Прерія

РОЗДІЛ XXVI

Футів за двадцять від бранців тетони зупинились, і їхній вождь зробив знак старому підійти ближче. Трапер скорився і, лишаючи молодого пауні, виразно глянув на нього, і той зрозумів цей погляд як підтвердження — а так воно й було, — що старий не забуде своєї обіцянки. Як тільки він підійшов досить близько, Маторі простяг руку і, поклавши долоню на плече уважливого старого, з хвилину дивився йому просто в вічі, ніби бажав проникнути в глибину його потаємних думок.

— У блідолицих завжди два язики? — запитав він, переконавшись, що трапера його гнівний погляд турбує так само мало, як і страх за своє майбутнє.

— Чесність не в шкірі, а значно глибше.

— Це так. Тепер хай мій батько вислухає мене. У Маторі лише один язик, у сивої голови — багато. Може, вони всі прямі і не роздвоєні. Сіу — це всього-на-всього сіу, а блідолиций — це хто завгодно! Він може розмовляти з пауні, і з конзами, і з омагами, і зі своїм народом.

— Еге ж, а в поселеннях є люди, які знають ще більше мов. Але що з того? Володар життя має вухо для кожної мови!

— Сива голова зробив зле. Він сказав одне, а думає інше. Він дивиться очима вперед, а думкою — назад. Він загнав коня сіу; він друг пауні й ворог мого народу.

— Тетоне, я твій бранець. Хоч мої слова — це слова блідолицього, але ти не почуєш в них скарги. Роби що хочеш.

— Ні. Маторі не зробить білого волосся червоним. Мій батько вільний. Прерія відкрита для нього — він може йти куди йому заманеться. Але перш ніж сива голова повернеться спиною до сіу, хай він добре подивиться на них, щоб він міг сказати своєму вождеві, який могутній дакота!

— Я не поспішаю на свою стежку. Ти бачиш мужчину з білою головою, тетоне, а не жінку; отож я не побіжу щодуху розповідати народам прерії, що роблять сіу.

— Це добре. Мій батько палив люльку на багатьох радах, — відповів Маторі, вирішивши, що прихилив уже старого до себе й може говорити напрямки. — Маторі промовлятиме язиком свого дорогого друга та батька. Молоді блідолиці дослухатимуться до слів старої людини одного з ними племені. Отож мій батько зробить зрозумілим для білого вуха те, і що скаже бідний індіанець.

— Кажи голосно! — мовив трапер, який одразу ж зметикував, що тетон натякає, аби він був його тлумачем. — Кажи, мої молоді друзі слухають. Ну, капітане, і ти, друже бортнику, приготуйтесь мужньо, як личить білим воїнам, зустріти всі диявольські витівки цього дикуна. Якщо ви відчуваєте, що піддаєтеся його погрозам, озирніться на он того шляхетного пауні, що йому відміряно час такою скупою рукою, як рука торговця в містах, котрий, аби задовольнити свою пожадливість, жалюгідними крихтами продає плоди господні. Один лише погляд на цього юнака збадьорить вас.

— Мій брат спрямував свої очі на хибну стежку, — перепинив його Маторі поблажливо, ніби не хотів образити старого, який буде його перекладачем.

— Дакота говоритиме до моїх молодих друзів?

— Після того, як він заспіває пісню на вухо Квітці Блідолицих.

— От негідник, прости його бог! — вигукнув старий по-англійському. — Для його ненажерливості не існує ні ніжності, ні юності, ні невинності! Але з суворих слів та холодного погляду мало пожитку; отож розумніше балакати з ним по-доброму… Хай Маторі розтулить вуста.

— Хіба став би мій батько кричати, аби жінки й діти чули мудрість вождів? Ми ввійдемо до вігвама й розмовлятимемо пошепки.

По цій мові тетон владно показав на намет, прикрашений яскравими малюнками, що звеличували один з найвідважніших та найславніших подвигів вождя; це житло стояло трохи осторонь від решти, аби всім було зрозуміло, що тут мешкає вельми шанована плем'ям особа. Щит і сагайдак, що висіли біля входу, були багатші, ніж звичайно, а карабін посвідчував, що його власник обіймає високу посаду. Але все інше промовляло швидше про бідність, аніж про добробут. Хатнього начиння було небагато, й воно було значно простіше, ніж те, що лежало перед дверима найбідніших жител; не було тут і жодного з тих предметів цивілізації, які високо цінували індіанці, купуючи їх у торговців, котрі мали неабиякий зиск із темної людності прерій. Коли такі речі потрапляли до рук вождів, він щедро обдаровував ними своїх підлеглих, купуючи собі вплив та владу над їхніми тілами й душами, — безперечно, куди благородніше й миліше його честолюбству багатство.

Старий знав, що це помешкання Маторі, й, скорившись жестові вождя, повільно та неохоче рушив до намету. Але були й ще люди, не менш цікаві до тих близьких переговорів і неспроможні приховати своїх страхів. Мідлтон, пильно до всього придивляючись і прислухаючись, зрозумів досить, щоб його душу сповнили тяжкі передчуття. З неймовірним зусиллям він зіп'явся на ноги і голосно крикнув до трапера:

— Благаю тебе, старий, коли любов до моїх рідних — не просто порожні слова; коли ти любиш бога, як справжній християнин, — не прохопись ані слівцем, що могло б образити слух моєї…

Йому забракло сил, зв'язані ноги підломились, і він упав, наче зрубане дерево, на землю й застиг у мертвій непорушності.

Пол, однак, підхопив його думку й закінчив благання на свій штиб.

— Слухай, старий трапере, — закричав він, марно силкуючись погрозити кулаком, — якщо ти зголосився тлумачити, то кажи тому клятому дикунові таке, що личить білому говорити, а поганинові — слухати. Скажи йому від мого імені, що коли він дією чи словом образить дівчину на ймення Еллен Уейд, то я прокляну його своїм останнім подихом; я молитимусь, щоб усі добрі християни в Кентуккі проклинали його сидячи й стоячи, за їжею і за питвом, у бійці, в церкві і на перегонах, у хаті й надворі, взимку, влітку та в березні, коротше кажучи — авжеж, це так і буде, — я переслідуватиму його, коли тільки привид блідолицього вийде з могили, що її вирили своїми руками червоношкірі!

Після оцієї найстрашнішої погрози, яку він тільки міг придумати, і єдиної, яку, зважаючи на своє становище, міг здійснити, чесному бортникові лишалося тільки чекати наслідків своїх слів з тією покірністю, що на неї здатен житель західного пограниччя, дивлячись, зв'язаний по руках і ногах, в обличчя смерті. Ми не затримуватимемо нашої оповіді, наводячи тут ті чудернацькі напучування, якими він намагався збадьорити дух свого вразливішого товариша, або ті виразні й незвичайні благословення, що їх він накликав на всі зграї дакот, починаючи з тих, котрих він звинувачував у вбивствах та пограбуваннях на берегах далекої Міссісіпі, й закінчуючи, в дуже енергійних виразах, плем'ям тетонів. На долю останніх припало особливо багато проклять з його вуст, не менш красномовних і складних, аніж та знаменита церковна анафема, знайомство з якою неосвічені протестанти завдячують благочестивим дослідженням превелебного Трістрама Шенді[51]. Але Мідлтон, трохи повагавшись, вирішив угамувати розлюченого товариша. Він нагадав йому, що всі ці прокльони марні й можуть лише прискорити те нещастя, якому він прагнув запобігти, бо він лише розпалить гнів індіанців, жорстоких і свавільних навіть тоді, коли вони в мирному настрої.

Тим часом трапер і вождь сіу наближалися до намету. Вслід їм лунали слова Мідлтона й Пола, і старий з напруженою цікавістю вдивлявся в очі Маторі, намагаючись розгадати їхній вираз; але обличчя індіанця було непорушне й стримане — він надто добре володів собою, аби дати волю своїм почуттям так, як ото звичайно проривається вулкан людських пристрастей. Погляд його був спрямований на невеличке житло, до якого вони підходили, а думав він, здавалося, тільки про мету цієї незвичайної розмови.

Зсередини намет був не набагато пишніший, ніж іззовні. Щоправда, він був трохи просторіший, привабливішої форми і з кращих шкур, ніж решта; а проте, оце і всі його переваги. Не можна уявити простішого й невибагливішого побуту, ніж той, яким хизувався цей честолюбний і можновладний тетон перед своїм народом. Чудовий набір мисливської зброї; три-чотири медалі, якими його нагородили канадські торгові чи політичні агенти, вшановуючи чи, швидше, визнаючи його високе становище; та ще декілька найнеобхідніших речей повсякденного вжитку — оце і вся обстановка. Не було тут великих запасів оленячого чи бізонячого м'яса — хитрий господар добре розумів, що щедрість його відплатиться сторицею — щоденними дарунками одноплеменців. Хоч на полюванні, як і на війні, йому не було рівних, однак ніколи до його вігвама не вносили цілого оленя чи буйвола. І навпаки — мало не від кожного впольованого звіра відрізувалася частина на харчі для родини Маторі. Але далекоглядний вождь рідко коли дозволяв собі взяти більше, ніж на один день, бо твердо знав, що всі швидше страждатимуть самі, ніж допустять, щоб голод — це прокляття диких племен — ухопив своїми кігтистими лапами таку видатну людину.

Просто під улюбленим луком вождя, оточена, ніби магічним колом, списами, щитами, піками й стрілами, які свого часу добре йому прислужилися, висіла таємнича й священна торба з амулетами. Вона була оздоблена вампумами та пишно вигаптувана намистинами і голками дикобраза, і все це створювало найхитромудріший малюнок, який тільки міг вигадати індіанець. Ми вже не раз згадували про вільнодумство Маторі в питаннях віри; одначе, як не дивно, що менше він вірив у надприродні сили, то більше шанував їхні символи. Оце в такий спосіб він наслідував горезвісне правило фарисейства[52]: «Аби люди бачили».

Господар намету не заходив до нього, відколи повернувся з останнього наскоку. Як уже, певне, здогадався читач, в ньому ув'язнили Інес та Еллен. Мідлтонова дружина сиділа на просторому ложі з духмяних трав, застеленому шкурами. Протягом цього нетривалого полону вона вже так настраждалась, набачилась стільки диких і непередбачених подій, що, здавалося, дедалі менше відчувала силу нових нещасть, які падали на її покірливо схилену голову. Її щоки були безбарвні, в чорних, завжди жвавих очах застиг вираз постійної тривоги, і сама вона зіщулилась і змарніла, так ніби помалу згасала. Але попри всі ці ознаки фізичної кволості, вона часом виявляла таку благочестиву покору, світло такої лагідної, святої надії осявало її обличчя, що й не знати було, чи слід жаліти нещасну полонянку, чи захоплюватися нею. В її пам'яті збереглися всі напучування превелебного Ігнасіо, а його пророцтва виникали перед її очима. Надихана своєю рішучістю, лагідна, терпляча й побожна дівчина безмовно скорилась новому ударові долі, як прийняла б покару за гріхи, хоч іноді природа владно повставала проти такої вимушеної покори.

Що ж до Еллен, то вона поводилася більш по-жіночому, тобто виказувала пристрасті, властиві людському роду. Дівчина плакала, доки очі їй запухли й почервоніли. Її щоки палали від гніву, а лице пашіло відвагою та обуренням, до яких, однак, домішувався і неабиякий страх за майбутнє. Коротше кажучи, і в погляді, і в поставі нареченої Пола було щось таке, що давало підставу сподіватися: коли прийде щаслива пора, і бортник дістане винагороду за свою вірність, його обранка якнайкраще пасуватиме гарячій та безтурботній вдачі юнака.

В маленькому гурті жінок була ще одна, третя постать. Це була наймолодша, найгарніша й досі найкоханіша дружина тетонського вождя. Її чари, безперечно, мали неабияку привабливість в очах її чоловіка, поки він несподівано відкрив для себе приголомшливу красу блідолицьої жінки. Від тієї нещасливої хвилини врода, відданість і вірність юної індіанки втратили для нього колишню принадність. А в Течічени був здоровий і чистий, як на індіанку, колір обличчя, хоч і не такий сліпучий, коли порівняти до її суперниці. Її карі очі були лагідні та грайливі, наче в антилопи; голос ніжний, веселий, як спів малинівки, а радісний сміх — мов сама мелодія лісу. Течічена (або ж Лань) була найвеселішою, найгарнішою серед дакотських дівчат — їй можна було тільки позаздрити. Батько її був уславлений воїн, а брати вже наклали головою на далеких і страшних стежках війни. Не було ліку молодим воїнам, які посилали подарунки до житла її батьків, але вона нікого й слухати не хотіла, аж поки заявився посланець від великого Маторі. Щоправда, вона стала третьою дружиною вождя, але ж, як усі знали, найулюбленішою. Їхній шлюб тривав усього лиш два коротких роки, і плід його тепер лежав біля її ніг і мирно спав, сповитий, як звичайно, в шкури й кору — пелюшки індіанського немовляти.

Тієї хвилини, коли Маторі й трапер з'явилися біля входу, молода дружина вождя сиділа на простенькому ослінчику, з любов'ю та подивом — залежно від того, куди вона дивилася, — поглядаючи своїми лагідними очима, вираз яких весь час мінявся, як і її почуття; то на своє дитинча, то на тих незбагненних створінь, що сповнили її юний та недосвідчений розум захватом і подивом. Хоч Інес та Еллен цілий день пробули перед її очима, невситима цікавість Течічени, здавалося, зростала з кожним поглядом. Вона дивилася на них, як на істот, що разюче всім відрізнялися від жінок прерії — і своєю природою, і умовами життя. Навіть секрети їхнього складного одягу впливали на її нехитру душу, але найбільше враження справила на неї грація та чарівність, що до них не байдужий жоден народ. Однак вона була щиросердої вдачі, й хоч відверто визнавала перевагу чужинок над не такою яскравою вродою індіанок, проте не заздрила їм. Течічена чекала Маторі, який мусив прийти до свого житла вперше після недавнього наскоку, — а він завжди поставав у її думках таланистим воїном, що не соромився на дозвіллі виказувати лагідніші почуття батька й чоловіка.

Ми всюди намагалися показати, що Маторі, бувши справжнім воїном прерій, набагато випередив свій народ, прилучившись певною мірою до цивілізації. Йому часто доводилося мати діло з торговцями та солдатами з канадського пограниччя, і завдяки спілкуванню з ними перевернулося чимало його дикунських уявлень, прищеплених від народження, але замість них він не дістав ніяких більш-менш визначених поглядів, що стали б йому в пригоді. Його міркування були швидше хитрі, ніж ясні, а філософія швидше зухвала, ніж глибока. Як і тисячі куди освіченіших людей, що вважають, ніби можуть завдяки своїй рішучості пройти крізь усі випробування людського життя, він мав гнучку мораль і керувався егоїстичними мотивами. Звичайно, ці прикметні риси його вдачі треба сприймати у зв'язку з особливостями життя індіанців, хоч нам і немає потреби виправдовуватись, відзначаючи схожість людей однієї, по суті, природи, хоч би як вони змінювалися під впливом різних обставин.

Незважаючи на присутність Інес та Еллен, воїн-тетон увійшов до намету своєї улюбленої дружини впевнено й владно, як господар. Його мокасини ступали безшумно, але брязкіт браслетів і срібних прикрас на гамашах сповістив про його прихід, тільки-но він, відхиливши шкуру, що запинала вхід до намету, з'явився перед його мешканками. Від несподіваної радості з уст Течічени вирвався слабкий вигук, проте вона тут-таки опанувала себе і прибрала скромного вигляду, як то личить молодій індіанці. Не відповівши на сором'язливий погляд молодої дружини, що намагалася приховати свою радість, Маторі попрямував до ложа, де сиділи бранки, і зупинився перед ними, випроставшись з усією гідністю, на яку тільки здатен гордий індіанський вождь.

Старий прослизнув повз нього і став так, щоб зручніше було виконувати обов'язки тлумача.

Жінки завмерли з подиву й мовчали, затамувавши подих. Хоч їм і не вперше було бачити воїна-дикуна у повному обладунку його страшної професії, але в цій появі було щось настільки грізне, а виразний погляд переможця був такий зухвалий, що обидві злякано та збентежено опустили очі. Інес перша прийшла до тями і, звернувшись до трапера, запитала його з гідністю ображеної аристократки, але, як завжди, чемно, чому вони завдячують цей незвичайний і несподіваний візит. Старий вагався; однак, відкашлявшись, так ніби йому важко було розпочати це незвичне діло, відповів:

— Пані, — мовив він, — дикун є дикун, і дарма сподіватися в похмурій, відкритій усім вітрам прерії тих звичаїв та манер, що заведені в поселеннях. Як сказали б ці дикуни, церемонії та чемності так мало важать, що їх легко здуває. Сам я хоч і лісовик, але бачив свого часу, як живуть великі цабе, отож мене не треба вчити, що в них не такі звичаї, як ото в простого люду. Замолоду я довго був слугою — не отим, що тільки й знає метушитися по дому та вклонятися господареві, а слугував офіцерові, блукав з ним по лісах, і я добре знаю, як належить звертатися до капітанової дружини. Отож якби мені доручено було доповісти про ці відвідини, то я б спочатку голосно кахикнув за дверима, аби ви знали, що прийшла стороння людина, а тоді вже…

— Річ не в манерах, — перепинила його Інес, надто стривожена, щоб вислухати до кінця довгу мову старого. — Чого він прийшов?

— Про це дикун скаже сам. Дочки блідолицих хочуть знати, чому великий тетон прийшов до свого вігвама?

Маторі здивовано глянув на нього, ніби вражений таким безглуздим запитанням. Тоді, зачекавши трохи, він удав із себе поблажливого й сказав:

— Співай у вуха чорноокій. Скажи їй, що вігвам Маторі дуже просторий, і що він не повний. Їй знайдеться тут місце, і в домі ніхто не буде вищий за неї. Скажи світлокосій, що й вона може залишитися в домі воїна та їсти його дичину. Маторі великий вождь. Рука в нього щедра.

— Тетоне! — відповів трапер, осудливо похитавши головою, бо йому дуже не сподобалися ці слова. — Мову червоношкірого треба забарвити в біле, щоб вона пролунала музикою в вухах блідолицьої. Якщо мої дочки почують твої слова, вони затулять вуха, і Маторі в їхніх очах буде торговцем. Тепер послухай, що скаже сивоголовий, а потім говоритимеш сам. Мій народ — могутній народ. Сонце сходить на східному кордоні його країни і сідає на західному. В країні повно яснооких усміхнених дівчат, як оці, котрих ти бачиш, еге ж, тетоне, я не брешу, — додав він, завваживши, що його слухач недовірливо поворухнувся, — яснооких і привабливих, як оці, що перед тобою.

— Може, в мого батька сто дружин? — урвав його дикун, торкнувшись пальцем до плеча старого і зацікавлено чекаючи на відповідь.

— Ні, дакото. Володар Життя сказав мені: «Живи сам; за дім тобі правитиме ліс, а хмари — за дах над твоїм вігвамом». Але хоч я ніколи не прилучався до його таїнства, яким, за звичаями нашого народу, з'єднують мужчину й жінку, я часто бачив, як добрі почуття приводять їх одне до одного. Піди до земель мого народу, і ти побачиш, як дочки країни пурхають у містах, наче багатобарвні веселі пташки в пору цвітіння. Ти зустрінеш їх, співучих та радісних, на великих стежках країни, і ти почуєш, як ліси- дзвенять від їхнього сміху. Вони дуже гарні, і юнаки з великою втіхою дивляться на них.

— Гу! — вигукнув уважний Маторі.

— Еге ж, ти можеш вірити тому, що чуєш, бо це не брехня. Але коли вже юнак знайшов дівчину, яка припала йому до серця, він їй скаже про це так тихо, що ніхто більше не почує. Він не казатиме: «Мій дім порожній, в ньому вистачить місця ще для когось», ні; він скаже: «Чи не вибудувати мені дім? Чи не покаже мені дівчина, біля якого ручая їй хотілося б оселитись?» Голос у нього солодший за мед із цвіту ріжкового дерева, і звучить для неї співом малинівки. Тож коли мій брат бажає, щоб його слухали, він мусить говорити білим язиком.

Маторі глибоко замислився, навіть не намагаючись приховати подиву. Так принизитися вождеві перед жінкою — це означало б перевернути весь звичайний уклад життя і, як він твердо був переконаний, підірвати авторитет вождя. Але Інес сиділа перед ним стримана й неприступна, не відаючи, для чого він тут, і, ясна річ, зовсім не підозрюючи про істинну мету цих дивних відвідин, і така незвична для дикуна поведінка справила на нього враження. Похиливши голову, ніби визнаючи свою помилку, він трохи відступив і, прибравши невимушену й погордливу позу, заговорив з певністю людини, не менш досвідченої в красномовстві, ніж у воєнному ділі. Пильно подивившись на Мідлтонову дружину, яка нічого не підозрювала, він почав так:

— Я червоношкірий, але очі мої чорні. Вони розплющені вже багато зим. Вони бачили багато — вони вміють відрізняти сміливця від боягуза. Коли я був хлопчиком, я не бачив нічого, крім буйвола та оленя. Я пішов на полювання і побачив пуму та ведмедя. Тоді Маторі став мужчиною. Він більше не розмовляв зі своєю матір'ю. Його вуха відкрились мудрості старійшин. Старі розповіли йому все — вони розповіли йому про Великих Ножів. Він ступив на стежку війни. Тоді він був останнім — тепер він перший. Який дакота посміє сказати, що вийде поперед Маторі на мисливські угіддя пауні? Вожді зустрічали його біля порога і казали йому: «У мого сина немає домівки». Вони віддавали йому свої житла, вони віддавали йому своє добро, і вони віддавали йому своїх дочок. Потім Маторі став вождем, як були його батьки. Він перемагав усі народи, і він міг вибирати собі дружин серед дівчат пауні, і омаг, і конз, але він дивився на мисливські угіддя, а не на своє селище. Йому кінь був миліший за будь-яку да-котську дівчину. Але він знайшов квітку в преріях, і приніс її до свого вігвама. Він забуває, що йому потрібен був тільки кінь. Він усіх коней віддає чужинцеві, бо Маторі не злодій; він хоче зберегти для себе лише квітку, яку знайшов серед прерій. Ноги в неї дуже тендітні. Вона не дійде на них до порога свого батька; вона залишиться тут, в домі відважного воїна, назавжди.

Закінчивши свою дивовижну промову, тетон чекав, поки її перекладуть, з виглядом залицяльника, що не сумнівається в успіхові. Трапер запам'ятав кожне слово і тепер думав, як би перекласти так, щоб суть промови стала ще незрозуміліша, ніж на мові дакот. Але не встиг він розтулити вуста, що ніяк не хотіли розтулятися, коли це Еллен підвела палець і, кинувши швидкий погляд на уважну Інес, перепинила його.

— Не марнуйте слів, — мовила вона. — Що б не сказав дикун, цього не можна повторювати перед білою жінкою.

Інес здригнулася, почервоніла й стримано вклонилася, холодно дякуючи старому за його намагання, і додала, що воліла б лишитися тепер на самоті.

— Моїм дочкам не потрібні вуха, аби зрозуміти, що каже великий дакота, — відповів трапер, звертаючись до нетерплячого Маторі. — Досить його погляду і жестів. Вони розуміють дакоту, вони бажають обміркувати його слова, бо діти великих воїнів — а їхні батьки справжні сміливці — нічого не роблять, добре не обдумавши.

Тетона дуже потішило це пояснення, бо свідчило про силу його красномовства і вселило рожеві надії на майбутнє. Почувся вигук, що звичайно означав згоду, і вождь наготувався піти. Холодно, але гідно, за звичаєм свого народу, попрощався він з жінками, закутався в накидку і рушив до виходу, ледве стримуючи торжество.

Але була жінка, яка бачила цю сцену, — вражена, непорушна й ніким не помічена. Кожне слово, що виривалося з вуст чоловіка, на якого покірлива дружина так нетерпляче й довго чекала, ранило її просто в серце. Отак само він залицявся і до неї, перш ніж забрати з батькового вігвама, і, слухаючи про славні подвиги найхоробрішого воїна її племені, вона затулила вуха для найніжніших слів багатьох юнаків-сіу.

Коли тетон повернувся, щоб, як ми вже казали, вийти з свого житла, він несподівано побачив свою забуту дружину. Вона стояла просто на його шляху, скромно вдягнена, покірна, як і личить індіанці, тримаючи в руках свідчення їхньої нетривалої любові.

Вождь мимоволі стенувся, але тут-таки його обличчя набуло того виразу кам'яної байдужості, який був властивий стриманій, хоч часом і штучній, манері індіанця, і владним жестом показав їй, щоб вона відійшла.

— Хіба Течічена не вождева дочка? — почувся тихий голос, в якому гордість боролася з болем. — Хіба брати її не були сміливцями?

— Йди геть. Мужчини кличуть свого вождя. Його вуха не для жінки.

— Ні, — відказала прохачка, — ти чуєш не голос Течічени; це хлопчик говорить язиком своєї матері. Він син вождя, і його слова повинні долинути до батькових вух. Слухай, що він каже: «Коли Маторі був голодний, чи не знаходила Течічена для нього їжу? Коли Маторі, ступивши на стежку пауні, повертався з порожніми руками, чи не плакала моя мати? Коли він повертався з рубцями від їхніх ударів, чи не співала вона? Чи ще яка жінка племені сіу подарувала чоловікові такого сина, як оце я? Подивись добре на мене, щоб ти побачив, який я. Мої очі — як в орла. Я дивлюсь на сонце і сміюсь. Мине небагато часу, і дакоти йтимуть за мною на полюванні, а потім і на стежці війни. Чому мій батько відвертає очі від жінки, яка дає мені своє молоко? Чому він так швидко забув дочку могутнього сіу?»

На якусь хвилю холодний погляд батька, що торжествував свою перемогу, затримався на всміхненому личкові хлопчика, і суворе серце тетона ніби здригнулось. Але, відкинувши всі добрі почуття, щоб разом з ними звільнитись і від болючих докорів сумління, він спокійно поклав руку на плече своїй дружині і підвів її до Інес. Показавши на миле обличчя вродливиці, що відбивало жаль і співчуття, він трохи зачекав, даючи Течічені змогу оцінити красу, якою так захоплювалася простодушна індіанка і яка виявилась такою небезпечною для її зрадливого чоловіка. Тоді, вирішивши, що минуло досить часу, аби його дружина зрозуміла разючу різницю, він раптом підніс до її темного обличчя маленьке люстерко, яке висіло в неї на грудях — прикрасу, що її він недавно сам подарував Течічені як відзнаку її вроди. Знов закутавшись в накидку, тетон дав знак траперові йти за ним і гордовито вийшов з намету, промовивши на ходу:

— Маторі дуже мудрий! У якого народу є такий великий вождь, як у дакот?

Принижена Течічена застигла, ніби статуя. Її лагідне й завжди веселе обличчя сіпалося, ніби та боротьба, що точилася в ній, загрожувала обірвати зв'язок між її душею та матеріальною оболонкою, яка стала огидна їй своєю потворністю.

Інес і Еллен було невтямки, про що індіанка розмовляла з чоловіком, хоч бистрий і кмітливий розум Еллен дав їй підставу запідозрити правду, тоді як Інес, нічого не розуміючи, не могла знайти до неї ніякого ключа. Вони обидві готові були приголубити індіанку, поспівчувати їй, що так властиво жінкам і так їх прикрашає, однак у цьому, здавалося, вже не було потреби. Обличчя молодої індіанки перестало сіпатися, воно набуло холодного й незворушного вигляду, стало наче вирізьблене з каменю. І тільки на чолі, що досі рідко коли хмурилося, горе та біль залишили свої карби. Вони вже більш ніколи не сходили з її чола у довгій низці зим і весен, щастя й горя, що випадали на сумну, повну поневірянь долю дикунки. Отак і рослина, що її побили ванні приморозки, хоч і оживає, але назавжди зберігає сліди нищівного доторку.

Спочатку Течічена зняла з себе всі примітивні, але високо ціновані прикраси, якими її так щедро обдаровував чоловік, і покірно, мовчки, склала їх до ніг Інес, ніби сплачувала данину переможниці. Потім вона зірвала браслети із зап'ясть, з мокасинів — химерні оздоби з намистин, а з чола — широкий срібний обруч. Потім зупинилася, поринувши у глибоку та напружену задуму. Але, очевидно, її рішення не могли зламати ніякі, хай і цілком природні почуття, що ще залишалися. І вона поклала до ніг своєї гаданої суперниці сина — тепер вождева дружина у своєму самоприниженні могла сміливо сказати, що пожертвувала всім до решти.

Інес та Еллен зачудовано споглядали дивні дії індіанки, коли це почувся тихий, лагідний, мелодійний голос, який сказав невідомою їм мовою:

— Чужий язик скаже моєму хлопчикові, як йому стати мужчиною. Він почує мову, незрозумілу йому, але він вивчить її і забуде голос своєї матері. Це воля Ваконди, і жінка-сіу не ремствує. Розмовляй з ним тихо, бо в нього вушка дуже маленькі; коли ж він подорослішає, твої слова можуть бути голосніші. Не дай йому стати жінкою, бо життя жінки дуже сумне. Привчай його дивитися на мужчин. Покажи йому, як уражати тих, хто чинить зло, і хай він ніколи не забуває відповісти ударом на удар. Коли він піде полювати, хай Квітка Блідолицих, — закінчила вона, з гіркотою повторивши ім'я, яке родилося в уяві її віроломного чоловіка, — тихенько прошепоче йому на вухо, що його мати була червоношкіра і називали її колись Лань дакот.

Течічена міцно поцілувала свого сина в уста і пішла в дальній куток намету. Тут вона напнула на голову легку ситцеву накидку й сіла — на знак покори — на голу землю. Дарма було намагатися привернути її увару — вона не чула умовлянь, не відчувала доторків. Два чи три рази з-під її накидки, що коливалася, долинуло щось схоже на голосіння, яке, однак, не перейшло в несамовиту дикунську мелодію. Так, не показуючи обличчя, вона просиділа кілька годин, поки за стінами намету відбувалися події, що не тільки істотно змінили її долю, а й надовго залишили глибокий слід у подальшому житті кочових сіу.