Проміння землі

Жив колись художник Верне́.

Він друзям своїм сказав:

«Прив’яжіть до щогли мене,

коли буде на морі гроза».

Його прив’язали справді...

Хмари — як чорні віхті,

мечуться хвилі горбаті,

гострять об палубу кігті.

З голови заливають до ніг.

А він вдивлявся — як міг.

Страх мимовільний боров:

химерна була глибина,

і сам корабель — немов

потвора морського дна.

Чутно у реві морському

дикі розкоти грому.

Видно в огні блискавиць

рифи лежать горілиць...

А коли втихомирився вітер,

уляглося море внизу,

взяв художник свою палітру

і почав писати грозу.

Він писав її барвою моря,

шумовинням білої піни,

він робив ескізи суворі

олівцями порід камінних.

На обличчі мінився з муки,

приголомшений, падав ниць,

бо йому обпікали руки

горді спалахи блискавиць.

Кораблі тримав якорями,

а гроза не втрачала снаги

І насилу втислася в рами,

не зумівши ввійти в береги...

Є на світі багато історій,

а прохання у мене одне:

«Коли буде гроза на морі,

прив’яжіть до щогли мене!»