Проміння землі

Плаття — під колір торішнього листя,

вицвіло мереживо на чепці.

Жінка спинилась.

Ні кроку з місця.

Палиця дрібно тремтить в руці.

Підходжу, дивлюся на неї зблизька.

Під руку беру — обережно ступа...

Лягла, біля вуст їй болісна риска:

«Спасибі... Машини... А я сліпа...»

Слово за слово, розговорилась:

«Році в тридцятому, на Дніпрі,

донька єдина моя втопилась.

І я осліпла о тій порі.

Спасибі людям, в пригоді стали.

Поможуть завжди, лише звернись.

Я добре знала оці квартали».

І посміхнулась гірко: «Колись...»

Колись блукала тут вечорами.

З коханим проходила тут не раз.

Вгорі відчинялися вікна над нами,

і люди з вікон дивились на нас.

«Це ж ми на якій?»

«А! Праворуч звідси

стояла герань на високім вікні,

і ще там була канарейка в клітці...

А є тепер канарейка чи ні?»

І сумно, і радісно раптом стало,

що й досі герань на вікні не зів’яла.

І дивно було, що в моїй столиці,

де цілі квартали згоріли до тла,

жила канарейка, маленька птиця,

співала й жила, і згоріть не могла.