Проміння землі

Коли я буваю вдома,

виходжу на вулицю рідко:

тут навіть дерева знайомі,

і навіть камені свідки.

  Знайомі щиро вітають,

  знайомі про все питають.

  І ловлять на слові свідки:

  та хто? та яка? та звідки?

Яка я? Хіба я знаю?

Сумна і розгублена, видно.

А звідки? З далекого краю

приїхала в місто рідне.

  Воно і вітає, і мучить,

  і кожний день видає

  То згадку, то гілку квітучу,

  то миле ім’я твоє.

Не хочу тебе стрічати.

Мені говорили друзі,

що ніби я винувата

в твоїй самоті і тузі.

  Що ти уникаєш згадок,

  а наші місця якомога

  обходиш на всякий випадок,

  ідеш на десяту дорогу.

Якщо ж тепер врахувати,

що й я їх обходжу по змозі,

боюсь, що ми можем зустрітись

якраз на десятій дорозі.