Прерія

РОЗДІЛ XXXII

Ішмаел довго й терпеливо чекав, поки зникне строкатий гурт на чолі з Твердим Серцем. А коли дозорець повідомив, що останній з індіанців, які, аби не налякати мешканців табору, дожидали свого вождя на значній віддалі й тепер пристали до нього, щез за вершиною найвіддаленішого пагорба, скватер наказав згортати намети. Коней уже запрягли, а незабаром і весь вантаж був на фургонах. Коли всі зібрались, невеликий фургон, що так довго правив Інес за тюрму, підкотили до намету, де лежав непритомний лиходій: очевидно, фургончик призначався для нового в'язня. І тільки коли з намету вивели Ебірама — блідий і переляканий, він заточувався під вагою своєї провини, про яку тепер знали всі, — тільки тоді менші діти довідалися, що він живий. Піддавшись забобонному страху, вони подумали, ніби то саме небо грізно покарало злочинця, і тепер з острахом дивилися на цю істоту, що здавалася їм більше вихідцем з того світу, аніж живою людиною, котрій, як і їм самим, ще доведеться витерпіти останню земну муку, перш ніж обірветься нить людського життя. Сам злочинець, видно, був у такому стані, коли невимовний, всепоглинаючий жах поєднується з цілковитою фізичною апатією. Тіло його заклякло від страху, а збуджений мозок краявся передчуттям страшної долі та безмірним відчаєм. Опинившись на свіжому повітрі, він озирнувся, намагаючись по обличчях присутніх розпізнати, що його чекає. Коли цей жалюгідний чоловік побачив похмурі, але спокійні обличчя і в жодному погляді не уздрів гніву, який загрожував би негайною суворою розправою, він трохи збадьорився. А на той час, коли негідника посадовили в фургон, його спритний розум уже вишукував, як би уникнути справедливого гніву родичів чи, коли те не вдасться, як втекти від жахливої — він був певен цього — покари.

Поки збиралися, Ішмаел майже не розмовляв. Сини розуміли його волю з одного поруху чи погляду, і всіх, очевидно, влаштовував цей нехитрий спосіб спілкування. Давши сигнал рушати, скватер узяв рушницю під пахву, завдав сокиру на плече і, як завжди, очолив валку. Естер забилась у фургон, де їхали її дочки, сини стали на свої звичні місця біля коней та худоби, і валка посунула, як завжди, повільно, але невпинно вперед.

Вперше за багато днів скватер повернувся спиною до призахідного сонця. Він прямував у бік заселених країв, і вже з того, як він ішов, його діти, що навчилися розуміти батькові рішення з самого його вигляду, збагнули — незабаром їхнім мандрам по прерії настане кінець. І все-таки протягом довгих годин ніщо не вказувало на раптову чи лиховісну зміну в Ішмаелових намірах чи почуттях. Він весь час ішов сам, на милю-півтори поперед своїх запрягів, майже нічим не виказуючи свого незвичного хвилювання. Правда, кілька разів його величезна постать виникала на вершині якого-небудь віддаленого пагорба, де він стояв, спершись на рушницю та опустивши голову; але такі хвилини напруженої задуми траплялись нечасто й тривали недовго. Вже від фургонів простяглися на схід довгі тіні, але ніщо не приносило зміни. Переходили вбрід річки, перетинали рівнини, піднімались і спускались по схилах горбів — так без кінця. Давно звиклий до труднощів таких переходів, скватер інстинктивно обминав найважчі перешкоди, вчасно ухиляючись то праворуч, то ліворуч, коли бачив, що не можна подолати якогось горба, чагарів чи річки.

Врешті-решт настав час, коли треба було відпочити і людям, і тваринам. Ішмаел, як завжди, розважливо вибрав місце для привалу. Одноманітну хвилясту прерію, що ми її змалювали на перших сторінках нашої оповіді, давно уже змінили інші краєвиди, де нерівності траплялися частіше і були крутіші. А втім, навкруги лежала в цілому така сама безмежна й незаселена пустеля, такі самі родючі, просторі долини, що чергувалися з голими узвишшями, і здавалося, ніби це — невідома стародавня країна, де з якоїсь незбагненної причини не залишилося ні людності, ні жител. Але цей звичайний для хвилястої прерії краєвид тепер раз у раз порушували горбки та пагорки, нагромадження скель чи широкі лісові смуги.

Ішмаел вибрав місце біля джерела, що вибивалося з-під бескиду футів сорок чи п'ятдесят заввишки, — тут було все необхідне для худоби. Вода зволожувала невеличку луку внизу, на якій, завдяки цьому щедрому дарові, росла трава. Самітна верба, що вкорінилася в мулі, захопила весь грунт навкруги і вигналась аж над гребінь бескиду, затінюючи його своєю кроною. Але краса її вже минула, підкорившись таємним законам життя. Ніби глузуючи з довколишньої вбогої зелені, верба височіла величавим і суворим пам'ятником колишньої родючості. Ще широко простиралися найбільші гілки, кошлаті та химерні, але сивий, старий стовбур був голий, побитий бурями. На вербі не було жодного листочка, жодного зеленого пагінця. Всім своїм виглядом дерево промовляло про тлінність життя і невблаганність часу.

Отут Ішмаел, зробивши валці знак під'їхати, тяжко кинувся на землю і, здавалося, задумався над великою відповідальністю, що лягла на нього. Коні, здалека зачувши корм і воду, пішли швидше. Незабаром з'явилися і скватерові сини.

Валка зупинилась, і зчинилися звичайні метушня та галао привалу.

Вранішні події не настільки вразили дітей Ішмаела та Естер, щоб вони забули про свої природні потреби. Але поки сини шукали серед припасів чогось поживнішого, аби погамувати голод, а менші сварилися коло своєї нехитрої їжі, батько й мати зголоднілої родини буди заклопотані зовсім іншим.

Побачивши, що всі, навіть збадьорений Ебірам, зайнялися їжею, скватер поглядом поманив за собою засмучену дружину й попрямував до віддаленого пологого пагорба, що затуляв вид на схід. Подружжя зустрілось у цьому голому місці, наче на могилі вбитого сина. Ішмаел кивнув Естер, щоб та сіла поруч нього на камінь; запала мовчанка, ніби ніхто з них не наважувався розпочати розмову.

— Ми пройшли разом з тобою багато доріг, бачили й добре, і погане, — почав нарешті Ішмаел. — Чимало поневірянь випало на нашу долю, і не одну гірку чашу нам довелося випити, жінко, але такого ще не було.

— Ох, важкий це хрест для бідної, заблудлої, грішної жінки! — відповіла Естер, схиливши голову на коліна і намагаючись заховати обличчя в спідниці. — Важкий, непосильний тягар для плечей сестри й матері!

— Отож-бо й воно! Я не дуже переживав, збираючись покарати безпритульного трапера, адже великого добра він мені не зробив, а думав, що зло — хай простить мені бог! — він завдав мені чимале. А тепер, виходить, я вимітаю ганьбу через одні двері, аби замести в другі! Але щоб убили мого сина, а той, хто зробив це, гуляв собі на волі?! Таж хлопець у могилі перевернеться!

— Ох, Ішмаеле, чи не надто далеко ми зайшли? Якби ж ото менше балакали, ніхто б нічого не знав, та й на душі в нас було б спокійніше.

— Істер, — сказав її чоловік, докірливо й суворо дивлячись на неї, — колись ти думала, жінко, що це лиходійство зробила інша рука.

— Авжеж, думала! Бог навіяв мені цю оманливу думку, караючи мене за мої гріхи! Але потім він у своїй безмежній милості зняв полуду з моїх очей; я подивилась у святе письмо і знайшла там слова розради.

— Біблія з тобою, жінко? Може, вона й справді щось порадить у цьому жахливому ділі.

Естер попорпалась у кишені й незабаром витягла подерту біблію, таку замацану й закіптюжену, що текст ледь можна було розібрати. Це була єдина книжка серед скватерових пожитків, і його дружина зберігала її, як сумний спогад про колишні щасливіші дні.

— На цих сторінках, Ішмаеле, багато жахливих подій, — сказала Естер, розкривши томик і повільно перегортаючи сторінки. — І деякі з них вчать, як карати…

Чоловік зробив їй знак знайти одне з тих місць у книжці. Ішмаел слухав похмуро й уважно, а його дружина читала рядки, що, як їй підказувала пам'ять, підходили до їхнього теперішнього становища. Він зажадав, аби вона показала йому ті слова, до яких він дослухався з дивною шанобливістю. Люди, яких важко розворушити, звичайно не змінюють своїх рішень, коли їх уже ухвалено. Отож Ішмаел поклав руку на біблію і сам закрив її, ніби показуючи, що задоволений. Естер, добре знаючи його вдачу, затремтіла і, крадькома зазирнувши в його немилосердні очі, сказала:

— А все-таки, Ішмаеле, в його жилах моя кров, і кров моїх дітей! Може, зглянешся на нього?

— Жінко, — суворо відповів Ішмаел, — коли ми думали, що це діло зробив убогий старий трапер, ти не згадувала про милосердя!

Естер нічого не відповіла, тільки склепила на грудях рук і, замислившись, кілька хвилин сиділа мовчки. Потім знов стурбовано подивилась на чоловіка і побачила, що гнів та тривога на його обличчі поступилися виразові холодної бай дужості. Зрозумівши, що долю її брата вирішено і, очевидно, усвідомивши, що він таки заслуговує на покару, вона вже не намагалася заступитись за нього. Більше не було сказано ані слова. Їхні очі зустрілись на якусь мить, потім вони підвелись і мовчки пішли до табору.

Скватерові сини із властивою їм млявістю дожидали, поки повернеться батько. Худобу вже згуртували, коней запрягли, і всі готові були вирушити, як тільки він скаже. Дівчата теж уже сиділи в своєму фургоні — коротше кажучи, від'їзд затримувався лише через відсутність батьків невгамовної родини.

— Ебнере, — поважно, як і завжди, сказав Ішмаел, — виведи з фургона брата твоєї матері й пристав його сюди.

Ебірам вийшов зі своєї в'язниці, тремтячи від жаху, але не втративши надії якось угамувати справедливий гнів свого родича. Він озирався навколо, марно шукаючи бодай одне обличчя, на якому міг би побачити хоч проблиск співчуття, і, аби вгамувати страх, що охопив його знову з такою самою силою, як і перше, спробував розпочати із скватером звичну, дружню розмову.

— Коні виснажились, брате, — сказав він, — а ми вже зробили добрячий перехід; то, може, отут і станемо табором? Бо, як на мене, доведеться ще хтозна-скільки пройти, перш ніж ми знайдемо краще місце для ночівлі.

— Добре, що тобі тут подобається. Здається, ти затримаєшся тут надовго. Підійдіть ближче, сини, і слухайте. Ебіраме Уайт! — скинувши шапку, провадив він далі врочисто й твердо, від чого навіть його невиразне обличчя стало значущим. — Ти вбив мого первістка; отже, за божими та людськими законами ти мусиш умерти!

Зачувши цей страшний, несподіваний вирок, викрадач людей здригнувся, пойнятий жахом, — так почуває себе людина, яка зненацька потрапила до лап чудовиська, а випручатись їй несила. Хоч його й раніше сповнювали лихі передчуття, однак йому бракувало мужності дивитися небезпеці просто в обличчя, і, тішачись оманливими надіями, як це завжди роблять боягузи, приховуючи від себе своє безвихідне становище, він не готувався до найгіршого, а сподівався врятуватись за допомогою яких-небудь підступних хитрощів.

— Вмерти! — повторив він ледь чутно глухим, придушеним голосом. — Хіба може щось загрожувати людині серед родичів?

— Отак і мій хлопець думав, — відповів скватер, жестом показавши, аби фургон, у якому сиділа його дружина з дочками, їхав далі, а сам надзвичайно холоднокровно перевірив запал свого карабіна. — Ти вбив мого сина з рушниці; отож буде правильно й справедливо, якщо й ти знайдеш свою смерть від цієї ж зброї.

Ебірам озирнувся довкола безумним поглядом. Він навіть засміявся, наче хотів переконати не тільки себе, а й інших, ніби те, що він почув, — лише розигри, придумані, аби його пострахати. Але ніхто не відгукнувся на його моторошні веселощі. Панувала глибока, врочиста тиша. Обличчя його небожів, хоч і збуджені, відбивали холодну байдужість до нього, а його колишній спільник дивився із страхітливою рішучістю. Оця незворушність облич була в тисячу разів загрозливіша та безпощадніша, ніж найлютіший гнів. Будь-який вияв люті, може, й розбуркав би його хоробрість, змусив би опиратись, а так він зовсім занепав духом.

— Брате, — якось неприродно, поквапливо прошепотів він. — Чи не вчулося мені?

— Я сказав ясно, Ебіраме Уайт: ти вбив, і за це мусиш умерти!

— Естер! Сестро, сестро, ти ж не покинеш мене? Чуєш, сестро, я кличу тебе!

— Я чую того, хто промовляє з могили! — долинув хрипкий голос Естер з фургона, що саме проминав те місце, де стояв злочинець. — Це мій первісток на повний голос вимагає справедливості! Хай бог змилується над твоєю душею!

Фургон повільно покотився далі, а самітний Ебірам стояв, утративши останню надію. Однак і тепер він не міг набратися духу, аби мужньо зустріти смерть, і якби його ноги не відмовилися служити йому, він спробував би втекти. Він повалився навколішки й почав молитися, дико та по-блюзнірськи перемішуючи благання, звернені до бога і до свого родича. Ішмаелові сини з жахом відвернулись від огидного видовища, і навіть суворе серце скватера здригнулось перед розпачем цього жалюгідного боягуза.

— Хай бог пошле тобі те, про що ти просиш, — сказав він, — але батько ніколи не забуде вбитого сина.

Ебірам почав принижено вимолювати відстрочки. Він благав дати йому хоча б тиждень, чи день, чи принаймні годинку, і то з наполегливістю, що відповідала тій ціні, яку здобували ці короткі відтинки часу, коли в них повинно було вкластися все життя. Скватер збентежився і нарешті частково погодився на його вмовляння. Він не скасував свого рішення, тільки надумав по-інакшому його здійснити.

— Ебнере, — мовив він, — вилізь-но на бескид і роздивися навсібіч, чи нема кого поблизу.

Поки його син виконував цей наказ, по тремтячому обличчю злочинця бігали відблиски пробудженої надії. Скватера задовольнило синове повідомлення: ніде нікого не видно, крім фургонів, що віддаляються; але саме звідти біжить до них вісниця і дуже поспішає. То була одна з Ішмаелових дочок. Перелякана й зачудована дівчинка вручила батькові кілька аркушиків, видертих з біблії, яку так дбайливо берегла Естер. Скватер кивком голови відпустив дочку і вклав аркушики в руки злочинцеві.

— Це тобі прислала Естер, — сказав він, — щоб ти згадав бога в свої останні хвилини.

— Хай благословить її небо! Вона завжди була доброю і люблячою сестрою! Але ж потрібен час, щоб оце прочитати. Потрібен час, брате, час!

— Часу тобі вистачить. Ти будеш сам собі катом — я не забрудню своїх рук.

Ішмаел, не зволікаючи, заходився здійснювати своє нове рішення. Злочинець, певний, що житиме ще принаймні кілька днів, трохи заспокоївся, хоч і знав, що кари не минути. Жалюгідний боягуз, він сприйняв відстрочку як помилування. Він навіть запопадливо допомагав у цих жахливих приготуваннях, і серед усіх дійових осіб цієї страшної трагедії лише його голос звучав жваво, ба навіть жартівливо.

Під однією з вузлуватих гілок верби стирчав плаский прискалок. Він був високо над землею і найкраще годився для тієї мети, думку про яку, власне, він сам і навіяв. Злочинця поставили на цю площинку, міцно, щоб не звільнився, скрутили йому за спиною лікті, накинули на шию зашморг, а кінець мотузки прикріпили до гілки. Вона росла так, що тіло, повиснувши, вже не знайшло б опори. В руки злочинцеві вклали аркушики з біблії, аби він, якщо зможе, відшукав у них собі розраду.

— А тепер, Ебіраме Уайт, — сказав скватер, коли його сини, закінчивши ці приготування, злізли з бескиду, — я питаю тебе востаннє, і то серйозно. Ти можеш вибрати одну з двох смертей. Хочеш, я оцією рушницею позбавлю тебе мук? А ні, то рано чи пізно тобі кінець від оцієї мотузки.

— Дай мені пожити! Ох, Ішмаеле, ти не знаєш, яке солодке життя, коли наближається остання хвилина!

— Діло зроблено! — мовив скватер, махнувши своїм помічникам, щоб наздоганяли череду й фургони. — А тепер, мізерний чоловіче, аби розрадити тебе в твою смертну годину, я прощаю тобі всі мої образи, і хай тебе судить бог.

Ішмаел повернувся і пішов через рівнину своєю звичайною неквапливою, важкою ходою. Ішов він, опустивши голову, але ні разу лінива думка не підказала йому озирнутись. Правда, один раз йому почулося, ніби хтось здушеним голосом вигукнув його ім'я, але він не зупинився.

Незабаром скватер досяг того місця, де недавно радився з Естер — звідси можна було востаннє поглянути на бескид. Тут він зупинився і наважився озирнутись. Сонце вже майже потонуло в далеких рівнинах, і його останні промені освітлювали голі гілки верби. На тлі вогненного неба чітко вимальовувались її зазублені обриси, і скватер навіть розрізнив усе ще випростану постать людини, яку він залишив там помирати. Спустившися з горба, скватер рушив далі з таким почуттям, ніби його несподівано й силоміць навіки розлучили з недавнім товаришем.

Пройшовши ще з милю, скватер наздогнав свої фургони. Його сини знайшли місцину, придатну для ночівлі, й чекали тільки, коли прийде батько і схвалить їхній вибір. Він коротко висловив свою згоду. Влаштовувались у незвичній і промовистій тиші. Естер майже не шпетила меншеньких; а коли й лаяла їх, голос її звучав значно лагідніше, без звичного крику.

Чоловік і жінка ні про що одне одного не запитували, нічого одне одному не пояснювали. Правда, коли Естер уже зібралась іти спати до дітей, Ішмаел завважив, як вона крадькома глянула на поличку його рушниці. Скватер звелів синам лягати, сказавши, що сам вартуватиме табір. Коли все затихло, він вийшов у прерію, ніби серед наметів йому важко було дихати. А ніч була така, що почуття, навіяні денними подіями, стали ще тяжчими.

Коли визирнув місяць, здійнявся вітер; він, завиваючи, мчав по рівнині, й не дивно, що вартовому вчувалися в його поривах якісь чудні, неземні звуки. Скорившись незрозумілій спонуці, Ішмаел оглянувся навкруги і, пересвідчившись, що всі спокійно сплять і їхньому сну ніщо не загрожує, попрямував до того пагорба, про який уже йшлося. Звідси відкривався широкий краєвид на схід і на захід. Легенькі пірчасті хмарки раз у раз напливали на холодний, блідий місяць, хоч часом його безтурботні промені лилися з чистого синього поля, і тоді здавалося, що все навкруги теж стає лагіднішим і чарівним.

Уперше за своє життя, сповнене бурхливих пригод, Ішмаел гостро відчув самотність. Гола прерія здавалася йому безмежною і похмурою пустелею, а шерех вітру звучав, наче шепоти мерців. Незабаром йому почулося, ніби порив вітру доніс до нього чийсь пронизливий крик. Він долинув не як поклик із землі, а моторошно впав з височіні, злившись із хриплим завиванням вітру. Скватер зціпив зуби і величезною рукою так стис рушницю, ніби хотів розчавити метал. Вітер зненацька вщух, потім налетів новий шквал — знову крик жаху пролунав ніби просто Ішмаелові в вуха.

Скватер мимоволі озвався — так люди іноді скрикують від надзвичайного збудження — і, завдавши рушницю на плече, сягнистою ходою, наче який велет, рушив до бескиду.

Не часто Ішмаелова кров текла так швидко, як вона біжить у жилах звичайних людей; але тепер він відчував, що вона от-от бухне з усіх пор його тіла. Його оспала енергія прокинулася, мов звір від сплячки. Йдучи, він весь час чув оті пронизливі крики, які то ніби дзвеніли в хмарах, а то линули так близько, що, здавалося, стелились по землі. Аж тут пролунав такий крик, який вже не можна було прийняти за оману і страшнішого за який годі було собі уявити. Він, здавалося, заповнив собою все повітря, — так блискавиця часто осяває своїм сліпучим світлом весь видимий небокрай. Виразно почулося ім'я боже в поєднанні з дикою, блюзнірською лайкою, що її не можна й повторити. Скватер зупинився, заткавши вуха. Коли він опустив руки, поруч пролунав тихий і хрипкий, наче здушений голос:

— Ішмаеле, чоловіче, ти нічого не чуєш?

— Тихше!.. — відповів скватер і поклав могутню руку на плече Естер, анітрохи не здивований несподіваною появою дружини. — Тихше, жінко! Помовч, коли боїшся бога!

Запала глибока тиша. Хоч вітер і метався, як і досі, але в його шумі вже не було чути жахливих криків. Вітер гудів велично і врочисто, але то були велич і врочистість самої природи.

— Ходімо, — сказала Естер, — все стихло.

— Жінко, що привело тебе сюди? — запитав її чоловік — кров його заспокоїлась, і думки майже прийшли до ладу.

— Ішмаеле, він убив нашого первістка; але не годиться, щоб син моєї матері лежав на землі, як собака.

— Йди за мною! — сказав скватер, знову стис рушницю і попрямував до бескиду. Путь до нього була ще довга, а що ближче вони підходили до місця страти, то дедалі стишували ходу, пойняті жахом. Минуло чимало часу, перш ніж вони підійшли так близько, що могли розрізнити обриси предметів.

— Де ти залишив тіло? — пошепки запитала Естер. — Ось я принесла кайло й заступ, щоб мій брат міг спати в землі!

Місяць визирнув з-за купи хмар, і тепер жінка могла простежити, куди Ішмаел показував пальцем. Він показував на людську постать, що гойдалась на вітрі під облупленою, білуватою гілкою верби. Естер опустила голову і натягла хустку на очі, щоб не бачити. Ішмаел, підійшовши ближче, довго дивився на свою роботу з острахом, але без каяття. Сторінки з біблії розсипалися по землі, і навіть шматок прискалка відпав, коли злочинець тіпався у передсмертних корчах. Але тепер тут панувала тиша смерті. Часом похмуре, спотворене гримасою обличчя мерця поверталося до світла місяця; коли ж вітер ущухав, страшна мотузка чорною лінією перетинала яскравий диск. Скватер підвів рушницю, надзвичайно дбайливо прицілився і вистрілив. Куля перебила мотузку й тіло гупнуло об землю важкою, безформною масою.

Досі Естер не поворухнулась і не вимовила ані слова. Але тепер вона заходилася допомагати Ішмаелові. Незабаром вирили могилу й тут-таки стали опускати в неї її жалюгідного мешканця. Естер, підтримуючи неживу голову, розпачливо подивилася чоловікові в обличчя й сказала:

— Ішмаеле, чоловіче, це жахливо! Він син мого батька, а я не можу поцілувати його мертвого!

Скватер поклав свою широку руку на груди мерцю й сказав:

— Ебіраме Уайт, ми всі потребуємо милосердя; і я щиро прощаю тебе! Хай господь змилується над тобою, грішником!

Жінка похилила обличчя й довгим, гарячим цілунком припала до блідого чола свого брата. Почувся стукіт грудок, що падали в яму, глухий шум, коли ногами втрамбовували землю. Естер усе ще стояла навколішки, а Ішмаел, скинувши шапку, чекав, поки його дружина прочитає молитву. І все було закінчено.

Наступного ранку фургони й худоба скватера вирушили до поселень. Коли вони підійшли ближче до обжитих мість, їхня валка загубилася серед тисяч інших. Із численних нащадків цього незвичайного подружжя дехто відмовився від свого незаконного, напівдикого життя, а про батька й матір родини відтоді ніхто нічого не чув.