Прерія

РОЗДІЛ XVII

Невеличкий потічок, з якого скватерова сім'я брала воду і який напоював дерева й кущі, що росли біля підніжжя бескиду, брав свій початок неподалік від нього, в тополевому гайочку, переплетеному диким виноградом. Сюди й вів трапер супутників, бо лише тут можна було сховатися в таку скрутну хвилину. Нагадаємо, що передбачливість старого, яка, завдяки великому досвідові, під час раптової небезпеки перетворювалася майже на інстинкт, підказала йому вибрати саме цей напрямок, оскільки тепер між ним і загоном Ішмаела стояла гора. Під її прикриттям він вчасно досяг заростів; а Пол Говер і задихана Еллен приспіли під захист переплетених гілок саме в ту хвилину, коли Ішмаел, як ми вже сказали, виліз на вершину бескиду і, наче божевільний, прикипівши до місця, дивився то на розкидане начиння, то на дітей, які лежали зв'язані, із заткнутими ротами, під навісом з березової кори, куди їх поклав передбачливий бортник. З висоти, на якій стояв тепер скватер, кулею з рушниці з довгою цівкою можна було дістати втікачів, що, зробивши цю шкоду, сховалися в гущавині.

Трапер окинув усіх оком, наче перевіряв, чи, бува, ніхто не загубився, і заговорив перший, як людина, що на її розум і досвід покладались усі втікачі.

— Еге, природа є природа, нікуди від неї не дінешся! — сказав він і схвально усміхнувся, киваючи на радісного Пола. — Я так і думав, що ті, хто зустрічався так часто в дощ і погідливу годину, в зоряну ніч і в туманну, не розлучаться отак просто, не помирившись. Але не марнуймо часу на балачки, берімось за роботу! Незабаром Буш із своїм виводком кинуться винюхувати наші сліди, і коли вже вони натраплять на них, — а вони таки натраплять, — і забажають випробувати нашу хоробрість, то цю суперечку — не приведи господи! — вирішать тільки рушниці. Капітане, можете ви відвести нас до одного з ваших загонів? Бо скватерові синки-здоровані битимуться не на жарт, коли я хоч трохи тямлю у войовничих вдачах!

— Місце зустрічі за багато миль звідси, на берегах Платту.

— Кепсько… кепсько. Коли вже дійде до бійки, то краще, аби сили були рівні. Правду кажучи, не личить тому, хто стоїть на краю могили, думати про ворожнечу та битви; а все ж вислухайте думку сивого старого, що має якийсь досвід. А коли хтось із вас знайде кращий вихід, зробимо так і забудемо, що я казав. Цей гайок десь на милю тягнеться схилом — і не до поселень, а на захід.

— Годі, годі слів, — нетерпляче перепинив його Мідлтон, не дочекавшись, поки розсудливий трапер закінчить своє докладне і, може, трохи багатослівне пояснення. — Час надто дорогий — рушаймо!

Трапер показав жестом, що згоден, і повів Азінуса драглистою низиною. Невдовзі вони вибрались на твердий грунт з протилежного боку від Ішмаелового табору.

— Коли старий Ішмаел забачить оцей битий шлях, — вигукнув Пол, кинувши оком на широкий слід, що залишився після них у заростях, — йому не треба буде ніяких дороговказів! Але хай тільки поткнеться! Я знаю, старий волоцюга не від того, щоб додати своєму поріддю чесної крові, але якщо хто-небудь з його синочків стане чоловіком моєї…

— Тихше, Поле, тихше, — зупинила його перелякана дівчина, що йшла поруч, спираючись на його руку. — Тебе почують!

Бортник замовк; однак, поки вони йшли берегом потічка, раз у раз зловісно поглядав через плече, що промовисто свідчило про його войовничий настрій. Заглиблені кожен у свої думки, подорожні через кілька хвилин піднялися на горб і, не гаючи часу, тут-таки спустилися. Тепер можна було не боятися, що скватерові сини побачать їх, перш ніж натраплять на слід. Під захистом горба старий трапер звернув убік, щоб збити з пантелику переслідувачів, — так корабель змінює свій курс у темряві чи тумані, обманюючи пильність ворога.

Дві години вони швидко йшли, огинаючи бескид, і, зробивши півколо, опинилися в місці, протилежному тому, куди вони спочатку верстали путь. Більшість утікачів не уявляли собі, де вони, як недосвідчений пасажир не знає місцезнаходження корабля серед океану; але старий вів перед, впевнено повертаючи та спускаючись в улоговини, і його супутники йшли слідом, підбадьорені рішучістю провідника, яка свідчила про те, що він добре знає тутешню місцевість. Траперів собака, час від часу зупиняючись, щоб зазирнути йому в очі, всю дорогу біг попереду так само впевнено, як ішов господар, ніби вони заздалегідь домовилися, куди йти. Але коли минули ці дві години, собака зненацька зупинився, сів серед прерії, понюхав повітря і тихо, жалібно завив.

— Так, песику, так, це те місце… Я його добре запам'ятав! — мовив старий, ставши поруч свого стривоженого супутника і чекаючи, поки підійде решта. — Значить, перед нами зарості, — провадив він далі, показуючи вперед. — Тут ми можемо сидіти, поки на цих рівнинах виростуть високі дерева, і ні скватер, ні його рідня не потурбують нас.

— Так це ж те місце, де лежав мрець! — вигукнув Мідлтон, з відразою озирнувшись навкруги.

— Еге ж! Треба подивитись, чи рідні поховали його. Собака впізнав запах, але щось його непокоїть. Отож, друже бортнику, доведеться тобі піти подивитись, а я тим часом притримаю собак, щоб вони не виказали нас своїм голосним виттям.

— Мені? — вигукнув Пол, запускаючи пальці в свої кошлаті кучері, ніби хотів трохи помізкувати, перш ніж наважитись на таке страшне діло. — Послухай, старий трапере, не раз я стояв у самій благенькій бавовняній сорочині серед бджолиного рою, що втратив матку, — й оком не змигнув. І, запевняю тебе, той, хто здатен на таке, не побоїться жодного з живих Ішмаелових синів. Але длубатись у мертвечині — то вже, даруйте, не по мені. Дякую за довіру, як кажуть у нас в Кентуккі, коли когось обирають капралом, і дозвольте відхилити цю честь.

Старий перевів розчарований погляд на Мідлтона, але той був надто заклопотаний, утішаючи свою Інес, щоб помітити його збентеження; а втім, вихід із цієї скрути знайшовся завдяки людині, від якої нібито й годі було сподіватися такої сили духу.

Доктор Баттіус протягом усього відступу відзначався надзвичайною старанністю в досягненні наміченої мети. Він так жадав якнайшвидше втекти від небезпеки, що, здавалося, забув про всі свої пристрасті. Шановний природознавець належав до тих дослідників, що їх навряд чи варто брати в супутники людині, яка кудись поспішає. Їхні пильні очі не пропускають жодного каменя, жодного куща чи стебла; і хай хоч грім, хоч злива, — ніщо неспроможне відвернути їхньої уваги від глибоких роздумів. Але не так повівся учень Ліннея[45] в ту скрутну хвилину, коли його розум турбувало набагато важливіше питання: чи не зазіхнуть Бушеві могутні сини на його право вільно подорожувати прерією. Найпородистіший і найвченіший гончак, що переслідує дичину, не біг би так швидко, дивлячись в одну точку, як біг лікар, окреслюючи дугу. Коли б він знав, що трапер пішов на хитрість, повівши їх в обхід Ішмаелової фортеці, сміливості в нього поменшало б. Але він тішився думкою, що кожна п'ядь, яку він пройшов по прерії, лягала між ним і ненависним бескидом. Коли він дізнався про свою помилку, це, звісно, його приголомшило; а проте він сміливо зголосився піти в зарості, де, як вони думали, ще лежав замордований Ейса. Може, натураліст прагнув показати свою хоробрість, бо в глибині душі побоювався, щоб його надмірну поквапливість під час відступу не витлумачили хибно. Принаймні, хоч як там він ставився до небезпек, що їх можна сподіватися від живих, освіта й звички ставили його понад забобонні страхи перед мертвими.

— Коли йдеться про справу, що вимагає цілковитого самовладання, — трохи хвалькувато мовив учений муж, — то ось перед вами людина, на фізичний гарт якої ви можете покластися, — натякніть лише, в якому напрямку мені прикласти свої розумові здібності.

— Ото любить чоловік загадувати загадки! — пробурмотів простодушний трапер. — Але, здається мені, в його словах завжди прихований якийсь сенс, хоч відшукати його так само важко, як побачити трьох орлів на одному дереві. Так от, друже, найрозумніше, що ми можемо зробити, це сховатися в цих заростях від Ішмаелових синів, якщо вони натраплять на наш слід. А ти знаєш, там може бути таке, що налякає жінок. То вистачить у тебе мужності зазирнути смерті в обличчя, чи мені йти туди самому, а собаки хай зчиняють галас? Бачиш, молодий пес уже ладен кинутися вперед, і пащеку роззявив.

— Чи вистачить у мене мужності?! Шановний трапере, ми з вами знайомі недавно, а то б ви не запитували про те, що може стати причиною жорстокої суперечки між нами. Чи вистачить у мене мужності! Я належу до класу mammalia, тобто ссавців, до ряду приматів і роду homo! Такі мої фізичні атрибути; що ж до моїх моральних якостей, то хай про це судять нащадки, а я сам скромно мовчатиму.

— Може, ті «трибути» й справді до смаку тим, хто в них тямить, а мені від них ні ситості, ні здоров'я. А от від моралі ще не було шкоди жодній людині, байдуже, мешкає вона в лісі чи серед засклених вікон і димарів. Нас із тобою, друже, розділяють лише два чи три важких слова; але, на мою гадку, свобода й звичка навчать нас краще розуміти одне одного, й наші думки про людство й життя загалом збігатимуться… Тихше, Гекторе, тихше. Що тебе дратує, песику? Не звик до запаху людської крові?

Нагородивши філософа природи поблажливо-співчутливою усмішкою, вчений, щоб менше напружувати горло, а своїм жестам і поставі надати більше величі й невимушеності, ступив два чи три кроки назад із заростів, куди його завів був спалах сміливості.

— Homo є homo, — прорік він і простяг руку, ніби приготувався розпочати суперечку. — Щодо тваринних функцій організму, то в них панує гармонія, лад і відповідність, що поєднують genus, або ж рід в одне ціле, але тут і закінчується подібність. Неуцтво може привести людину до тієї межі, яка відокремлює її від тварини; і навпаки, знання може підняти людину до зближення з великим Творящим духом; скажу більше: якби людина мала досить часу й змоги, хтозна, чи не опанувала б вона всіх знань і, відповідно, чи не стала б рівною самому Рушійному началу?

Старий, що стояв, задумано спершись на свою рушницю, похитав головою, а потім відповів з тією вродженою твердістю, перед якою геть поблякла вдавана поважність його супротивника:

— Це все людська зіпсованість! Я прожив на землі вісімдесят шість років, і впродовж цих літ бачив, як ростуть і вмирають дерева. І все ж мені невідомо, чому від променів літнього сонця розкриваються бруньки, і чому опадає лист, побитий морозом. А вся ця вченість, скільки б нею не похвалялась людина, суща дрібниця в очах того, хто з сумом дивиться з-за хмар униз, на пиху та суєту своїх створінь. Чимало годин пролежав я в затінку дерев чи на горбах оцих голих рівнин, дивлячись у сині небеса, де стоїть трон Всевишнього, і де він урочисто розмірковує про примхливість людей і тварин, як ото я внизу, бувало, думав, споглядаючи метушню мурашок, хоч він, звісно, робить це так, як личить його владі й могутності. Вченість! Це для нього іграшка. Скажіть мені, ви, хто вважає, що так легко сісти на місце Всевишнього судді, чи знаєте ви що-небудь про початок і кінець? Ось ти, знавцю хвороб і ліків, скажи мені: що є життя, а що — смерть? Чому орел живе так довго, а життя метелика таке нетривале? Або ж поясни мені вельми просту річ: чому непокоїться мій собака, хоч ти, прочитавши хтозна-скільки книжок за своє життя, не бачиш причин для хвилювання?

Вчений, збитий трохи з пантелику гідним виглядом старого й силою його слів, перевів подих, мов борець, який щойно вивільнився від смертельного стиску рук супротивника, і, поспішаючи скористатися паузою в його мові, виголосив:

— В собаці промовляє інстинкт.

— А що це за особливий дар — інстинкт?

— Нижчий ступінь розуму. Своєрідне таємниче поєднання думки й матерії.

— Що ж таке, по-твоєму, думка?

— Шановний венаторе, така манера вести спір виключає можливість користуватись будь-якими визначеннями і, запевняю вас, жодна школа не вдається до неї.

— Коли так, то ваші школи хитріші, ніж я думав, бо така манера найкраще покаже їхню марність, — відказав старий, припинивши диспут саме тоді, коли доктор Баттіус розпалився. Повернувшись до собаки, трапер поскуб його за вуха, щоб заспокоїти. — Годі, Гекторе, чого це ти поводишся, як невчене цуценя? Ти ж розумний пес і дійшов усього на власному великому досвіді, а не бігаючи по слідах інших собак, як ото хлопчисько в поселеннях іде тим шляхом, що його показав учитель, — дарма, правильний той шлях чи ні… Ну, друже, якщо ти так багато вмієш, то, може, зазирнеш у зарості? Чи мені йти туди самому?

Вчений знов прибрав рішучого вигляду і без зайвих слів зробив те, про що його просили. Собаки досі слухалися трапера і лише час від часу тихенько скавучали. Та коли вони побачили, що природознавець подався до кущів, молодий пес зірвався з місця й швидко побіг по колу, нюхаючи землю; повернувшись, він сів поруч з Гектором і голосно завив.

— Скватер із своїм виводком залишив на землі міцний запах, — сказав старий і подивився на зарості: він чекав, що вчений розвідник дасть знак іти за ним. — Сподіваюсь, цей грамотій не зовсім завчився і не забуде, що йому доручили зробити.

Доктор Баттіус уже зник в кущах, і трапер почав був нетерпеливитися, коли це побачив, що природолюб задкує із заростів, не зводячи зачарованого погляду з того місця, де тільки-но був.

— Дивіться, який він переляканий: либонь, там щось нечисто! — вигукнув старий, відпускаючи Гектора, і рішуче підійшов до майже непритомного природознавця. — Ну, що там таке, друже? Чи ти, бува, не відкрив нової сторінки в книзі мудрості?

— Василіск! — пробурмотів Оубед; на його перекошеному обличчі було написане надзвичайне сум'яття душі й думок. — Тварина з роду серпенс, тобто змій. Досі я думав, за його атрибутами, що це міфічне чудисько, але всемогутня природа, очевидно, не поступається людській фантазії!

— Ну то й що? Змії в прерії мирні, хіба що гримуча змія, коли її роздратувати, може кинутись на людину, та й то спершу погримить хвостом, а тоді вже пускає в хід свої отруйні зуби. Подумати лишень, як страх збиває пиху з людини! Хоч би оцей чоловік — завжди сипле словами, такими довгими, що у звичайної людини і в роті не помістяться, а тепер він сам не свій і пищить, наче дрімлюга! Спокійно! Що там таке, чоловіче?.. Ну що?

— Диво! Лузус натуре! Потвора, яку природа створила, щоб показати свою могутність! Ніколи досі я не бачив такої мішанини природних законів, не зустрічав такого екземпляра, що так рішуче спростовує поділ на класи й роди. Я повинен записати, як ця потвора виглядає… — Вчений гарячково почав шукати в кишенях свої записи, але руки йому тремтіли й не слухались. — Поки є час і можливість це зробити… Очі — заворожливі, колір — переливчастий, багатобарвний, глибокий…

— Можна подумати, що він з глузду з'їхав! Які ще там заворожливі очі, який там багатобарвний колір? — досадливо перепинив його трапер — старого непокоїло, що вони й досі не сховалися. — Коли там і справді змія, покажи мені цю тварюку, і якщо вона не забереться тихо-мирно, доведеться трохи посперечатися за місце.

— Он там! — мовив Оубед, показуючи на зарості футів за п'ятдесят від того місця, де вони стояли.

Трапер спокійнісінько подивився туди, але тільки-но його досвідчений погляд розрізнив те, що спростувало всі уявлення природолюба, він здригнувся, швидко підвів рушницю, але тут-таки опустив її, ніби йому раптом спало на думку, що краще не стріляти. І перший інстинктивний порух, і зміна рішення мали певні підстави. На узліссі, просто на землі, лежало щось схоже на живу кулю; цей предмет був такий незвичний і страшний на вигляд, що можна було зрозуміти збентеження природознавця. Важко було б точно змалювати форму й колір цього предмета, скажемо тільки, що він був майже круглий і мінився всіма барвами веселки, які перемішувалися без всякої гармонії, не створюючи чіткого малюнка. Переважали чорний та криваво-червоний кольори. Вони дивно й дико сполучалися з білими, жовтими та малиновими смугами. Якби це було все, то навряд чи можна було б стверджувати, що цей предмет живий, бо лежав він непорушно, мов камінь. Але чорні палючі очі, що повільно оберталися, пильно стежачи за кожним рухом трапера і його товаришів, переконливо свідчили, що це жива істота.

— Твоя змія — це всього-на-всього вивідач, або ж я нічого не петраю в індіанських малюваннях і хитрощах, — пробурмотів старий, спершись на рушницю і незворушно дивлячись на чудернацький предмет. — Він хоче нас збити з пантелику, отож і розмалював себе, щоб ми прийняли голову червоношкірого за каменюку, на якій лежить осінній лист. А може, він ще якусь чортівню задумав?

— То це людина? — запитав учений. — 3 роду homo? А я ж думав, що відкрив невідомий досі вид!

— Така сама людина, такий самий смертний, як і будь-який воїн у цих преріях. От колись навряд чи посмів би червоношкірий виткнутись отак перед одним мисливцем… Я міг би назвати його ім'я, але він тепер надто старий, небагато йому вже лишилося жити… та й нездатний ні на що — жалюгідний трапер. Не завадило б побалакати з отим дияволом: хай переконається, що перед ним не безвусі хлопчаки, а мужчини. Виходь із своєї схованки, приятелю, — провадив він далі мовою, розповсюдженою серед багатьох племен дакот. — У прерії знайдеться місце ще для одного воїна.

Очі, здавалося, запалали ще лютіше, ніж досі, але куля (що, на думку трапера, була звичайнісінькою людською головою, чисто виголеною за звичаєм західних воїнів) так само не ворушилась і не виказувала ніяких інших ознак життя.

— Ви помилилися! — вигукнув Оубед. — Ця тварина навіть не з класу ссавців, а що вже не людина, то напевне.

— Отака-от ваша наука! — засміявся трапер, відверто торжествуючи. — Оце такі знання в грамотіїв — усе життя дивляться в книжки, а лося від рисі їм розрізнити не під силу! А ось мій Гектор — теж собака освічений, правда, по-своєму: хоч він і не прочитає жодної літери із звичайного молитовника, але тут його не обдурити! Коли ти не віриш, що це — людина, то я зараз покажу її тобі на весь зріст, і тоді неписьменний старий трапер, що за все життя навіть дня не посидів добровільно за букварем, навчить тебе, як її називати. Не бійся, я не збираюся вдаватись до насильства — просто виманю цього диявола із засідки.

Трапер дуже повільно оглянув запал і проробив усе необхідне для того, щоб його ворожі заміри були очевидними. Коли він вирішив, що індіанець усвідомив небезпеку, то так само повільно підвів рушницю і голосно крикнув:

— Ось що, приятелю, — або мир, або війна, як то кажуть! Ні, це й справді не людина, як отут стверджував один мудрець. Отож нічого страшного не станеться, коли я пальну в цю купу листя!

Після цих його слів цівка рушниці почала повільно опускатись, і помалу старий взяв точний і, як могло б легко виявитися, згубний приціл, коли цієї миті високий індіанець вискочив з-під купи листя й гілок, що їх він накидав на себе, забачивши людей, і вигукнув, випроставшись на весь свій зріст:

— Уег!