Прерія

РОЗДІЛ XXX

Поки на плоскогір'ї відбувалися ці події, воїни в улоговині також не байдикували. Ми залишили ворогуючі загони, коли вони стежили один за одним з протилежних берегів річки, намагаючись уїдливими насмішками та образами підбити супротивника до якогось необачного вчинку. Але вождь пауні незабаром зрозумів, що лукавий ворог ніби навмисне зволікав, удаючись до цих очевидно марних для обох сторін дій, аби виграти час. Отож він, ясна річ, змінив свої плани і відступив від річки, щоб, як трапер уже пояснив своїм товаришам, заманити численніший загін сіу на свій берег. Одначе супротивник не прийняв виклику, і Вовкам довелося придумувати щось інше.

Замість гаяти дорогоцінні хвилини, марно намагаючись примусити ворогів перейти річку, молодий вождь пауні на чолі своїх воїнів чвалом проскакав берегом, шукаючи зручне місце, де б його воїни могли без втрат несподівано переправитись на той бік. Як тільки тетони розгадали його намір, воїни, що не мали коней, сіли позад вершників, і Маторі, об'єднавши таким чином свої сили, міг завадити переправі. Збагнувши, що його задум розкрили, і не бажаючи даремно стомлювати коней, бо ж тоді вони б не згодилися для бою, якби навіть і перегнали важко навантажених коней сіу, Тверде Серце раптом осадив коня біля самої води.

Оскільки місцевість була надто відкрита, щоб удатися до якої-небудь із звичайних хитростей індіанської війни, а часу було обмаль, то відважний пауні вирішив прискорити події, наважившись на подвиг, якими відзначаються індіанські сміливці, аби зажити собі високої і такої любої їхньому серцеві слави. Місцина, яку він вибрав, цілком годилася для його задуму. Річка, майже всюди глибока та швидка, тут розливалась і була вдвічі ширша, а брижі на воді свідчили про невелику глибину. Посередині річки була широка піщана обмілина, яка трохи виступала над водою, і з її кольору та вигляду досвідчене око могло легко визначити, що на неї можна безпечно ступити. Пильно оглянувши її, вождь не вагався ані хвилини. Він сказав воїнам про свій намір і кинувся у воду; незабаром його кінь, то пливучи, то ступаючи по дну, щасливо виніс його на острів.

Досвід Твердого Серця не зрадив його. Коли кінь, форкаючи, вийшов з води, вождь опинився на широкій, вологій, але твердій піщаній смузі, де його скакун міг показати, на що він здатний. І, ніби розуміючи це, кінь під своїм войовничим вершником ішов так пружно, так гордовито, що не поступався якому-небудь чистокровному, добре виїждженому іноходцеві. У збудженого вождя кров заграла в жилах. Ніби усвідомлюючи, що за його рухами стежать і друзі, й вороги, він гордо сидів у сідлі; і коли для його воїнів не могло бути нічого приємнішого за цей прояв мужності та краси, то для ворогів це було найобразливіше та найпринизливіше видовище.

Несподівану появу пауні на обмілині тетони зустріли дружним і лютим лементом. Вони кинулись до води, з півсотні стріл розітнули повітря, пролунали безладні рушничні постріли, а кілька завзятців уже хотіли кинутися в річку, щоб покарати нахабного ворога за зухвальство. Але тут Маторі грізним голосом зупинив роздратованих одноплеменців, які аж нетямилися з люті. Він не тільки не дозволив їм бодай ноги замочити, не тільки наказав припинити марний обстріл, а й скомандував відступити від води, після чого розповів двом чи трьом найдовіренішим прибічникам про свій намір.

Коли пауні завважили цю метушню, десь із двадцятеро воїнів уїхали в воду, але, побачивши, що тетони відступили, всі повернулися на берег, покладаючись на випробувану вправність і добре знану хоробрість свого молодого вождя. Наказ, що його віддав Тверде Серце, покидаючи своїх воїнів, був гідний його несхитної відваги та безстрашної вдачі. Доки вороги виходитимуть проти нього поодинці, доти він покладатиметься на підтримку Ваконди та на міць своєї руки; коли ж вороги кинуться на нього гуртом, Вовки мусять подавати йому поміч, виставляючи одного пауні проти одного тетона, поки стачить у них воїнів. Цьому благородному наказові скорилися беззастережно, і хоч багато гарячих сердець жадали поділити з вождем небезпеку й славу, всі без винятку воїни пауні приховували свою нетерплячість під звичною для індіанця машкарою стриманості. Вони жадібно і ревно стежили за тим, що відбувалося, але з їхніх вуст не зірвався жоден здивований вигук, коли стало зрозуміло, що вчинок їхнього вождя, як далі буде видно, може привести не до війни, а до миру.

Маторі, трохи порадившись зі своїми довіреними прибічниками, наказав їм їхати до решти воїнів. Потім він в'їхав у воду і зупинився. Тут він кілька разів підняв руку долонею вперед, що в цих краях означало дружні наміри. Тоді, ніби підтверджуючи свою щирість, він кинув карабін на берег і, в'їхавши глибше в річку, знов зупинився, щоб подивитись, як пауні поставиться до його запевнень у мирі.

Підступний сіу недаремно розраховував на благородну й чесну вдачу свого юного суперника. Тверде Серце, поки в нього стріляли, і навіть тоді, коли, здавалося, вороги от-от кинуться на нього всі разом, гарцював на піщаній обмілині з тим самим гордим і впевненим виглядом, з яким вирушив навстріч небезпеці. Коли ж він побачив, що тетонський вождь в'їхав у річку, то радісно змахнув рукою, підніс спис і видав бойовий клич свого племені, кидаючи виклик ворогові. Але, завваживши його миролюбні жести, він, хоч і дуже добре знав усі віроломні хитрощі індіанських двобоїв, не схотів поступитися тій мужності, яку виявив його супротивник. Поскакавши до протилежного кінця обмілини, він кинув там свою рушницю і тут-таки повернувся назад.

Тепер обидва вожді були озброєні однаково. У кожного був спис, лук із сагайдаком, томагавк і ніж; а ще мали вони по шкіряному щиту, щоб відбивати удари будь-якого з цих смертоносних знарядь. Сіу більше не вагався; він в'їхав ще глибше в воду і незабаром вибрався на обмілину там, де його гречний супротивник залишив для нього місце. Якби хто бачив лице Маторі, коли той переправлявся через протоку, що відділяла його від найгрізнішого та найненависнішого з суперників, то, певне, помітив би на ньому відблиски потаємної радості, які пробивалися крізь машкару хитрості та безсердечної підступності, що хмарою облягла його смагляве обличчя; а проте цей-таки сторонній спостерігач завважив би й полум'я в його очах, і розширені ніздрі, і повірив би, що цю радість викликали почуття шляхетніші, котрі більше пасують індіанському вождеві.

Пауні зі спокоєм і гідністю чекав на свого ворога. Тетон проїхався туди й сюди, щоб після переправи заспокоїти свого нетерплячого скакуна і зручніше сісти в сідлі, а потім поскакав на середину обмілини і чемним жестом запросив пауні до себе. Тверде Серце під'їхав на таку віддаль, щоб можна було, коли треба, і кинутися вперед і відскочити, а тоді теж зупинився, пильно вдивляючись у ворога палючими очима. Запала довга й напружена мовчанка — двоє уславлених завзятців, уперше зустрівшись із зброєю в руках, роздивлялися один одного як воїни, котрі вміють шанувати доблесть відважного, хоч і ненависного ворога. Однак Маторі дивився не так суворо та войовничо, як вождь Вовків. Завдавши щит на плече, він зробив рукою привітальний порух, ніби запрошував пауні відкинути геть усі підозри, і заговорив.

— Хай пауні йдуть до гір, — сказав він, — і подивляться на вранішнє та вечірнє сонце, у бік країни снігів та в бік країни квітів, і тоді вони побачать, що земля дуже велика. Хіба червоношкірі не можуть знайти на ній місця для всіх своїх селищ?

— Чи було колись, щоб воїн Вовків прийшов до селища тетонів просити в них місця для свого житла? — запитав юний сміливець, не приховуючи погорди та зневаги. — Коли пауні полюють, хіба вони посилають гінців до Маторі, аби спитати, чи є в преріях сіу?

— Коли в домі голод, воїн вирушає шукати буйвола, призначеного йому на харч, — вів далі тетон, силкуючись погамувати гнів, викликаний презирливою посмішкою юнака. — Ваконда створив більше буйволів, ніж індіанців. Він не казав: «Цей буйвіл — для пауні, а той — для дакоти; цей бобер— для конзи, а той — для омаги». Ні, він сказав: «Вистачить усього. Я люблю своїх червоношкірих дітей, і я дав їм великі скарби. Багато сонць скакатиме найпрудкіший кінь, перш ніж доскаче від селищ тетонів до селищ пауні. Від селищ пауні далеко до річки оседжів. Є місце для всіх, кого я люблю. Навіщо ж тоді червоношкірому вбивати свого брата?»

Тверде Серце встромив спис вістрям у землю і, теж завдавши щит на плече й злегка спираючись на ратище, відповів з промовистою посмішкою:

— Хіба тетони втомилися полювати і йти стежкою війни? Вони хочуть смажити оленину, не вбиваючи оленів? А може, вони збираються відростити волосся, щоб вороги не знали, де шукати їхні скальпи? Дарма, воїн-пауні ніколи не прийде вибирати собі дружину серед цих тетонських скво.

Коли Маторі зачув цю пекучу образу, відблиск страшного гніву майнув крізь удавану стриманість його обличчя. Але він опанував себе, швидко погамувавши цей зрадницький спалах почуттів і відповів тоном, який більше годився для того, що він мав на меті.

— Саме так і мусить говорити про війну молодий вождь, — сказав він напрочуд спокійно. — Та Маторі бачив більше лихих зим, аніж його брат. Коли ночі були довгі і морок сповивав його житло, вій, поки молоді воїни спали, думав про біди свого народу. Він казав собі: «Тетоне, полічи оті скальпи над своїм вогнищем. Всі вони, окрім двох, належать червоношкірим! Хіба вовк уб'є вовка; хіба гримуча змія вжалить свою сестру? Ти знаєш, що ні. Отож, тетоне, ти неправий, коли з томагавком у руці йдеш стежкою, що веде до селища червоношкірих».

— Сіу хоче позбавити воїна слави! Може, він скаже своїм юнакам: «Ідіть, викопуйте коріння в прерії, шукайте ями, щоб поховати в них свої томагавки; ви більше не мужчини!»

— Якщо язик Маторі коли-небудь вимовить таке, — відказав хитрий тетон, удаючи з себе обуреного, — хай жінки племені відріжуть його і спалять разом з буйволячими тельбухами! Ні, — провадив він далі, під'їжджаючи, ніби пойнятий щирим довір'ям, ближче до непорушного Твердого Серця, — червоношкірий завжди матиме доволі ворогів: їх більше, аніж листя на деревах, птахів у небі чи буйволів у преріях. Хай мій брат широко розплющить очі! Хіба він не бачить ворога, якого треба вбити?

— Чи давно тетон рахував скальпи своїх воїнів, ті скальпи, що сушаться в диму вогнища пауні? Ось рука, що зняла їх і готова додати до вісімнадцяти ще два, аби стало двадцять.

— Хай розум мого брата не йде крученою стежкою. Якщо червоношкірий завжди вбиватиме червоношкірого, хто господарюватиме в прерії, коли не залишиться жодного воїна, котрий міг би сказати — «вона моя»? Послухай мудрості старих. Вони кажуть нам, що за їхніх днів з лісів, що на схід сонця звідси, приходило багато індіанців, і вони виповнили прерії скаргами на грабіжництво Довгих Ножів. Куди приходять блідолиці, там нема місця червоношкірому. Земля їм затісна. Вони завжди голодні. Подивись, вони вже тут!

З цими словами тетон показав на Ішмаелові намети, що їх добре було видно звідси, і замовк, щоб подивитись, яке враження справила його мова на щиросердного ворога. Тверде Серце слухав так, ніби всі ці міркування викликали в нього багато нових думок. Він замислився, а потім запитав:

— То що радять мудрі вожді сіу?

— Вони вважають, що по сліду кожного блідолицього треба йти, як по ведмежому сліду. Щоб Довгі Ножі, які приходять до прерій, ніколи не поверталися назад. Щоб стежка була відкрита для тих, хто приходить, і закрита для тих, хто збирається піти. Їх там багато. У них є коні та рушниці. Вони багаті, а ми бідні. Може, пауні та тетони зберуться разом на раду? А коли сонце сховається за Скелястими горами, вони скажуть: «Це — для Вовків, а це — для сіу».

— Ні, тетоне, Тверде Серце ніколи не зобижав чужинців. Вони приходять до його домівки, їдять і вільно йдуть собі. Могутній вождь — їхній друг! Коли мій народ скликає молодих воїнів на стежку війни, мокасини Твердого Серця ступають на неї останніми. Але, як тільки його селище сховається за деревами, він уже попереду всіх. Ні, тетоне, його рука ніколи не підніметься на чужинця.

— То умри з порожніми руками, дурню! — вигукнув Маторі й, поклавши стрілу на лук, з силою послав її просто в оголені груди свого великодушного й довірливого супротивника.

Такий несподіваний був цей вчинок, так добре все розрахував підступний тетон, що пауні не міг захиститися звичайними засобами. Щит його був закинутий за плече, а стрілу він зняв з тятиви, затиснувши в лівій руці разом з луком. Однак бистре око сміливого воїна встигло завважити підступний порух, і розум теж спрацював швидко. Юнак різко шарпонув повід, кінь став дибки і, наче щитом, прикрив вершника, який низько схилився до гриви. Але Маторі прицілився непомильно і послав стрілу з такою силою, що вона вп'ялась у шию коня і простромила її наскрізь.

Тверде Серце блискавично послав стрілу у відповідь. Вона вробила щит тетона, але його самого не зачепила. Впродовж кількох хвилин бриніли, не змовкаючи, тятиви та дзижчали стріли, хоч супротивники не забували й про захист. Незабаром сагайдаки спорожніли; вже пролилася й перша кров, але рани були не такі значні, щоб зменшилась напруга двобою.

Тепер почалися швидкі та вправні маневри на конях. Вершники то робили повороти, то наскакували один на одного, то відступали, кружляючи, наче ластівки. Пішли в хід списи, пісок летів з-під копит коней, і не раз здавалося, що котромусь із супротивників не ухилитися від смертельного удару, однак обидва, як і досі, міцно трималися в сідлі й твердою рукою правили кіньми. Нарешті тетонові довелося зіскочити на землю, щоб урятуватися від неминучого удару. Пауні простромив своїм списом його коня і, радісно закричавши, проскакав мимо. Зробивши поворот, він зібрався був скористатися зі своєї перемоги, коли це і його поранений скакун заточився під ношею, що стала йому непосильною, і впав.

Маторі озвався грізним покликом на передчасний переможний крик Твердого Серця і кинувся з ножем і томагавком до юнака, що заплутався у поводі. Хоч який Тверде Серце був удатний, а все ж не встиг би вчасно вибратися з-під полеглого коня. Він розумів, що йому загрожує неминуча загибель. Намацавши ніж, він затис лезо між великим та вказівним пальцями і з дивовижною холоднокровністю кинув ножа у ворога, що наближався. Ніж кілька разів перекинувся в повітрі і по саме руків'я з оленячого рогу вп'явся в оголені груди запального сіу.

Маторі схопився за руків'я, наче вагався, чи витягати ніж. На якусь хвилю обличчя його потемніло від незгасної ненависті та люті, а тоді, ніби внутрішній голос нагадав йому, що не можна марнувати часу, він, заточуючись, добрів до краю обмілини і, зайшовши по кісточки у воду, зупинився. Невмируще почуття гордості, яке він усмоктав з материнським молоком, узяло гору над хитрістю та нещирістю, що так довго затіняли шляхетніші риси його вдачі.

— Ні, Вовченя, — сказав він з похмурою посмішкою, — скальп могутнього вождя тетонів не коптитиметься над вогнищем пауні!

Витягали з рани ніж, він презирливо пожбурив його в бік ворога. Його смагляве обличчя відбивало боротьбу ненависті та зневаги, що їх він не міг висловити; тоді, погрозивши кулаком своєму щасливому суперникові, Маторі кинувся в бурхливий потік, і ще кілька разів його рука майнула над хвилями, ніби він глузував і ворога і після того, як його тіло назавжди поглинула вода.

Тверде Серце на той час уже підвівся. Досі в обох загонах панувала мертва тиша, але тепер супротивники вибухнули оглушливим криком. Чоловік п'ятдесят воїнів з обох боків кинулися в річку, поспішаючи хто вбити, а хто захистити переможця, і сутичка, по суті, не закінчилась, а тільки почалася. Але молодий вождь не зважав ні на яку небезпеку. Вія одним стрибком опинився там, де лежав його ніж, і легко, наче антилопа, помчав по піску, вдивляючись у хвилі, що сховали його здобич. Темна пляма крові підказала йому, де згинув сіу, і Тверде Серце, з ножем у руці, пірнув у потік, вирішивши або вмерти в його хвилях, або повернутись із жаданим трофеєм.

Тим часом на обмілині розгорілась кровопролитна та жорстока битва. Пауні мали кращих коней та були, мабуть, стійкіші духом, тож вони всім гуртом кинулися на ворога і примусили його відступити. Переможці тут-таки розвинули успіх і, відтиснувши супротивника на протилежний берег, билися вже на захопленому суходолі. Але тут їх зустріли всі піші тетонські воїни, і пауні, в свою чергу, довелося відійти.

Бій тривав, але вороги діяли тепер з властивою індіанцям хитрістю та обачністю. Коли запал, з яким обидва загони розпочали смертельну сутичку, трохи охолов, воїни стали дослухатися до ватажків, які намагалися стримати найпалкіших відчайдухів. Послухавшись мудрих настанов, сіу почали ховатися хто в траві, хто за поодинокими кущиками чи горбками, і наскоки пауні стали не такі навальні, а отже, й не такі небезпечні.

Тепер боротьба точилася з перемінним успіхом і майже без втрат. Сіу пощастило дістатися до густих бур'янів, де вороги на конях не могли їх переслідувати, бо коли б вони й заїхали в ті хащі, то були б там зовсім безпорадні. Отож треба було будь-що виманити тетонів зі схову, інакше годі було й думати домогтися успіху. Кілька відчайдушних наскоків не дали ніяких наслідків, і засмучені пауні почали були думати про відступ, коли це поблизу пролунав знайомий бойовий клич Твердого Серця, а ось і він сам з'явився серед них, стрясаючи скальпом великого вождя тетонів, наче знаменом, що веде до перемоги.

Шалені крики загальної радості привітали його появу, і воїни кинулися до заростів бур'яну з таким запалом, що, здавалося, їх нічим не зупинити. Але кривавий трофей в руках їхнього вождя надихнув не тільки нападників, а й тих, що оборонялися. В загоні Маторі було чимало справжніх сміливців, і той самий промовець, що вранці на раді виголошував такі миролюбні наміри, тепер самовіддано рвався в бій, аби вирвати з рук запеклих ворогів свого народу скальп чоловіка, якого він ніколи не любив.

Все вирішила кількість. Після жорстокої боротьби, під час якої всі ватажки показали приклад безстрашності, пауні довелося відступити на відкриту ділянку улоговини; тетони їх переслідували, п'ядь за п'яддю відвойовуючи землю, захоплену ворогом. Якби тетони зупинились на краю бур'янів, вони, може, й відсвяткували б цього дня перемогу, хоч смерть Маторі була для них непоправною втратою. Однак через надмірну гарячковість деяких нерозсудливих сміливців становище різко змінилось, і то не на користь сіу, що раптом розгубили всі переваги, яких досягли з такими труднощами.

Один з ватажків пауні, геть увесь зранений, упав, відступаючи в останніх лавах своїх одноплеменців, і став мішенню для десятка нових стріл. Забувши про те, що треба закріпити успіх, забувши про всяку обачність, сіу з бойовим кличем кинулися вперед — кожен палав бажанням зажити високої слави, першим уразивши вже мертве тіло. Але їх зустрів Тверде Серце з купкою найхоробріших воїнів, що всі як один вирішили відстояти честь свого народу від такої наруги. Зітнулися врукопаш, кров полилася рікою. Пауні намагалися відступити з тілом загиблого, а сіу напосідали, аж поки зрештою всі з жахливим лементом вискочили з укриття, загрожуючи вже чисельною своєю перевагою роздавити опір.

Доля Твердого Серця і його товаришів, які швидше вмерли б, аніж покинули загиблого воїна, вирішилася б швидко, якби не могутня і несподівана допомога. З чагарника ліворуч почувся крик, а тоді гримнув і смертоносний рушничний випал. П'ятеро чи шестеро сіу впали на землю, тіпаючись у передсмертних корчах, а решта заціпеніли, ніби то саме небо вдарило блискавицями, аби врятувати Вовків. І тоді з чагарника вийшли Ішмаел та його здоровані-сини і з суворими обличчями та грізними криками кинулися на своїх колишніх віроломних спільників.

Цей несподіваний напад зламав дух тетонських воїнів. Кілька їхніх найхоробріших ватажків уже загинули, а тих, які лишилися, прості воїни покинули напризволяще. Купка найзатятіших відчайдухів і далі пробивалася до фатального символу їхньої честі, і всі вони гідно загинули під ударами збадьорених пауні. Другий залп скватерового загону остаточно визначив перемогу Вовків.

Тепер сіу тікали до віддалених заростей так само безоглядно, як кілька хвилин тому кинулися в бій. Звитяжні пауні гналися за ними, наче зграя чистокровних, добре навчених гончаків. Зусібіч лунали переможні крики й заклики до помсти. Деякі втікачі спробували були забрати з собою тіла загиблих воїнів, але, переслідувані по п'ятах, мусили кинути мертвих, щоб порятувати собі життя. З усіх спроб відстояти честь сіу від ганьби, якою, за їхніми своєрідними уявленнями, було залишити в руках ворогів скальп загиблого героя, лише одна мала успіх.

Ми вже розповідали про те, як уранці на раді один з ватажків заперечував проти ворожих дій. Однак, невдало виступивши за мир, він був серед перших на полі бою. Ми вже згадували про його відвагу; і саме його мужність, його приклад допомогли тетонам триматися так героїчно після того, як вони довідалися про загибель Маторі. Цей воїн, якого образною мовою його племені називали Стрімливим Орлом, останній відмовився від надії на перемогу. Коли старий сміливець зрозумів, що постріли з рушниць, які так настрахали тетонів, позбавили їх здобутої дорогою ціною переваги, він під зливою стріл понуро відступив до потаємного місця в бур'янах, де сховав свого скакуна. Там він зненацька натрапив на суперника, що теж хотів заволодіти його конем. То був Боречіна, старий воїн, прибічник Маторі, той, хто голосніше ва всіх виступав проти мудрих порад Стрімливого Орла. Він був поранений стрілою, і смерть його, очевидно, була близька.

— Я востаннє ступив на стежку війни, — похмуро сказав старий воїн, уздрівши, що по коня прийшов його законний господар. — То невже пауні забере сиве волосся сіу до свого селища, щоб там над ним глумилися жінки та дітлахи?

Стрімливий Орел схопив Боречіну за руку, відповівши йому суворим і сповненим несхитної рішучості поглядом. Отак безмовно пообіцявши підтримку, він допоміг пораненому сісти на коня. Потім вивів коня з бур'янів, скочив на нього і, прив'язавши товариша до свого пояса, вихопився на рівнину, цілком покладаючись на свого прудконогого скакуна, що мав порятувати їх обох. Пауні тут-таки помітили його, і кілька вершників помчали навздогін. Так утікачі проскакали майже милю, і за цей час поранений ні разу не застогнав, хоч крім фізичного болю його мучило усвідомлення того, що вороги наближаються до них з кожним стрибком своїх коней.

— Стій, — сказав він і підвів немічну руку, показуючи, щоб його товариш притримав коня. — Хай Орел мого племені ширше розгорне свої крила. Хай він забере сиве волосся старого воїна до селища темнолицих!

Цим двом чоловікам, які однаково розуміли славу й суворо додержували законів романтичної честі, не треба було багато слів. Стрімливий Орел зістрибнув з коня і допоміг пораненому товаришеві. Боречіна, заточуючись, став навколішки і, подивившися знизу в обличчя одноплеменцеві, ніби прощаючись, підставив шию під жаданий удар. Кілька змахів томагавком, коловий надріз ножем — і голову відтято від тіла, яке вважалося не таким почесним трофеєм. Тетон знову скочив на коня, і саме вчасно, бо розлючені та розчаровані переслідувачі пустили йому вслід зливу стріл. Стрясаючи страшною закривавленою головою, він з радісним криком помчав геть по рівнині, наче в нього й справді виросли крила, як у того могутнього птаха, що на його честь він дістав своє славне ім'я. Стрімливий Орел щасливо добувся до свого селища. Він був одним з небагатьох сіу, що врятувалися від смерті того страшного дня; і ще довго з усіх, хто залишився жити, тільки йому дозволялося гордо промовляти на радах племені, і слухали його з повагою.

Ті, хто втікав з поля бою, здебільшого наклали головою від ножа чи списа. Переможці розігнали навіть юрму жінок та дітлахів, що намагалися сховатись; сонце давно вже потонуло за хвилястим пругом на заході, коли нарешті закінчилася ця кривава битва.