Прерія

РОЗДІЛ XII

Наступного ранку переселенці зібралися мовчазні, похмурі й стримані. Під час сніданку не чулося бурчання Естер, яким вона мала звичку присмачувати їжу, бо Оубедові ліки ще дурманили їй голову. Юнаків обсіли невеселі думи, викликані відсутністю старшого брата, а Ішмаел, насупивши брови, сердито поглядав на них, готовий протистояти будь-якому замахові на його владу. Скориставшись із загального настрою, Еллен та природознавець, її нічний спільник, непомітно сіли на свої звичайні місця серед дітей; ніхто їх ні в чому не запідозрив і не зробив ніяких ущипливих зауважень. Єдиним свідком їхньої пригоди було хіба те, що вчений раз у раз поглядав угору; але коли хто й завважив це, то, певне, розтлумачив як наукове спостереження небес; насправді ж Оубед крадькома стежив за коливанням запони, що прикривала вхід до самітного намету.

Нарешті скватер, не побачивши явних проявів очікуваного заколоту, вирішив сповістити всіх про свої наміри.

— Ейса дістане своє за таку поведінку! — сказав він. — Цілу ніч вештається у прерії, коли нам могли знадобитися його руки й рушниця в сутичці з сіу. Адже не міг він знати наперед, що цього не станеться!

— Побережи свою горлянку, чоловіче, — відказала його дружина, — побережи горлянку, кажу: може, тобі ще довго доведеться кликати сина, поки він відгукнеться!

— Авжеж, деякі чоловіки так побабіли, що дозволяють молодшим командувати старшими! Але тобі, Істер, уже треба знати, що в родині Ішмаела Буша такому не бувати.

— Еге ж, коли тобі непереливки, ти просто збиткуєшся над синами! Це я добре знаю, Ішмаеле! Через твою вдачу один син уже пішов від тебе — і саме тоді, коли він дуже потрібен.

— Батьку! — встряв Ебнер — збудження розворушило його мляву натуру, і він наважився на таку зухвалість. — Ми з хлопцями надумали вирушити на пошуки Ейси. Не подобається нам, що він заночував у прерії замість спати в таборі, — ми ж бо знаємо, що власна постіль йому більше до вподоби!

— Дурниці! — пробурмотів Ебірам. — Просто хлопець заполював оленя чи буйвола та й ліг коло нього, щоб вовки за ніч не зжерли здобичі. Незабаром ми його побачимо або почуємо, як він горлатиме, щоб йому допомогли притягти тушу.

— Такого ще не бувало, щоб мій син просив допомогти йому завдати на спину оленя чи розібрати буйвола, — відказала мати. — І чого це ти крутиш, Ебіраме? Сам учора після вечері казав, що тут никають індіанці, а тепер…

— Я! Ах, так! — вигукнув її брат, ніби поспішаючи виправити свою помилку. — Авжеж, казав-таки, і зараз повторю, і ви самі переконаєтеся, що так воно і є. Тетони десь тут неподалік, і якщо хлопець десь сховався, то, скажу прямо, йому неабияк пощастило.

— Мені здається, — промовив доктор Баттіус поважно і з гідністю, як звичайно говорить людина, висловлюючи те, що добре обміркувала, — мені здається (хоч я і мало обізнаний в ознаках і прикметах, за якими можна розпізнати ворожі наміри індіанців, надто на цих віддалених рівнинах, але, без марного гонору можу сказати, трохи розуміюся на таємницях природи), — так от, мені, зважаючи на мої скромні знання, здається, що коли виникають сумніви щодо якогось важливого питання, то найкраще — це спробувати з'ясувати їх.

— Вистачить з мене ваших лікарських напучень! — похмуро заявила Естер. — Здоровій родині не потрібні ваші виверти, чуєте? Ще вчора я почувалася зовсім добре, хіба що трохи понервувала, виховуючи дітей, а ви дали мені якусь гидоту, що повисла в мене на язику, наче фунтова гиря на крильці в колібрі!

— А чи не залишилося трохи тих ліків? — уїдливо запитав Ішмаел. — Видно, добряче зілля, коли змогло придавити язика старій Істер!

— Друже, — мовив учений, намагаючись порухом руки вгамувати розлючену жінку, — ліки не такі вже дійові — це засвідчує манера, в якій шановна місіс Буш висловлює своє обвинувачення. Але повернімось до Ейси. Є сумніви щодо його долі, є також пропозиція вирішити ці сумніви. Так от, у природничих науках найбажаніше — виявити істину; гадаю, це бажано і в даному випадку, де є у сімейній справі непевність, яку можна порівняти з вакуумом там, де, за законами фізики, мусить бути матерія, відчутна на дотик.

— Та ну його! — закричала Естер, побачивши, що всі уважно слухають природознавця, чи то погоджуючись із його пропозицією, чи то намагаючись втямити, про що йдеться. — В кожному його слові — те саме погане зілля!

— Доктор Баттіус хоче сказати, — скромно докинула Еллен, — якщо дехто з нас вважає, ніби Ейса в небезпеці, а інші думають навпаки, то можна було б усією родиною пошукати його годину чи дві.

— Справді? — перепитала жінка. — Тоді доктор Баттіус мудріший, ніж я сподівалась! Вона має рацію, Ішмаеле: треба зробити так, як каже дівчина. Я сама візьму рушницю, і горе тому червоношкірому, що потрапить мені на очі! Мені не вперше спускати курок, еге ж, і я не раз чула, як репетує індіанець!

Завзяття Естер передалося її синам і надихнуло їх, наче бойовий клич. Вони разом схопилися зі своїх місць, оголосивши, що готові йти за своєю сміливою матір'ю. Ішмаел розважливо скорився пориву, якому не міг опиратися, і через пять хвилин жінка з'явилася з рушницею на плечі, щоб очолити тих, хто зголосився вирушити з нею.

— Хто хоче, хай зостається з дітьми, — сказала вона, — а ті, в кого мужнє серце, хай ідуть за мною!

— Ебіраме, не годиться залишати без догляду наше житло, — прошепотів Ішмаел, глянувши вгору.

Той, до кого були звернені ці слова, здригнувся й відповів з гарячковою поспішністю:

— От я й охоронятиму табір.

Кілька голосів хором запротестували — мовляв, він потрібен у прерії, щоб показати місця, де бачив сліди ворогів, — а його сварлива сестра зневажливо заявила, що такі слова не личать хороброму мужчині.

Ебірам неохоче скорився.

Тоді Ішмаел віддав нові розпорядження стосовно оборони табору, бо кожний розумів, що від цього залежать їхні безпека і спокій.

Посаду коменданта укріплення він запропонував докторові Баттіусу, але той рішуче і навіть спогорда відмовився від цієї сумнівної честі, обмінявшись з Еллен виразними поглядами. Скватер знайшов вихід, призначивши старшою Еллен; але, надаючи їй такі високі повноваження, не поскупився на вказівки й остороги. Коли цю справу було залагоджено, юнаки заходилися готувати оборонні засоби й сигнали тривоги відповідно до сил і складу залоги. На верхній прискалок натягали каміння, склавши купами на самому краю таким чином, щоб Еллен та її слабосилі помічники могли скидати його, коли виникне потреба, на голови нападників, які, аби дістатися до вершини, неодмінно мусили пройти важким, тісним проходом, що про нього ми часто згадували. На додаток до цієї природної перешкоди ще й зміцнили рогатки, зробивши їх майже непрохідними. Заготували також камінці, жбурляти які могли навіть малі діти, — це була дуже небезпечна зброя, коли зважити на висоту бескиду. На самій верхівці скелі наклали купу сухого листя й трісок для сигнального вогнища, і тепер навіть прискіпливий скватер визнав, що фортеця може з честю витримати облогу.

Впевнившись, що бескид достатньо укріплено, загін, призначений, так би мовити, для вилазки, вирушив у тривожну путь. Естер вела перед. З рушницею, в нанівчоловічому одязі, вона цілком відповідала ролі ватажка химерно вбраних жителів пограниччя, які гуртом ішли за нею.

— Ну, Ебіраме, — вигукнула войовнича жінка — голос її звучав грубо й хрипко від надмірного крику, — ну, Ебіраме, опусти ніс до землі та біжи; доведи, що ти гончак доброї породи і що тебе недарма навчали! Ти ж бачив відбитки індіанського мокасина, то хай інші побачать. Іди, йди вперед, кажу тобі, й веди нас як слід!

Ебірам, який, здавалося, побоювався владної сестри, скорився, але з таким очевидним небажанням, що навіть неуважливі й мляві скватерові сини глузливо заусміхалися. Сам Ішмаел ішов серед своїх дужих синів з виглядом людини, яка мало чого сподівається від пошуку і байдужа до його наслідків. Отак вони простували, поки їхнє укріплення перетворилося на туманну цятку на небокраї. Досі вони йшли доволі швидко і мовчки, бо в міру того, як один горб змінювався іншим, а жодна жива істота не порушувала одноманітності краєвиду, навіть Естер тримала язика на припоні, охоплена тривогою, що дедалі росла. Але ось Ішмаел став, скинув рушницю з плеча і, поставивши її прикладом на землю, сказав:

— Годі. Тут повно буйволячих та оленячих слідів, але де ж сліди індіанців, Ебіраме?

— Трохи далі, — відповів той, показуючи рукою на захід. — Тут я натрапив на оленячий слід, а сліди індіанців я побачив уже після того, як убив оленя.

— Еге ж, ти чисто зробив свою роботу, приятелю, — глузливо докинув скватер, кивнувши на заляпану кров'ю одіж родича, а потім з переможним виглядом показавши свою. — Я перерізав горлянки двом прудким оленицям та брикливому оленяті, але на мені жодної плямки. А ти, вайло, завдаєш стільки клопоту Істер і малим дівчаткам, ніби працюєш різником! Ходімо, сини, вистачить із нас. Я вже не хлопчик і надивився різних слідів на пограниччі; так от, відколи пройшов останній дощ, тут не було жодного індіанця. Йдіть за мною, я приведу вас туди, де ми хоч буйвола здобудемо за наші труди.

— Ні, йдіть за мною! — крикнула Естер, безстрашно ступивши вперед. — Сьогодні я вас веду, і ви підете за мною. Хто, крім матері, може очолити пошуки її сина?

Ішмаел, поблажливо усміхнувшись, із жалем подивився на свою незгідливу подругу. Побачивши, що вона вже вибрала дорогу — не туди, куди показував Ебірам, але й не туди, куди він сам збирався повернути, — і не бажаючи саме тепер надто туго натягувати віжки, Ішмаел скорився волі дружини. Але тут доктор Баттіус, який досі мовчки й задумано йшов за жінкою, раптом подав свій слабкий голос на знак протесту.

— Я підтримую вашого супутника життя, шановна й ласкава місіс Буш, — мовив він, — вважаючи, що ignis fatuus[42] уяви обманув Ебірама, і всі ті ознаки або симптоми, про які він нам казав, йому просто приверзлися.

— Сам ти симптом! — урвала його буркотуха. — Тепер не час для всяких там учених слів, і тут не місце робити привал і ковтати ліки. Якщо в тебе підломлюються ноги, то так і скажи по-людськи, сідай серед прерії, як скульгавілий собака, і відпочивай скільки влізе.

— Поділяю вашу думку, — спокійнісінько відповів природолюб і, зрозумівши глузливу пораду Естер буквально, незворушно сів біля куща якогось місцевого різновиду й негайно почав його досліджувати, щоб наука не втратила нічого з того, що їй належить знати. — Як бачите, я віддаю належне вашій чудовій пораді, місіс Естер, а ви йдіть на пошуки свого чада. Я ж залишаюсь тут заради вищої мети — проникнення в тайнощі природи.

Естер засміялась у відповідь — глухо, неприродно й зневажливо, і кожний з її дужих синів, проминаючи заглибленого у свої думки натураліста, скористався з нагоди показати йому свою зневагу, спогорда посміхнувшись. Через кілька хвилин усі, піднявшись на черговий горб, сховалися за його круглою вершиною, а доктор Баттіус залишився на самоті і провадив далі свої плідні дослідження.

Минуло ще півгодини. Естер ішла вперед, як і досі, продовжуючи вже марні, либонь, пошуки. Але тепер вона зупинялася частіше і дедалі непевніше поглядала навкруги, коли це раптом в улоговині почувся тупіт, і через якусь хвилю на схил вибіг олень і промчав просто перед їхніми очима туди, де сидів природознавець. Тварина з'явилась надто раптово й і непередбачено, а що рельєф місцевості сприяв утечі, то перш ніж хтось із лісовиків устиг звести рушницю, олень уже був недосяжний для кулі.

— Тепер чекаймо вовка! — крикнув Ебнер і аж головою похитав з досади, що на якусь мить забарився. — Вовча шкура — теж непогана штука, надто зимової ночі! Еге, ось і він, голодний чортяка!

— Стій! — вигукнув Ішмаел, підбивши знизу рушницю, яку вже був наставив його надто ревний син. — Це не вовк, а собака, до того ж доброї породи. Еге, та тут ще один собака, — значить, десь неподалік мисливці!

Не встиг він договорити, як двоє гончаків, намагаючись у благородному пориві обігнати один одного, великими стрибками промчали повз них услід оленеві. Один собака був зовсім старий — здавалося, його сили підтримував лише дух змагання; другий, ще цуценя, навіть у гарячій гонитві не втратив грайливості. Обидва бігли рівними й дужими стрибками, високо підвівши носи, як то роблять тварини з гострим і чутливим нюхом. Вони промчали мимо і за якусь хвилю побачили б оленя й кинулися на нього, вишкіривши зуби, коли б молодий пес раптом не відскочив убік, здивовано дзявкнувши. Старий собака теж зупинився, знесилений, важко дихаючи, повернувся туди, де його товариш швидко й наче безглуздо кружляв на місці й уривчасто гавкав. Але коли підбіг старий гончак, молодий пес сів і, високо задерши морду, завив голосно, протягло й жалібно.

— Мабуть, якийсь дуже міцний запах, — сказав Ебнер, що зачаровано, як і решта сім'ї, спостерігав за собаками, — коли він збив зі сліду таких собак!

— Та вбити їх! — крикнув Ебірам. — Присягаюсь, я впізнав старого пса — це ж собака трапера, а він наш запеклий ворог!

Висловивши цю лиху пропозицію, брат Естер, однак, сам не поспішав її виконувати. Подив, що охопив подорожніх, відбившись на їхніх зачудованих обличчях, був виразно помітний і в його порожньому, блудливому погляді. Ніхто не відгукнувся на його жорстокий заклик, і собак, які підкорилися своєму таємничому інстинктові, не зачіпали, але й не заохочували.

Довго панувала тиша; нарешті скватер, згадавши про свою батьківську владу, вирішив повернути собі право розпоряджатися своїми синами.

— Ходімо, хлопці, ходімо — хай собаки виють, коли їм так хочеться! — байдужісінько проказав Ішмаел. — Я ніколи не вб'ю тварини лише через те, що її господар оселився надто близько до мого порубу. Ходімо, хлопці, ходімо; у нас досить своєї роботи, отож нема чого шастати по прерії та втручатися в сусідові справи.

— Нікуди ви не підете! — закричала Естер голосом віщунки. — Кажу вам — нікуди ви не підете, діти. Це якийсь знак, якась засторога! І я, жінка й мати, хочу знати правду!

Промовивши це, збуджена скватерова дружина махнула рушницею з шаленством, що справило на присутніх неабияке враження, і попростувала до собак, які залишалися на тому ж місці, сповнюючи повітря протяглим, тужливим виттям. Усі рушили слідом за жінкою: хто — через свою байдужість, а хто — скорившись її волі, але більшою чи меншою мірою схвильовані незвичністю того, що діялось.

— Скажіть мені, Ебнере, Ебіраме, Ішмаеле, — закричала жінка, зупинившись там, де земля була втоптана й полита кров'ю, — скажіть мені, ви, мисливці, — яка тварина загинула тут?.. Кажіть!.. Ви мужчини, ви знаєте на рівнинах усі прикмети, отож кажіть, що це — кров вовка? Чи кров пуми?

— Це кров буйвола, благородного й могутнього! — відповів скватер, спокійно дивлячись на криваві плями, що так схвилювали його дружину. — Ось вибоїни в землі, він зробив їх копитами в передсмертних корчах, а он там він зорав грунт рогами. Так, то був надзвичайно дужий і відважний буйвіл!

— А хто ж убив його? — правила своєї Естер. — І де тельбухи, чоловіче? Вовки?.. Але вони не зжерли б шкури!.. Скажіть мені, ви, мужчини й мисливці, чи справді це кров тварини?

— Тварина, певне, отам, за пагорком, — сказав Ебнер, який пройшов трохи далі. — Еге ж! Там вона, у вільшині на мочарі. Дивіться, оно скільки стерв'ятників кружляє над тим місцем!

— Тварина ще не здохла, — зауважив скватер, — а то канюки вже сиділи б на своїй здобичі! Судячи з поведінки собак, це мусить бути хижий звір. Може, сірий ведмідь, що прийшов сюди з верхніх водоспадів? Кажуть, вони дуже живучі!

— Ходімо назад, — сказав Ебірам. — Нападати на хижака — марна й небезпечна справа. Подумай сам, Ішмаеле, — ризик великий, а зиску — анітрохи!

Молодики осміхнулися, почувши новий доказ усім відомої легкодухості їхнього дядька. Старший з них не посоромився навіть відверто висловити свою зневагу, сказавши напрямки:

— Можна було б посадити його в клітку разом із тим звіром, якого ми веземо, ото б і мали зиск, повернувшись до поселень, — показували б їх у Кентуккі роззявам біля судів та в'язниць!

Грізний погляд і насуплені брови батька змусили юнака прикусити язик. Обмінявшися з братами зухвалими поглядами, він усе ж промовчав. Нехтуючи застереження Ебірама, всі рушили вперед, та незабаром зупинилися за кілька кроків од переплетених заростів вільшини.

Картина, яку вони побачили, була настільки дивовижна й дика, що вразила б не лише таких темних людей, як скватер і його дружина, а й людину освіченішу, здатну протистояти забобонним страхам. Небо, як звичайно о цій порі року, вкривали похмурі, швидкі хмари, а під ними нескінченними зграями летіли водоплавні птахи, які знову вирушили у важку й довгу путь до далеких південних вод. Знявся вітер; він то мчав над землею поривами, такими сильними, що мало не валили з ніг, то, завихрюючись, здіймався вгору й гасав там за хмарами, кружляв і громадив одну на одну їхні чорні, кошлаті гриви в жахливому, але величному безладді. А над вільшиною, як і раніш, кружляли зграї хижих птахів, важкими крильми розтинаючи повітря над одним і тим же місцем; вони боролися з поривами вітру, а потім, шугнувши ввись, знову вперто кидалися вниз і зависали над заростями, злякано скрикуючи, ніби їхній зір чи інстинкт підказував їм, що не настала ще година їхнього бенкету.

Ішмаел, його дружина й діти, зібравшись разом, стояли кілька хвилин у мертвій мовчанці й споглядали це видовище, охоплені подивом і трепетом. Нарешті голос Естер порушив чари, нагадавши, що вони мусять розв'язати свої сумніви сміливо, як личить мужчинам, а не стояти й по-дурному видивлятися.

— Покличте собак! — сказала вона. — Покличте цих гончаків і пустіть їх у зарості; якщо ви не втратили тієї мужності, якою я вас обдарувала, народжуючи на світ, то дасте ради всім лютим ведмедям на захід від Великої ріки, я це знаю! Покличте собак, кажу вам, — гей, Іноку, Ебнере, Габріелю! Чи ви поглухли з подиву?

Один з молодиків послухався і, насилу відігнавши собак від того місця, де вони й досі кружляли, підвів їх до вільшини.

— Пускай їх туди, сину! Пускай! — вела далі жінка. — А ви, Ішмаеле та Ебіраме, коли там буде щось лихе чи небезпечне, покажіть, як вправляються з рушницею жителі пограниччя. Коли ж вам не вистачить духу, то я вас осоромлю на очах у дітей!

Юнаки, що притримували собак на ремінцях, відпустили їх і стали нацьковувати. Але старого собаку, здавалося, щось здержувало, чи, може, він був надто досвідчений, щоб діяти необачно. За кілька кроків од заростів він раптом зупинився і затремтів усім тілом, наче йому несила було йти ані вперед, ані назад. Дарма що молодики підбадьорливо покрикували, він лише тихо й жалібно скавучав. Так само спочатку повівся й молодий пес, але цей був гарячіший і менш досвідчений, тож незабаром, зробивши два чи три стрибки, він кинувся у зарості. Почулося тривожне, перелякане виття, а тоді пес вихопився з вільшини і почав, як і доти, швидко й збентежено крутитися на місці.

— Чи є серед моїх дітей хоч один справжній мужчина? — запитала Естер. — Дайте-но мені добру рушницю замість цього дитячого дробовика, і я покажу вам, на що здатна хоробра жителька пограниччя!

— Стій, мамо! — вигукнули разом Ебнер та Інок. — Якщо тобі вже заманулося побачити звіра, то зараз ми його виженемо!

Навіть у важливіших випадках навряд чи юнакам доводилося вимовляти стільки слів за один раз, але, зв'язавши себе обіцянкою, вони не збиралися відступати. Дбайливо перевіривши рушниці, вони твердою ходою подалися до кущів. Не такі міцні нерви, як у молодих жителів пограниччя, певне, здригнулися б перед невідомою небезпекою. Що далі вони просувалися, то пронизливіше й жалібніше вили собаки. Грифи й канюки літали зовсім низько, мало не торкаючись кущів своїми важкими крильми, а вітер із свистом мчав по голих преріях, наче духи повітря спустилися вниз, щоб подивитися, чим це все закінчиться.

На якусь мить безстрашній Естер перехопило подих і кров відринула від обличчя, коли вона побачила, як її сини розсунули переплетені гілки й щезли в гущавині. Запала глибока й непорушна тиша. Раптом швидко один за одним пролунали два голосні, пронизливі крики, а потім знов запанувало ще страшніше безгоміння.

— Назад, діти, назад! — закричала Естер — материнські почуття взяли гору над усім іншим.

Але тут-таки вона замовкла, заціпенівши від жаху, бо тієї ж миті кущі знов розсунулись і обидва відчайдухи вийшли, майже непритомні, й поклали до її ніг заклякле, нерухоме тіло Ейси, на блідому обличчі якого лежала печать насильницької смерті.

Собаки востаннє протягло завили і, разом схопившися з місця, побігли по оленячому сліду, що його недавно покинули, й щезли вдалині. Птахи, кружляючи, знялися в небеса, сповнюючи повітря скаргами, що їх позбавили здобичі: страшна й відворотна, вона ще зберегла в собі надто багато людського, щоб стати жертвою їхньої огидної ненажерливості.