Роман шукає

Розділ дев’ятий

Міліція дуже вплинула на кіно. Але й кіно вплинуло на міліцію. І якщо відверто, то вплив цей не такий уже й позитивний. Я маю на увазі вплив кіно. Воно б і справді добре, якби, спостерігаючи за якоюсь людиною, можна було повною мірою використати сучасні технічні засоби. Сидиш отак у нашій з Федором Васильовичем кімнаті, а перед тобою екран, на якому видно все, що робить цієї хвилини отой пришелепкуватий Петручок. Але ж далеко не у все можна вмонтувати телевізійні камери, по-друге, існують певні моральні- заборони, які не дозволяють нам підглядати те, що тепер так охоче показують на кіноекранах, зробивши хіба що невеличке застереження: «Дітям до шістнадцяти…»

Ось чому, коли оперативний працівник лейтенант Слюсаренко, приставлений дивитися за Петручком, з телефону-автомата повідомив мене, що Петручок, розпочавши на вулиці розмову із молодою і досить гарною жінкою словами: «Де я міг із вами раніше бачитись?», уже повів цю жіночку до кафе, я аж скривився. Та наказ є наказ.

Я спитав:

— А хто вона така, ви не знаєте? Чи не з колишніх його дружин?

— Та ні, — здивувався Слюсаренко. — Для чого б він питався, чи бачив її раніше?

— Ну, може, то жарт такий… Добре, я зараз приїду.

Дзвінок цей перебив мою розмову з Вілею. Сьогодні я чергував. Біля скористався цим і прийшов до мене на службу в управління міліції. Він був у захваті: його запросили на роботу в Інститут кібернетики. їм потрібен був спеціаліст з логіки, і вони, хоч як шукали, не знайшли кращого за Вілю. Йому вкрай треба було похвалитися, а перед ким це зробити, як не переді мною? І він хвалився так, що мене розпирали заздрощі.

— Розумієш, — казав він, — вони проектують машини, що будуть самі навчатися. І їм потрібна людина, яка вміла б давати дефініцію — точне визначення будь-якого предмета чи будь-якого поняття.

— Як це?

— Ну от, наприклад… Скажи швидко, чим відрізняється рух кроком від руху бігом?

— Швидкістю.

— Дзуськи, — зрадів Біля. — Можна бігти на місці й пересуватися кроком так швидко, як на змаганнях із спортивної ходьби.

— А чим же?

— Тим, що під час бігу, на відміну од ходьби, обидві ноги відриваються від землі.

— Гм, — знизав я плечима. — Ті, що збираються зробити машину, яка мусить сама навчатися, хочуть привчити її ще і бігати?

— Ти кинь ці хохми. Я й сам так умію. Для того, щоб навчити машину не помилятися, треба вміти не помилятися самим, треба зрозуміти, що таке помилка як принципове явище.

Гай-гай, Вілю…

— І ти вже це розумієш? — обережно спитав я.

— Звичайно. — В голосі його — жодного сумніву. — Видатний математик Анрі Пуанкаре твердив, що з погляду математики помилки не мають градацій і що будь-яку неправильну рівність треба розглядати як найважчу помилку, навіть коли б вона була зовсім незначною: адже з неї можна вивести будь-яку іншу неправильну рівність. Він це довів математично.

Біля взяв аркуш паперу й написав на ньому:

— Вважатимемо, — казав він далі,— що фактично тут в незначна помилка. Але цей наш запис можна подати і в такий спосіб:

хоч, як ми умовились, фактично ця різниця нулю не дорівнює. Та коли вона не нуль, то можна дібрати числа, за яких вийде:

З іншого боку, ми маємо право помножити С на рівність, яку ми одержали спочатку, і вийде

Тоді в нас вийде:

В результаті ми одержимо співвідношення, де С — будь-яке число, і це число дорівнює нулю.

— Слухай, — сказав я Вілі. — А знаєш, тут математика збігається в етикою. З погляду етики немає значення, більша чи менша провина. Підлота, скажімо, чи вбивство однаково аморальні, а не більше чи менше аморальні. Але з погляду юридичної науки, насамперед, важить градація провини. І саме в цій градації не можна припуститися помилки, бо від цього залежить доля багатьох людей, а може й усього людства. Наш професор Саєнко казав про це так: «Коли помилиться лікар, то постраждає одна людина. Коли помилиться архітектор, постраждає кільканадцять чоловік, як повалиться будинок. Та коли помилиться охоронець правопорядку, постраждає людство, бо в цьому випадку буде порушено справедливість».

Та Вілю сьогодні доля людства цікавила набагато менше, ніж його власна доля. Він знову почав хвалитися тим, що в кібернетиків швидко захистить докторську дисертацію, і бідкався — доведеться йому тоді поміняти свого мотоцикла на машину, бо докторові філософських наук уже не солідно скакати охляп на мотоциклі.

Я вирішив, що час вилити на нього трохи холодної води.

— Тепер усі філософствують, — сказав я. — У справі, яку мені зараз доручили розслідувати, я зіткнувся з таким Петручком, який теж має свою філософську теорію, та не знаю, чи збирається він робити з неї дисертацію.

— Що за теорія?

У нас не прийнято розповідати навіть близьким людям про незакінчені справи, і тому я обмежився тільки тим, що розповів про спеціальність Петручка та про його хобі.

— А теорія у нього така. Він запевняє, що це помилковий вислів — «братська могила», що кожен цвинтар окремо і всі цвинтарі разом являють собою одну братську могилу.

— Щодо цього чоловіка, — вирішив Віля, — не може бути найменших сумнівів: він злодій. Що він украв?

— А оце вже службова таємниця.

Та після дзвінка Слюсаренка я спитав:

— Слухай, ти ж колишній дружинник?

— Чому це «колишній»? Про мене треба говорити не «колишній», а «потенціальний». Якщо виникне потреба — я завжди готовий.

— То поїдемо зі мною, Тільки умова — нічого не розпитуй.

Нарешті я дожив до часу, коли подвійні обгони не загрожували мені найменшими штрафами. І от що дивно: я тепер уже не робив подвійних обгонів. Віля їхав за мною. Статечно, не поспішаючи, під’їхали ми на своїх червоношкірих мотоциклах до кафе й приткнули мотоцикли до бровки.

Я відшукав Слюсаренка, познайомив з ним Вілю, ми поговорили про футбол, а потім я зазирнув у кафе. Мегре в такому випадку випив би добру чарку кальвадосу, я ж обмежився склянкою води із автомата. Віля пити воду відмовився.

Жінки, що була з Петручком, я до цього ніколи не бачив. Але вона не здалася мені незнайомою. Я часто бачив таких жінок. Молода, ледве за двадцять років. Волосся пофарбоване в рудий колір з особливим відтінком. Це зветься чомусь відтінком «червоного дерева». Підведені темними смугами повіки. Коротенька спідниця. Це вже не міні, це — мініморум. От здається деяким дівчатам та молодим жінкам, що коли вони отак розцяцькують обличчя і вдягнуть коротеньку спідничку, то це робить їх вродливішими. І підтвердження вони знаходять у тому, що чоловіки в таких випадках залицяються до них, звертають на них більше уваги. А заграють із ними зовсім не тому, що вони погарнішали, а тому, що такий зовнішній вигляд — ніби сигнал про приступність. І дівчині, що не хоче подавати такі сигнали, мабуть, не слід легковажно одягатися й занадто фарбувати волосся та обличчя.

Та в яких насправді стосунках ця жіночка із Петручком? Найімовірніше, що це цілком випадкова зустріч. Але для того, щоб дізнатися, що вона за одна, нам доведеться докласти таких зусиль, яких докладають у кіно, щоб викрити членів банди, філії якої діють на всіх п’яти континентах. Ось чому, коли Петручок повів свою супутницю до парку, ми із Слюсаренком та Вілею пішли за ними.

І тут на наших очах відбулося те, що ми звикли бачити на кіноекранах: до Петручка підійшли два чоловіки в однакових плащах і однакових капелюхах, відтерли незнайомку, непомітно, але сильно взяли Петручка за руки й повели по алеї. «Що ж це таке? — обурився я. — Що за неузгодженість? Хто вони такі? Звідки?»

— Хто це? — здивовано спитав у мене Слюсаренко. — Куди вони його ведуть?

Вони переступили через невисокий парканчик і потягли Петручка, якого й ноги не тримали, прямо вниз по схилу, без дороги, між деревами й кущами.

— Стійте! — закричав я і кинувся навздогін, а Слюсаренко й Віля — за мною. І тут пролунав постріл. Це вперше в житті по мені справді стріляли! А я навіть не взяв з собою пістолета…

Тепер бабахнуло вже ззаду — то стріляв Слюсаренко. Я перечепився через якийсь корінь і покотився вниз, збив із ніг Петручка. Той упав, заверещав по-заячому й раптом боляче вкусив мене за литку. Я копнув Петручка вкушеною ногою й знову побіг униз на постріли. Я чіплявся за кущі, віття хльоскало мене по обличчі, ноги ковзали по траві, а в голові билася тільки одна думка: «Як я це все поясню полковнику Іванову?»

— Ви не поранені? — спитав я Слюсаренка.

— Ні. Куди вони поділися?.. А ви?

— І в мене не влучили. Давайте вниз, а я викличу опергрупу.

А на горі вже заливалися сюрчки, схил почало обмацувати світло мотоциклетних фар, і мені назустріч спускалися люди в міліцейській формі. З’явився захеканий Віля.

— У мене стріляли! — сказав він переможно.

Мені здавалося, що в цю хвилину він уже шкодував, що пішов працювати в Інститут кібернетики, а не до нас.

Петручок сидів на траві, та коли ми з Вілею підійшли до нього, підвівся нам назустріч.

— Що це за неподобство? — накинувся він на мене. — Для чого мене потягли на схил, а потім ще й стріляли?

— Ви бачили раніше цих людей? — спитав я.

— Ні. Вони сказали, що працюють у міліції.

— Хто ця жінка, що була з вами?

— Не знаю. Я з нею сьогодні вперше зустрівся… Там що — є трупи? — спитав він з професійною цікавістю.

Я залишив Петручка під наглядом патруля, а сам з Вілею піднявся на гору. У мене боліла вкушена нога.

«Як я все поясню полковнику Іванову?» — не давала спокою думка. Що він мені скаже — я добре уявляв. Щось на кшталт: «Поздоровляю з несмертельним пораненням…» Хай ти гориш! А може, не розказувати, що Петручок вкусив мене за ногу?

Я проминув парк. На вулиці всіма кольорами вигравала передсвяткова ілюмінація, спалахували й переливалися жовтневі гасла, люди у святковому вбранні йшли вулицями, за звичним гамором міста вони й не чули пострілів, один з яких принаймні був спрямований у мене…

Жовтневі свята підійшли якось несподівано. В госпіталі всі дні однаковісінькі, яка різниця — свята чи будні. Чим госпітальна середа відрізняється від госпітальної неділі? Але насправді всі чекали Жовтневих свят, бо якось звиклії вимірювати своє життя і життя всієї своєї країни оцими щаблями-річницями від Жовтня до Жовтня.

— Щербино, та будь же ти людиною! — благав Ігор.

— Це не іграшка, — стояв на своєму Щербина.

— А що я їй зроблю? Надгризу шматок?

— Поріжешся! А ти ж без наркозу не звик до цього.

— Чого ж це я поріжуся?

— Бо це не іграшка.

Ігор доводив Щербині, що на свято він мусить будь-що поголитися, хоч сам знав, що не стільки заради свята, скільки заради Любочки. Бо це при перших зустрічах із дівчиною можна було не голитися, а зараз їхні стосунки ввійшли в таку фазу, що тут уже без бритви не обійтися.

І Щербина здався.

— Тримай. А ти, Славко, покликав би когось із хірургів, щоб зашили прямо на місці, як він вріжеться.

Ігор не слухав його. Помазком збив хмару мильної піни і почав намилювати собі щоки з тією ж ретельністю, з якою милився завжди сам Щербина. Скоро в хмарі мила зникли його ніс і очі. Очі він заплющив, бо їх мило різало, і тепер ніяк не наважувався намацати бритву. Він обережно совав рукою по столі і вже каявся, що розпочав те гоління. Щербина з цікавістю спостерігав за тими маніпуляціями й нарешті не витримав:

— Слухай-но, давай я тебе краще поголю, їй-богу, скалічишся навіки.

— Не поріжусь, — пирхаючи мильною піною, опирався Ігор.

Але Щербина рішуче взяв бритву й кількома вправними рухами звільнив Ігореве обличчя від мильної піни, а за одним і від того м’якенького пушку, яким хлопець так боявся вколоти Любочку.

— Іди вмийся, — звелів Щербина.

Ігор слухняно пішов умиватися. Останнім часом він взагалі дуже охоче вмивався й зуби чистив так, як радили лікарі: і вранці, і ввечері. Хлюпаючись під краном, Ігор казав Дранишникову, що вмивався поруч:

— Що за бритва у Щербини? Хвалиться він нею, а вона геть тупа. В житті не зустрічав тупішої бритви.

Дранишников, утираючись, закрив обличчя рушником, бо не зумів приховати усмішки.

А Ігор вів далі:

— Дуже жорстка у мене щетина, навіть Щербинина бритва ледве взяла її.

— А може, метал там м’який? — серйозно спитав Дранишников. — Може, треба було косу у Щербини попросити?

Ігор пильно подивився на Дранишникова, але той старанно витирав обличчя рушником.

Після вмивання Ігор довго розглядав свою фізіономію в кругленькому люстерку й залишився нею вкрай незадоволений. Що ж це таке робиться? Та де ж та правда на світі білому? Після гоління у нього обличчя стало зовсім дитячим. Темна смужка вусів раніше надавала обличчю мужності, а тепер воно стало якимось босим, голим, і шкіру щипало. А як Любочка на нього подивиться? Хоч знову намалюй ці вуса…

Щербина одразу зрозумів, що коїться в Ігоревій душі, й порадив:

— Слухай, хлопче… Хочеш мати гарні вуса? То вживай пташиний послід.

— Який? — щиро здивувався Ігор.

— Голуб’ячий і курячий, — уточнив Щербина. — Голуб’ячим треба мазати губу знадвору, а курячим — зсередини, зісподу, значить.

— Курячий ми йому якось роздобудемо, — втрутився Семен Анципер, — а де взяти той голуб’ячий?.. Геть перевелись голуби, а скільки ж їх раніше було!.. Чи відлетіли кудись в інші, мирні краї, чи це люди їх поїли?

— Тоді можна й суперфосфатом. Воно, конєшно, пташиний послід краще вдобреніє…

Ігор гарячково підшукував гідну відповідь, та нічого сказати не встиг, бо до палати увійшов підполковник Чураєв. На парадному кітелі його красувалися старий, ще без стрічки, орден Леніна, орден Червоного Прапора, начищена до дзеркального блиску медаль «Двадцать лет РККА» та ще не відомий присутнім монгольський орден. Блищали підполковникові гудзики, чоботи, блищав увесь підполковник Чураєв.

Біленький підкомірець залишив на зморшкуватій шиї підполковника червоний слід, тройний одеколон огортав його запашним маревом. Щербина смачно чхнув. Підполковник Чураєв подивився на нього здивовано.

— Будьте здорові, з празником, товариші! З двадцять восьмою річницею революції! Тепер буде в нас і двадцять дев’ята, і тридцята, і сота, і двохсота! А от коли ми зустрічали двадцять четверту… Все могло бути. Все могло бути, коли б не пошкодували ви, товариші, свого життя, свого здоров’я задля того, щоб зберегти здобутки Жовтня.

Вони слухали підполковника Чураєва уважно і вдячно. Уже сам його ошатний вигляд, урочистий тон, піднесений голос створювали атмосферу свята. А вони відвикли святкувати за довгі роки війни, тож зараз були щиро вдячні підполковникові, щиро зворушені.

Добре, коли кохання народжується навесні чи влітку і дозріває на осінь. Сутеніє раніше, і тоді сам астрономічний розпорядок починає сприяти цьому коханню. У листопаді вже о сьомій годині сутеніє, і можна поспішати на побачення, яке через це стає довшим. Як завжди, перед зустріччю з Любочкою Ігор місця собі не знаходив: щохвилини вибігав у вестибюль, дивився на годинник, сподівався, що, може, сьогодні прийде вона раніше хоч на десять хвилин. Тепер він навіть дивувався, як могли вони з Любочкою раніше так багато розмовляти, марнувати час. Нині все було зовсім по-іншому. Вони цілувалися. У них аж дух перехоплювало, сльози на очах виступали, і, розімкнувши губи, обоє дихали важко й жадібно, як люди, що тільки-но виринули з океанських глибин. Віддихавшись, починали цілуватися знову — до дзвону у вухах, до запаморочення в голові.

Тільки-но ступив Ігор на поріг палати, щоб летіти на побачення, як його перестріла Маша.

— Вербицький, — сказала вона. — Тебе підполковник Чураєв викликає, негайно.

— А що там сталося? — збентежено спитав Ігор.

— Не знаю. Каже, щоб живого чи мертвого.

За кабінет підполковнику Чураєву правив червоний куток. На довгому столі, вкритому червоною скатертиною, лежали газети й журнали, в кутку світилося зелене вічко «телефункена».

— Є для вас, товаришу Вербицький, важливе й почесне доручення, — підполковник Чураєв націлив на Ігоря вказівний палець. — Ми порадилися з товаришами й вирішили довірити вам виступ на урочистих зборах з приводу великого свята. Щоб ви розповіли, чим зустрічають двадцять восьмий Жовтень колишні воїни Радянської Армії, а нині інваліди Вітчизняної війни, які в них успіхи, як вони збираються на трудовому фронті відзначитися…

— Та які ж у нас успіхи? — розгубився Ігор. — Ми ж нічого такого не робимо.

— Як це не робите? — не згодився підполковник Чураєв. — Ви лікуєтесь. І коли в когось зажила кульша чи хтось готується одягти протез — то це й є ваш успіх.

— Можливо, — неохоче погодився Ігор.

— Ось тут у мене є інструктивна доповідь і стаття в газеті «Красная звезда». Давайте зараз оце подивимось і зробимо намітки.

Ігор сів з підполковником Чураєвим за «намітки». «Любочка там на мене чекає», — тоскно подумав, але одпроситися не наважився.

Вона й справді чекала його на своєму сестринському посту — і чекала нетерпляче. Про це свідчили підкреслена байдужість, сухувате «драстуй», яким вона намагалася замаскувати своє нетерпіння. Але від нього не сховаєшся! Він побачив, як сіпнулася її верхня губка, та й оте сухувате «драстуй» вона вимовила з полегшенням.

— Ти пробач, — сказав Ігор, — я там затримався трошки. Підполковник Чураєв доручив мені виступити на зборах, і треба було…

— Та що там, — махнула Любочка рукою. Вона, видно, вирішила помститися за запізнення. — Затримався — то й затримався. Міг і взагалі не приходити, коли часу не мав. Он тут на канапі Петя Байрак сидів, от уже хохмач. Таке розповідав! Я так сміялася…

Це була відчайдушна брехня. Хто-хто, а Петро Байрак аж ніяк не був «хохмачем». Усі в госпіталі знали, що Петро дурний як пень. Та сидіти на цій канапі він і справді міг.

— А чого тут був Байрак? — запитав Ігор, і вона з деякою зловтіхою почула в його голосі занепокоєння.

— А так. Прийшов, посидів, пожартував. Канапа казенна, нікому сидіти не заборонено.

— А ти?

— Що я?

— Ти ж не канапа.

Вона обпекла його поглядом, почервоніла, аж сльози закипіли і звисли у неї на віях, і часто-часто засопіла носиком.

— Можеш повертатися назад до свого підполковника Чураєва!

— А ти будеш розважатися з тим бовдуром?

— З ким захочу — з тим і буду розважатися. І зовсім він не бовдур. Він хороший хлопець і не дозволить собі так розмовляти з дівчиною…

Любочка демонстративно повернулася до нього спиною й почала порпатись у скляній шафці з медикаментами: перекладала з місця на місце коробочки з пігулками, слоїки з йодом, якісь ножиці, пінцети.

Ігор стояв поруч і не знав, що йому робити. Ще вчора, коли б йому сказали, що він може посваритися з Любочкою, він би не повірив. І ось тобі маєш. І головне — через що!

— Любочко!

Мовчання.

— Любочко!

Вона нетерпляче знизала плечима:

— Чого тобі?

— Чому ти сердишся?

Мовчання.

— Любочко!

— Чого тобі? Повертайся до свого підполковника, бачиш, я зайнята.

— Зайнята?

— Атож, зайнята. Я на роботі. Я за це гроші одержую.

Це його образило. Вона, значить, зайнята, вона гроші одержує, а він інвалід, він грошей не одержує, його можна мати за ніщо?!

— Позавчора ти не була зайнята.

— То позавчора.

— А сьогодні для Петька Байрака ти не зайнята, а для мене зайнята?

— Не для Петька, а для Петі.

Вони обоє каралися в душі, що затіяли цю дурну сварку, але жодне не хотіло поступитися. І хто знає, чим скінчилася б ця розмова і весь вечір, якби Ігор не взяв її за руку:

— Ходімо… На наше місце…

Вони звернули за ріг коридора, на сходи, які нікуди не вели, й одразу ж почали цілуватися. Ігор притиснув її до поренчат, їй було боляче, вона аж застогнала, але не пручалася. А він, набравши повні легені повітря, цілував її знову й знову. Його пальці гладили її кучерики, шию, спробували спуститися нижче, але тут дівчина притримала Ігореві руки і, сховавши обличчя в його піжамну куртку, принишкла. Він важко дихав. Одна його рука вирвалася з її руки і…

— Не треба, — швидше здогадався, ніж почув він.

— Чому, чому не треба? — ворухнув пошерхлими губами.

— Так… Не треба…

— Але ж я люблю тебе!

— Ти мене поважати не будеш…

— Буду!.

— Не будеш ти мене поважати…

Вона сама лагідно поцілувала його. Сказала:

— Твоя нижня губка як вишенька.

Але його не зворушили ці дитячі пестощі. Він намагався розв’язати їй на спині халат. Люба не далася.

— Що ти!.. Хтось надійде, побачить…

— Ніхто не надійде.

— Ой Ігоре, ой голубчику, ну що це тобі дасть?

Він і сам не знав, що це йому дасть, але нетерпляче розв’язував поворозки сестринського халата, який зав’язувався ззаду.

— Ну що, — схвильовано повторювала вона, — ну що це тобі дасть?

Але він уже цілував її шию й ту милу ямочку, за якою починалися груди. Коли б не заважав цей халат, та розстебнути кофтинку… «Семен Анципер знає, як це робиться, — подумав Ігор. — І старший лейтенант Саватєєв теж знав, як це робиться. А от я, мабуть, не знаю і роблю не те, що треба…» Залишалося цілувати шию й ямочку, шию й ямочку.

Любочка важко дихала, відпихала його від себе, але відпихала якось так невправно, що за кожним разом притискалася до нього міцніше й міцніше.

І тут раптом десь у кінці коридора рипнули двері. Любочка стрепенулася, в одну мить зав’язала поворозки й пурхнула на своє сестринське місце.

Ігор з досади ламав собі пальці. Носить їх, чортів, по коридору, замість, того, щоб сидіти по палатах, як цього вимагає госпітальний розпорядок. Що мало бути далі, хлопець не знав, але він страшенно не хотів, щоб од нього відривали Любочку.

Коли вона повернулася, то здавалася зовсім спокійною, навіть встигла причесатися, сховати свої кучерики під косинку. Ігор знову спробував розв’язати її поворозки на халаті, але Люба рішуче вивільнилась і розсудливо сказала:

— Не треба, Ігоре… Давай без цього…

— Без чого «без цього»? — похмуро перепитав він.

— Ну… без цього… Давай краще посидимо, поговоримо.

— Про що ж ми поговоримо? — ще похмуріше запитав Ігор. Йому більше не хотілося розмовляти.

Вона сиділа біля нього на приступочці. Приступку він застелив порожньою штаниною, щоб Любочка не забруднила халатик. У нього не було лівої ноги, і Любочка сиділа ліворуч від нього, трохи далі, ніж звичайно.

— Добре нам тут, — цокотіла Любочка, ніби загладжуючи якусь свою провину. — Ага? Тепер ми тут самі. Гоша й Маша не приходять сюди…

— Гоша тепер ходить до Маші в будку, — з викликом заявив Ігор.

— Вони поберуться?

— А певно, що поберуться.

— І правильно. Маша душе хороша. І красива.

— А Гоша що? Гоша теж хлопець хоч куди, — заступився Ігор за колегу по чоловічій половині роду людського.

— Тепер, коли кіно, Гоші й не видно в залі, — тихенько засміялася Любочка. — Для чого тільки він раніше ходив? Адже він не бачить.

— Він би й зараз ходив, та допомагає їй тепер кіно пускати.

— Як же він допомагає, коли в нього очей нема?

— Він не очима допомагає, а пальцями.

Це була правда. Гоша весь свій вільний час пропадав у Машиній кінобудці. Він не вмів сидіти без діла, і його розумні «видющі» пальці дуже швидко дізналися, де в кіноапараті який гвинтик. Маша дивувалася:

— Для чого це тобі? Однаково ти не зможеш пускати кіна…

— Чому не зможу? — сердився Гоша.

Їй було шкода його, вона не могла дібрати потрібних слів.

— Ну, розумієш… Ну… звідки ти знатимеш, яким боком закладати плівку? І рамка… Це ж весь час горлатимуть: «Рамку!»

— Не горлатимуть, — впевнено відповідав він, — я навчуся!

І вона мовчки припадала до його плеча.

— Я не буду кіномеханіком, — казав Гоша, — не буду відбивати у тебе хліб. — Вона щасливо сміялася. — Але я хочу вміти. Телефонні апарати я збирав і розбирав. Я в одному госпіталі лежав, так там сліпих учили телефонні апарати складати.

— Як це?

— А отак… Викладають на дощечку деталі різні в певній послідовності, а ти береш і тулиш одну до одної, складаєш, згвинчуєш.

— І ти складав?

— А що? І я складав. То невже я не дотумкаю, як ця штука працює? Порозкручую зараз усе до гвинтика, потім складу, а з того, що лишиться, ще один апарат зроблю.

Вона сміялася сміхом найщасливішої в світі людини й допомагала йому.

Маша й Гоша мали от-от побратися. Вони були дорослими людьми, які за життя своє побачили чимало. Але взаємини їхні залишалися такими, як між двома школярами старших класів, хлопцем і дівчиною. Він цілував її, але далі цього не заходило. Гоша, молодий, сильний, одного разу, обнімаючи й пригортаючи її, не схотів обмежитися поцілунками.

— Не треба цього… — тихо попросила вона. — Я не хочу, щоб про нас думали, як тоді, коли…

— Це правильно, — вирішив Гоша. — Одкладемо все на після церкви.

Маша розгубилася.

— Ти ві-інчатися хочеш?

— А що, і повінчаємось. Тільки церкву обминемо, а в загс підемо. Треба мені лише кімнату одержати. В райраді обіцяють. Ось тоді й справимо весілля.

Тепер вони чекали кімнати, весілля було вже не за горами. Планів своїх Гоша не приховував, й Ігор розповів про них Любочці.

— Любочко! — рішуче сказав він.

— Що? — пригорнулася вона до нього й зазирнула у вічі.

— Любочко, давай і ми одружимось.

— Що-о? — Любочка відсахнулась, ніби він сказав не знати яку дурницю.

— Ти мене розлюбила? — стиснув її руку Ігор.

— Чому це я тебе розлюбила? — відповіла вона дуже спокійно, і той спокій особливо вразив хлопця. — Я тебе не розлюбила. Я тебе люблю. Та як це так — одружимось? Ти думаєш, що ти кажеш?

— Ну не завтра, — великодушно дав він відстрочку. — Не завтра, звичайно. Але через три — чотири місяці я вийду з госпіталю, на протезі вийду… — Скільки гордості бриніло в отому «на протезі»! — І тоді ми повинні побратися.

І тут Любочка показала себе мудрою жінкою, а його виставила дурненьким хлопчиськом.

— Ігоре, любий мій, та ти думаєш, що ти кажеш? Та на мені тато ременя свого солдатського порве: отак ні сіло ні впало — заміж? І за кого?

— Інвалід?! — аж заскреготав зубами Ігор.

— При чому тут інвалід? — спокійно вела вона далі. — Зараз інвалідів знаєш скільки? Це, може, до війни вважалося благородним вчинком зв’язати свою долю з інвалідом, а зараз… Дурниці все це. А був би ти на двох ногах, що б змінилося? Спеціальності в тебе нема. Де жити будемо? З чого жити будемо? З моєї медсестринської зарплати та з твоєї пенсії?

— Нам вистачить.

— А квартира? Чим за квартиру платити? А як дитина…

— Яка дитина? — не зрозумів Ігор.

Любочка почервоніла і нахилила своє розпашіле личко аж до колін.

— Ну… наша дитина.

Справді, як же це так сталося, що він не взяв цього до уваги? Адже якщо люди одружуються, то в них може бути й дитина. Вона про це подумала, а він, бач, не подумав. Та відступати Ігор не хотів:

— Дитину — в ясла.

Вона сумно засміялася:

— Сам ще дитина, а туди ж — женитися! Зовсім маленьке дитя ніхто в ясла не візьме.

Любочка говорила, як доросла, досвідчена жінка, кожним своїм словом підкреслювала, що Ігор не доріс іще до розв’язання таких важливих житейських питань.

— Гей, ви там, на горищі! — закричав Мартин, що якось непомітно зумів до них підкрастися. — Ходімо в палату. Шефи до нас приїхали. І ти, Любочко, ходи з нами. Артисти.

Шефів було аж п’ятеро. Троє жінок і двоє чоловіків.

— Ну що ж, хлопці, давайте знайомитись, — сказав найстарший із них. — Звуть мене Юрієм Максимовичем, а прізвище — Думський.

— Знаємо, знаємо, — вихопилося у Мартина Вайла.

Усі посміхнулися, бо справді одразу впізнали Юрія Максимовича — він знімався у багатьох фільмах. Юрій Максимович усміхнувся у відповідь і сказав:

— То й Ніну Василівну Кочержинську, заслужену нашу артистку, ви теж, мабуть, знаєте.

Впізнали вони й Кочержинську.

— Ну, а ці громадяночки хоч поки що не заслужені й не народні, та це справа тимчасова, прошу любити й шанувати — Оксана Баглій і Василина Пилипович. А Мишка Грабченка ви теж бачили в кіно, тільки мені дають ролі людей не надто розумних, а йому завжди випадає грати мислячих істот, бо й в житті він справжній філософ.

Молодий артист знітився.

Ніщо так не дратує інвалідів, не підкреслює їхньої неповноцінності, як перебільшена турбота, солоденька ласка. Співчуття тоді повертається зовсім іншим боком, утворює прірву, яку інваліди не можуть переступити на своїх милицях, а люди фізично здорові не помічають її і, поглиблюючи співчуття, поглиблюють цю прірву. А ось артисти повелися зовсім по-іншому. Вони жодним словом, жодним поглядом не виказали того співчутливого замилування. Просто прийшли хороші люди до таких самих гарних людей у гості, не дуже стараються їх розважити, та й самі не чекають розваги.

— Ви вже вибачайте, — раптом звернувся Щербина до Ніни Василівни, — але я таки вас десь бачив.

— За що ж я вас маю вибачати? За те, що ви мене бачили? — спитала Ніна Василівна.

Усі посміхнулися, але Щербина не звернув на це найменшої уваги. Він дивився на Ніну Василівну, як дивляться на загублену, а потім знайдену річ.

— Оце кажіть мені, що хочете, а я вас таки десь бачив.

— То ви не знаєте, — втрутився Семен Анципер. — Наш Щербина завжди так починає знайомство із жінками, які йому подобаються, бо збирається одружитись.

— Помовч, Семене, — одмахнувся Щербина. — Ні, таки бачив я вас — і край!

— У театрі, може? — підказала йому Ніна Василівна.

Щербина глянув на неї докірливо:

— Та я у театрі тому зроду-віку не був.

Усі знов засміялися.

— На вулиці десь, може? — Кругле симпатичне обличчя Ніни Василівни розрум’янилось, очі весело поблискували. — А на якому фронті ви воювали?

— Та на всіх потроху.

— Під Тирасполем були?

— Був, — сказав Щербина. — Та звідти нашу дивізію перекинули аж на Третій Білоруський.

— А цю пісню пам’ятаєте?

Вона накинула на голову косинку й низьким приємним голосом заспівала:

— Точно, — зрадів Щербина. — Ви тоді співали про синенький платочок, а ще один товариш артист, мордатий такий, співав: «Що такое, вас іст дас, німці драпают од нас…»

Юрій Максимович подивився на Щербину з навмисним переляком:

— То був не я!

— Не ви, — підтвердив Щербина. — Куди йому до вас братися!

— Так от де довелося зустрітися, — сказала Ніна Василівна, думаючи про щось своє.

— Отак і зустрілися, — зітхнув Щербина. — Гора з горою не той… а людина з людиною завше… Воно, правда, краще б десь в іншому місці…

Юрій Максимович, який дуже чутливо сприймав найменші порухи в душах людських, одразу ж підхопив слова Щербини:

— Звичайно, в іншому — краще… От я, наприклад, десять років, а може й більше, не бачився з тим критиком, який про першу мою роль сказав: «Цьому артистові краще перейти в суфлери». А оце вчора зустрів його в лазні…

Сміялися весело всі, навіть Щербина.

Привезли шефи й гостинці. Коли Миша Грабченко поклав пакунок на стіл і почав ного розв’язувати, хлопці поодвертали голови в різні боки. У них на обличчях було написано приблизно таке: «І що це ви затіваєте? Ну для чого це?» Та все ж цікаво було, що в тому пакунку… Трохи білого хліба. Трохи вершкового масла, загорнутого в цигарковий папір. Кілька пачок цигарок. Кавалок ковбаси. Дві пляшки горілки. І ще якісь іриски.

Хлопці перезирнулися й одвели очі. Їх тут, мабуть, годували краще, ніж оцих видатних артистів. Країна дбала про поранених на війні, віддавала їм усе найкраще. Тож за вечерею вони прагнули побільше підкладати гостям.

Клим Бутько, тьмяно поблискуючи своїми темними окулярами, напосів на горілку і раптом неголосно заспівав сам собі:

— А ви голосніше, — попросив Юрій Максимович. — Щоб усі чули.

— Який з мене співак, — знітився Бутько. — Краще б ви, — звернувся він до Ніни Василівни, — про «синенький скромный платочек».

— Е ні, — заперечила Ніна Василівна. — Сьогодні ми у вас в гостях, то краще ваших пісень послухаємо.

Семен Анципер скоса подивився на Ніну Василівну шпачиним своїм оком і сказав:

— Ану, Славко, давай нашу, подільську. Ту, що Щербина любить. Можна? — звернувся він до Юрія Максимовича.

— Не тільки можна — треба.

Славко звів до перенісся свої бровенята, насупився, делікатно покашляв у кулак і стиха почав:

Анципер вступив ніби знехотя, байдуже, ніби за компанію:

Він ніби просто розповідав: що тут вдієш — тому й залишилася гора чорна, що сіяла бідна вдова, а який там сівач із бідної вдови?

Другий куплет вони почали разом. Розповідали про страшну людську трагедію, і була вона тим страшніша, що мовилося про неї спокійно, стримано:

І раптом у голосі Славка Іванченка прорвалася тривожна нота: йде зима, нема хліба, нема дров, а тільки дрібні дітки є у бідної вдови.

тривожно запитав Славко, але Анципер заспокоїв його:

Справді, чого журитися? Є багатий брат у бідної вдовиці, він не покине її напризволяще. Але що це?.. Як змінився голос Славка, які залізні, безжальні, байдужі ноти забриніли в ньому… І навіть обличчя Славкове змінилося, стало жорстким, злим:

Анципер приєднався, голос у нього став скрипучий, неприємний. На цих словах пісні у Щербини завжди перехоплювало подих і стискалися кулаки.

Страшне це зізнання вражало своєю жорстокою відвертістю, своєю безжальністю. Але бідна вдова не мала ніякого порятунку, вона була ладна на все, тільки б не замерзли діти в нетопленій хаті.

В голосі у Славка чулося благання, по щоках у Ніни Василівни побігли сльози, вона не помічала їх, Оксана і Василина сховали очі, як люди, що зіткнулися з чимось дуже поганим і нічим не’можуть зарадити, закам’яніли вилиці на обличчі актора Миші Грабченка, Юрій Максимович схилив голову в руки.

У Ігоря по спині побігли мурашки, хоч чув він цю пісню не вперше. В голосі у Славка були і наказ, і благаппя:

Анципер пояснив:

І далі вже разом вони повели спокійно, так спокійно, що у всіх, хто слухав їхню пісню, клубок підкотився до горла.

Анципер просив, Славко вимагав, уперто, наполегливо:

І вже обидва пояснили з невимовним відчаєм:

Але тато не міг встати з ями… Анципер і Славко зробили паузу, немов прислухаючись, що відповість тато, чому він мовчить, чому не встає. Невже він не розуміє, як важко їм, сиротам маленьким, живеться на цім світі? Пауза була довгою. Могло б здатися, що пісня вже скінчилася. Та ні, останнє слово за батьком. Діти повинні почути його голос. І вони його почули. Крізь важку сиру землю ледь-ледь прорвалися батькові слова… Голоси Славка й Анципера стишилися до шепоту:

Це звучало як останнє прохання, як останнє моління, як тихий голос безнадії. Все. Сподіватися більше не було на що…

— Ой хлопці ви мої, хлопці… — одняв руки од обличчя й заплакав Юрій Максимович. — Які ж ви у нас гарні хлопці!.. І для того, саме для того, щоб ніколи вже не повторилося те, про що у вашій пісні співалося, роблять революції… І для того воювали ви славно, і перемогли, і так боляче покалічили вас… Ой хлопці ви мої, хлопці…