Прерія

РОЗДІЛ XVIII

Трапер, який і не збирався стріляти, знов опустив рушницю і засміявся, радіючи зі своєї вдалої вигадки. Природознавець відвів очі від дикуна і втупився в старого.

— Ці дияволи, — відповів той на його здивований погляд, — можуть годинами лежати отак, мов поснулі алігатори, які уві сні замишляють всякі капості; коли ж вони побачать справжню небезпеку, то, як і всі інші смертні, дбають лише про те, щоб урятуватися. Але цей вивідач у бойовому малюванні! Поблизу повинні бути ще воїни з його племені. Треба витягти з нього правду, бо загін індіанців, що мають ворожі наміри, може бути для нас небезпечніший, ніж скватер з усім своїм кублом.

— Це й справді вельми відчайдушний і небезпечний різновид! — сказав доктор Баттіус, трохи прийшовши до тями й зітхнувши на всі груди. — Несамовита раса; важко визначити її належність до певного класу за узвичаєними ознаками.

Старий пильно озирнувся навкруги, щоб упевнитись, чи немає десь поблизу товаришів дикуна, а тоді, піднісши розтулену долоню — звичайний знак миру, — сміливо ступив уперед. Індіанець тим часом не виказував ніяких ознак тривоги. Він підпустив трапера зовсім близько, а його обличчя і постава виражали дивовижну гідність і безстрашність. Можливо, обережний воїн думав, що, зважаючи на різницю в озброєнні, йому легше буде впоратися з ворогами, коли вони підійдуть ближче.

Оскільки опис цього індіанця може дати певне уявлення про зовнішній зигляд цілого народу, то, мабуть, варто на деякий час затримати перебіг нашої оповіді й спробувати хоч трохи змалювати його читачеві. Коли б Олстон чи Гріноу[46] хоч ненадовго відвели свій погляд від зразків античного мистецтва і придивилися до цього скривдженого й приниженого народу, тоді таким невмілим художникам, як оце ми, небагато лишилося б роботи.

Цей індіанець, високий і ставний, напрочуд пропорційної будови, був справжнім утіленням воїнської доблесті. Скинувши машкару поспіхом зібраного листя, він став у всій поважності, гідності й, можна додати, грізності свого ремесла. Риси його обличчя були на диво шляхетні, нагадуючи римські, хоч було в ньому й таке, що свідчило про його походження від азіатських предків. Індіанець здавався ще грізнішим від того, що його шкіра із своєрідним відтінком, який уже сам надавав йому войовничого вигляду, була розмальована у бойові кольори. А втім він, ніби зневажаючи звичайні хитрощі свого народу, не спотворив обличчя дивними й страшними рубцями, якими часто-густо прикрашають себе діти лісів, аби зажити слави сміливців, — так пишаються своїми ранами наші цивілізованіші вусані-кавалеристи. Він задовольнився тим, що намалював широкі чорні смуги, які ще дужче підкреслювали його природну глянсовиту смаглявість. Голова його, за звичаєм, була виголена до самої маківки, на якій стирчав, мов виклик ворогам, пишний, густий лицарський чуб — так зване «скальпове пасмо». Підвіски, якими індіанці звичайно прикрашають вуха, були зняті — розвіднику вони могли заважати. Хоч стояла пізня осінь, на ньому майже нічого не було, крім легенької накидки з тонко вичиненої оленячої шкіри, прикрашеної гарними, хоч і простими малюнками, що зображали якісь славні подвиги. Накидка ця недбало звисала з плечей, ніби вдягнено її для краси, а не через турботу про холод, ганебну для мужчини. На ногах він носив яскраво-червоні суконні гамаші — єдине свідчення того, що він мав деякі стосунки з блідолицими торговцями. Але, ніби для того, щоб якось відшкодувати цю єдину поступку марноті, яка личить хіба що жінці, гамаші від зав'язок під колінами до мокасинів були оздоблені страшними торочками з людського волосся. Однією рукою він невимушено спирався на короткий лук з ліщини-гікорі, а другою притримував довгий тонкий спис із ясеновим ратищем. За спиною був сагайдак із шкури пуми, прикрашений хвостом цього ж таки звіра, а з шиї на шнурі, сплетеному з сухожиль, звисав шкіряний щит, вкритий химерними малюнками, що звеличували інші бойові діяння індіанця.

Коли трапер підійшов до воїна, він стояв у тій самій спокійній, гордовитій позі, не виявляючи ані видимого нетерпіння дізнатися, хто до нього наближається, ані найменшого наміру уникнути пильного огляду своєї особи. Тільки його очі, блискучіші й темніші, ніж в оленя, дивилися то на одного, то на іншого пришельця, не зупиняючись ні на кому.

— Мій брат далеко відійшов від свого селища? — запитав старий мовою пауні, роздивившись малювання й помітивши інші ознаки, по яких досвідчене око розпізнає в американських пустелях воїнів різних племен, як моряк розпізнає далеке вітрило.

— До міст Великих Ножів іще далі, — коротко відповів індіанець.

— Чому Вовк-пауні так далеко від розгалуження рідної річки і подорожує без коня по такій пустці?

— Чи можуть жінки й діти блідолицих жити без буйволячого м'яса? В моєму вігвамі голод.

— Мій брат надто молодий, щоб мати свій вігвам, — відказав трапер, твердо дивлячись у незворушне обличчя юного воїна. — Але він, я бачу, сміливий, і, безперечно, багато вождів пропонували йому своїх дочок у жони. Тільки, видно, він помилився, — вів далі старий, показуючи на стрілу, що її тримав індіанець у руці, якою спирався на лук, — і взяв з собою стріли з зазубленим вістрям — адже ними погано полювати на буйволів. Чи пауні люблять помучити дичину ранами, перш ніж убити її?

— Треба бути готовим до зустрічі з сіу. Їх не видно, але вони можуть ховатися під будь-яким кущем.

— Слова його — суща правда, — тихо сказав трапер по-англійському, — і сам він хлопець міцний і сміливий. Та надто вже молодий. Все-таки краще говорити з ним по-доброму: якщо дійде до бійки із скватером, то зайва рука на тому чи іншому боці може вирішити все. Ти бачиш, мої діти стомилися, — провадив він далі мовою прерій, показуючи на своїх товаришів, які вже підійшли ближче. — Ми хочемо зробити привал і попоїсти. Мій брат уважає це місце своїм?

— Гінці народу з Великої ріки переказують, що ваше плем'я домовилось із смагляволицими, які живуть за Солоною водою, і прерії тепер стали угіддями Довгих Ножів?

— Це правда — я теж чув таке від мисливців і звіроловів на Платті. Але мій народ уклав угоду з французами, а не з тими людьми, що заволоділи Мексікою.

— І воїни йдуть угору по Великій ріці подивитися, чи їх не ошукали?

— Почасти так; і я боюсь, що невдовзі слідом за ними прийдуть кляті зграї лісорубів, щоб сплюндрувати пущу, що так вільно розкинулась на західних берегах Міссісіпі, й тоді земля перетвориться на населену пустелю від берегів Великої ріки до підніжжя Скелястих гір; вона сповниться всіма людськими мерзотами й хитрощами, втративши красу та спокій, якими наділили її руки творця!

— А де ж були вожді Вовків-пауні, коли укладали цю угоду? — раптом запитав юний воїн, і його темне обличчя спалахнуло жорстоким гнівом. — Хіба можна продати народ, як боброву шкуру?

— Справедливо кажеш, дуже справедливо! І де були правда й чесність? Але так уже повелося на землі — хто сильний, той і правий; і що хоче сильний, те слабкий мусить визнавати справедливим. Якби законів Ваконди дотримували так само суворо, як законів Довгих Ножів, то ваші права на прерії були б такі самі непохитні, як право наймогутнішого вождя в поселеннях на дім, де він спить.

— Шкіра в подорожнього біла, — сказав молодий індіанець, виразно торкнувшись пальцем шорсткої, зморшкуватої руки трапера. — Чи не говорить його серце одне, а язик — інше?

— Ваконда білої людини має вуха, і вони в нього закриті для брехні. Подивись на мою голову — вона схожа на сосну, вкриту інеєм, і незабаром їй лежати в землі. То чи захочу я, щоб Великий Дух похмуро дивився на мене, коли я стану перед ним?

Пауні невимушено перекинув щит на плече і, поклавши руку на груди, схилив голову на знак поваги до траперової сивини; очі його поспокійнішали, а обличчя полагідніло, проте вираз його був, як і досі, пильний, ніби недовіра його лише поменшала, але зовсім не зникла. Коли таким чином між воїном прерії і трапером запанувало щось на кшталт дружби, старий узявся давати Полу настанови стосовно привалу. Інес і Еллен злізли з осла, і Мідлтон з бортником почали допомагати їм улаштовуватись, а трапер знову заговорив з індіанцем мовою пауні, час від часу переходячи на англійську, коли втручалися Пол чи Оубед. Між пауні й трапером точилося своєрідне змагання у спритності й хитрості: кожний прагнув вивідати наміри іншого, не виказуючи своєї зацікавленості. Як і слід було сподіватися, ніхто з них не досяг мети — так звичайно буває, коли боротьба ведеться між рівними супротивниками. Старий, використовуючи весь свій досвід і винахідливість, розпитував про життя племені Вовків: чи добрий був урожай, чи вистачить запасів на зиму і які у Вовків стосунки з сусідніми войовничими племенами, — але не одержав відповіді, що хоч трохи пояснила б йому, чому самітний воїн відійшов так далеко від свого селища. Індіанець домагався свого не менш винахідливо, але запитував з більшою гідністю і делікатністю. Він висловив свої міркування про торгівлю хутрами, поговорив про невдачі та успіхи білих мисливців, яких він зустрічав сам або про яких лише чув, і навіть натякнув на те, що, мовляв, народ «його великого батька» (так він обережно називав уряд Сполучених Штатів) потроху захоплює угіддя його племені. Однак інколи крізь стриманість воїна пробивалася дивна суміш зацікавленості, зневаги та обурення, і це свідчило, що чужинців, які зазіхали на права його народу, він знає більше з чуток. Це підтверджувалося ще й тим, як він роздивлявся білих жінок, і короткими, але виразними вигуками, що часом виривалися в нього.

Розмовляючи з трапером, він, вражений одухотвореною, ще напівдитячою вродою Інес, раз у раз поглядав на неї, ніби на якесь неземне чарівне створіння. Було зрозуміло — він уперше бачить одну з тих жінок, про котрих так часто розповідали старійшини племені, змальовуючи їх як найгарніше, що може уявити людина. На Еллен він дивився не так часто; а втім, у суворому й стриманому погляді воїна відбивалося почуття глибокої пошани чоловіка до жінки, коли очі його зупинялися на обличчі дівчини, позначеному зрілішою і, можливо, жвавішою, ніж у її подруги, красою. Однак звична стриманість і гордість воїна не дозволяли йому виказувати свій захват відверто, і тільки досвідчене око трапера могло його помітити. Старий надто добре знав звичаї індіанців і надто ясно усвідомлював, наскільки важливо правильно зрозуміти вдачу молодого воїна, і тому пильно стежив за кожною рисочкою його обличчя, за кожним його рухом. Тим часом сама Еллен, нічого не підозрюючи, клопоталась, як завжди ревно й ніжно, біля слабкої і нерішучої Інес, і на її щирому обличчі відбивалися то радість, то неспокій, бо ж думки про її сміливий вчинок вселяли в неї то надії, то сумніви — вагання, цілком природні для дівчини в її становищі.

Не так було з Полом. Здійснилися два його заповітні бажання — Еллен була з ним, і він узяв гору над Ішмаеловими синами, — тож тепер він виконував доручену йому роботу з таким легким серцем, ніби вже вів свою жадану наречену після урочистого шлюбного обряду, скріпленого мировим суддею, до свого затишного, безпечного дому. Він ішов слідом за кочовою родиною Бушів протягом усього довгого й виснажливого переходу, ховаючись удень, а вночі, як ми вже описували, користаючися кожною нагодою зустрітись зі своєю коханою, аж поки завдяки щасливому випадкові й особистій відвазі він досяг успіху саме тоді, коли втратив був усі надії. Тепер йому не страшні були ні відстань, ні труднощі. А все інше при його оптимістичній вдачі, рішучості й сміливості здавалося йому марницею. Так він відчував, і так, мабуть, воно й насправді було. Збивши набакир шапку й тихенько насвистуючи, він трощив чагарі, розчищаючи місце відпочинку для жінок, і час від часу закохано поглядав на метку Еллен, коли та пробігала мимо у своїх клопотах.

— Отже, плем'я Вовків-пауні та їхні сусіди конзи зарили в землю томагавк війни? — сказав трапер, повертаючись до розмови, якій не давав згаснути, хоч часом уривав її сам, щоб дати різні вказівки. (Читач, певне, пам'ятає, що з пауні він розмовляв його рідною мовою, а до своїх супутників мусив звертатися по-англійському.) — Вовки і світлошкірі індіанці знову друзі… Лікарю, либонь, доводилося читати про це плем'я, що про нього темним людям у поселеннях нашіптують багато різних побрехеньок. Кажуть, приміром, нібито в преріях живуть валлійці, котрі прийшли сюди за давніх-прадавніх часів, коли тому неспокійному чоловікові, який перший привів християн на ці землі, аби позбавити язичників їхньої спадщини, навіть і не снилося, що край, де сідає сонце, такий самий великий, як і той, де воно сходить. І начебто ті люди знають звичаї білих і розмовляють мовами білих, — і ще тисячі таких самих дурниць і вигадок.

— Чи я чув про це плем'я?! — вигукнув природознавець, впустивши з рук шмат в'яленого бізонячого м'яса, з яким він саме досить завзято розправлявся. — Та я був би безнадійним неуком, коли б часто і з великою втіхою не міркував про цю чудову теорію, яка до того ж блискуче підтверджує ті два аргументи, що їх я завжди вважав неспростовними, навіть неналежно від цього живого свідчення на їхню користь, а саме: що цей континент прилучився до цивілізації ще задовго до часів Колумба і що колір шкіри є наслідком клімату й умов життя, а не законом природи. Запитайте-но, шановний мисливцю, цього індіанського джентльмена, що він про це думає, — адже в нього самого шкіра лише ледь червонувата, і його міркування дадуть нам змогу, так би мовити, розглянути цю проблему з іншої точки зору.

— Ти думаєш, пауні читав книжки і вірить у друковані брехні, як ото міські нероби? — засміявшись, відповів старий. — А проте, чом би й не задовольнити цієї примхи: може, в цьому виявилися лікареві природні нахили, а їм опиратися не слід, хоч вони й можуть здаватися жалюгідними… Що думає мій брат? У всіх, кого він тут бачить, шкіра біла, а у воїнів-пауні — червона; тож чи не вважає він, що людина з часом змінюється і що сини несхожі зі своїми батьками?

Молодий воїн пильно й задумливо подивився на трапера, а потім, піднявши палець, гідно відповів:

— Ваконда поливає землю дощем із своїх хмар; коли він говорить, то здригаються гори; а вогонь, що спалює дерева, — то гнів його очей; але своїх дітей він створював турботливо й розважливо. І те, що він створив, ніколи не зміниться!

— Еге ж, лікарю, отак воно мусить бути за розумом природи, — сказав трапер, переклавши цю відповідь розчарованому природознавцеві. — Пауні — мудрий і великий народ, і в них є чимало благородних, правдивих переказів… Мисливці й трапери, з якими я інколи зустрічаюсь, розповідали мені про одного великого воїна з вашого народу.

— Моє плем'я — не жінки. Сміливець у моємі селищі — не дивина.

— Так, але той, про кого йдеться, перевершує всіх воїнів; ним міг би пишатися могутній колись, а тепер майже зниклий народ — делавари з пагорбів.

— Такий воїн повинен мати ім'я.

— Його називають Твердим Серцем за його стійкість і рішучість; і коли все, що я чув про нього, правда, то він заслужив це прізвисько.

Індіанець глянув на старого так, ніби хотів проникнути в глибину його нелукавої душі, й запитав:

— Блідолиций бачив вождя мого племені?

— Ніколи. Я тепер не той, яким був сорок років тому, коли війна та кровопролиття були моїм ремеслом і покликанням!

Його мову перепинив голосний крик непогамовного Пола, а через якусь хвилю з протилежного боку заростів з'явився і сам бортник, ведучи індіанського бойового коня.

— Оце так звірюга у червоношкірого! — галасував він, примушуючи коня йти різними алюрами. — Жоден бригадир в усьому Кентуккі не похвалиться таким гладким і статурним огирем! Та ще й сідло іспанське, наче в якогось там мексіканського вельможі! А грива, а хвіст — заплетені та вцяцьковані срібними намистинами; Еллен — і та не вбрала б гарніше свого блискучого волосся, збираючись на танці чи до сусідів лущити кукурудзу! Оце так конячка, га, старий трапере? Чи личить їй їсти з ясел дикуна?

— Спокійніше, хлопче, спокійніше. Вовки-пауні славляться своїми кіньми, отож у прерії часто можна зустріти воїна на такому скакуні, якого не побачиш під конгресменом у поселеннях. А втім, огир і справді хоч куди — тільки могутньому вождеві їздити на ньому! Ти маєш рацію, в цьому сідлі сидів колись поважний іспанський офіцер, і втратив він його разом із життям в одній із сутичок з пауні, які весь час воюють з південними провінціями. Присягаюсь, що цей юнак син якогось великого вождя; може, й самого Твердого Серця!

Молодий пауні не виказав ані нетерпіння, ані невдоволення, коли розмову так нечемно перервали; та коли він вирішив, що вже досить обговорювати достоїнства його коня, то спокійнісінько, наче людина, звикла до того, що її волю поважають, відібрав у Пола вуздечку і, закинувши її на шию коневі, скочив йому на спину так вправно, як це зробив би досвідчений берейтор. Тримався він дуже впевнено й гарно. Розкішно оздоблене й громіздке сідло призначалось, очевидно, не так для зручності, як для показності. І справді воно швидше заважало, ніж допомагало ногам, які, проте, й не шукали опори в стременах — пристосуванні, потрібному хіба що жінкам! Кінь, такий самий гарячий та дикий, як і вершник, одразу став дибки; і хоч рухам обох, може, бракувало. елегантності, що набувається внаслідок спеціального вишколу, зате в них відчувалася природна свобода і невимушеність. Свої чудові якості кінь, мабуть, завдячував арабським предкам, хоч і давнім у його родоводі, де були і мексіканський іноходець, і берберійський скакун, що на них їздили іспанці, і мавританський бойовий кінь. Добувши його в провінціях Центральної Америки, вершник навчився добре триматися в сідлі й сміливо правити конем — дві якості, що, поєднуючись, створюють найбезстрашнішого і, можливо, найвправнішого їздця у світі.

Заволодівши так несподівано своїм конем, пауні, однак, не поспішив геть. Відчуваючи себе вільніше й незалежніше після того, як підготував собі відступ, він спокійно гарцював, поглядаючи на всіх по черзі куди невимушеніше, ніж досі. Щоразу, коли індіанець під'їжджав до узлісся, проникливий трапер чекав, що він скористається з нагоди і втече; але молодий воїн одразу ж повертав коня і скакав назад то з швидкістю оленя, що втікає від погоні, то повільно й гідно. Бажаючи перевірити деякі свої здогади, щоб знати, як діяти далі, старий вирішив поновити перервану розмову і зробив рукою запрошувальний жест, який водночас свідчив про це його бажання і про мирні наміри. Цей порух не випав з уваги пильного індіанця, але він ще деякий час вагався, обдумуючи, певне, чи варто ризикувати, перш ніж під'їхав до загону, який значно переважав його в силі, й, отже, будь-якої хвилини міг позбавити волі, а то й життя. Коли ж він нарешті під'їхав так близько, що можна було почати розмову, його обличчя виражало погорду й недовіру.

— До селища Вовків далеко, — мовив він, показуючи рукою зовсім не туди, де, як добре знав трапер, жило це плем'я, — і дорога туди кручена. Що хоче сказати Великий Ніж?

— Атож, таки кручена, — пробурмотів старий по-англійському, — коли їхати так, як ти показуєш, але куди пряміша, ніж підступні задуми індіанця… Скажи мені, брате, чи вожді пауні люблять бачити в своїх оселях чужі обличчя?

Молодий воїн невимушено схилився над сідельною лукою і відповів:

— Хіба мій народ коли-небудь відмовлявся нагодувати пришельця?

— Якщо я приведу своїх дочок до порога Вовків, чи візьмуть їх ваші жінки за руки? Чи ваші воїни куритимуть люльку миру з моїми молодими друзями?

— Країна блідолицих лежить за їхніми спинами. Чому вони зайшли так далеко, аж у край, де сідає сонце? Може, вони збилися зі своєї стежки, чи ці жінки належать тим білим воїнам, що, як я чув, ідуть вгору по річці з бурхливою водою?

— Ні те, ні інше. Ті, що йдуть угору по Міссурі, — воїни мого великого батька, які виконують його доручення. А ми всього лише мирні подорожні. Білі люди й червоні люди — сусіди й прагнуть дружби. Хіба омаги не приходять до Вовків, коли томагавк зарито на стежці між двома народами?

— Омаги — бажані гості.

— А янктони і темнолиці тетони, що живуть у заломі річки з каламутною водою, — хіба вони не приходять до осель Вовків викурити люльку?

— Тетони брехуни! — вигукнув індіанець. — Вони вночі не насмілюються заплющити очей. Так, вони сплять, коли світить сонце. Дивись, — додав він, з жорстокою радістю показуючи на жахливі прикраси, що оздоблювали його гамаші, — їхніх скальпів так багато, що пауні їх топчуть! Хай сіу забираються звідси й живуть у снігових заметах, а буйволи й рівнини — для мужчин!

— Ага, ось тобі й весь секрет, — сказав трапер, звертаючись до Мідлтона, який уважно наслухав їхню розмову. — Оцей молодий індіанець вистежує сіу — погляньте лишень на вістря стріл і на його малювання; а очі… у червоношкірих все відбивається в очах, байдуже, чи то війна, чи мир… Тихше, Гекторе, тихше! Хіба тобі, песику, первина чути запах пауні? Спокійно, собачко, лежати!.. Мій брат правду каже. Сіу — злодії. Такої думки про них люди різних кольорів і племен, і вони правильно думають. Але люди з тієї країни, де сходить сонце, не сіу, і вони хочуть бути гостями Вовків.

— У мого брата сива голова, — відповів пауні, кинувши на трапера погляд, в якому дивно перемішалися і недовіра, і гордість, і розуміння; а потім додав, показуючи на схід: — І очі його багато всього бачили. Може він мені сказати, що там таке вдалині? Чи не буйвіл?

— Це більше схоже на хмару, яка визирає з-за пруга рівнини, а сонце освітлює її край. Це дим неба.

— Це гора на землі, а на її вершині — житла блідолицих! Тож нехай жінки мого брата омивають ноги серед людей однакового з ними кольору.

— У пауні зіркі очі, якщо він з такої відстані бачить блідолицих.

Індіанець повільно повернувся до співрозмовника і, трохи помовчавши, суворо запитав:

— Мій брат мисливець?

— На жаль, я всього-на-всього жалюгідний звіролов.

— Коли рівнина вкрита буйволами, він може їх бачити?

— Аякже, аякже, — угледіти бика, що біжить, легше, ніж його підстрелити.

— А коли птахи відлітають на південь і хмари аж чорніють від їхнього пера, він теж їх бачить?

— Авжеж, не так важко поцілити качку чи гусака, коли небо чорніє від мільйонів птахів.

— Коли падає сніг і вкриває житла Великих Ножів, чужоземець бачить у повітрі сніжинки?

— Очі в мене зараз не такі добрі, — трохи ображено відповів старий, — але був час, коли мені дали прізвисько за мій гострий зір.

— Так от, червоношкірі розпізнають Великих Ножів так само, легко, як ви, блідолиці, бачите буйволів, і перелітних птахів, і сніжинки. Ваші воїни вважають, що Володар Життя створив увесь світ білим. Вони помиляються. Вони бліді, і в усьому бачать своє власне обличчя. Годі! Пауні не сліпий, йому не треба довго роздивлятися, щоб побачити людей твого племені.

Раптом воїн замовк і схилив голову набік, ніби напружено щось наслухав. Потім, повернувши коня, він поскакав до найнижчого краю заростів і почав уважно вдивлятися в похмуру прерію; але не туди, де стояв загін, а в протилежний бік. Після цього вчинку, який здався усім дивним і незрозумілим, він повернувся, пильно подивився на Інес, поскакав назад, знов повернувся, — і так кілька разів, ніби в ньому точилася напружена боротьба суперечливих думок. Він натяг повід, стримуючи свого нетерплячого скакуна, і хотів був щось сказати, але знову схилив голову на груди, прислухаючись. Потім він із швидкістю оленя проскакав учвал на те місце, звідки оглядав прерію, покружляв там, ніби роздумуючи, куди податися далі, а тоді помчав уперед, наче птиця, що перед дальнім польотом кружляє отак над своїм гніздом. Якусь хвилю ще було видно, як вершник скаче до прерії, а ще за мить він зник за горбом.

Собаки, які вже давно непокоїлися, кинулись були слідом за індіанцем, але незабаром припинили погоню; вони посідали на землю і своїм звичаєм неголосно й жалібно завили, наче попереджаючи про небезпеку.