Прерія

РОЗДІЛ X

Відомо, що задовго до того, як неосяжні простори Луїзіани змінили своїх господарів удруге і, сподіватимемося, востаннє, незахищені землі її часто-густо зазнавали вторгнень білих шукачів пригод. Напівдикі мисливці з Канади, такі самі, хіба що трохи освіченіші, жителі Штатів, ще й метиси, тобто напівбілі-напівіндіанці, які зараховували себе до білих, жили, загубившись серед різних індіанських племен, чи ледве перебивалися, самітні, на угіддях бобрів та бізонів — буйволів[37] по-місцевому.

Отже, зустріч з незнайомцем на безконечних рівнинах Заходу не була чимось незвичайним. Жителі пограниччя довідувалися про появу сусіди за якимись особливими ознаками, що на них не зважило б недосвідчене око, і, згідно зі своєю вдачею та інтересами, шукали чи уникали зустрічі. Звичайно такі зустрічі закінчувалися мирно, оскільки білі мали спільного ворога — споконвічних і, очевидно, законніших господарів країни; але бували випадки, коли заздрість і жадоба призводили до насильства й жорстокого віроломства. Саме тому мисливці, зустрівшись в Американській пустелі (як ми іноді вважаємо зручним називати цей край), ставились один до одного обережно й підозріливо, наче кораблі в морі, що кишить піратами: жоден не хоче виявити своєї слабкості, виказавши недовіру, й водночас не бажає зробити першого дружнього кроку, щоб не утруднити собі відступу.

Приблизно так виглядала і ця зустріч. Незнайомець обачно підходив, уважно стежачи за кожним рухом товариства і з обережності вповільнюючи ходу. А Пол стояв, бавлячись замком своєї рушниці, гордість не дозволяла йому дати незнайомцеві привід подумати, що вони втрьох можуть злякатися одного, а розсудливість вимагала вдатися до звичайних запобіжних заходів. Головною причиною різного ставлення господарів бенкету до двох своїх гостей була різниця в їхній зовнішності.

Якщо природознавець здавався цілком мирним і неуважливим диваком, то новоприбулий виглядав людиною дужою, й по його поставі й ході неважко було вгадати в ньому військового.

На голові в нього був синій суконний кашкет, з якого звисала заяложена золота китичка; кашкет майже тонув у кучмі кучерявого, чорного, як смола, волосся. Шию недбало огортав чорний шовковий шарф. Одягнений незнайомець був у темно-зелений каптан з жовтими торочками й позументом — такий одяг іноді можна було бачити на солдатах прикордонних військ. З-під каптана виднів комір і одвороти куртки з такого самого синього сукна, як і кашкет. На ногах були гамаші з оленячої шкіри і звичайні індіанські мокасини. За червоним шовковим плетеним поясом стирчав грізний прямий кинджал з розкішною оздобою, а з другого пояса, точніше, ременя з сириці, звисали два маленьких пістолети в зручних кобурах. На плечі в нього була коротка, важка рушниця військового зразка; торбина для куль і пороховий ріг висіли на своєму звичайному місці, з обох боків. На спині він ніс ранець з літерами, що через них уряд Сполучених Штатів дістав жартівливе прізвисько «дядько Сем»[38].

— Я не ворог, — мовив незнайомець, який, певне, надто звик до зброї, щоб злякатися сміховинної войовничої пози доктора Баттіуса, якої той вважав за потрібне прибрати. — Я прийшов як друг. Моя мета і мої наміри не перешкодять вашим.

— Послухай, приятелю, — різко сказав Пол Говер. — Чи ти зможеш вистежити бджолу від цієї відкритої місцини до лісу миль за двадцять звідси, а то й далі?

— Бджола — це такий птах, якого мені ще не доводилося ловити, — засміявся незнайомець, — хоч я колись був, певною мірою, птахоловом.

— Так я і подумав! — вигукнув Пол і простяг йому руку дружньо й невимушено, як це властиво жителям американського пограниччя. — Твою руку! Коли тебе не цікавить мед, ділити нам нема чого. А тепер, якщо в твоєму шлунку знайдеться трохи вільного місця і якщо ти вмієш смакувати краплиною роси, коли вона падає тобі просто в рот, то ось перед тобою ласий шматок. Призволяйся, приятелю, — спробуй тільки сказати, що це не найсмачніший твій обід відтоді, як… Стривай, ти давно з поселень?

— Уже багато тижнів і, боюсь, мине ще стільки ж, поки зможу повернутись. В усякому разі, я охоче пристану на зашу пропозицію, бо пісникую з учорашнього дня; а я знаю, який смачний бізонячий горб, отож не відмовлюсь від такої їжі.

— Ага, ти куштував цю страву! Виходить, ти раніше за мене оцінив її, але я, сподіваюсь, наздогнав тебе. Я був би найщасливішим чоловіком від Кентуккі до Скелястих гір, коли б мав затишну хатину десь поблизу старого лісу, повного дуплистих дерев, та щодня на обід отакий-о горб, та оберемок свіжої соломи для вуликів, та крихітку Ел…

— Крихітку чого? — запитав незнайомець, потішений товариськістю й відвертістю бортника.

— Чогось такого, що я колись матиму і що нікого не обходить, — відрізав Пол, поправив кремінь своєї рушниці й почав безтурботно насвистувати мелодію, добре знану на берегах Міссісіпі.

Поки точилася ця розмова, незнайомець, який влаштувався біля бізонячого горба, встиг зробити серйозний наскок на те, що від нього лишилося. А доктор Баттіус спостерігав за його діяльністю з ревнощами куди більшими, ніж привітність, що її виявив Пол. Але неспокій, чи, швидше, побоювання природознавця було викликане зовсім іншими причинами, аніж довір'я бортника. Його вразило, що незнайомець ужив правильну, не перекручену назву тварини, м'ясо якої він їв; оскільки ж учений мало не перший скористався тим, що вникли перешкоди, які Іспанія чинила всім дослідникам її трансатлантичних володінь, незалежно від того, спонукали їх меркантильні інтереси чи, як-от його, похвальні наукові цілі, то в нього вистачило глузду зрозуміти: ті самі причини, що через них він вирушив у цю подорож, могли б наштовхнути на таку думку і якогось іншого дослідника природи. Отже, йому загрожувала тривожна перспектива суперництва, внаслідок якого він міг утратити принаймні половину справедливої винагороди за свої виснажливі труди. Коли взяти до уваги ці переживання Оубеда, то зовсім не дивно, що його природна лагідність поступилася пильності, й він почав ревно стежити за незнайомцем, сподіваючись розпізнати його підступні наміри.

— А й справді чудова страва! — зауважив, нічого не підозрюючи, молодий незнайомець, якого, безперечно, можна було назвати й гарним. — Або голод надав цьому м'ясу особливого смаку, або ж бізон посідає перше місце в родині биків!

— Природознавці, сер, схильні, коли вже вдаються до просторіччя, іменувати цей рід за коровою, — мовив доктор Баттіус, якого мучили підозри, і він кашлянув, щоб прочистити горло перед новою розмовою, наче ото дуелянт обмацує вістря рапіри, перш ніж устромити її в груди супротивникові. — Ця мовна фігура досконаліша, адже «bos» — по-латині «віл» — нездатен продовжувати своє плем'я: але «bos» у широкому значенні можна застосовувати і до «vacca» — корови, а це куди благородніша тварина.

Природознавець висловив свою думку тоном, який свідчив про його готовність розпочати суперечку, бо він не сумнівався, що незнайомець дотримується інших поглядів, і тепер очікував відповіді суперника, аби завдати йому ще дошкульнішого удару. Але молодий пришелець визнав за краще налягти на добре частування, до якого його так вчасно припросили, а не встрявати в обговорення цієї чи якої іншої заплутаної проблеми, що могла б дати поборникам науки привід для розумового поєдинку.

— Цілком вірогідно, що ви праві, сер, — відповів він з прикрою байдужістю до важливості точки зору, якою він так легко поступався. — Так, ваша правда, слово «vacca» тут доречніше.

— Даруйте, сер, але ви помилково тлумачите мої слова, якщо думаєте, ніби я огулом, без огляду на їхні характерні особливості, зараховую Bubulus Americanus до роду vacca, бо, як вам відомо, сер… чи, може, я мушу називати вас доктором? Ви, певне, маєте медицинський диплом?

— Ви робите мені честь, якої я не заслужив, — перепинив його незнайомець.

— Отже, студент?.. Чи, може, ви маєте вчений ступінь з якоїсь іншої науки — скажімо, з гуманітарної галузі?

— Запевняю вас, це не так.

— Але ж не могли ви, юначе, присвятити себе цій важливій, — я б сказав, цій небезпечній, — справі, не підготувавшись як слід! Не маючи документа, що посвідчує ваше право це робити і стояти на рівній нозі з своїми колегами, що працюють заради тієї самої благородної цілі!

— Я не розумію, на якій підставі чи з якою метою ви втручаєтеся в мої справи! — вигукнув юнак, почервонівши, і схопився на рівні, що свідчило, як мало його обходить голод, коли йдеться про питання, близьке його серцю. — І вашої мови я теж не розумію, сер. А те, що стосовно до інших можна назвати «благородною ціллю», для мене — мій найвищий обов'язок, і я дивуюсь, навіщо мені якийсь документ і чому я повинен його комусь показувати!

— Так заведено, щоб мати документ, — поважно відповів учений. — І у відповідних випадках годиться показувати його, щоб у споріднених і дружніх умів не виникло негідних припущень, і щоб вони, не вдаючись до, так би мовити, елементарних міркувань, одразу могли почати обговорення тих питань, які є desiderata, тобто бажаними, для обох сторін.

— Якась дивна вимога! — пробурмотів юнак, насупившись і поглядаючи на всіх по черзі, ніби намагався визначити, що то за люди перед ним і наскільки вони дужі. Потім він витяг із-за пазухи маленьку скриньку і, з гідністю простягши її докторові, мовив: — Це вам засвідчить, що я маю певне прано подорожувати краєм, який тепер належить Американським Штатам.

— Ану, що тут? — вигукнув природознавець, розгортаючи великий пергамент. — Як, підпис філософа Джефферсона![39] Державна печать! Другий підпис — військового міністра! Он як! Свідоцтво про присвоєння Дунканові Ункасу Мідлтону звання капітана артилерії.

— Кому, кому? — втрутився трапер, який протягом усієї розмови сидів, жадібно вдивляючись у кожну рису обличчя незнайомця. — Як його ім'я? Ти сказав — Ункас? Ункас!.. Я правильно почув — Ункас?

— Так мене звуть, — трохи зверхньо відповів юнак. — Це ім'я індіанського вождя; мій дядько і я з гордістю носимо його, вшановуючи пам'ять воїна, який зробив нашій родині велику послугу під час давніх війн.

— Ункас! Ти кажеш — Ункас! — повторив трапер і, підійшовши до зачудованого юнака, відкинув з його чола чорні кучері; той навіть і не спробував опиратися. — Гай-гай! Очі мої старі й не такі зіркі, як тоді, коли я сам був воїном, але я впізнаю риси батька в синовому обличчі! Я це зрозумів одразу, як тільки він підійшов, але так багато усього проминуло відтоді перед моїм слабким зором, що я не міг пригадати, де я зустрічав людину, схожу на нього! Скажи мені, хлопче, як звали твого батька?

— Він був офіцером Сполучених Штатів під час війни аа незалежність; прізвище у нього, зрозуміло, було таке саме, як і в мене; а брата моєї матері звали Дункан Ункас Гейворд.

— Знов Ункас! Знов Ункас! — відгукнувся старий, тремтячи від хвилювання. — А його батька?

— Так само, тільки без імені індіанського вождя, який саме йому і моїй матері зробив ту послугу, що я про неї згадував.

— Я так і знав! Я так і знав! — вигукнув старий. Голос йому тремтів, а суворе обличчя посіпувалося, ніби ці імена збудили в ньому давно поснулі почуття, пов'язані з подіями минулих літ. — Я так і знав! Син чи внук, байдуже, — одна кров, одне обличчя! Скажи, той, кого звуть Дунканом, без «Ункаса»… він ще живий?

Юнак печально похитав головою.

— Він помер від старості, всіма шанований. Його любили, він був щасливий і дарував щастя іншим!

— Від старості! — повторив трапер, подивившись на свої худі, але ще мускулясті руки. — Авжеж, він жив у поселеннях і був мудрий по-їхньому… Але ти часто бачив його; чи не чув ти від нього про Ункаса, про пущу?

— Чув, і не раз! Він був тоді королівським офіцером; проте, коли почалася війна між Англією та її колоніями, мій дід не забув, де народився і, відмовившись від титулів, залишився вірним своїй країні. Він був на боці тих, хто бився за свободу.

— Він зробив мудро, а головне — послухався голосу крові! Підійди, сядь біля мене, хлопче, і розкажи мені, про що говорив твій дід, коли подумки блукав серед пущі.

Юнак усміхнувся, здивований не стільки наполегливістю, скільки зацікавленістю старого; однак, переконавшись, що ніхто не має ворожих намірів проти нього, підкорився, не вагаючись.

— Викладай траперові все по порядку і з подробицями, — сказав Пол, спокійнісінько влаштовуючись біля капітана з другого боку. — Старі полюбляють смакувати спогадами про давні дні, та і я не від того, щоб послухати.

Мідлтон знов усміхнувся, на цей раз, либонь, трохи насмішкувато. Однак, лагідно поглянувши на трапера, він почав:

— Це довга оповідь, та ще й досить сумна. Доведеться розповідати про кровопролиття, про жорстокість індіанців у війнах та про інші жахи.

— Давай, приятелю, кажи все, як воно було, — правив своєї Пол. — Ми в Кентуккі звикли до таких речей і, скажу тобі, будь-яка оповідь виграє, коли в ній є два чи три скальпи!

— Так він розповідав тобі про Ункаса, еге ж? — повторював старий, байдужий до слів бортника, наче то був надокучливий акомпанемент. — Що ж він думав, що казав про того молодого індіанця там, у своєму затишному будинку, оточений усіма вигодами міського життя?

— Я певен, що то були такі самі розмови, які б він вів у пущі зі своїм другом.

— Отож він називав дикуна своїм другом? Бідного, голого, розмальованого дикуна? Він не гребував назвати своїм другом індіанця?

— Він навіть пишався тією дружбою! І, як вам уже відомо, назвав його ім'ям свого первістка; тепер, мабуть, воно переходитиме з покоління в покоління.

— Молодець! Він учинив як справжній мужчина і християнин. А чи розповідав він, що делавар був дуже прудкий, чи згадував він про це?

— Авжеж, казав, що той був прудкий, як антилопа! Він часто називав індіанця Прудконогим Оленем — це прізвисько Ункас дістав од своїх одноплеменців.

— А казав, що він був сміливий і безстрашний? — вів далі трапер, заглядаючи співрозмовникові в очі; видно було, що йому сумно і водночас приємно слухати похвали тому, кого він колись так гаряче любив.

— Сміливий і безстрашний, мов гончак! Дід завжди казав, що Ункас і його батько, якого за мудрість прозвали Великим Змієм, були взірцем героїзму й відданості.

— Він віддавав їм належне! Так, віддавав належне! Вірніших людей не знайти в жодному іншому племені чи народі, байдуже, якого кольору в них шкіра. Видно, твій дід був справедливий, і внука він виховав як треба! Так, скрутно йому було тоді, в горах, а поводився він шляхетно! Скажи мені, хлопче… чи то пак капітане, — адже ти капітан? Оце все?

— Ні, ясна річ. Це, як я казав, страшна історія, сповнена всяких хвилюючих подій; і коли дід з бабусею згадували…

— Її звали Аліса! — вигукнув старий, змахнувши рукою. Обличчя його проясніло, від спогадів, що їх викликало це ім'я… — Так, Аліса, або ж Елсі — це те саме. Така пустотлива і весела, коли вона була щаслива! А в горі була така лагідна і так плакала! Волосся в неї було блискуче й золотаве, наче шубка в оленяти, а шкіра чистіша від найчистішої води, що падає зі скелі… Так, я пам'ятаю її! Дуже добре пам'ятаю!

Юнак ледь помітно усміхнувся, подивившись на старого; вираз його очей свідчив, що в спогадах онука шановна стара жінка була зовсім не така. Однак він не визнав за потрібне висловити це вголос і обмежився тим, що відповів:

— Небезпеки, яких вони зазнали, запам'ятались їм на все життя, і до кінця своїх днів вони не забували нікого з учасників тих подій!

Трапер глянув убік, ніби боровся з якимсь дуже глибоким почуттям; а тоді, обернувшись до співрозмовника, подивився йому просто в обличчя, однак в його чесних очах уже не було колишньої схвильованої цікавості.

— Він тобі про всіх розповідав? Чи всі вони були червоношкірі, крім нього самого й дочок Мунро?

— Ні. Там був ще один білий, друг делаварів. Він був розвідником англійської армії, але народився в колоніях.

— Певне, якийсь п'яниця і нікчемний волоцюга, як усі білі, що знайшли притулок у дикунів!

— Старий! Твоїй сивині не личить лихослів'я! Я веду мову про людину великої душевної простоти і кришталевої чесності! Цей житель пограниччя поєднав у собі найкращі, а не найгірші риси двох народів. Доля наділила його найдивовижнішим і, може, найвинятковішим даром — умінням розрізняти добро і зло. Його чесноти були чеснотами простоти, бо породжені вони, як і його вади, звичками його життя. Хоробрістю він не поступався своїм червоношкірим друзям, а військовою майстерністю перевершував їх, бо був краще навчений. Одне слово, «він був благородним паростком роду людського, і якщо й не досяг належної висоти і ваги, то лише тому, що зріс у пущі». Ось, старий мисливцю, слова мого діда про ту людину, про яку ти такої поганої думки!

Трапер опустив очі долу, слухаючи цю характеристику, що в неї молодий офіцер вклав усю палкість великодушної юності. Він то поскубував вуха свого собаки, то перебирав пальцями поли свого простецького одягу, то відкривав і знову закривав поличку своєї рушниці, а руки йому тремтіли так, що, здавалося, він уже нездатний і вистрілити. Коли юнак закінчив свою мову, старий хрипко запитав:

— Значить, твій дід не зовсім забув того білого?

— Зовсім не забув — троє у нашій родині носять ім'я того розвідника.

— Його ім'я, кажеш? — вигукнув старий, здригнувшись. — Як, ім'я самітного невченого мисливця! Невже такі великі, багаті й шановні, а ще важливіше, справедливі люди носять це ім'я, саме його ім'я?

— Його носять мій рідний брат і двоє двоюрідних, хоч я не знаю, чи заслуговують вони такої похвали, що прозвучала з твоїх вуст.

— А ти певен, що це справді його ім'я? І починається воно з «Н», а закінчується на «Л»?

— Саме так, — відповів юнак усміхаючись. — Так, ми все про нього пам'ятаємо. Мій собака, що оце гасає десь поблизу за оленем, походить від гончої, яку той розвідник подарував своїм друзям. У нього завжди були собаки цієї чудової породи — нюх мають надзвичайно чутливий, а ноги такі прудкі, що кращих не знайти ніде в Штатах!

— Гекторе! — мовив трапер, мало не задихаючись від хвилювання, що охопило його. Він звертався до собаки так, ніби розмовляв з дитиною. — Ти чуєш, песику? В тебе є кревна рідня у прерії! Ім'я… це чудово… це просто чудово!

Старий не витримав. Пойнятий надзвичайно сильними почуттями, розчулений спогадами, які так довго дрімали в ньому і які тепер пробудилися так несподівано й дивно, він лише й спромігся додати глухим, неприродним голосом:

— Синку, я і є той самий розвідник, колишній воїн, а тепер жалюгідний трапер!

По його запалих щоках покотилися сльози, покотилися з тих джерел, що давно висохли, і він, опустивши голову на коліна і з пристойності прикрившись полами куртки з оленячої шкіри, голосно заплакав.

Ця сцена не могла не справити на його товаришів належного враження. Пол Говер жадібно ловив кожне слово, слухаючи по черзі обох співрозмовників, і його хвилювання зростало в міру того, як розмова наближалася до розв'язки. Незвиклий до таких почуттів, він повертався то в один, то в інший бік, намагаючись чогось уникнути, — а чого, він і сам не знав, — поки побачив сльози старого й почув його ридання. Тоді він схопився на рівні й, люто вчепившись гостеві в горлянку, спитав, яке той має право доводити до сліз його старого друга. Але тут-таки він схаменувся, розціпив пальці й, простягши руку, схопив, ніби в нападі шаленої радості, вченого за волосся, яке, виявивши своє штучне походження, залишилося в його кулаці, а гола маківка природознавця заблищала, позбавлена свого прикриття.

— Що ви на це скажете, пане збирачу комашок? — не закричав, а заволав він. — Цю бджілку вистежили до дупла!

— Це чудово! Дивовижно! Повчально! — хрипким голосом відповів природолюб, розчулено кліпаючи очима й добродушно повертаючи свою перуку на місце. — Рідкісна й преславна подія! Але я не сумніваюсь, що це все цілком відповідає звичайному зв'язкові причин і наслідків.

Вибух сум'яття, однак, негайно вщух, і всі троє оточили старого, благоговійно дивлячись на його сльози.

— Мабуть, так воно і є, бо звідки ж йому так добре знати всю цю історію, що мало кому відома, окрім нашої родини, — вимовив нарешті капітан і втер очі, зовсім не соромлячись показати, який він зворушений.

— А ми думали, що його давно вже немає, — вів далі офіцер. — Мій дід умер від старості, а він же був, як сам казав, молодший за свого друга.

— Не часто молодості доводиться бачити неміч старості! — зауважив трапер і, підвівши голову, спокійно і гідно озирнувся надовкруг. — Коли я ще тут, юначе, значить, так захотів господь, що охороняв мене ради мети, лише йому відомої, протягом вісімдесяти довгих і важких років. Я той самий чоловік, можеш не сумніватися: чого б це мені сходити в могилу з такою брехнею на вустах?

— Я анітрохи не сумнівався у вашій щирості, я лише вражений всім, що сталося! Чому я зустрів вас, шановного й улюбленого друга моїх батьків, у цій пустелі, так далеко від східних країв, де жити безпечніше й зручніше?

— Я прийшов на ці рівнини, щоб не чути гупання сокир, бо сюди, безперечно, ніколи не примандрує лісоруб! Але і я можу запитати тебе про те ж саме. Може, ти з того загону, що його Штати послали сюди подивитися, чи вигідне їхнє нове надбання?

— Ні, я не з ними. Льюїс іде вгору по річці, за кілька сотень миль звідси. Я ж прийшов сюди у власних справах.

— Коли людина втратила силу й зір і не може більше полювати дичину, не дивно, що вона, змінивши рушницю на капкан, селиться ближче до бобрових угідь. Але вельми дивно, коли юнак у розквіті сил, та ще й з паперами від самого президента, блукає по преріях — і навіть без слуги!

— Моя поява не здаватиметься вам дивною, коли ви дізнаєтеся, чому я тут. Якщо хочете, я вам розповім свою історію. Я певен, що всі ви чесні люди і радше допоможете тому, хто має благородну мету, ніж зрадите його.

— Розповідай спокійно все як є, — мовив трапер, улаштовуючись зручніше. Він кивнув юнакові, запрошуючи його сісти, і той охоче погодився. А коли вмостилися і Пол з доктором, капітан розпочав свою оповідь про ті незвичайні обставини, які привели його в ці далекі пустельні прерії.