Прерія

РОЗДІЛ IV

Бідолашний бортник і його товариші стали бранцями людей, яких можна без перебільшення назвати ізмаїльтянами[7] американських пустель. З давніх-давен сіу ворогували із своїми сусідами, і навіть у наші дні, коли навкруги відчувається вплив і влада цивілізованого урядування, вони мають славу підступного й небезпечного племені. А за часів нашої оповіді було й ще гірше: мало хто з білих наважувався заглиблюватись у далекі й незахищені землі, де жив такий віроломний народ.

Трапер, дарма що скорився без опору, добре знав, у чиї руки він потратив. Певне, і найпроникливішому судді було б лажко визначити, які потаємні причини — страх, хитрість чи байдужість — оволоділи старим, коли той покірливо дозволив пограбувати себе. Він не тільки не опирався, коли сіу брутально, за своїм звичаєм, обшукували його, а навіть потурав їхній пожадливості, добровільно віддавши ватажкам ті речі, котрі, на його думку, могли їм здатися особливо привабливими. Що ж до Пола Говера, то бортник завдав клопоту переможцям, і тепер не знати як обурювався безцеремонним обходженням з його майном і ним самим. Кілька разів він недвозначно виказував свое невдоволення й, безперечно, знову став би до бою, коли б не благання переляканої дівчини, яка безпорадно горнулася до юнака, ніби показуючи, що тепер надія тільки на нього, але самого бажання допомогти їй замало, потрібна ще й розважливість.

Індіанці, віднявши у бранців зброю, порох і кулі, а також деякий одяг, не дуже, проте, потрібний і цінний, наче вирішили дати їм перепочинок. Їх непокоїла якась набагато важливіша нагальна справа. Вожді знов зібралися на раду і з того, як гаряче й переконано говорили деякі з них, видно було, що воїни не бажають задовольнятися такою скромною здобиччю.

— Добре, коли ці негідники дадуть доспати подорожнім, що заночували у вербняку, — прошепотів трапер, який досить добре розумів мову сіу, щоб добрати, про що йдеться. — Вони дуже хитрі й не повірять, що біла жінка може опинитися так далеко від селища чи якогось тимчасового притулку.

— Якщо вони затягнуть волоцюгу Ішмаела з усім його родом до Скелястих гір, я вже, так і бути, прощу цих негідників, — сказав молодий бортник, гірко посміхаючись.

— Поле! Поле! — докірливо вигукнула дівчина. — Ти знов забуваєшся! Подумай, які жахливі будуть наслідки!

— Ні, Еллен, саме думка про ці, як ти кажеш, «наслідки», не дала мені порішити на місці того червоношкірого диявола, а слід було б затопити йому добряче, щоб і ноги простяг! Ех, старий, на тобі гріх за те, що ми влипли, як боягузи! Тепер я бачу, що твій промисел заманювати в пастку не тільки звіра, а й людину.

— Поле, я благаю тебе, заспокойся… наберись терпіння!

— Гаразд, коли ти просиш, Еллен, — відповів юнак, змусивши себе проковтнути образу, — я спробую, хоч ти повинна знати, у кентуккійців є святий закон — позлитися, коли щось ке так.

— Боюсь, твої друзі в тій улоговині не сховаються від очей цих чортів! — звернувся трапер до дівчини так незворушно, ніби не чув ані півслова з суперечки. — Вони зачули поживу, а легше відігнати гончака від дичини, ніж збити цих лисиць зі сліду.

— Невже нічого не можна вдіяти? — благально запитала Еллен. У її голосі бриніла щира тривога.

— Діло нехитре: гукнути щосили, і старий Ішмаел подумає, що до його худоби підкралися вовки, — відповів Пол. — Якщо я закричу, мене за милю почують на цій рівнині, а від нас до табору рукою подати.

Еге ж, і дістанеш за свої труди по маківці, — відказав трапер. — Ні, ні, з хитрунами треба по-хитрому, а то ці собаки виб'ють усю родину.

— Виб'ють! Ні, ні, це не годиться. Щоправда, Ішмаел так любить подорожувати, що йому не зашкодить прогулятися до другого моря, але на той світ — до такої дальньої мандрівки мін ще не готовий! Та я й сам поклацаю рушницею, перш ніж його уб'ють.

— У нього багато людей, і всі добре озброєні; як ти думаєш, вони будуть битися?

— Послухай, старий, мені дуже не до вподоби Ішмаел Буш і його семеро синів-лобуряк, але Пол Говер не з тих, хто ганить рушницю тільки тому, що вона з Теннессі[8]. Буші — люди міцні й двожильні. І щоб збити кого-небудь з них на землю, треба мати, скажу я тобі, добрячі кулаки.

— Тс-с! Дикуни змовкли, і зараз ми побачимо, яку ще диявольську штуку вони збираються утнути. Почекаймо трохи, може, твоїм друзям і пощастить.

— Друзям? Не називай їх моїми друзями, якщо не хочеш ці мною посваритися! Те, що я сказав про них, данина справедливості, а не любові.

— А мені здалося, що ця дівчина з їхньої родини, — сухувато зауважив старий. — Не ображайся, я не хотів тебе принизити.

Еллен знов затулила Полові рот долонею і відповіла за нього сама — як завжди, примирливо:

— Ми всі повинні бути однією сім'єю і допомагати один одному, коли можемо. Ми цілком покладаємось на ваш досвід чесної людини, він вам підкаже, як попередити наших друзів про небезпеку.

— Ото було б здорово, — пробурмотів, посміхаючись, бортник, — якби ті хлопці по-справжньому зчепилися з червоношкірими…

Він не закінчив, бо в індіанському загоні почався загальний рух. Усі позлазили з коней і доручили їх, а також і бранців, трьом чи чотирьом своїм товаришам. Потім оточили воїна, очевидно, головного ватага, і за його сигналом стали повільно та обережно розходитися від центра кола в усі боки. Незабаром їхні темні постаті злилися з бурою поверхнею прерії; але бранці, які пильно стежили за найменшими порухами своїх ворогів, час від часу розрізняли на тлі неба силует людини, коли який-небудь індіанець, не такий витриманий, як решта, випростувався на весь зріст, щоб подивитися вдалину. Але згодом не стало видно і цих невиразних ознак того, що індіанці рухаються, безперестанку розширюючи коло, і до почуття страху додалося почуття непевності й різні здогади. Отак минуло чимало тривожних і стомливих хвилин, і бранці, вслухаючись, чекали, що ось-ось пролунає бойовий клич індіанців і крики жертв сколихнуть нічну тишу. Але розвідка — бо це таки була розвідка, — мабуть, не дала бажаних наслідків: через півгодини індіанці почали повертатися один за одним, похмурі й розчаровані.

— Настає наш час, — мовив трапер, який помічав кожну дрібницю в поведінці індіанців, кожний вияв ворожості. — Зараз нас допитуватимуть, і коли я хоч трохи тямлю в такому ділі, то, щоб наші свідчення співпадали, нам краще для розмови з ними вибрати кого-небудь одного. До того ж, якщо ви зважите на думку старого й невдатного мисливця вісімдесяти з гаком літ, то я сказав би, що вибрати ми повинні того, хто краще знає індіанців; а ще треба, щоб він хоч трохи розмовляв по-їхньому. Ти знаєш мову сіу, друже?

— Та опікуйся вже сам своїм роєм! — сердито відповів бортник. — Не знаю, чи здатен ти на щось інше, а дзижчати вмієш.

— Молодість необачна й запальна, — спокійно відповів трапер. — Колись і в моїх жилах текла швидка й гаряча кров. Але яка користь у мої літа згадувати про нерозумну відвагу й нерозважливі вчинки! Сивому волоссю личить розсудливий розум, а не хвалькуватий язик.

— Правду кажете, — прошепотіла Еллен. — Але зараз нам слід думати про інше: оно йде індіанець, мабуть, допитувати нас.

Від страху чуття її стали гостріші, й вона не помилилася. Дівчина ще не договорила, коли до них підійшов високий напівголий дикун і з хвилину зірко, наскільки дозволяло тьмяне світло, видивлявся на бранців, а тоді хрипким гортанним голосом привітався з ними своєю мовою. Трапер відповів, як міг, і, видимо, його зрозуміли. Спробуємо, не вдаючись до педантичності, передати зміст і, по змозі, форму цього діалогу.

— Хіба блідолиці з'їли всіх своїх буйволів і зняли шкури з усіх своїх бобрів, що вони прийшли рахувати, скільки їх лишилося на землях пауні? — запитав індіанець, помовчавши трохи після обміну привітаннями, як того вимагала пристойність.

— Одні з нас приходять сюди купувати, інші — продавані, — відповів трапер. — Але ніхто більше не приходитиме, коли почують, що наближатися до вігвамів сіу небезпечно.

— Сіу — злодії, вони живуть серед снігів. Чому ми говоримо про плем'я, яке так далеко, коли ми в країні пауні?

— Якщо пауні господарі цієї землі, тоді білі й червоні мають тут рівні права.

— Чи блідолицим мало вкраденого в індіанців, що ви приходите в таку даль з брехнею? Я сказав, що це мисливські угіддя мого племені.

— Я маю не менше прав жити тут, ніж ти, — незворушно вів далі трапер. — Я не кажу всього, що міг би сказати, — краще помовчати. Пауні й білі — брати, а сіу не сміють показати свого носа в селищі Вовків.

— Дакоти[9] — мужчини! — люто вигукнув дикун, забувши, кого з себе вдає, і назвавшись найславнішим ім'ям свого племені. — Дакоти не відають страху! Кажи, чому ти так далеко зайшов від селищ блідолицих?

— На багатьох радах я бачив, як сонце заходить і сходить, і чув слова мудрих. Хай прийдуть ваші вожді, і рот мій не буде мовчати.

— Я великий вождь! — сказав індіанець, прибираючи обваженого вигляду. — Чи ти думаєш, що я ассінібойн?[10] Уюча — воїн, якого знають, і якому вірять!

— Чи я сліпий, щоб не впізнати темнолицього тетона? — мовив трапер твердо, що робило честь його нервам. — Годі! Зараз темно, й ти не бачиш, що в мене сива голова!

Індіанець, певне, зрозумів: такою пустою вигадкою не обдуриш бувалого старого, і замислився, що б таке придумати, аби досягти своєї справжньої мети. Але тут воїни заворушилися, і це поклало край всім його підступам. Він озирнувся, наче боявся, що йому раптом завадять, і сказав щиро:

— Дай Уючі молока Довгих Ножів[11], й він донесе твоє Ім'я до вух великих вождів свого племені.

— Годі! — повторив трапер, показавши індіанцеві рукою, щоб той ішов геть. — Ваші молоді воїни розмовляють про Маторі. Мої слова — для вух вождя.

Дикун кинув на старого погляд, в якому навіть при слабкому світлі виразно сяйнула неприхована ворожість. Потім він непомітно сховався серед своїх товаришів, дбаючи, щоб про його брехню й нечесну спробу потайки забрати собі частку здобичі не дізнався той, чиє ім'я, назване трапером, було тепер у кожного на вустах, — незаперечна прикмета того, що він ось-ось буде тут. Ледве встиг зникнути Уюча, як перед бранцями, виступивши з темноти, з'явився воїн могутньої будови, гордої й незалежної зовнішності, якою відзначаються славетні індіанські вожді. Разом з ним підійшов і весь загін, скупчившись довкола нього в глибокій і поштивій мовчанці.

— Земля безмежна, — почав вождь, витримавши паузу з тією природною гідністю, якої марно намагався прибрати брехун. — Чому діти мого великого білого батька ніяк не знайдуть собі місця на ній?

— Одні чули, що їх друзям у прерії потрібні різні речі, й вони прийшли подивитися, чи справді так, — відповів трапер. — А інші хочуть купити те, що продають червоношкірі. Ці люди приходять сюди запропонувати своїм друзям багато пороху та ковдр.

— Хіба торговці переправляються через Велику ріку з порожніми руками?

— Наші руки порожні тому, що твої молоді воїни подумали, ніби ми стомилися, й відібрали наші речі. Вони помилилися: я старий, але ще почуваюся на силі.

— Цього не може бути. Ви загубили свою ношу десь у прерії. Покажи це місце моїм воїнам, і вони підберуть її, поки її не знайшли пауні.

— Стежка до того місця звивиста, а тепер ніч. Час уже спати, — відповів трапер, зберігаючи цілковитий спокій. — Скажи своїм воїнам, хай ідуть он до того горба — там є вода і ліс; хай вони розкладуть багаття і сплять у теплі. Коли зійде сонце, я знов говоритиму з тобою.

Уважні слухачі тихо, але незадоволено загомоніли, і старий зрозумів, що вчинив необачно, запропонувавши те, що повинно було, як він замислив, сповістити поснулих у вербняку подорожніх про небезпечних сусідів. Але Маторі, ніби його анітрохи не торкнулося хвилювання, що охопило його воїнів, вів розмову далі так само гордовито.

— Я знаю, що мій друг багатий, — сказав він, — що недалеко звідси у нього чимало воїнів, і що коней у нього більше, ніж собак у червоношкірих.

— Ти бачиш моїх воїнів і моїх коней.

— Як! Хіба в цієї жінки ноги дакоти, що вона може йти прерією тридцять ночей і не впасти? Я знаю, індіанці-лісовики роблять великі переходи, але ми, жителі краю, де з однієї оселі не видно другої, любимо коней.

Тепер трапер задумався. Він розумів, що обман, коли його розкриють, може стати згубним, та й сам він страшенно не любив брехні, хоч правдивість не завжди буває вигідна людині його промислу й способу життя. Однак, згадавши, що тепер від нього залежить не тільки його власна доля, а й інших, він вирішив: хай усе йде своїм звичаєм, а вождь дакот нехай обманюється, коли так хоче.

— Жінки сіу й жінки білих не з одного вігвама, — відповів він ухильно. — Чи поставив би воїн-тетон жінку над собою? Я певен, що ні; проте мої вуха чули, що є країни, де ради провадять скво.

У темному колі виник легкий рух, і трапер збагнув, що його мова викликала якщо не недовіру, то принаймні подив. Тільки вождь, здавалося, зостався незворушним чи не бажав втрачати своєї величної гідності.

— Мої білі батьки, що живуть на Великих озерах, казали, — мовив він, — що їхні брати в тому краї, де сходить сонце, не мужчини; тепер я переконався, що вони не брехали! То що ж це за народ, у якого за вождів скво? Чоловік ти цій жінці чи її пес?

— Не те й не інше. До сьогодні я ніколи не бачив її обличчя. Вона прийшла в прерії, бо їй сказали, що тут живе благородний і великий народ дакот, і їй забажалося побачити цих мужів. Жінки блідолицих, як і жінки сіу, охочі до всього нового. Але ця дівчина бідна, як і я, і коли ви візьмете в неї та її друга те, що вони мають, вона не матиме ні зерна, ні м'яса буйволів.

— Мої вуха чують купу підлої брехні! — вигукнув воїн-тетон так грізно, що навіть індіанці здригнулися. — Хіба я жінка? Хіба дакота не має очей? Скажи мені, білий мисливцю, хто ті блідолиці, що сплять біля зрубаних дерев?

Говорячи це, він обурено показав на табір Ішмаела, і трапер уже не сумнівався, що вождь, старанніший і кмітливіший, ніж його воїни, відкрив те, чого не змогла виявити його розвідка. Хоч як старому стало гірко, що це відкриття може бути згубним для поснулих людей, хоч як розсердився, що дакота перехитрував його, зовні він лишився незворушним.

— Може, в прерії й справді заночували білі. Раз мій брат каже, значить, так воно і є. Але мені невідомо, що за люди довірилися великодушності тетонів. Якщо там сплять пришельці, пошли своїх молодих воїнів розбудити їх, і хай вони скажуть, чого сюди прийшли; у кожного блідолицього є язик.

Вождь із жорстокою посмішкою похитав головою і, відвернувшись на знак того, що розмову закінчено, різко відповів:

— Дакоти мудрий народ, і Маторі їхній вождь! Він не стане голосно кликати пришельців, щоб вони повставали і почали розмовляти з ним мовою карабінів. Він тихо прошепоче їм на вухо. А тоді хай люди, у яких шкіра такого самого кольору, як у цих пришельців, спробують їх розбудити.

Сказавши це, він крутнувся на п'ятах; тихий схвальний сміх прокотився по темному колу й ще довго лунав услід вождеві, який відійшов од бранців і спинився оддалік. Навколо нього знов зібралися на раду ті, кому дозволялося обмінюватись думками з таким великим воїном. Уюча скористався з цієї нагоди і знову почав канючити горілку, але трапер, остаточно переконавшись, який той брехун, лише презирливо відмахнувся від нього. Однак тільки наказ сідати всім на коней поклав край докучанням розбещеного дикуна. Вирушили, зберігаючи цілковиту мовчанку, строєм, який зробив би честь і солдатам регулярної армії. Втім, незабаром наказано зупинитись, і коли бранці вгледілися, то побачили неподалік темну пляму гайочка, де розташувався табір Ішмаела.

Тут відбулася ще одна нарада, коротка й ділова.

Коней, яких, певне, привчили до таких таємних безшумних наскоків, знов доручили варті, що охороняла бранців. Траперова тривога аніскілечки не розвіялась, ба навіть зросла, коли він побачив, що поруч стоїть Уюча з переможним і владним виглядом, — він, очевидно, очолив варту. Але тетон, виконуючи, безперечно, таємні настанови, поки що тільки погрозливо замахнувся томагавком на Еллен. Показавши цим виразним порухом, що чекає дівчину, хай-но хтось із бранців спробує підняти тривогу, він поринув у суворе мовчання. Ця несподівана стриманість Уючі дозволила траперові та його товаришам уважно, наскільки це було можливо, спостерігати за тим, що відбувалося перед їхніми очима.

Маторі особисто наглядав за всіма приготуваннями. Добре знаючи своїх воїнів, він сам показував кожному його місце, і всі корилися йому поштиво й слухняно, як завжди у вирішальну хвилину індіанці виконують накази вождя. Одних він послав направо, інших наліво. Кожний віддалявся безшумною швидкою ходою, властивою індіанцям, поки всі зайняли призначені їм пости, за винятком двох довірених воїнів, які лишилися при вождеві. Коли зникли останні індіанці, Маторі повернувся до цих своїх прибічників і дав знак, що наспів час виконати те, що він задумав.

Усі троє відклали вбік свої легкі мисливські рушниці, які в них називалися карабінами й служили відзнакою їхнього почесного становища, і, скинувши зайвий або важкий одяг, застигли мало не голі, схожі на темні грізні статуї. Маторі перевірив, чи на місці томагавк, чи є ніж у шкіряних піхвах, тугіше затяг пояс з вампумів[12], не забувши подивитись, чи міцно підв'язані візерунчасті, прикрашені торочками гамаші й чи не завадять вони рухатися. Отак приготувавшись до виконання свого відчайдушного наміру, тетон дав сигнал вирушати.

Троє воїнів вервечкою просувалися до табору переселенців, і невдовзі бранці вже майже не розрізняли їхніх, темних постатей в неясному світлі. Тут вони зупинились і озирнулися навкруги, ніби востаннє ще раз обмірковуючи, перш ніж на відчай душі кинутися вперед; потім, пригнувшись, щезли в бур'янах.

Неважко уявити, з яким хвилюванням і тривогою стежили бранці за цими зловісними переміщеннями. Хоч які були причини в Еллен недолюблювати сім'ю, що в ній читач уперше зустрів дівчину, почуття, притаманні її статі, а чи, може, зерна доброти, посіяні в її душі, взяли гору. Кілька разів вона, байдуже про наглу смерть, яка загрожувала їй, ладна була закричати своїм слабким, безсилим голосом, щоб попередити подорожніх про небезпеку. Цей порив був такий нестримний і природний, що дівчина, певне, так би й зробила, коли б не Пол Говер, який весь час пошепки умовляв її. Молодого бортника також охопили дивні, суперечливі почуття. Ясна річ, передусім його турбувала доля його ніжної, безпорадної супутниці, але тривога за неї поєднувалася в його серці з гострим, бурхливим і, сказати правду, приємним збудженням. Хоч він і відчував ще менше симпатії до переселенців, ніж Еллен, однак йому страх як хотілося почути постріли їхніх карабінів і, якщо буде така можливість, кинутися їм на допомогу. Часом його мучило непереборне бажання побігти й побудити безтурботних соньків, але досить було йому поглянути на Еллен, щоб отямитись і згадати про можливі наслідки цього вчинку. Лише трапер був спокійний та уважний, ніби йому особисто нічого не загрожувало. Своїми зіркими, бистрими очима він помічав найменшу зміну як людина, що надто звикла до небезпек, аби через них хвилюватися; але його рішуче обличчя свідчило про те, що він готовий скористатися з найменшого недогляду ворогів.

А тетонські воїни не марнували часу. Ховаючись у високій траві в улоговинах, вони повзли безшумно, наче змії, що підкрадаються до жертви, поки досягли місця, звідки просуватися далі треба було надзвичайно обережно. Один тільки Маторі час від часу підводив над травою своє темне, похмуре обличчя і, напружуючи зір, пильно вдивлявся в пітьму, що сповивала гайок. Кілька таких миттєвих поглядів, на додачу до відомостей розвідки, дали йому змогу ясно уявити собі, де його жертви, проте він усе ще не знав ні їхньої кількості, ані озброєння.

Хоч як він намагався довідатися про це, зусилля його були марні: у таборі панувала тиша, ніби там усі вимерли. Надто обережний і недовірливий, щоб за таких обставин покладатися на людей менш стійких і вправних, ніж він сам, дакота наказав своїм товаришам лишатися на місцях і далі поповз сам.

Тепер Маторі рухався повільніше, й для незвиклої людини такий спосіб пересування був би вельми важким. Але навіть підступна змія не змогла б повзти так тихо і впевнено, як Маторі. П'ядь за п'яддю він підтягав своє тіло, розсуваючи траву, і завмирав після кожного поруху, прислухаючись до найменшого шурхоту в таборі переселенців: чи не помітили, що до них підкрадаються? Нарешті він, вибравшись із смуги блідого місячного світла, досяг гайочка, в тіні якого темну постать індіанця розрізнити було нелегко, а сам він своїми зіркими очима добре бачив навколишні предмети.

Тут тетон, перш ніж рушити далі, лишався тривалий час, обдивляючись навколо. Весь табір, темний, але чітко окреслений, лежав перед ним як на долоні — і намет, і фургони, й курені; з його вигляду досвідчений воїн міг досить точно визначити на око, з якими силами йому доведеться зітнутися. Табір, як і досі, огортала неприродна тиша, ніби люди навіть уві сні затамовували подих, щоб їхня безтурботність здавалася ймовірнішою. Вождь припав вухом до землі, уважно вслухаючись. Він уже хотів був, розчарований, підвестися, коли це почув глибоке, уривчасте дихання людини, що задрімала. Індіанець сам надто добре знався на всяких хитрощах, щоб його можна було легко обдурити. Характерне тремтіння переконало його в тому, що звук природний, і він відкинув свої вагання.

Людина не такого міцного гарту, як суворий і войовничий Маторі, мабуть, трохи страшилася б тієї небезпеки, на яку сама себе наражала. Він дуже добре знав, які відважні й дужі білі переселенці, що так часто пробивалися в суворий край, де жив його народ. І все ж, коли він підкрадався до табору, в його душі повагу та обачність, які завжди викликає хоробрий ворог, витіснила мстива злоба червоношкірого, розпалена вторгненням чужинців.

Звернувши вбік, тетон поповз до узлісся. Щасливо досягши цього місця, він сів, щоб краще роздивитися довкола. Індіанець миттю визначив, де лежить безтурботний вартовий. Читач легко здогадається, що дикун підкрався на небезпечну відстань до одного з ледачих Ішмаелових синів, якому було доручено охороняти табір переселенців.

Переконавшись, що його не помітили, дакота підвівся і схилив своє темне лице над обличчям сонька, схожий на підступну змію, коли вона грайливо похитується над жертвою, лорш ніж її вжалити. Розгледівши вартового і пересвідчившись, що він таки спить, Маторі хотів був випростатись, коли це переселенець поворухнувся, ніби прокидаючись. Дикун вихопив ніж, що висів у нього на поясі, й заніс його над грудьми юнака. Потім, передумавши, він так само швидко, як працювала його думка, сховався за стовбур зрубаного дерева, що до нього прихилився вартовий, і лежав у його тіні, темний і нерухомий, на вигляд такий самий нечутливий, як те дерево.

Недбайливий вартовий розплющив важкі повіки, подивився на імлисте небо й, зробивши неабияке зусилля, відірвав своє могутнє тіло від опори. Тоді озирнувся навкруги, от ніби й справді пильнуючи, обвів каламутним поглядом темний табір і зрештою втупив зір в туманну далину прерії. Не побачивши нічого цікавого, крім невиразних обрисів тієї самої хвилястої рівнини, яка то здіймалася, то спадала перед його очима, він змінив положення, зовсім повернувшись спиною до свого небезпечного сусіди, і, прихилившись до стовбура, знов обм'як. Тривалий час панувала тиша, тривожна і тяжка для дакоти, а тоді глибоке дихання переселенця сповістило, що той заснув. Але Маторі був надто обачний, щоб одразу в це повірити. Однак утома після незвично важкого дня зморила вартового, й індіанець вагався недовго. Маторі знову став навколішки — так обережно й тихо, що навіть найуважніший спостерігач не помітив би, ворушиться він чи ні. Прибравши, нарешті, потрібну позу, вождь дакот знов схилився над ворогом, зчинивши не більше шуму, ніж листок, що поруч на тополі тремтів від нічного вітру.

Маторі відчував себе володарем долі сонного переселенця. Роздивляючись могутню юнакову статуру із захватом, який в дикуна завжди викликає фізична сила, індіанець одночасно з холодним серцем готувався погасити чуже життя, бо саме завдяки йому це тіло було таким грізним. Обережно розсунувши на грудях юнака одяг, який йому заважав, Маторі знайшов найдошкульніше місце, замахнувся своєю гострою зброєю і хотів був опустити її, коли це молодий переселенець недбало відкинув мускулясту руку, на якій заворушилися дужі м'язи.

Кмітливий і обачний тетон завмер. Його осяяло, що зараз сплячий ворог безпечніший, ніж убитий. Найменший шум, боротьба, агонія, з якою це тіло буде розлучатися з життям — усе це блискавично промайнуло в його думках, і досвідчений воїн виразно уявив собі цю картину.

Він озирнувся на табір, потім звернув палючий погляд на гайочок, а тоді — на дику й безмовну прерію. Потім ще раз нахилився над тим, хто ледве не став його жертвою, і, переконавшись, що білий міцно спить, вирішив відмовитись від свого попереднього наміру заради хитрішого плану.

Відійшов Маторі так само тихо та обережно, як і з'явився. Тепер він подався до табору, скрадаючись попід гайочком, щоб при найменшій небезпеці сховатись у ньому. Самотній намет привернув його увагу. Оглянувши намет іззовні й сторожко прислухавшись, — може, щось почує цікавого, — дикун наважився трохи підняти запону і зазирнути всередину. Пролежавши так з хвилину, він позадкував і, сівши перед наметом, завмер у суворій непорушності, обмірковуючи те, що побачив. Тоді знов ліг на землю й просунув голову під парусину. Цього разу його спостерігання тривало довше і було, якщо можна так сказати, зловісніше. Але й воно зрештою закінчилось, як має кінець усе на світі, й дикун відвів свій палючий погляд від таїни, що її приховував намет.

Потім він поповз до предметів, що видніли посередині табору. Віддалившись від намету на багато ярдів, він зупинився й озирнувся на невелике самітне житло, ніби вагався, чи не повернутися. Але загорожа з гілок уже була майже поруч, і самий її вигляд свідчив, що за нею є щось цінне. Пожадливість прокинулася в дикуні і спонукала його рухатися далі.

Так звиватися крізь ніжні й ламкі тополеві зарості могла тільки змія, рухи якої він наслідував. Досягши своєї мети й побіжно оглянувши все, що оточувала загорожа, тетон підготував собі лазівку для швидкого відступу, коли буде треба. Тоді він підвівся й став нишпорити по табору, наче демон зла, шукаючи, з кого чи з чого почати здійснювати свій жорстокий задум. Він уже зазирнув до куреня, де спала жінка з меншими дітьми, проминув кілька могутніх постатей, міцно, на його щастя, поснулих то тут, то там на купах гілля, і нарешті дістався до того місця, де розташувався Ішмаел. Проникливий Маторі відразу збагнув, що у його владі ватажок переселенців. Він довго стояв, схилившись над сонним велетнем, дивлячись на його геркулесівську постать, і роздумував, чи здійсненний його план і як добути з нього найбільшу вигоду.

Маторі вклав у піхви ніж, який вихопив був зопалу, й пішов далі, коли це Ішмаел заворушився на своєму ложі й, трохи розплющивши очі, хрипло запитав: «Хто там?» Лише витриманий і хитрий дикун міг знайти вихід з цього становищу. Він пробурмотів щось так само нерозбірливо і хрипло, наслідуючи Ішмаела, і впав на землю, вдавши, що спить. Усе це Ішмаел бачив крізь сон, але вигадка індіанця була така зухвала, і виконано її так майстерно, що не повірити було не можна. Сонний батько родини знов заплющив очі й поринув у глибокий сон, так і не второпавши, який підступний ворог забрався у саме серце його табору.

Тепер тетонові хоч-не-хоч довелося пролежати кілька хвилин, які здалися йому дуже довгими і стомливими, поки він упевнився, що за ним не стежать. Але мозок його гарячково працював, дарма що тіло було нерухоме. Він скористався з вимушеної затримки, щоб виробити план, за яким весь табір — з худобою, майном і їхніми господарями — опинився б у його цілковитій владі. Щойно небезпека минула, невтомний індіанець рушив далі. Він знову підкрався плазом, так само обережно й безшумно, до невеликої загороди для худоби.

Біля першої тварини він затримався, хоч то було й небезпечно. Стомлене створіння покірливо й терпляче дозволило оглянути себе, ніби інстинктивно відчувало, що людина серед цих безмежних рівнин — найвірніший його захисник. Кочівник-тетон, пойнятий жагучою цікавістю, обмацував м'яку шерсть, ніжний писок і тонкі ноги тварини; але врешті-решт він відмовився від такої здобичі, подумавши, що в грабіжницьких наскоках пуття з неї мало, та й харч із неї абиякий. Зате опинившись серед в'ючних коней, він так захопився, що ледве стримався від радісних вигуків, які декілька разів готові були зірватися з його вуст. Він геть забув про всі небезпеки, які подолав на шляху сюди і які ще чигали на нього, — нестримна радість дикуна взяла гору над обережністю хитрого, досвідченого воїна.