Прерія

РОЗДІЛ XXXI

Ранок наступного дня зайнявся над мирнішою сценою. Різанина скінчилась, і промені сонця осявали безмежний простір, спокійний та пустельний. Ішмаелові намети все ще стояли на тому самому місці, але у всій неозорій прерії не видно було більше ніяких ознак людського життя. То сям, то там кружляло невеликими зграями хиже птаство, зчиняючи галас над тими місцями, де який-небудь загайний тетон знайшов свою смерть. Тільки це й нагадувало про битву, що відбулася тут напередодні. Річку, яка, скільки сягало око, в'юнилася серед безмежних прерій, можна було простежити по туману, що здіймався над водою; але сріблястий серпанок над болітцями та струмками вже танув у повітрі, відчуваючи живе тепло, що його сяйливе небо лагідно та ніжно лило на весь цей величезний, нічим не затінений край. Прерія нагадувала небеса після бурі — тихі, спокійні та ласкаві.

Отакого ранку скватерова родина зібралася докупи, аби вирішити, що робити з тими, хто волею випадку потрапив до їхніх рук під час змальованих вище подій. Всі, хто мав змогу і право вільно пересуватися, були на ногах, як тільки засірів схід, і навіть найменші представники цієї бродячої родини зрозуміли, здавалося, що настав час для подій, які можуть мати вирішальний вплив на їхнє кочове, напівдике існування.

Ішмаел ходив по невеличкому табору, стурбований несподіваними клопотами, куди серйознішими за ті, що він з ними звичайно зустрічався в своєму неспокійному житті. Однак його сини, які добре знали невблаганну й сувору батькову вдачу, бачили з його похмурого обличчя та холодного погляду, що в нього й на думці немає вагатися чи сумніватись, — навпаки, Ішмаел був сповнений рішучості не відступатися від своїх намірів, бо коли він уже щось надумав, то здійснював надумане з надзвичайною впертістю. Навіть Естер хвилювали події, що так болюче зачіпали інтереси її родини. Хоч вона й поралася, що, певне, робила б за будь-яких обставин (так земля обертається собі, поки землетруси роздирають її кору, а вулкани вивергають її надра), проте її голос був тихіший і глухіший, ніж завжди, і коли вона шпетила своїх меншеньких — бо ж без цього не могла-таки обійтися, — то материнська любов, надаючи їй гідності, пом'якшувала її слова.

Ебірама, як звичайно, мучили сумніви й тривоги. Він раз у раз боязко позирав на непроникне Ішмаелове обличчя — видно було, що від обопільного довір'я та приязні не лишилося й сліду. Він, здавалося, то поринав у відчай, то тішився надіями. Часом, коли він кидав оком на намет, де знов перебувала спіймана втікачка, підла радість осявала його обличчя, але тут-таки, невідомо чому, воно захмарювалось тяжкими передчуттями. Тоді він вдивлявся у свого похмурого і незворушного родича, але нічого втішного для себе не міг угледіти на його обличчі. Навпаки, тривога його дедалі росла, бо він пересвідчився у страшній правді: тупий розум Ішмаела вийшов з-під влади викрадача людей, і скватер тепер тільки вперто думав про те, як здійснити свої наміри. Отаке було становище, коли Ішмаелові сини за наказом батька вивели з наметів тих, чию долю він збирався зараз вирішувати. Наказ стосувався до всіх без винятку. Мідлтона й Інес, Пола та Еллен, Оубеда і трапера — всіх привели до самозваного судді й поставили перед його очі так, щоб кожен з них міг вислухати свій вирок. Менші діти юрмилися навкруги, пойняті раптом жагучою цікавістю, і навіть Естер кинула куховарити й теж прийшла послухати.

З усього загону пауні тільки Тверде Серце був на цьому новому для нього й промовистому видовищі. Він стояв поважно, спершись на спис, а поблизу поскубував траву його змилений кінь — видно, пауні прискакав здалеку побачити те, що зараз мало відбутися.

Ішмаел зустрів свого нового спільника досить холодно: мабуть, він не оцінив тактовності молодого вождя, який приїхав без воїнів, щоб не викликати в таборі недовір'я чи страху. А втім, скватер не шукав його дружби і не боявся його гніву; отож він розпочав судовище так спокійно, ніби його патріархальній владі підлягали всі і все.

У всякій владі, навіть коли нею зловживають, є щось величне. Розум мимоволі починає шукати у можновладцеві якихось особливих рис, що довели б його право на таку винятковість, хоч часто зазнає невдачі, і тоді стає смішним те, що досі було тільки ненависним. Але це не стосувалося до Ішмаела Буша. Похмурої вдачі, суворий на вигляд, надзвичайно дужий та небезпечний своєю свавільною впертістю — такий самозваний суддя міг настрахати кого завгодно, і навіть розумному Мідлтонові стало моторошно. Однак у нього не було часу звести думки докупи; скватер, хоч який неквапливий, не мав звички зволікати, коли вже що надумав. Побачивши, що всі на місцях, він похмуро глянув на бранців і сказав до капітана як до ватажка цих гаданих злочинців:

— Сьогодні я виконуватиму ті обов'язки, що їх в поселеннях ви покладаєте на суддів, призначених розв'язувати суперечки між людьми. Я мало знаюся на судочинстві, а проте є правило, відоме кожному: «Око за око, зуб за зуб». Я не звик тягатися по судах і менш за все хотів би жити на ділянці, що її нарізав шериф; але в цьому законі є здоровий глузд, тим-то його можна застосувати на ділі. Отож я урочисто оголошую, що сьогодні я суворо додержуватимусь його і кожен дістане те, що йому належить, і не більше.

Отак висловивши свої наміри, Ішмаел замовк і подивився на слухачів, ніби хотів по їхніх обличчях побачити, яке враження справила його промова. Коли він зустрівся очима з Мідлтоном, той сказав:

— Якщо вже карати злочинця, а невинного звільняти, то вам слід помінятися зі мною місцями і стати бранцем, а не суддею.

— Ти хочеш сказати, що я заподіяв тобі зло, викравши цю панночку з батьківського дому й завізши її проти її волі так далеко, до цього дикого краю, — відповів незворушний скватер, не дуже ображений цим звинуваченням, але й не виказуючи ніякого каяття. — Не буду додавати брехні до своєї провини, отож не заперечуватиму твоїх слів. Поки діло дійшло до оцієї нашої зустрічі, я мав доволі часу старанно обмізкувати все, і хоч я не з тих метикованих, хто може або вдає, що може зразу дійти, що й до чого, а все-таки я чоловік розсудливий, і коли мені дають час трохи поміркувати, не заперечуватиму правди. Отож я подумав і вирішив, що то була помилка — розлучати дочку з батьком, і тепер її відвезуть туди, звідки забрали, живу й неушкоджену.

— Так, так, — докинула Естер, — чоловік правду каже. Злидні та робота зовсім його затуркали, а тут іще й шерифи почали присікуватись, ото він у лиху годину й зголосився на це зле діло. Але він послухався мене і повернувся на чесну дорогу. Погане це діло, погане й небезпечне — приводити чужих дочок у мирну та слухняну родину!

— А хто тобі подякує за все те, що вже зроблено? — пробурчав Ебірам, і обличчя йому скривила огидна посмішка, в якій дивно поєднались і злість, і страх, і непогамовна зажерливість. — Якщо ти вже видав розписку дияволові, то тільки з його рук і одержиш її назад.

— Тихо! — звелів Ішмаел, простягти до родича свою важку руку з таким виглядом, що той зразу ж принишк. — Ти каркав мені у вуха, наче крук. Якби не ти, я б ніколи не відав цієї ганьби.

— Раз ви зрозуміли свою помилку і бачите, де правда, — сказав Мідлтон, — то не зупиняйтеся на півдорозі, вчиніть великодушно, — і ви матимете друзів, які допоможуть вам залагодити можливі неприємності з законом…

— Юначе, — перепинив його скватер, насупившись, — ти вже сказав досить. Коли б я злякався закону, тобі не довелося б зараз дивитись, як Ішмаел Буш справляє правосуддя.

— Не тамуйте в собі добрих намірів; а якщо ви задумали щось лихе проти кого-небудь з нас, то начувайтеся: рука закону, хоч ви його і зневажаєте, сягає далеко, і хоч іноді його дії бувають неквапливі, зате вони завжди непомильні!

— Так, це щира правда, скватере, — мовив трапер, який рідко коли пропускав бодай слово з розмов, що точилися при ньому. — Тут у нас, в Америці, ця рука справді-таки діяльна і важка, але ж тут, кажуть, людина ще живе вільніше, ніж в інших країнах, і тому вона щасливіша, еге ж, і мужніша, і чесніша теж! А знаєте, є такі краї, де закон до того надокучливий, що так-таки й каже чоловікові: отак, мовляв, ти житимеш, отак помреш, а так розлучишся з цим світом, коли приспіє твій час стати перед Всевишнім суддею! Гай-гай, грішно отак втручатися в справи того, хто створив людей ке на те, щоб їх ганяли, наче худобу, з пасовиська на пасовисько, коли це заманеться їхнім нерозумним та себелюбним пастирям, які вважають, ніби краще знають, що їхнім підопічним треба і чого вони хочуть. Нещасна та країна, де сковують не лише тіло, а й розум і де божі створіння, народившись, до кінця свого зостаються немовлятами через лихі вигадки людей, котрі привласнили собі право, що належить лише великому володареві всього сущого!

Поки трапер висловлював ці дуже слушні думки, Ішмаел мовчав, хоч і позирав на нього не зовсім по-дружньому. Коли старий закінчив, скватер повернувся до Мідлтона і повів далі:

— Що ж до нас з тобою, капітане, то ми квити. Коли я тяжко образив твої почуття, викравши твою дружину, — хоч і намірявся повернути її тобі, тільки-но здійсняться плани цього втіленого диявола, — то й ти ж удерся до мого табору, допомагаючи і сприяючи, як висловлюються правники про куди чесніші оборудки, знищенню моєї маєтності.

— Але ж я тільки бажав звільнити…

— Ми квити, — одважив Ішмаел з виглядом людини, котра, вже дійшовши певного висновку, мало цікавиться думками інших. — Ти й твоя дружина вільні і можете йти куди й коли вам завгодно. Ебнере, розв'яжи капітана. І ще: коли ти згоден чекати, поки я вирушу назад до поселень, я дам вам обом місце в фургоні. А не хочеш — не треба, тільки не нарікай, що я вороже поставився до вас.

— Та хай грім небесний поб'є мене, хай страшна кара впаде на мою голову за мої гріхи, коли я забуду твою чесність, хоч совість у тобі заговорила й не зразу! — вигукнув Мідлтон і, тільки-но його розв'язали, кинувся до Інес, з очей якої скапували сльози. — Послухай, друже, даю слово солдата, про твою причетність до цього діла ніхто ніколи не згадає, що б там я не надумав робити, коли доберуся до тих місць, де закон має силу.

У відповідь на ці слова скватер похмуро осміхнувся, — видно, йому байдужа була ця обіцянка, що так щиро вихопилась у юнака в першому пориві радості.

— Я так вирішив не тому, що когось боюся чи шукаю чиєїсь милості, а тому, що це, на мою думку, справедливо, — сказав він. — А ти роби так, як тобі підкаже твоя совість, і пам'ятай, що світ великий і в ньому вистачить місця для нас обох, і наші шляхи, певне ніколи більше не перетнуться! Коли ти задоволений — добре; коли ж ні — то можеш порахуватися зі мною, як хочеш. Я не проситиму пощади, якщо ти мене здужаєш. А тепер, лікарю, твоя черга. Саме на часі привести до ладу наші рахунки, бо ж ми мали з тобою певні справи. Ми уклали чесну і щиру угоду; то як ти її дотримував?

Дивовижна легкість, з якою Ішмаел примудрився перекласти відповідальність за все, що скоїлося, з себе на своїх бранців, та ще обставини, за яких не можна було по-філософськи розглядати спірні етичні проблеми, неабияк збентежили тих, кому так несподівано довелося виправдовуватись, — вони ж бо щиросердно вважали, що їхні вчинки гідні тільки похвали. Оубед, що витав у царині чистої теорії, зовсім розгубився, хоч, можливо, коли б він краще знав життя, то не добачив би нічого особливого в цій ситуації. Шановний природознавець опинився в становищі, коли його, замість похвалити, раптом стали картати за бездоганну, на його погляд, поведінку! Обурений цим поворотом подій, він усе-таки спробував з гідністю вийти із скрути і вдався до перших-ліпших доказів, на які був спроможний його збентежений розум.

— Дійсно, існував певний компактум, чи то договір, між Оубедом Батом, доктором медицини, та Ішмаелом Бушем, подорожанином, або мандрівним хліборобом, — мовив він, намагаючись уникати образливих виразів. — Я не маю наміру заперечувати цього факту. Я визнаю, що вищезгаданим договором зумовлювалось, або ж встановлювалось, що певна подорож здійснюватиметеся сукупно: себто разом, протягом точно визначеної кількості днів. Але оскільки термін повністю сплив, я роблю висновок, що справедливість вимагає вважати угоду за таку, що втратила чинність.

— Ішмаеле! — встряла нетерпляче Естер. — Не балакай з чоловіком, який вміє трощити кістки незгірш, ніж виправляти їх, і хай чортів отруйник забирається геть! Брехун він, з усіма його коробочками та пляшечками! Віддай йому половину прерії, а другу візьми собі. Теж мені, зцілитель! Та якщо ми навіть оселимось у болоті, повному всяких там пропасниць і лихоманок, жодна моя дитина не захворіє, і не треба мені оцих слів, що їх важко й вимовити, — обійдуся вишневою корою та крапелькою-другою нашого доброго західного питва. Скажу тобі, Ішмаеле: не подобаються мені супутники, через яких порядній жінці відбирає мову… І такому от байдуже, чи все гаразд у неї на господарстві, а чи ні.

Похмурий вираз, що не сходив із скватерового обличчя, на мить поступився мало не жартівливій посмішці, коли він відповів:

— Різні люди міркують по-різному, Естер: може, комусь його вміння і до душі. Та коли ти вже бажаєш його відпустити, то я не оратиму прерії, аби перетнути йому шлях. Друже, ти вільний і можеш повернутися до поселень. Раджу тобі там і залишитися, бо такі люди, як-от я, рідко коли укладають угоди, зате не люблять, щоб їх так легко порушували.

— А тепер, Ішмаеле, — переможно вела далі його дружина, — щоб у нашій сім'ї було все гаразд, без усяких там пересварок, покажи-но он тому червоношкірому та його дочці, — вона тицьнула пальцем у старого Ле Балафре та овдовілу Течічену, — дорогу до їхнього селища, і скажемо їм: «Прощайте, ідіть собі з богом!»

— За законами індіанської війни — вони бранці пауні, отож я не можу зазіхати на його права.

— Стережися диявола, чоловіче! Він звабник і шахрай, і дуже важко уникнути його жахливих оман! Послухай тієї, хто дорожить твоїм чесним ім'ям, і вижени оту замурзану Ієзавель![55]

Скватер поклав їй на плече свою важку руку і, дивлячись просто в очі, мовив суворо та урочисто:

— Жінко, нам належить розвязати куди важливіше питання, ніж оті дурниці, що в тебе на думці. Пам'ятай, що нам треба робити, і облиш свої дурні ревнощі.

— То правда, правда, — прошепотіла його дружина і пішла до своїх дочок. — Господи, прости мені, що я хоч на хвильку про це забула!

— А тепер, юначе, побалакаємо з тобою: недарма ж ти вчащав до мого табору, ніби вистежуючи бджолу, — вів далі Ішмаел, трохи помовчавши, наче збирався на думці. — До тебе я маю куди серйозніші рахунки. Мало того, що ти поруйнував мій табір, так ти ще й викрав родичку моєї дружини, дівчину, яку я сподівався коли-небудь мати за дочку.

Це звинувачення справило значно більше враження, аніж попередні. Всі скватерові сини, як один, втупили цікаві очі в Пола та Еллен; бортник неабияк збентежився, а дівчина засоромлено похнюпила голову.

— Послухай, друже Ішмаеле Буш, — озвався нарешті бортник, який зрозумів, що його звинувачено не тільки у викраденні нареченої, а й у грабіжництві. — Я не заперечую, що трохи нечемно повівся з твоїми горщиками та відрами. Але якщо ти назвеш їм ціну, то, може, ми залагодимо це ді ло мирно, без образ. У мене був не вельми благочестивий настрій, коли ми вдерлися на отой твій бескид, отож, ясна річ, я радше був схильний бити посуд, аніж проповідувати. Але грошима можна залатати дірку на будь-якому одязі. Що ж до Еллен Уейд, то тут не так усе просто. Люди по-різному дивляться на шлюб. Дехто вважає, що досить сказати «так» чи «ні», коли запитає суддя чи священик — хто там буде напохваті, — і ти вже маєш затишний дім. Та я міркую такі коли дівчина щось надумала, то нема чого її силувати. Правда, я не кажу, ніби Еллен цілком добровільно погодилась на те, що вона зробила, отож вона ні в чому не винна, як, приміром, он той осел, котрого примусили везти її — теж проти його волі, — і це він підтвердив би сам, коли б умів говорити.

— Неллі, — вів собі далі скватер, зовсім не зваживши на докази Пола, хоч тому вони здавалися переконливими й дотепними, — Неллі, той світ, куди ти так нерозсудливо кинулася, великий і лихий. Цілий рік ти їла й спала в моєму таборі, і я вже сподівався, що вільне повітря пограниччя припало тобі до душі й ти залишишся з нами.

— Хай вона робить, як знає, — пробурчала Естер, що й досі стояла осторонь. — Той, хто міг би умовити її залишитися, спить у холодній і голій прерії, а ми навряд чи переконаємо її. Опріч того, жінки дуже норовливі, і коли вже щось увіб'ють собі в голову, так на тому й стоять, — та ти й сам це добре знаєш, чоловіче, бо інакше я не була б матір'ю твоїх синів і дочок.

Скватерові, видно, дуже не хотілося відмовлятися від своїх намірів щодо зніяковілої дівчини, отож він, перш ніж відповісти, обвів похмурими очима цікаві обличчя своїх синів, так ніби сподівався знайти кого-небудь, хто б заступив загиблого. Пол тут-таки завважив той погляд і, на диво точно розгадавши потаємні Ішмаелові думки, вирішив, що знайшов спосіб залагодити це питання.

— Цілком зрозуміло, друже Буш, — сказав він, — що тут є дві думки: ти стоїш за своїх синів, а я — за себе. Як на мене, залагодити цю спірку можна тільки в один спосіб: вибирай котрогось із своїх синів, і ми підемо з ним погуляти в прерію. Той, хто там залишиться, більше не встряватиме в чужі родинні справи; а той, хто повернеться, хай сам домовляється з дівчиною, як може.

— Поле! — ледве дихаючи, докірливо вигукнула Еллен.

— Не бійся, Неллі, — прошепотів простодушний бортник, який навіть і думки не припускав, що хвилювання його коханої може бути викликане не тільки страхом за нього. — Я примірявся до кожного з них, ну, а оку, що вистежило стількох бджіл до їхніх гнізд, можна повірити!

— Я нікого не збираюся силувати, — відказав скватер. — Якщо серце дівчини поривається до поселень, хай так і скаже; я не стану ані перечити, ані ставати на заваді. Кажи, Неллі, чого ти бажаєш, — кажи безбоязно і безсторонньо. Хочеш ти покинути нас і повернутися з цим молодцем до поселень а чи залишишся і розділиш з нами те убоге майно, яке ми маємо і щиросердо тобі пропонуємо?

Зрозумівши, що від неї чекають вирішального слова, Еллен більше не вагалася. Спочатку вона дивилась боязко, ніяково. Але потім зашарілася, стала дихати поривчасто, схвильовано, — очевидно, природжена жвавість узяла гору над дівочою сором'язливістю.

— Ви прихистили мене, сироту, вбогу й нікому не потрібну, — мовила вона тремтливим голосом, — тоді, коли інші, багачі, можна сказати, проти вас, покинули мене. Хай небо благословить вас за вашу добрість! Того, що я зробила для вас, ніколи не вистачить, щоб відплатити бодай за це ваше добре діло. Мені не подобається ваше життя. Воно зовсім не схоже на те, до якого я звикла змалку, і я не хочу отак жити. І все-таки, якби ви не викрадали оцієї милої, лагідної пані, я б ніколи не пішла від вас, поки ви самі сказали б: «Іди собі з богом!»

— То був лихий вчинок, каюсь; але я зроблю що можу, аби все виправити, нікому не зашкодивши. А тепер кажи відверто: залишаєшся ти чи ні?

— Я обіцяла цій пані, — мовила Еллен, знов опустивши очі, — не покидати її; вона через нас зазнала багато горя, отож має право сподіватися, що я дотримаю свого слова.

— Розв'яжіть цього хлопця, — звелів Ішмаел. Коли його наказ виконали, він покликав синів і вишикував їх перед Еллен. — А тепер кажи правду, без вивертів. Оце все, що я можу тобі запропонувати, окрім щирого прийому.

Розгублена дівчина зніяковіло переводила погляд з одного юнака на іншого, поки зупинилася на стривоженому обличчі Пола. І тут почуття взяли гору над вимогами пристойності. Вона кинулася бортнику в обійми і голосно заплакала — вибір був зроблений. Ішмаел наказав синам відійти і, вельми засмучений, хоч і не дуже здивований таким перебігом подій, більше не вагався.

— Візьми її, — сказав він, — та поводься з нею чесно й лагідно. Таку жінку кожен з радістю взяв би до свого дому, і мені дуже прикро було б почути, що з нею щось скоїлось. Отже, я розрахувався з усіма, і, сподіваюсь, справедливо, нікого не образивши і не зачепивши нічиїх інтересів. Маю тільки ще одне запитання — до капітана: ти їдеш до поселень на моїх фургонах чи ні?

— Я чув, що солдати в мого загону шукають мене неподалік селищ пауні, — відповів Мідлтон. — Отож я думаю поїхати з вождем, щоб там зустрітися з ними.

— Тоді що швидше ми розлучимося, то краще. В улоговині пасеться багато коней. Вибери яких хочеш, і йди собі з миром.

— Це неможливо, поки ви не звільните старого, що більш як півсторіччя був другом моєї сім'ї. Чим він завинив, що ви його тримаєте в полоні?

— Не запитуй про те, у відповідь на що почуєш тільки брехню, — похмуро відказав скватер. — У мене свої рахунки з трапером, і офіцерові Штатів нема чого в них втручатися. Йди, поки перед тобою вільний шлях.

— Добру пораду дає цей чоловік, і вам усім незле послухатися її, — зауважив старий, анітрохи, здавалося, не стурбований своїм непевним становищем. — Племена сіу — численні, і проливати кров їм не первина. Ніхто не скаже, чи довго вони зволікатимуть з помстою. Тим-то я теж кажу вам: йдіть звідси. І вважайте, щоб знов не вскочити в пожежу, коли переходитимете через улоговини, бо цієї пори року чесні мисливці часто палять траву, аби весною буйволам була зелена та соковита паша.

— Я був би не тільки невдячний, а й завинив би перед законом, коли б залишив напризволяще бранця, хай навіть і з його згоди, не дізнавшись, у чому його звинувачують. Тим паче, що ми всі, може, були мимовільними співучасниками його злочину.

— Досить буде з тебе, коли ти дізнаєшся, що він таки заслуговує кари?

— Тоді я змушений буду змінити думку про нього.

— Ну, то дивись, — сказав Ішмаел, підносячи до капітанових очей кулю, що її знайшли в одязі вбитого Ейси. — Ось цим шматочком свинцю він звалив хлопця, котрим міг пишатися будь-який батько!

— Я не вірю, що він зробив це, — хіба захищав своє життя чи ж спонуканий якою іншою важливою причиною. Правда, він знав про смерть твого сина, бо сам вказав на той чагарник, де лежав труп. Але я нізащо не повірю, — коли він, звичайно, сам не зізнається, — що старий навмисне вбив твого сина.

— Я довго жив, — почав трапер, зрозумівши із загальної мовчанки, що всі чекають, аби він спростував це тяжке звинувачення, — і на своєму віку бачив чимало зла. Я бачив, як блукачі-ведмеді й спритні пуми билися за смачний шматок здобичі. Не раз я бачив, як розумні люди стинались у смертельній боротьбі, й тоді торжествував людський безум. Що ж до мене, то скажу, не вихваляючись: хоч я підносив руку проти зла і гноблення, вона ніколи не завдавала удару, за який мені довелося б червоніти на суді, грізнішому за цей.

— Якщо мій батько позбавив життя свого одноплеменця, — сказав молодий пауні, який, побачивши кулю та завваживши вираз обличчя присутніх, миттю збагнув, що й до чого, — то хай він віддасться друзям загиблого, як то личить воїнові. Він надто справедливий, щоб його тягли до суду в путах.

— Сподіваюсь, хлопче, що ти не помилився в мені. Якби я зробив те чорне діло, в якому мене звинувачують, у мене вистачило б мужності прийти і самому підставити голову під караючий удар, як учинив би кожний благородний і чесний індіанець. — І, поглядом запевнивши свого стривоженого червоношкірого друга, що він не винний, старий повернувся до решти уважних і зацікавлених слухачів і провадив далі по-англійському: — Оповідь моя буде коротка, і той, хто повірить мені, повірить правді, а хто не повірить, той сам зіб'ється з пуття, та ще й інших заплутає. Дізнавшись, що в твоєму таборі, друже скватере, силоміць тримають ображену полонянку, ми всі, як ти вже, певне, здогадався, блукали навколо нього. Ми всього-на-всього хотіли звільнити її — вона ж має право на свободу, це природно й справедливо. Всі, крім мене, сховались, а я пішов у прерію на розвідку, бо знаюся на цьому ділі краще за них. Ви, либонь, і не підозрювали, що за вами хтось ішов назирці та бачив, як ви полювали. А я весь час був поруч: то лежав де-небудь за кущем чи в траві, то скочувався з горба в уголовину, а ви й гадки не мали, що за вами хтось стежить, як ото пума за оленем, який п'є воду. Гай-гай, скватере, коли я був у розповні сил та бадьорості, я зазирав до намету ворогів, коли вони спали, еге ж, і снили, ніби вони в своєму затишному домі! Коли б я мав час розповісти про все доклад…

— Та кажіть уже, як воно було, — перепинив його Мідлтон.

— Так-так, криваве й підле було те діло! Я лежав у невисокій траві, коли це побачив двох мисливців. Зустрілись вони не по-дружньому, не так, як ото звичайно зустрічаються люди в пустці. Та я сподівався, що вони розійдуться мирно, аж тут один з них приставив цівку своєї рушниці до спини другого і вчинив те, що інакше не назвеш, як віроломним та безбожним убивством. Той хлопець був благородний і сміливий! Хоч порох пропалив йому куртку, він протримався на ногах ще з хвилину. А тоді, впавши навколішки, боронився відчайдушно та мужньо, аж поки дістався до кущів, як поранений ведмідь, що шукає, де сховатися!

— Але чому ви, скажіть ради бога, досі мовчали про це? — вигукнув Мідлтон.

— Та невже ти думаєш, капітане, що чоловік, який шістдесят літ з гаком пробув у пущах та пустелях, не навчився мовчати? Який червоношкірий воїн передчасно бовкатиме про ті сліди, що їх він побачив? Я привів туди лікаря — думав, може, його вміння чимось зарадить; та й наш друг бортник був з нами і теж знав, що в кущах лежить мертве тіло.

— Так, це правда, — сказав Пол, — але мені здалося, що трапер мае якісь причини мовчати, отож і я говорив про це якнайменше, а точніше — нічого.

— То хто ж злочинець? — зажадав Мідлтон.

— Якщо злочинцем ти називаєш того, хто це зробив, то онде він… Сором нашому племені, і ганьба, бо ж він однієї крові з убитим, з однієї сім'ї.

— Він бреше, бреше! — заверещав Ебірам. — Я не вбивав! Я лише відповів ударом на удар!

Голос Ішмаела прозвучав глухо й моторошно:

— Годі. Хай старий іде. Хлопці, поставте на його місце брата вашої матері.

— Не чіпайте мене! — верещав Ебірам. — Я прикличу на вас боже прокляття, якщо ви доторкнетесь до мене!

Очі його безумно й дико палали, і юнаки відступили, але коли Ебнер, найстарший і найрішучіший, із спотвореним ненавистю обличчям підійшов до нього, переляканий злочинець повернувся і кинувся був навтіки, але тут-таки впав, як мертвий, долілиць.

Почулися злякані тихі вигуки, але Ішмаел порухом руки звелів синам віднести нерухоме тіло до намету.

— А тепер, — мовив він, повернувшись до всіх чужих у його таборі, — настав час кожному йти своїм шляхом. Хай вам щастить… А тобі, Еллен, хоч може, ти й не зрадієш такому подарункові, я кажу: хай благословить тебе бог!

Мідлтон, вражений тим, що йому здалося знаменням небес, не перечив. Всі почали готуватися в путь і незабаром, після недовгих зборів, швидко, без слів попрощалися із скватером та його родиною, і невдовзі цей строкатий гурт повільно й мовчазно рушив за звитяжним пауні до його далеких селищ.