. Тоді витягли решту парусини з боків фургона, де вона лежала великими складками, напнули її на жердини, а краї прикріпили кілочками до землі; таким чином утворився досить просторий і дуже зручний намет. Оглянувши свою роботу зірким, прискіпливим оком, де розправивши складку, а де глибше забивши кілочок, чоловіки за дишель потягли з намету фургон, поки він опинився назовні, вже без покрівлі й вантажу, — тільки трохи легких меблів лишилося в ньому. Ватажок зняв їх і сам заніс до намету, ніби входити туди було привілеєм, на який не мав права навіть його найближчий друг.

Цікавість — така пристрасть, якої самотність не притлумлює, ба навіть розпалює, і старий житель прерій мимохіть піддався їй, стежачи за цими загадковими приготуваннями. Він підійшов до намету й хотів був розсунути парусину, явно бажаючи подивитися, що там усередині, коли це чоловік, що недавно замірявся його вбити, схопив старого за руку й брутально відштовхнув од уподобаного ним місця.

— Є чесне правило, приятелю, — сухо сказав він, погрозливо дивлячись на старого, — іноді воно й рятівне: «Не пхай свого носа, куди не слід».

— В цю пустку люди рідко привозять щось таке, що треба ховати, — відповів старий, ніби хотів виправдатися, та не знав, як це зробити. — Я не мав на думці нічого лихого, просто хотів подивитися на ваші речі.

— По-моєму, люди взагалі рідко сюди забиваються. Край нібито старий, але, як на мене, не надто вже й заселений.

— Ця земля, гадаю, не старша за все інше, створене богом. А щодо людей, то ти правду кажеш. Я багато місяців, поки от вас зустрів, не бачив обличчя такого ж кольору, як моє. Кажу ще раз, друже: я не замишляв нічого поганого, лише подумав, що за цією парусиною побачу щось таке, що нагадає мені давні часи.

Закінчивши це нехитре пояснення, незнайомець покірно відійшов, як людина, що осягнула глибокий смисл закону, за котрим всяк має право спокійно, без докучливого втручання сторонніх, розпоряджатися своїм майном. Це корисне й справедливе правило він теж, мабуть, засвоїв разом із звичкою до свого самотнього життя. Ступивши кілька кроків до невеликого табору переселенців, — бо місцина й справді скидалася тепер на табір, — він почув, як ватажок крикнув своїм дужим, хриплим голосом:

— Еллен Уейд!

Уже знайома читачеві дівчина, що разом із старою та її дочками поралася біля вогню, схопилася на рівні й слухняно кинулась на цей оклик; промчавши, наче молода лань, повз старого, вона миттю щезла за запоною таємничого намету. Ані те, що вона так раптово зникла, ані клопоти з наметом, здавалося, не викликали в решти і найменшого подиву. Юнаки, закінчивши рубати дерева, покинули сокири і своїм звичаєм ліниво й незворушно взялися за іншу роботу: хто завдавав корм худобі, хто важким товкачем товк у ступі кукурудзу на вечерю, а двоє чи троє клопоталися біля інших фургонів, відкочуючи їх і розставляючи так, щоб утворити хоч якийсь заслін навколо незахищеного табору.

Незабаром усі впорались, а що прерію вже огортала пітьма, то сварлива господиня, яка, тільки-но зупинились на спочинок, ревно підохочувала своїх ледаркуватих синків, тепер голосно, не побоюючись, що її хтось може почути здалека, сповістила, що вечеря готова і чекає зголоднілих. Хоч би які були інші риси характеру жителів окраїн, але негостинні вони бувають рідко. Зачувши різкий голос дружини, переселенець оглянувся навкруги, шукаючи незнайомця, і запропонував йому почесне місце за вечерею, до якої всіх так безцеремонно покликали.

— Спасибі, друже, — відповів старий на грубувате запрошення підсісти ближче до повного казана. — Дякую від щирого серця. Я сьогодні вже попоїв, і того мені вистачить, бо я не з тих, хто риє собі могилу зубами. Та коли ти так бажаєш, я охоче посиджу з вами — давненько мені не доводилося бачити, як їдять свій хліб люди одного зі мною кольору шкіри.

— Значить, ти давно вже оселився в цьому краї, — більше ствердив, ніж запитав, ватажок, набиваючи рот смачною кукурудзяною кашею, яку приготувала його відворотна, але вправна дружина. — Там, на сході, нам казали, що тут не дуже й багато поселенців. І я бачу, що загалом так воно і є, — після канадських торговців на Великій ріці ти перша біла людина, яку я зустрів, пройшовши добрих п'ятсот миль, коли вірити твоїм підрахункам.

— Хоч я й живу в цьому краї вже кілька років, та навряд чи можна назвати мене поселенцем. Я не маю постійного житла й рідко залишаюся більш як на місяць на тому самому місці.

— Мисливець, чи що? — вів далі переселенець, скоса поглядаючи на одяг свого нового знайомця. — Для такої роботи рушничка в тебе не дуже, га?

— Вона стара, як і її господар, час уже на спочинок, — мовив старий і подивився на свою рушницю з дивною сумішшю любові й жалю в погляді. — Зізнаюсь, не дуже вона мені й потрібна. Ти помилився, друже, я не мисливець — я всього лиш трапер[5].

— Коли ти справжній трапер, то, значить, і мисливець, — в тутешніх місцях ці промисли не дуже розрізняють.

— Так, на сором тому, кому ще до снаги полювати! — відказав трапер, якого ми далі так і називатимемо, згідно з його ремеслом. — Понад п'ятдесят років я блукав пущами з рушницею й ні разу не поставив пастки навіть на птицю, що літає в небі, а про звіра, що має лише ноги, вже й казати годі.

— Про мене — яка тут різниця: добувати шкури рушницею чи капканом, — докинув похмурий товариш ватажка. — Земля створена нам на потребу, отже, для нас і всяка твар на землі.

— Щось у тебе обмаль пожитків як на людину, що зайшла так далеко, — безцеремонно урвав похмурого ватажок, чомусь бажаючи перевести розмову на інше. — Може, хоч із шкурами тут краще?

— Мені в мої літа багато не треба, — спокійно відповів трапер. — Харчі та одяг — оце й усе. А те, що ти називаєш «пожитками», мені й зовсім ні до чого, — хіба щоб час від часу обмінювати на ріг з порохом та шматок свинцю.

— Виходить, ти родом нетутешній, приятелю, — вів далі переселенець, завваживши собі, що старий не зрозумів двозначного слівця «пожитки», яке в його краях уживалося в значенні «багаж» чи «майно».

— Я народився біля моря, але більшу частину життя перебув у лісах.

Тепер усі дивилися на нього, як звичайно дивляться на те, що викликає загальну цікавість. Двоє чи троє юнаків повторили: «Біля моря!» А господиня, загалом не вельми гостинна, навіть спробувала, хай і незграбно, бути чемною з гостем, ніби з поваги до його далеких мандрів. Переселенець довго мовчав, щось, очевидно, обмірковуючи, й водночас жуючи, а перегодом повів далі:

— Кажуть, далеченько від західних річок до берегів великого моря.

— Авжеж, дорога нелегка, і набачився я всякого, та й лиха натерпівся.

— Нелегко пройти такий шлях!

— Сімдесят п'ять літ ішов я цією дорогою, а не буде й ста миль на всьому шляху від Гудзону, де б я не їв дичини, яку сам підстрелив. Але це вже марна похвальба. Яка користь з минувшини, хай і молодецької, коли вік твій кінчається?

— Якось я зустрів чоловіка, що плавав по тому Гудзонові, — неголосно проказав старший син, ніби сумніваючись у своїх знаннях і вважаючи за доцільне надати невпевненості своєму голосу в присутності такого бувальця. — Так от, він каже, що це добряча річка і глибока — баржа може пройти по ній від верхів'я до гирла.

— Гудзон широкий і глибокий, а на його берегах виростає чимало гарних міст, — відповів трапер. — Але він лише потічок, як порівняти його з безконечною рікою!

— Хіба це ріка, коли її можна об'їхати? — вигукнув недобрий супутник переселенця. — Справжню ріку перепливають, а не кружляють навколо неї, наче навколо ведмедя під час великих ловів![6]

— А на захід ти далеко забирався? — знов урвав його переселенець, ніби не бажаючи, щоб його брутальний приятель брав участь у розмові. — А то натрапив я тут на саму голу рівнину, що й кінця їй не видно.

— Тут можна їхати кілька тижнів, а перед очима буде те саме. Я часто думаю, що господь простелив цю безплідну прерію за Штатами, аби застерегти людей, до чого може довести землю їхнє безумство! Так, ви мандруватимете кілька тижнів, а то й місяців по цих голих степах і не побачите жодної оселі, жодного притулку для людини чи худоби. Навіть дикому звірові доводиться пробігти хтозна-скільки миль, перш ніж він знайде собі лігво. І все ж, коли вітер віє зі сходу, мені часто вчуваються гупання сокири і гуркіт дерев, що падають на землю.

Старий говорив з тією поважністю й гідністю, що їх похилий вік надає словам, навіть коли в них немає глибокого почуття. Слухали його з величезною увагою, у мертвому мовчанні. Старий мусив сам продовжити розмову, і він запитав, ніби між іншим, як це властиво жителям пограниччя:

— Либонь, нелегко було тобі подолати стільки річок і так заглибитися в прерію на кінських запрягах та з цілою чередою худоби?

— Я весь час тримався лівого берега Великої ріки, — відповів переселенець. — Але, побачивши, що вона надто береться на північ, ми перепливли її на плотах, і то без значних втрат: жінці не доведеться стригти двох чи трьох овечок, а дівчата доять на одну корову менше. Відтоді ми не журимось — майже щодня переправляємось через річку.

— Ти, мабуть, пробиратимешся далі на захід, поки знайдеш годящу для поселення землю?

— Поки надумаю зупинитися чи повернути назад, — грубувато відповів переселенець і підвівся, цим несподіваним рухом поклавши край розмові.

Трапер учинив так само, підвелася й решта переселенців і, байдуже про гостя, всі почали лаштуватися на ночівлю. З верхівок дерев, із грубих домотканих ковдр та бізонячих шкур вони ще до вечері встигли спорудити невеличкі навіси чи то курені, розраховані на тимчасовий притулок. Під них незабаром позаповзали діти з матір'ю і тут-таки поснули. А чоловіки, перш ніж лягати спати, мали ще роботу: добудувати огорожу навколо табору, ретельно загасити багаття, ще підкинути корму худобі й виставити нічну варту для охорони поснулих.

Огорожу докінчили, заклавши стовбурами проміжки між фургонів. Те саме зробили вздовж усієї вільної ділянки, що лишилася між фургоном і гайочком, серед якого поселенці, висловлюючись мовою військових, влаштували свій бівуак; тепер з трьох боків місцину захищало щось на кшталт рогаток. На цій тісній галяві зібралися (за винятком того, що було в наметі) всі люди і худоба; стомлені тварини раділи відпочинку й не завдавали клопоту своїм господарям, не набагато розумнішим від них. Двоє юнаків узяли свої рушниці. Змінивши насамперед запал, а тоді перевіривши кремінь, вони розійшлися — один у правий кінець, а другий в лівий — і там зайняли свої пости у затінку дерев, улаштувавшись так, щоб добре було видно підступи до табору з боку прерії.

Трапер, відмовившись переночувати разом із ватажком на солом'яній підстилці, почекав, поки всі повлягалися, а тоді, не прощаючись, повільно пішов собі.

Ніч тільки починалася. Бліде, тремтливе й непевне світло молодика вигравало на безконечних «хвилях» прерії, кидаючи яскраві відблиски на горби, а в улоговинах між ними лишаючи густу пітьму.

Звиклий до такої відлюдної глушини, старий, покинувши табір, самотньо рушив у пустку, наче відважний корабель, що відпливає з гавані борознити бездоріжний степ океану. Якийсь час він ішов, здавалося, безцільно, — певніше брів, сам не помічаючи куди. Нарешті, піднявшись на хвилю ще одного горба, він зупинився. І лише тепер, покинувши людей, через яких на нього наринув потік роздумів і спогадів, старий збагнув, де він. Поставивши рушницю прикладом на землю, він сперся на неї і так простояв кілька хвилин, знов поринувши у свої думки. Тим часом підбіг його собака і влігся біля ніг господаря. Глухе погрозливе гарчання вірного пса пробудило старого від задумливості.

— Що там, песику? — він подивився на свого друга, звертаючись до нього, мов до рівного собі, і з великою ніжністю в голосі. — Що таке, собачко? А, Гекторе? Що ти там учув? Кепські справи, собако, кепські! Оленята й ті спокійнісінько бавляться в нас перед носом, наче їм байдужі такі шавки, як ми з тобою. Вони відчувають, Гекторе, що нас немає чого боятися, так, відчувають…

Собака задер голову й у відповідь на слова господаря протягло і тужливо заскавулів; потім він зарився писком у траву і все скиглив, ніби продовжуючи розмову з господарем, який так добре розумів безсловесну тварину.

— Ти таки про щось попереджаєш, Гекторе! — вів далі трапер, стишивши голос і уважно оглядаючись довкола. — Що таке, песику? Кажи ясніше, собако, що скоїлося?

Гектор, однак, уже припав носом до землі й замовк, мабуть, задрімавши. Але гостре, бистре око його господаря вже вгледіло вдалині якусь постать — у мінливому світлі вона ніби пливла по гребеню того горба, де він стояв. Незабаром її обриси почіткішали й можна було розрізнити струнку жінку, що наче вагалася, чи підходити їй ближче. Гектор то розплющував, то знов ліниво мружив очі — вони виблискували в місячному промінні, але незадоволення собаку більше не виказував.

— Підійди, ми твої друзі, — мовив трапер, за давньою звичкою об'єднуючи водно себе з собакою. — Ми твої друзі й не зобидимо тебе.

Збадьорена його лагідним голосом і спонукана, певне, важливою причиною, жінка підійшла й зупинилась поруч із старим. Той упізнав дівчину, вже знайому читачеві під ім'ям Еллен Уейд.

— Я думала, ви пішли геть, — сказала вона, боязко й тривожно озираючись. — Мені сказали, що ви пішли й ми ніколи вас більше не побачимо. Я й гадки не мала, що це ви!

— Люди нечасто трапляються в цих голих степах, — відповів трапер. — І хоч як довго я жив серед звірів цієї пустки, а все ж, сподіваюся, ще не втратив людської подоби.

— О ні, я зрозуміла, що бачу людину, й мені навіть учулося скімління собаки, — швидко проговорила дівчина, мов бажаючи щось пояснити, але раптом замовкла, ніби злякалась, чи не сказала зайвини.

— У твого батька я собак не бачив, — зауважив трапер.

— У батька! — палко вигукнула дівчина. — Немає в мене батька! І друзів, можна сказати, теж нема.

Старий з цікавістю повернув до неї своє чесне й доброзичливе обличчя і поглядом, у якому світилися доброта і співчуття, заспокоїв дівчину.

— Як же ти наважилася вирушити в дорогу, що тільки дужому до снаги? — запитав він. — Хіба ти не знала, що, переправившись через Велику ріку, ти залишаєш потойбіч друга, зобов'язаного захищати таких, як ти, — юних і слабких?

— Про кого це ви?

— Про закон. Погано, коли він тисне нас, та все ж часом мені здається, що без нього не краще: літа й кволість змушують мене так думати… Так, так, закон потрібен тим, хто не має досить сили або розуму. Однак, дівчино, коли в тебе нема батька, то, певне, брат є?

Дівчина почула прихований докір у цьому запитанні й, зніяковівши, нічого не відповіла. Але, глянувши крадькома на лагідне й поважне обличчя старого, який дивився на неї так само співчутливо, вона сказала твердо, не полишаючи сумніву в тому, що правильно зрозуміла значення його слів:

— Боронь боже, щоб хто-небудь з тих, кого ви бачили, був моїм братом чи якимсь іншим родичем! Але скажіть мені, добра людино, невже ви справді живете самотньо в цій пустці? Невже тут справді немає нікого, крім вас?

— По цих рівнинах блукають сотні… ні, тисячі їхніх законних володарів, але людей з нашим кольором шкіри тут обмаль…

— А чи зустрівся вам хоч один білий, окрім нас? — урвала його дівчина, не втерпівши, коли трапер закінчить свою надто неквапливу старечу мову.

— Жоден, і то вже багато днів… Тихше, Гекторе! — додав він, завваживши глухе, ледь чутне гарчання. — Собака чує щось недобре! Чорні ведмеді з гір спускаються іноді аж сюди, а то й далі. Пес не має звички непокоїтися через якусь мирну дичину. Я вже не так вправляюся з рушницею, як колись, але й тепер, на схилі віку, можу покласти найлютішого хижака прерій; боятися тобі, дівчино, нічого.

Еллен озирнулася навкруги, зробивши це так, як часто роблять жінки: спершу подивилася собі під ноги, а тоді вже осягнула очима все, що здатний охопити людський зір. Але обличчя її виражало радше нетерпіння, ніж тривогу.

Проте уривчастий гавкіт собаки незабаром змусив їх обох подивитися в інший бік, і вони невиразно побачили те, про що вдруге попереджав Гектор.