Прерія

РОЗДІЛ XXIII

Втікачі проспали кілька годин. Трапер прокинувся раніш за всіх, хоч і заснув останній. Підвівшись, коли тільки засіріла та частина всіяного зірками небесного склепіння, що спиралася на східний край прерії, він підняв своїх товаришів з теплих постелей і, нагадавши про небезпеку, велів збиратися. Поки Мідлтон клопотався тим, аби якомога краще підготуватіг Інес та Еллен до виснажливої і довгої подорожі, яка на них чекала, старий з Полом лаштували їжу, бо трапер порадив усім попоїсти перед дорогою. Впоралися досить швидко, і незабаром маленький гурт зібрався за сніданком — може, й не таким вишуканим, до якого звикла молода Мідлтонова дружина, але смачним і поживним, а це, мабуть, було важливіше.

— От хай ми дістанемося до мисливських угідь пауні, — сказав трапер, подавши Інес шматок ніжної оленини на гарно зробленій роговій тарілочці, якою він, очевидно, користувався сам, — там буйволи жирніші й смачніші, оленів там більше, і всіх божих дарів там сила-силенна, отож усе в нас буде. А може, нам пощастить навіть убити бобра і поласувати його хвостом.

— Куди ви думаєте рушати, коли зіб'єте зі сліду цих нишпорок? — запитав Мідлтон.

— Коли б ви спитали мене, — втрутився Пол, — то я порадив би йти якнайшвидше до річки, а там плисти за течією. Дайте мені годящу тополю, і я вам за добу споруджу пірогу, яка вмістить усіх нас, окрім, звичайно, осла. Еллен дівчина метка нівроку, але вершниця з неї кепська; отож куди краще пройти на човні миль сімсот — вісімсот, ніж ото бігти вистрибом, наче лосі, по цих преріях; до того ж на воді не лишається слідів.

Ось за це я не поручуся, — відказав трапер. — Мені іноді здається, що око червоношкірого і в повітрі розрізнило б слід.

— Подивися, Мідлтоне, — захоплено вигукнула Інес, забувши на хвильку про всі небезпеки, — яке прегарне небо! Воно, безперечно, провіщає нам щасливі дні!

— Так, небо чудове, — відповів її чоловік. — Яка гарна ота ясно-червона смуга, а онде ще яскравіша багряна! Не часто доводиться бачити схід сонця такої краси.

— Схід сонця! — повагом повторив старий, підвівся і, випроставшись на весь свій зріст, занепокоєно подивився на мінливі й справді чудові барви, що оздоблювали крайнебо. — Схід сонця! Не подобаються мені такі сходи сонця. Кепські справи! Ті дияволи обдурили нас — вони підпалили прерію, щоб помститися!

— Хай захистить нас небо! — вигукнув Мідлтон і пригорнув Інес до своїх грудей, збагнувши, яка смертельна небезпека їм загрожує. — Не можна марнувати часу, старий, — кожна секунда варта дня! Тікаймо!

— Куди? — запитав трапер, з незворушною гідністю зупинивши його. — В цих безмежних заростях бур'янів ми — наче корабель без компаса в океанських обширах. Один хибний крок може нас усіх згубити. За будь-якої небезпеки, капітане, є час подумати, перш ніж щось робити; тож почекаймо, що нам підкаже розум.

— Я думаю, — сказав Пол, озираючись навколо з неприхованою тривогою, — коли ця суха трава добряче розгориться, то бджілка мусить злетіти якомога вище, аби вогонь не обпалив їй крилець. Отож, старий трапере, я погоджуюся з капітаном і кажу: на коней — і гайда!

— Ні, ні, ти неправий, людина не тварина, щоб сліпо підкорятися чуттям і керуватися тим, що їй скаже невиразний запах у повітрі чи шерех у траві; вона повинна спершу подивитися та подумати, а потім уже вирішувати. Отож ходімо зі мною на той пагорок, що видніє ліворуч: звідти ми й побачимо, що і як.

Старий владно махнув рукою і без зайвих слів пішов до того місця, на яке показав, а за ним рушили всі його стривожені товариші. Менш досвідчене, ніж у трапера, око навряд чи помітило б такий невисокий пагорбок — здавалося, там просто була рясніша й вища трава, ніж деінде на луці. Але коли вони дісталися туди, то побачили, що рослинність тут убогіша; і грунт тут був не такий вологий, як на рівнині, де височіли пишні бур'яни; саме низька трава й підказала старому, що під нею криється пагорок. Кілька хвилин пішло на те, щоб зламати верхівки бур'янів, які навіть на цьому сухому підвищенні вкривали з головою Мідлтона й Пола, і тепер перед ними відкрилося вогненне море, що оточувало їх зусібіч.

Ця страшна картина не додала надій тим, хто з жахом вдивлявся в неї. Хоч уже й подніло, яскраві барви в небі палали ще дужче, ніби яка зла сила нечестиво змагалася з сонцем. То тут, то там по краю рівнини бухали ясні язики полум'я, ніби швидкі спалахи північного сяйва, але їхнє забарвлення, їхні переливи були куди лютіші й загрозливіші. Суворе обличчя трапера спохмурніло, коли він завважив усі ці ознаки великої пожежі, яка широкою смугою розпросторювалась навкруг того місця, де знайшли собі притулок утікачі, поки нарешті охопила весь небокрай.

Старий подивився в той бік, де небезпека, здавалось, підступала найближче, і, похитавши головою, проказав:

— Так, ми обманювали самі себе, уявляючи, ніби збили цих тетонів зі сліду. От вам доказ, що вони не тільки знають, де ми, а й хочуть викурити нас звідси, як хижого звіра з нори. Бачите? Вони підпалили низину зусібіч одночасно, і тепер нас оточує вогонь, як вода — острів.

— На коней — і тікати! — вигукнув Мідлтон. — Невже життя не варте того, щоб за нього боротися?

— Куди ви тікатимете? Хіба тетонський кінь, мов саламандра, може неушкоджений пройти крізь полум'я? Чи ти сподіваєшся, що бог заради нас явить чудо, як за прадавніх часів, і пронесе нас, зберігши життя, крізь таку піч, що, бачите, палає там під червоним небом? А за полум'ям нас чигають озброєні ножами й луками сіу — або ж я нічого не тямлю в їхніх диявольських капостях.

— Ми вріжемося в середину племені, — палко відказав молодий офіцер, — і перевіримо, чи насправді вони такі хоробрі!

— Еге ж, легко сказати, а що вийде на ділі? Спитай-но бортника, він тебе навчить, як треба поводитися за таких обставин.

— Е, ні, старий трапере, — озвався Пол, напружуючи своє могутнє тіло, наче вовкодав, свідомий своєї дужості, — тут я підтримую капітана. Справа ясна: треба обігнати вогонь, нехай це і приведе нас до тетонських вігвамів. От Еллен, вона…

— Яка користь… яка користь з ваших мужніх сердець, коли треба зіткнутися не тільки з людьми, а й з вогненною стихією? Подивіться навколо, друзі: зусібіч дим, з усіх низин, — а це значить, що іншого виходу звідси, окрім як пробитися крізь кільце, вогню, немає. Дивіться самі, друзі мої, дивіться самі, — і якщо ви знайдете хоч одненьку пролазку, я охоче піду з вами.

Його супутники зразу ж пильно оглянули рівнину; але те, що вони побачили, швидше побільшило їхні страхи, ніж розвіяло їх. Височезні стовпи диму рухалися по рівнині, накочуючись на крайнебо, і збивались там у густу хмару. Червоні відблиски, що грали у величезних складках тієї хмари, освітлювали її, наче заграви, то перекидалися в інше місце, коли полум'я шугало далі, лишаючи позаду жахливий морок; переконливіше за будь-які слова все свідчило, яка близька й неминуча небезпека.

— Це жахливо! — вигукнув Мідлтон, пригортаючи до себе тремтячу Інес. — Загинути саме тепер і такою смертю…

— Ворота неба відчинені для всіх, хто щиро вірує, — прошепотіла на його грудях благочестива католичка.

— Така покірливість долі — чистісіньке божевілля! Але ми мужчини, отож поборемося за своє життя! Ну що, мій хоробрий і розумний друже, сядемо на коней і спробуємо прорватися крізь полум'я чи стоятимемо тут і спостерігатимемо склавши руки, як гинуть в вогні ті, хто нам дорожчий за все на світі?

— Я за те, щоб знятися всім роєм і летіти, поки, ми не підсмажилися в цьому вулику, — озвався бортник, анітрохи не сумніваючись, що Мідлтон звертається саме до нього. — Ну, старий трапере, сам бачиш — треба поспішати! Якщо ми ще трохи забаримося, то поляжемо тут, як бджоли на соломі круг вулика, коли їх викурюють, щоб викачати мед. Чуєте, як гуготить вогонь? А я з досвіду знаю: тільки-но полум'я підступить до степової трави, воно побіжить так, що тихоходові не втекти від нього!

— Ти думаєш, — сказав старий зневажливо, показуючи на зарості сухої гінкої трави, які їх оточували, — ти думаєш, що ноги людини по такій-от стежці можуть обігнати вогонь? Аби ж то знаття, де залягли ті негідники!

— А що ви скажете, лікарю? — звернувся збентежений Пол до натураліста з безпорадністю, з якою нерідко дужий, розгубившись ще перед дужчою силою, шукає підтримки в слабкого. — Що ви скажете? Чи немає у вас якої поради на такий випадок, коли йдеться про життя або смерть?

Природознавець стояв із своїми записами в руках і розглядав жахливе видовище так спокійно, ніби прерію підпалили тільки для того, щоб освітити якусь складну наукову проблему. Зачувши бортникові слова, він отямився і, повернувшись до трапера, теж спокійного, хоч, правда, з інших причин, запитав з дивною байдужістю до їхнього відчайдушного становища:

— Шановний мисливцю, вам, очевидно, часто доводилося бачити отакі явища з заломленням світла…

Але Пол не дав йому договорити, вибивши в нього з рук записи з такою люттю, ніби він збожеволів. Перш ніж природолюб устиг відповісти, трапер, який тримався весь час так, начебто гадав, що ж його робити далі, але був швидше розгублений, ніж стривожений, раптом ніби відкинув геть усі сумніви і прибрав рішучого вигляду.

— Час діяти, — сказав він, відвертаючи сварку, яка от-от мала вибухнути між природознавцем і бортником. — Час полишити книжки та нарікання й робити діло.

— Ти надто пізно схаменувся, нещасний діду! — крикнув Мідлтон. — Вогонь уже за чверть милі від нас, а що для полум'я така відстань, коли його роздмухує вітер!

— Та грець із ним, з тим вогнем! Мене він мало обходить. Якби я міг перехитрити тетонів, як обдурю вогонь, залишивши його без поживи, тоді ми й горя не знали б. Хіба ж це вогонь? От бачили б ви те, що бачив я у східних горах, коли могутні бескиди були розжарені, мов горно в кузні, тоді б ви знали, який жахливий буває вогонь і яка то радість, коли ти вибрався з нього! Ну, хлопці, за роботу, годі балачок, бо он той закручений лизень полум'я і справді біжить на нас, як лось підтюпцем. Виривайте-но цю низьку й зів'ялу траву, щоб оголити місце там, де ми стоїмо.

— Ви що, хочете отак по-дитячому позбавити вогонь його жертв? — вигукнув Мідлтон.

По обличчю старого перебігліа легка, але переможна посмішка. Він спокійно відповів:

— Твій дід сказав би: коли ворог близько, солдат повинен беззастережно виконувати накази.

Капітан зрозумів цей закид і негайно заходився робити те саме, що й Пол, який, миттю скорившись розпорядженню трапера, уже висмикував розпачливо суху траву. Навіть Еллен почала працювати, а невдовзі до неї пристала й Інес, хоч ніхто з них і не знав, для чого все це робиться. Але люди, як правило, працюють дуже ревно, коли сподіваються своїм трудом вибороти собі життя. Отож не минуло й кількох хвилин, як було розчищено круглу площинку діаметром футів з двадцять. Трапер відвів жінок на край цієї площинки і звелів Мідлтону й Полові накинути на них ковдри поверх їхніх тонких, легкозаймистих суконь. Коли це зробили, старий пішов на протилежний край, де трава ще стояла щільною високою стіною, і, вскубнувши жмут сухішого бадилля, поклав його на поличку своєї рушниці. Трава миттю спалахнула від іскри. Потім він уткнув цей маленький вогняний віхоть у самісіньку гущавину високих бур'янів і, відступивши до середини площинки, став терпляче ждати, що буде.

Вогонь жадібно накинувся на свіжу поживу, і за якусь хвилю роздвоєні язики полум'я вже ковзали по траві — так іноді корова лиже пашу, вишукуючи собі найсмачніший корм.

— Тепер, — мовив старий, підвівши палець і сміючись своїм дивним безгучним сміхом, — ви побачите, як вогонь б'ється, з вогнем! Гай-гай! Мені не раз доводилося випалювати гладеньку стежку, коли ліньки було розчищати собі дорогу руками в улоговині, що заросла травою.

— А це нас не згубить? — недовірливо вигукнув Мідлтон. — Хіба ви не підвели ворога ще ближче, замість віддалити його?

— Невже ти так боїшся опіків? У твого діда шкіра була грубіша. Але поживемо — побачимо; еге ж, ми таки побачимо, бо всі залишимося живі.

Траперів досвід не зрадив його. Полум'я, розгорівшись, почало поширюватись на три боки, згасаючи на четвертому, бо там не було йому поживи. Воно дедалі ширшало і, сповістивши про свою могуть зловісним гуготінням, поглинало все на своєму шляху, залишаючи позад себе чорну й димучу землю, ще голішу, ніж після коси. Становище втікачів було б, як і досі, небезпечним, коли б площинка, де вони стояли, не збільшувалась у міру того, як їх обступало полум'я. Щоб урятуватися від нестерпного жару, вони перейшли на те місце, де трапер підпалив траву, а незабаром вогонь почав відступати з усіх боків; хмари диму сповивали втікачів, але вогненний потік, уже не загрожуючи їхнім життям, шалено котився вперед, віддаляючись від них.

Усіх просто приголомшила ця нехитра вигадка старого — так, певне, вражені були придворні Фердінанда, коли Колумб поставив яйце[50]; але їх сповнювала не заздрість, а глибока вдячність.

— Це справжнісіньке чудо! — сказав Мідлтон, збагнувши, що вони врятувалися від неминучої, здавалося б, загибелі. — Тільки провидіння могло надихнути вас на таку думку!

— Старий трапере! — закричав Пол, запустивши руку в свої кудлаті кучері. — Я вистежив чимало бджіл, що летіли із взятком, і трохи знаюся на природі лісів; але те, що зробив ти, — це як вирвати жало у шершня, не торкнувшись його!

— Та годі вже, годі! — відмахнувся старий, що, здавалося, вже й забув про свій успіх. — Тепер готуйте коней. Хай вогонь попрацює ще з півгодини, а тоді можна й вирушати. А зараз почекаємо, щоб земля трохи схолола, — адже тетонські коні не підковані, й копита в них ніжні, як підошви у босої дівчини.

Мідлтон і Пол, які після цього несподіваного порятунку почувалися так, ніби воскресли з мертвих, терпляче дожидали, коли спливе покладений трапером термін, знов повіривши в безпомильність його суджень. А натураліст схопив свої записи, що трохи постраждали після того, як побували у спопелілій траві, і, аби винагородити себе за це невелике нещастя, заходився описувати безперервні коливання світла й тіні, вважаючи їх якимсь невідомим природним явищем.

А тим часом ветеран-слідопит, що на його досвід вони так беззастережно поклалися, пильно вглядався в далину, коли вітер на хвильку розвіював дим, що величезними клубами громадився на всій рівнині.

— Ану, хлопці, подивіться й ви, — сказав нарешті трапер, — очі у вас молоді й, може, гостріші за мої, хоч був час, коли мудрий і сміливий народ вважав мене дуже зірким, і то недарма. Але ті дні давно минули, а з ними пішло багато моїх вірних і випробуваних друзів… Гай-гай! Аби ж то я міг змінити порядок, установлений провидінням… але я не можу цього зробити, та й намагатися таке зробити було б блюзнірством, бо світом править розум значно мудріший, ніж той, яким обдаровані слабкі смертні… і все-таки, коли б я міг хоч що-небудь змінити, то зробив би так, щоб люди, котрі довго жили в дружбі й злагоді, і довели свою вірність товариству, і виручали один одного, і стояли один за одного, — щоб вони обидва могли розлучатися з життям тоді, коли смерть забере одного з них і другому нічого буде жити.

— Кого ви там бачите — індіанців? — нетерпляче запитав Мідлтон.

— Червона шкіра чи біла — то байдуже. Дружба і звичка зв'язують людей у лісах так само, як і в містах, а може, й міцніше. От, приміром, молоді воїни прерії, — вони часто вибирають собі друга на все життя, і чесно й вірно додержують своєї клятви. І смертельний удар, що його завдали одному з них, стає смертельним і для другого! Я довго жив на самоті, — якщо можна назвати самотнім того, хто сімдесят років пробув віч-на-віч з природою, де він міг будь-коли відкрити небу своє серце, не обтяжене клопотами і зіпсованістю поселень, — так от, коли не зважати на те, що я сказав, я довго жив на самоті; і все-таки мені приємно було спілкуватися з ними, тим паче, якщо вони були хоробрі й відверті, адже коли твій товариш боягуз, — старий скоса подивився на задуманого природолюба, — то коротка стежка в лісах перетворюється на довгу; а відвертим він мусить бути тому, що хитрість — це радше інстинкт, властивий тваринам, а не якість, притаманна людському розумові.

— Але кого ви там побачили? Чи не сіу?

— Куди йде Америка? І до чого приведуть хитрощі й вигадки її народу — відомо тільки богу! Колись я знав одного індіанського вождя, який бачив першого християнина, що ступив своєю злою ногою на землю Йорку! Як спаплюжено красу цього дикого краю всього лиш за два коротких життя! Я вперше побачив світ на березі Східного моря і добре пам'ятаю, що коли я випробовував свою першу рушницю, то пройшов лісом від порога батьківського дому стільки, скільки може подолати хлопчак від світанку до світанку, — і я ні разу не порушив нічиїх так званих «прав», бо тоді ще ніхто не домудрувався оголосити себе власником лісових звірів. Чудова природа тоді була ще недоторкана на всьому узбережжі, а для зажерливих поселенців лишалася вузька смуга між лісом та океаном. А де я тепер? Коли б у мене були орлині крила, то вони б стомились, не подолавши і десятої частини тієї відстані, що відділяє мене від моря; а весь край давно заполонили міста і селища, ферми й дороги, церкви і школи, — одно слово, усі ті вигадки, вся та чортівня, що її придумала людина. Я ще пам'ятаю ті часи, коли поселенці тремтіли від страху, зачувши клич червоношкірих на пограниччі, й чоловіки бралися за зброю, а їм на поміч поспішало військо з далеких країв; і всі молились, і жінки були перелякані, і мало хто спав спокійно, бо ірокези ступили на стежку війни а чи кляті мінги взялися за томагавки. А тепер що? Наша країна посилає кораблі в чужі краї, щоб допомогти їм воювати з сусідами; гармат зараз більше, ніж було колись рушниць, а навчених солдат, коли треба, виставляють десятки тисяч! Ось вам різниця між колоніями і штатами, друзі мої, — і я дожив до цього, такий убогий і старезний, яким ви мене бачите!

— Так, старий трапере, — сказав Пол, — жодна розумка людина не сумнівається, що ти набачився і лісорубів, які знімали з землі її вершки, і поселенців, які викачували мед з природи!.. Та от тільки Еллен щось непокоять сіу, отож, якщо ти вже набалакався досхочу, скажи нам, куди летіти, — і весь рій здійметься хоч зараз!

— Га? Що ти кажеш?

— Та я кажу, Еллен непокоїться; а що над рівниною клубочиться дим, то зараз, мабуть, саме на часі рушати.

— Хлопець правду каже. Я й забув, що навкруги вирує полум'я, і сіу оточили нас, мов голодні вовки, які підстерігають буйволів. Але коли в моїй старій голові прокидаються спогади про давні часи, то вона забуває про теперішні справи. Правду кажете, діти мої, час рушати, — ось тут і починаються справжні труднощі. Неважко перехитрувати полум'я, бо це лише розлючена стихія; не так уже й важко буває збити зі сліду сірого ведмедя, бо інстинкт не тільки підказує звірові, а й засліплює його; але примусити тетона заплющити очі, коли він насторожі, — це штука мудріша, бо його диявольська хитрість діє у спілці з розумом.

Хоч завдання й справді було не з легких, старий упевнено й енергійно взявся його виконувати. Сумні спогади завадили були йому оглядати місцевість, але тепер він швидко впорався з цим і дав знак своїм товаришам сідати на коней, які, поки вирувала пожежа, стояли понурі й весь час тремтіли; проте зараз вони охоче прийняли свою ношу, отож можна було сподіватися, що бігтимуть вони прудко. Трапер віддав свого коня вченому, сказавши, що сам піде пішки.

— Я не дуже звик подорожувати на чужих ногах, — пояснив він, — та й ноги мої аж затерпли від неробства. До того ж, якщо ми раптом наскочимо на засідку, — а це цілком можлива річ, — то кінь з одним вершником побіжить швидше, ніж з двома. Ну, а я… яка різниця, проживу я на день більше чи на день менше? Хай тетони візьмуть собі мій скальп, коли така вже воля божа; вони заволодіють моїм сивим волоссям, але жодному чоловікові, хай хоч як він силкується, не забрати тих знань і досвіду, що від них побіліла моя голова.

Очевидно, його терплячі слухачі пристали на цю думку, бо ніхто з них не став перечити. Щоправда, доктор трохи побідкався, що немає з ним Азінуса; але на тому все й скінчилося, бо ж він добре знав, що на чотирьох ногах подорожувати, значно краще, ніж на двох. Отож через хвильку бортник, який ніколи не пропускав нагоди залишити останнє слово за собою, гучно оголосив, що всі готові вирушати.

— А тепер, поглядайте на: схід, — сказав старий, що, очоливши караван, вів його понурою і димучою рівниною. — Коли йдеш по такій стежці, можна не боятися, що застудиш ноги. Так от я кажу: поглядайте на схід, і коли крізь просвітки в диму побачите широку білу смугу, яка сяє, наче пластинка з кованого срібла, знайте, що то вода. Там тече велика ріка, і мені оце здалося недавно, ніби я її бачу; але потім я задумався і випустив її з ока. Це широка й швидка річка, і їх чимало в цій пустелі. Тут природа багата, хіба що дерев немає; а вони для землі — однаково, що плоди для саду: без них і краса не краса, і користь не користь. Тож пильнуйте, не прогавте цієї смуги блискучої води, бо ми не будемо в безпеці, поки вона не ляже між нами й цими меткими тетонами.

Цього було досить, щоб траперові супутники почали пильно виглядати жадану річку. Думаючи тілько про це, всі їхали в глибокій мовчанці, та й старий вимагав від них обережності, бо вони саме в'їхали в товщу диму, який, наче туман, клубочився по рівнині, особливо густий там, де шлях вогню перетинали невеликі болітця.

Так вони проїхали милі три чи чотири, а ріки все не було. У далині ще лютувало полум'я, і ледве вітер розвіював дим пожежі, як накочувалися нові димові хвилі, застеляючи все навкруги. Нарешті трапер, який почав був непокоїтися, аж його стривожені супутники були подумали, ніби й він уже не може знайти виходу з цих димових хмар, зненацька зупинився і, опустивши рушницю прикладом на землю, став задумливо розглядати щось біля своїх ніг. Усі на чолі з Мідлчюном під'їхали до нього, щоб дізнатися про причину зупинки.

— Дивіться сюди, — сказав трапер, показуючи на спотворений кінський труп, який лежав, наполовину спалений, посеред невеличкого вибалку. — Ось що значить пожежа в прерії. Грунт тут вологий, отож і трава вища. Вогонь захопив зненацька бідолашну тварину, коли вона спала. Дивіться, — крізь обгорілу, потріскану шкуру видно кістки… і зуби вишкірені! Тисяча зим не зробила б такого з твариною, що вогонь скоїв за, якусь хвилю.

— Така доля могла б і нас спіткати, — мовив Мідлтон, — якби вогонь заскочив нас уві сні!

— Ні, цього я не сказав би, не сказав би! Звісно, людина може згоріти, мов сухе дерево, але ж вона розумніша за коня, отож може придумати, як урятуватися від небезпеки.

— То, може, тут лежав тільки труп коня, бо живий кінь міг би втекти?

— Ти що, не бачиш слідів? Вони відбилися на землі, коли вона була ще волога. Ось відбитки копит, — еге ж, а ось — або ж я не грішна душа! — слід мокасина. Господар коня силувався зрушити його з місця, але ж у тварин такий інстинкт, що, бачачи вогонь, вони стають боязкі і вперті.

— Це добре відомий факт. Але якщо тут був і вершник, то де ж він?

— Ото ж бо й воно, — відповів трапер і нахилився, щоб краще роздивитися відбитки на землі. — Так, так; тут, безперечно, точилася боротьба. Господар намагався порятувати коня, та, мабуть, дуже лютий був вогонь, і йому не вдалося цього зробити.

— Послухай, старий трапере, — перепинив його Пол, показуючи на те місце, де земля була сухіша, отож і трава росла не так рясно. — Тобі слід було б казати не «коня», а «коней», бо онде лежить ще один.

— І справді! Невже тетони потрапили у свою власну пастку? Таке буває; і ось вам наука для всіх, хто замишляє зло. Еге, дивіться-но сюди, — залізо! Збруя, зроблена руками білої людини… Так, так… Значить, зграя цих негідників чекала нас отут, у бур'янах, поки інші підпалювали прерію. А що з нього вийшло? Вони втратили своїх коней, і, якщо й самі не бредуть зараз тією стежкою, що веде до індіанського раю, то їм дуже повелося.

— Але ж вони могли зробити те, що й ти, — сказав Мідлтон, коли весь гурт вирушив далі, повільно під'їждлсаючи до другого трула, що лежав на їхньому шляху.

— Навряд. Не кожен дикун носить з собою рушницю й кресало, і не кожна рушниця з такою доброю поличкою, як цей мій давній друг. Добувати вогонь двома паличками — діло марудне, а придумати щось інше отак зразу ж, на місці, не було часу, — онде, бачите, вогняна смужка біжить за вітром, наче по стежці, посипаній порохом. Певне, пожежа проминула це місце всього кілька хвилин тому; нам не завадило б наладнати запали, бо, хоч я й не дуже пориваюся встряти в бійку з тетонами — боронь боже! — але якщо до-ведеться-таки, то завжди мудріше зробити перший постріл самому.

— Одначе, якась дивна то була тварина, старий, — сказав Пол, натягнувши повід і схилившись над другим трупом, тоді як решта подорожан, нетерпеливлячись, проскакали мимо. — Дуже дивний кінь нівроку, — ані голови, ані копит!

— Вогонь не байдикував, — відказав трапер, уважно вдивляючись у далину крізь просвітки у завихрених хмарах диму. — Адже він за якусь хвилю міг би засмажити цілого буйвола, ну, а роги й копита перетворилися б на попіл… Сором, Гекторе, сором тобі, старий! Хай би вже оте капітанове цуценя так поводилося, бо ж молоде і, не бажаючи образити, скажу, неосвічене, — але такому собаці, як ти, що так довго прожив у пущі, перш ніж прийти в оці степи, такому собаці просто ганьба вискалювати зуби й гарчати на засмаженого коня, так ніби ти хочеш сповістити господаря, що натрапив на слід сірого ведмедя.

— Кажу тобі, старий трапере, це зовсім не кінь: не схоже ні копитами, ні головою, ані шкурою…

— Як це так не кінь? Знаєш, хлопче, ти маєш добре око на бджіл та на дуплавини, а на… Стривай-но! А він-таки має рацію! Оце щоб я сплутав буйволячу шкуру з кінським трупом, дарма що вона підгоріла й зморщилась! Гай-гай! А колись же я, забачивши звіра здалеку, міг не тільки назвати його, а й сказати, якої він масті, і якого він віку, і самка то чи самець.

— Та це ж ви мали неоціненну перевагу, шановний венаторе! — вигукнув природолюб, який уважно дослухався до слів старого. — Тому, хто вміє все це розрізнити в пустині, зовсім не треба збивати ноги в довгих мандрах а чи вдаватися до пильного й інколи марного огляду. Скажіть мені, прошу вас, чи настільки могутня ваша надзвичайна здатність, щоб визначити на віддалі порядок і genus тварини?

— Не знаю я, що там іще за «порядок і геній».

— Ось тобі й маєш! — втрутився бортник, трохи зневажливо звернувшись до свого літнього друга. — Виходить, старий трапере, ти не дуже знаєш рідну мову, чого я аж ніяк не сподівався від такого досвідченого й розумного чоловіка. Під порядком наш товариш розумів, чи сунуть тварини, наче рій, що летить за маткою, а чи ідуть вервечкою, як ото часто ходять буйволи по преріях. Ну, а геній — це ж зовсім просте слово, воно в кожного на вустах. У нашій окрузі в один конгресмен, і ще один балакучий добродій, що видав газету, — так от ми їх обох називаємо геніями за їхню спритність. Певне, саме це й має на думці лікар, бо ж він рідко що говорить не до пуття.

Закінчивши своє розумнюще пояснення, Пол глянув через плече так, ніби хотів сказати: «Бачиш, хоч мені й не часто доводиться мати справу з такими речами, а все-таки я не дурень!»

Еллен не сподівалася такої вченості від Пола; та вона й не дошукувалася в ньому особливої гостроти розуму — досить було щирості, сміливості, мужності та неабиякої привабливості бортника, щоб покохати його. Отож бідолашна дівчина зачервоніла, наче ружа, а її гарненькі пальчата перебирали пояс, за який вона трималася, щоб не впасти з коня. Ніби бажаючи відвернути увагу своїх супутників від своєї слабкості, якої сама соромилась, Еллен поквапливо сказала:

— Значить, це зовсім не кінь?

— Це всього-на-всього буйволяча шкура, — вів далі трапер, якому роз'яснення Пола здалося не зрозумілішим за лікареву мову. — Її вивернули хутром досередини; вогонь обпалив її, як ви бачите, але вона не згоріла, бо тварину вбили недавно і, можливо, під шкурою ще лежать рештки м'яса.

— Ану, старий трапере, підніми шкуру за край, — сказав Пол таким тоном, ніби відчував, що він завоював собі право подавали голос на будь-якій раді. — Якщо там залишився шматок горба, то він, мабуть, добре спікся, і буде зараз саме впору.

Старий засміявся, щиро потішений зарозумілістю свого товариша, й підняв край шкури ногою. Вмить вона відлетіла вбік, з-під неї раптом вискочив індіанський воїн, готовий зустріти будь-яку небезпеку.