Проміння землі

Ще трохи — і літ юнацьких

не знайдеш, як вітру в полі.

Дорослою стала зненацька.

Змужнілою стану поволі.

Поволі, поволі, поволі

над серцем здобуду владу —

навчуся не плакати з болю

і в щасті дам собі раду.

Тоді не подумай, друже,

що вже відшуміли зливи,

що серцем я стала байдужа

і словом стала зрадлива.

Ти знаєш — великі ріки,

спокійні, глибокі, холодні —

в собі затаїли навіки

і вир, і каміння підводне.

То хай же літа юнацькі

зникають, як вітер в полі...

Дорослою стала зненацька.

Змужнілою стану поволі.