Прерія

РОЗДІЛ XIII

— Відступіть! Відійдіть усі! — хрипко сказала Естер людям, які щільно оточили мертве тіло. — Я його мати, в мене більше прав, ніж у всіх вас! Хто це зробив? Скажіть мені, Ішмаеле, Ебіраме, Ебнере! Відкрийте свої вуста й серця, і хай з них вийде правда, сама божа правда! Хто скоїв це криваве діло?

Її чоловік не відповів. Він стояв, спершись на свою рушницю, й сумно, але твердо дивився на останки сина. А мати кинулася на землю і, поклавши собі на коліна холодну, бліду голову, мовчки вглядалася в мужнє обличчя, на якому ще вберігся відбиток передсмертної агонії. І це мовчання було красномовніше за будь-які плачі.

Вона ніби скам'яніла від горя. Дарма Ішмаел намагався, як міг, розрадити її — вона нічого не чула й не відповідала. Сини, обступивши її, теж стали невміло, кожен по-своєму, висловлювати матері співчуття в її горі та свою скорботу, але вона нетерпляче махнула рукою, наказуючи їм відійти. Пальці її то перебирали сплутане волосся мертвого, то злегенька розгладжували болісно зсудомлені м'язи його обличчя, — матері завжди так лагідно й тихо проводять по личку заснулої дитини. А іноді руки її, наче злякавшись, полишали цей жахливий обряд і щось марно намацували навкруги, ніби шукаючи яких засобів проти смертельного удару, що так несподівано вразив її сина — її найбільшу надію і материнську гордість. Завваживши ці незрозумілі рухи, завжди сонливий Ебнер цього разу відвернувся і, проковтнувши клубок, що стояв йому в горлі, сказав:

— Мати хоче, щоб ми пошукали якісь ознаки, котрі б підказали, як загинув Ейса.

— Присягаюсь, що це кляті сіу! — відповів Ішмаел. — Вони мені вже двічі заборгували! Ну, дарма, втрете я розквитаюся з ними за все!

Але скватерові сини не задовольнилися цим правдоподібним поясненням, а може, й зраділи в душі нагоді позбутися видовища, яке будило в їхніх безтурботних серцях такі дивні й незвичайні почуття, і, відвернувшись од матері й мертвого брата, всі разом подалися шукати те, чого, як їм здавалося, вона так наполегливо від них просила. Ішмаел не заперечував; він навіть пішов за ними, але з байдужим виглядом, нібито лише корився бажанню синів, бо опиратися за таких обставин було б непристойно. Жителі пограниччя, вони, попри всю свою тупість, добре зналися на тому, що було пов'язане із звичаями їхнього життя; а що розшуки слідів і доказів багато в чому нагадували вистежування звіра, то можна було сподіватися, що діло буде зроблено швидко і вправно. Отож юнаки старанно й тямовито взялися виконувати свій печальний обов'язок.

Свідчення Ебнера та Інока щодо постави, в якій вони знайшли мертвого, не розбігалися: він сидів майже прямо, прихилившись спиною до переплетених кущів, а одна рука ще стискала зламану лозинку. Мабуть, саме ця поза й відстрашувала ненажерливе птаство, що кружляло над вільшиною; а галузка в руці свідчила про те, що життя ще жевріло в бідолашному юнакові, коли він забрався в ці зарості. Всі погодилися на тому, що Ейса був смертельно поранений на рівнині і з останніх сил добувся до вільшини, шукаючи там порятунку. Прим'яті кущі, через які він, очевидно, продирався, підтверджували цю думку. Подальше розслідування показало, що на самому узліссі точилася відчайдушна боротьба — повсюди видніли зламані гілки, глибокі сліди на вологому грунті й патьоки крові.

— Його підстрелили на відкритій місцині, а тут він сховався, — сказав Ебірам. — Перед нами неспростовні докази цього. Дикуни гуртом напали на хлопця, й він бився, поки його подолали й затягли сюди в кущі.

Ця гадка здалася всім імовірною, але знайшлася людина, яка з нею не погодилась. Це був тугодум Ішмаел. Він зажадав оглянути тіло, щоб дізнатися, які на ньому рани. Виявилося, що загиблого поранено пострілом з рушниці навиліт: куля потрапила в спину, трохи нижче могутнього плеча, й вийшла через груди. Треба було неабияк знатися на вогнепальних ранах, щоб з'ясувати цю тонку обставину, але досвід жителів пограниччя не поступався їхній пильності, й на обличчях Ішмаелових синів проступила посмішка дикого і, звісно, дивного задоволення, коли Ебнер впевнено оголосив, що вороги на Ейсу надали ззаду.

— Інакше не могло бути, — сказав скватер, який слухав з похмурою увагою. — Він був доброго роду й надто гарно вихований, щоб показати спину людині чи звірові! Затямте, хлопці: коли ви сміливо дивитеся в обличчя ворогові, хто б він не був, вам не загрожує напад ззаду. Послухай, Істер! Жінко! Схаменися! Чого це ти весь час скубеш його за волосся та одежину? Йому вже нічим не допоможеш, стара.

— Дивіться! — перепинив його Інок, витягаючи з подертого одягу брата шматочок свинцю, що подужав силу молодого велетня. — Ось і куля!

Ішмаел, поклавши свинець на долоню, довго й уважно ровглядав його.

— Так, помилки не може бути, — процідив він нарешті крізь зціплені зуби. — Це куля з торбини клятого трапера. Він, як і багато інших мисливців, мітить свої кулі, щоб було видно, з чиєї рушниці зроблено постріл. Ось його позначка: шість дірочок хрест-навхрест.

— Клянуся, це такі — переможно закричав Ебірам. — Він сам мені показував свою позначку: похвалявся, скільки оленів він поклав у прерії цими кулями! Ну, Ішмаеле, тепер ти мені віриш, що старий негідник — шпигун червоношкірих?

Куля переходила з рук в руки і, на лихо добрій славі старого, інші також пригадали, що бачили таку мітку на кулях трапера, коли з цікавості оглядали його спорядження. На тілі Ейси було ще багато ран, але не таких небезпечних, і все це підтверджувало, як вони вважали, провину трапера.

Між тим місцем, де пролилася перша кров, і вільшиною, де, як тепер усі були певні, Ейса намагався сховатися від переслідувачів, було багато слідів жорстокої боротьби, що починалася кілька разів. Те, що боротьба уривалася, свідчило про слабкість убивці, який, безперечно, розправився б із своєю жертвою значно швидше, коли б не його стареча неміч, — могутній юнак, навіть умираючи, був грізним супротивником. Поранивши Ейсу, нападник не насмілився ще раз вистрелити, побоюючись привернути увагу решти мисливців, рушниця вбитого щезла, не було й інших, не таких цінних речей, які належали Ейсі, — певне, вбивця все забрав собі як трофей.

Окрім кулі, були й ще докази: сліди, які переконливо засвідчували жорстокий злочин трапера; було очевидно, що юнак, смертельно поранений, ще знайшов сили довго й відчайдушно опиратися все новим і новим нападам убивці. Ішмаел підкреслював це з дивною сумішшю скорботи й гордості: він сумував, бо втратив сина, якого дуже цінував, коли не сварився з ним; і він пишався, що його син до останнього подиху лишався стійким і сміливим.

— Він помер, як личило померти моєму синові, — мовив скватер, добуваючи крихти марнославної розради зі свого такого неприродного торжества. — До останньої хвилини він тримав ворога в страху і не просив допомоги в закону! Ходімо, діти, поховаємо його, а тоді пополюємо на вбивцю!

Сини скватера, мовчазні й понурі, взялися за свою сумну роботу. В твердій землі вирили яму, поклавши на це чимало часу й праці; знявши з себе одіж, без якої могли обійтися, загорнули в неї тіло. Коли все приготували, Ішмаел підійшов до Естер, яка, здавалося, нічого не бачила й не чула, і сказав, що зараз ховатимуть загиблого. Вона вислухала і, покірливо забравши руки від синового тіла, мовчки підвелася, щоб провести покійного до його тісного місця спочинку. Там вона знов сіла в головах могили, пильно й жадібно стежачи за рухами юнаків. Накидавши на прах Ейси досить землі, щоб захистити його від хижаків, Інок та Ебнер скочили в яму й почали втоптувати землю, використовуючи вагу своїх могутніх тіл. Працювали вони старанно, з дивною, коли не дикунською сумішшю турботливості та байдужості. Такі запобіжні ваходи вживалися звичайно для того, щоб дикі звірі, чий нюх неодмінно приведе їх до могили, не вирили відразу ж тіла. Навіть хижі птахи, здавалося, розуміли, що відбувається: якісь таємничі чуття підказували їм, що їхню бідолашну жертву незабаром покинуть, і вони знов почали кружляти над могилою та кричати, ніби хотіли налякати родичів небіжчика, щоб ті кинули складати йому останню шану.

Ішмаел стояв, склепивши руки, й уважно стежив, як його сини виконували цей печальний обов'язок; коли ж усе скінчилося, він скинув шапку, дякуючи їм за їхній труд з гідністю, яка зробила б честь і освіченішій людині. Протягом усієї церемонії, яка завжди буває урочиста і вражаюча, скватер був вельми поважний і статечний. На його важкому обличчі лежав відбиток глибокої печалі; але воно ні разу не адригнулось, аж поки він повернувся спиною до могили свого первістка, навіки розлучаючися з ним. Тут заговорив голос природи, щось владне й могутнє піднялося в його душі, і м'язи його суворого обличчя почали сіпатися. Сини не зводили з батька очей, ніби очікуючи вказівок, чи треба піддатися тим незвичайним почуттям, які зворушили і їхні мляві вдачі; аж тут скватер погамував своє хвилювання і, взявши дружину за руку, підвів її на ноги, наче малу дитину, і сказав твердо, хоч уважний спостерігач помітив би, що голос його звучав лагідніше, ніж звичайно:

— Істер, ми зробили все, що можуть зробити батько й мати. Ми зростили хлопця, виховали його так, що навряд чи знайшовся б йому рівня на американському пограниччі, а тепер ми його поховали як годиться. Отож ходімо далі своїм шляхом.

Жінка повільно відвела очі від свіжої землі, поклала руки чоловікові на плечі й стояла, тривожно дивлячись йому просто в очі.

— Ішмаеле! Ішмаеле! — промовила вона. — Адже ти розлучився з хлопцем у гніві!

— Хай бог відпустить йому гріхи так легко, як я простив синові його лихі вчинки! — спокійно відказав скватер. — Жінко, повертайся на скелю та почитай біблію — це завжди тобі допомогало. Тобі добре, Істер, ти вмієш читати, а я ні…

— Так, так, — пробурмотіла жінка, піддаючись його силі й дозволяючи, хоч і дуже неохоче, відвести себе від синової могили. — Я вмію читати, та як я користаюся з цього? Але йому, Ішмаеле, не доведеться відповідати за гріх занедбаних знань… Хоч від цього ми його вберегли! Не знаю, правда, милосердя це було чи жорстокість…

Чоловік нічого не відповів, твердо ведучи її до їхнього тимчасового притулку. Коли вони піднялися на вершину пагорба, звідки можна було востаннє подивитися на могилу Ейси, всі разом, ніби змовившись, повернулись, щоб кинути на неї прощальний погляд. Горбочка вже не було видно, але жахлива ознака вказувала, де він знаходиться — там з криками ширяли зграї птахів. У протилежному боці на самому обрії виднів синій горб, нагадуючи Естер про те місце, де вона ««лишила своїх малих дітей і спонукаючи її, хоч як це було тяжко, покинути останній притулок її старшого сина. Життя брало своє, і любов до живих перемогла в її серці скорботу по померлим.

Нещастя запалило іскру в цих суворих душах, що запеклися від примітивного життя, і від цієї іскри яскравіше розгорівся вогник родинної прихильності, що досі ледь жеврів. Батьків і дітей давно вже єднали тільки нетривкі звички; Ішмаел мав підстави побоюватися, що незабаром перенаселений вулик спорожніє, і сини, яких він зростив, залишать його самого, без підтримки, виховувати цілу юрбу малих, безпомічних дітей. Дух непокори, що його перший виявив Ейса, охопив і решту синів; і скватер з сумом пригадував ті часи, коли він, молодий і завзятий, сам отак-от покинув своїх старих і нужденних батьків, щоб вільно, без усяких пут, почати своє життя. Але тепер ця небезпека трохи відступила — його батьківська влада, якщо вже й не мала колишньої сили, то принаймі визнавалася і могла ще якийсь час протриматися.

І справді, сумна подія вплинула на його не вельми кмітливих синів, але вони відчували і якусь недовіру до батька, і сумніви щодо справжніх обставин смерті свого брата. Туманні картини малювалися в уяві двох чи трьох старших юнаків: їм ввижалося, що батько міг наслідувати Авраама[43], тільки він не може, як той святий чоловік, послатися на волю божу, роблячи своє жахливе діло. Але образи були невиразні, а думки такі розпливчасті, що не лишили по собі якогось помітного сліду, і все, що відбулося, як ми вже сказали, швидше зміцнило, ніж послабило владу Ішмаела.

Ось у такому душевному стані родина поверталася туди, звідки вранці вирушила на пошуки, що призвели до вельми сумних наслідків. Довгий, марний похід під проводом Ебірама, страшна знахідка, похорон — на все це пішло багато часу, і поки вони перейшли велику рівнину, що лежала між могилою Ейси та бескидом, сонце вже схилилося на захід. Що ближче вони підходили до бескиду, то вищим він ставав, наче вежа, яка здіймалася з морського дна; коли ж до нього залишилося не більше милі, вже можна було розрізнити деякі предмети на вершині.

— Так, невесела новина для дівчаток! — сказав Ішмаел, який час від часу озивався, аби розрадити свою дружину. — Наші меншенькі всі любили Ейсу; він завжди балував їх, приносячи якісь подарунки з полювання.

— Так-так, — пробурмотіла Естер. — Хлопець був гордістю нашої родини. Інші мої діти — ніщо в порівнянні з ним!

— Не кажи так, жінко, — відповів скватер, гордовито кинувши оком на низку могутніх синів, які йшли трохи позаду. — Не кажи так, стара Істер, бо небагато знайдеться батьків, що мають більше прав похвалитися своїми дітьми, ніж ми.

— Подякувати за них, а не похвалитися! — покірливо відповіла Естер. — Ти хочеш сказати: подякувати за них…

— Хай буде подякувати, якщо тобі це слово більше до вподоби, старенька… Але як там Неллі й дітлахи? Вона, певне, забула, що я наказав їй робити, і не тільки дозволила дітям заснути, а й сама, ручаюсь, бачить зараз уві сні луки Теннессі. Твоя племінниця тільки й знає, що мріяти про поселення!

— Еге ж, вона нам не підходить; я це подумала, та й казала, ще коли ми прихистили її після смерті всіх її близьких. Смерть не щадить родин, Ішмаеле! Дівчина подобалася Ейсі; може, вони коли-небудь очолили б нашу родину замість нас, якби все склалося інакше….

— Ні, з неї не вийде дружини для жителя пограниччя. Хіба так господарюють, коли чоловік на полюванні? Ану, Ебнере, пальни разок, хай знають, що ми повертаємося. Їй-богу, вони всі поснули — і Неллі, й малі!

Юнак охоче підкорився, що свідчило про те, як йому кортіло побачити міцну й метку постать Еллен на зазубленій вершині бескиду. Пролунав постріл, але у відповідь не було ніякого сигналу. Якусь хвилю всі стояли, очікуючи, а тоді, ніби змовившись, вистрілили разом. Такого гуркоту не могли не почути ті, що залишилися на бескиді, бо до нього було зовсім недалеко.

— Ага! Ось вони, нарешті! — вигукнув Ебірам — він, як звичайно, поквапився першим оголосити те, що могло розвіяти його страх.

— Це спідниця майорить на вірьовці! — сказала Естер. — Я сама її повісила!

— Твоя правда; але ось і дівчисько. Негідниця розкошувала собі в наметі!

— Ні, не те, — мовив Ішмаел; на його обличчі, звичайно непорушному, з'явився вираз неспокою. — Це вітер напинає намет! Ото дурні діти — мабуть, відв'язали парусину від кілочків, і якщо вчасно не закріпити її, то намет зірве!

Ледве він устиг договорити, як сильний порив вітру промчав там, де вони стояли, закрутивши на своєму шляху куряву; а потім, ніби скорившись владній руці, вихор злетів над землею просто туди, куди були звернені всі погляди. Послаблена парусина затремтіла під його натиском, потім провисла на якусь хвилю. Хмара листя знялась і закружляла над бескидом, а потім швидко, наче яструб з вишини, полинула вниз і помчала вдалину, мов зграя ластічок, які стрімливо віддаляються на нерухомих розпростертих крилах. А слідом за листям пролетів і білосніжний намет; а втім, він упав тут-таки за бескидом, і вершина була така ж гола, якою вона й досі височіла серед пустки.

— І тут були вбивці! — застогнала Естер. — Мої дітки! — Мої миленькі!

На якусь мить навіть Ішмаел заточився від такого несподіваного удару. Але, стріпнувшись, наче розбуджений лев, він стрибками помчав уперед і, розкидаючи, мов пір'їнки, всі перешкоди на своєму шляху, вибіг нагору в нестримному пориві, що свідчив, якою грізною може стати млява з природи людина, коли її щось сильно розворушить.