Роман шукає

Розділ восьмий

У книжках, та й у газетах, я багато разів читав, як начальство викликає підлеглого для того, щоб зробити щось приємне: скажімо, подякувати за цінну ініціативу чи вручити винагороду. Я не думаю, що, зображуючи такі ситуації, письменники чи журналісти відходять од правди життя, але мій особистий, суто індивідуальний досвід засвідчує, що коли вже мене викликають до начальства, то це неодмінно пов’язано з якимись прикрощами. Або я щось не так зробив, або, навпаки, чогось не зробив. Ось чому, коли Федір Васильович Сидоренко сказав, що мене разом із ним просить негайно зайти полковник Іванов, на моєму обличчі не відбилося ні найменшої радості.

Федір Васильович посміхнувся доброзичливо:

— Полковника дуже зацікавило ваше відкриття, що небіжчик Петро Тимофійович Байрак — це той самий інвалід, який лежав колись у госпіталі, де сталося вбивство.

— Ну вже й відкриття, — знітився я. — А для чого воно полковникові?

— Я гадаю, про це краще у нього спитати. Йому дуже подобаються такі запитання підлеглих.

Не знаю, чи приховує полковник Іванов свій поганий гумор від начальства, але від підлеглих він із ним не криється.

— Сідайте, будь ласка, — запропонував він невдоволено, похвалив мене за спостережливість і одразу ж різко спитав: — Петручок украв ці вісім червінців у покійного Байрака?

Федір Васильович мовчав, запитання, очевидно, було звернуте до мене.

— Не знаю, — сказав я. — Але малоймовірно, що той Байрак тримав свої цінності в кишені плаща. Врешті, він не був на обліку в психоневрологічній лікарні, як Петручок.

— Так. Із ким покійний Байрак був зв’язаний? Що про нього кажуть товариші по роботі?

— Та нічого такого не кажуть, товаришу полковник. Кажуть, нормальний чоловік. Нормально пив чарку, хоч не зловживав. Стягнень по роботі не мав.

— Що ви збираєтеся робити з цим далі? — перевів полковник погляд на Федора Васильовича, і я відчув деяке полегшення.

— Добре було б попросити в прокуратурі санкціонувати ордер на обшук у квартирі Байрака.

— А для чого вам ордер? — гмукнув полковник. — Надягайте на обличчя маски з капронових панчіх — і вдирайтеся туди.

Як на мене, жарти полковника Іванова чомусь завжди мають присмак не гумору, а сатири.

— Помер літній поважний чоловік, — вів далі полковник Іванов, — нема не тільки прямих, а й побічних доказів, що ці червінці належали йому… Та якби й були, то хіба це «корпус делікті»[1]? Він цим золотом не спекулював, він його не вкрав. Навпаки, він сам був обкрадений, і то це все за умови, якби ви довели, що золото належало саме йому, а не Петручку.

— Товаришу полковник, є такі дані, що Петручок раніше зустрічався з Байраком.

— У кого є такі дані?

— У мене.

— І ви тримаєте їх для власної розваги? Звідки вони у вас?

— Гардеробниця у лікарні Галина Опанасівна Тимчук твердить, ніби вона бачила, як Петручок розмовляв з Байраком у вестибюлі. Правда, вона може помилятися, там багато людей сновигає. Та, з другого боку, у неї особлива пам’ять, професійна, вона завжди пильнує, аби відвідувачі чи студенти-практиканти не забули повернути халати, за які вона звітує.

— О, в такому випадку немає ніяких сумнівів, що це так, — зрадів полковник. — Прокурори завжди дуже рахуються з такими доказами.

— А якщо повернути ці червінці Петручку? — нерішуче запропонував Федір Васильович. — І простежити, що він з ними робитиме…

— Проп’є, — вихопилось у мене.

Полковник подивився на мене осудливо, мабуть, йому подобаються тільки його власні жарти.

— Так от, — сказав полковник, — я вас дуже прошу, Федоре Васильовичу, організувати пильний нагляд за Петручком. І до характеристики Байрака я хотів би почути щось істотніше, аніж «нормально пив чарку». Я хочу знати, з ким він був знайомий, що це за люди, як і чим він жив. До речі, — звернувся він до мене, — ви питали в людей, з якими він лежав у госпіталі, що він являв собою на той час, з ким приятелював?

— Кажуть, усе було нормально, — чомусь це кляте слово міцно приклеїлося до мого язика. — Приятелювати ні з ким не приятелював, весь час ошивався біля лейтенанта Голобородька, якого в госпіталі звали Юнкерсом. Біля нього таких багато крутилося…

Я ще ніколи не бачив людину, яку б слово «нормально» так дратувало, як нашого полковника.

— Можете йти, — сухо сказав Іванов. — Вас, Федоре Васильовичу, прошу ще залишитися.

Мотогонщики — учасники кросів — неодмінно проходять медичні огляди. Під час одного з таких оглядів зустрівся і познайомився я зі старим лікарем-рентгенологом Василем Григоровичем Коцюбинським. Він довго крутив мене у вузькій щілині рентгенівського апарата, нічого не знайшов, а потім розповів, що за рентгеном кишок і шлунка завжди можна визначити, який характер у людини. Поганий характер позначається на роботі цих органів.

«Цікаво, — думав я, — що побачив би старий рентгенолог, коли б до нього потрапив наш полковник? Може, знайшов би там якусь виразку? Та, з другого боку, при такій огрядності — навряд чи. Люди з виразкою мають зовсім іншу статуру…»

Повернувся Федір Васильович і, посміхаючись, сказав:

— Бувають люди добрі тому, що в них серце таке. А бувають добрі не від серця, а від розуму. У полковника Іванова — все від розуму. Він колись склав теорію, що в нашій справі найменше самозадоволення неодмінно веде до похибок і помилок. І поклав собі не допускати найменшого самозаспокоєння чи, що ще гірше, самозамилування. Хоч у цілому він зараз задоволений вашою роботою.

«Що ж то полковник говоритиме, як буде моєю роботою незадоволений?» — з деяким острахом подумав я.

У Івана Павловича Щербини я обідав на добровільних засадах, а у Георгія Георгійовича Суворова вечеряв, виконуючи службове завдання. Сьогодні, в неділю, я з дружиною прийшов до моїх батьків на сніданок, який поєднував у собі добровільні засади із службовими обов’язками.

О, ці материні вареники! їх можна їсти на сніданок, в обід, ними можна вечеряти, ними можна закушувати, можна їх і запивати. Тільки одна у них вада: чомусь завжди вони материні — і дуже рідко дружинині… Мартин Угович Вайл хвалив вареники, вживаючи всі ті слова, які в газетній мові згадують, коли рецензують вірші поетів-лауреатів: «свіжі», «запашні», «соковиті», «самобутні», «неперевершені». Мама дякували й підсипали.

Від того часу, як тата призначили на високу посаду директора професійно-технічного училища при «заводі заводів», він почав і вдома ходити у чорному своєму, святковому піджаці. Мартин Угович Вайл був поважним татовим колегою. У Ризі, в такому самому училищі, він був майстром-наставником, і досвід його роботи був рекомендований міністерством до вивчення й поширення. Зараз він ділився з батьком цим своїм досвідом:

— Я, насамперед, — казав він поволі, — дивлюсь, яким кінцем у них приварені пальці.

— А як не тим? — спитав я.

Мартин Угович скрушно похитав головою:

— Тоді біда… Був у мене один такий. Тепер в кіно знімається.

Мартин Угович дуже припав до душі мамі, мама дуже припала до душі Мартину Уговичу, тато взагалі всякого чоловіка, покаліченого на війні, ладен був прийняти як рідного (не раз казав, що їх дедалі менше на землі залишається), тож вони й до вечора могли просидіти, тим більше, що вареники на столі щоразу з’являлися свіжі. А Люда ж узяла квитки в кіно, і серце моє розривалося між службовими інтересами та сімейними обов’язками. Як би це поговорити з Вайлом наодинці?

— Ромо, не совайся, — раптом сказала мама. — У тебе справа до Мартина Уговича? То підіть у твою колишню кімнату або на балкон.

— Та що це ви, мамо… — сказав я, а сам подумав: «От хто б порозумівся з полковником Івановим».

— Ідіть, ідіть, — підштовхнула мене мама.

Ми вийшли на балкон. Мартин Угович закурив сигарету, а я тільки зітхнув, як зітхають чоловіки, які мають дружин-медиків і через це недавно, та ще й не зі своєї волі, кинули палити, і енергійно переказав Мартину Уговичу притчу про Наполеонове волосся.

Він вислухав цю історію з дещо відчуженим виразом розумного і владного обличчя, а потім сказав:

— Я не шкодую, що вбивцю Юнкерса не знайшли. Я й сам був під підозрою, бо я йому привселюдно погрожував. Але у мене було алібі, і це, мабуть, єдине, що порятувало мене. Я не відмовляюся від того, щоб допомогти вам, але не знаю, чим можу посприяти. Відтоді я дещо, як ви, мабуть, помітили, подорослішав і краще, ніж тоді, розумію, що це не діло, коли людину вбивають, хоч би якою поганою вона була. Та за Юнкерсом я й зараз не шкодую. Це був дуже поганий чоловік. І не тільки тому, що він ображав Ігоря Вербицького, що підло принизив Гошу-масажиста й Машу… Він був дуже поганий і небезпечний тому, що біля нього люди втрачали власну гідність, переставали вірити в те, без чого людина перестає бути справжньою людиною. Не хотів би я, щоб мої хлопчаки-петеушники колись зустрілися з таким. Оце й усе, про що я хотів попередити. А тепер питайте, що вас цікавить.

— Я хотів би розпитати у вас дещо про Петра Байрака, про інших людей, що лежали з вами у госпіталі. І взагалі про госпіталь.

— Ви вважаєте це військовою таємницею?

— Ні, — здивувався я.

— То чому ж ми мусимо тримати усе це в секреті від ваших батьків та дружини? Чи ви чекали, що я отут, на балконі, нарешті визнаю, що це я вчинив убивство?

— Ні, — сказав я й одчинив балконні двері, запрошуючи Мартина Уговича до хати.

За розмовами сніданок непомітно перейшов у обід з тією природною послідовністю, з якою весна переходить у літо…

Минулого року на день народження я подарував Люді арабську скриньку, інкрустовану перламутром та слоновою кісткою. Майстри, що її виготовили, передбачали, що в ній зберігатимуться коштовності. Та оскільки у моєї дружини інших коштовностей, крім мене, поки що не було, то вона використовувала цю скриньку з виховною метою: акуратно вкладала в неї всі невикористані (звісно ж, з моєї вини) квитки на концерти, в театри, в кіно. Зараз вона непомітно розкрила свою сумочку і показала ще один черговий експонат, який поповнить її колекцію.

Гай-гай, Людо, вийди на вулицю, спитайся підряд у ста перехожих — і переконаєшся, чи знайдеться серед них хоч один дурень, який скаже, що готовий проміняти кіно на мамині вареники. Щоправда, Люда вареників майже не їла, зате квашені огірки аж хрумтіли у неї на зубах. Мама уважно поглянула на невістку, а потім на мене. От і все. їй уже все відомо. Тепер виглядатиме онука…

Розповіді Мартина Уговича про госпіталь Люда слухала з непідробним інтересом, а коли почула, що начальником госпіталю був свого часу сам професор Маркар’янц, аж захлинулася борщем:

— Господи! Та це ж я вчилася за його підручником і була твердо переконана, що він сучасник Пирогова. Невже він вас оперував?

Не вистачало тільки, щоб вона попросила його показати кульшу.

Мама дивилася на Мартина Уговича ледь зіщулившись, неначе їй від самих тільки цих розмов було боляче.

— А скажіть, — спитала вона, — не важко вам без ноги коло цих шибеників? Не боляче?..

— Ні, — просто сказав Мартин Угович. — З самого початку мені пощастило. Мене оперував справжній хірург. І протеза мені зробив справжній майстер…

Старшина Дранишников, сором’язливо посміхаючись, якось розповідав про себе, що він за все життя не вдарив жодної живої людини.

— Ще б пак, — розсудливо зауважив на це Семен Анципер. — Якби ти хоч злегка вдарив якусь людину, то вона б уже не була живою.

Руки у старшини Дранишникова були такі, що паляниця в них здалася б звичайним пряником. Сибіряк з діда-прадіда, він і ремество мав сибірське — «на гражданці» валянки бив.

— Ти, Славо, подивись тільки, які онучі, — казав він Славкові. — Це ж одна носитиметься, а друга буде ще й запасна.

— Ну до чого ці онучі? — делікатно одмовлявся Славко. — Хіба онучу на протез накрутиш? Черевики дають до протеза.

— Як це — черевики? — Дранишников не уявляв себе в черевиках. — А валянки?

— А валянки продай, — порадив Семен Анципер. — Ще й зиск буде.

— У нас у Сибіру без валянок не можна…

Дранишников був настільки розгублений і приголомшений, що Анцішерові стало його шкода:

— Та не журись ти, на протеза можна й валянка натягти. Тільки для чого? Боїшся протеза одморозити?

— Звичайно. У нас такі морози бувають, що й метал кришиться… А на лижах я зможу ходити?

— А пішки ти вже розучився? — почав злоститися Анципер.

Коли йшлося про протези, він завжди злостився, бо не знав, як ходитиме на них. Лікарі запевняли, що все буде гаразд, а там хто його знає… Щось не зустрічав Анципер лікарів, які б обіцяли погане. За їхніми словами, все на світі мусить гараздитись. За весь час Анципер і словом не прохопився, що йому буде важче, ніж тим, у кого лишилася бодай одна нога, але це й так усі добре розуміли. Тому Дранишников не ображався на Анципера. Доброзичливо всміхаючись, він одказав:

— Пішки в нас далеко не підеш. Нам господь-бог сніг не по картках відпускає.

— Кажуть, що й на велосипеді можна їздити, коли протез хороший, — зауважив Мартин Вайл. — А на лижах же, мабуть, легше, ніж на велосипеді?

Такі розмови точилися в госпіталі часто. Всі чули, яка то добряча штука протез, як він чудово заміняє ногу: от іде людина, розумієш, навіть без палички, трохи кульгає — ну так, ніби п’яту натер або мозоль на пальці,— і не скажеш, що у неї не своя нога. Тільки Щербина ніколи про це не говорив, а жадібно слухав і кожного разу позирав у бік тумбочки, де була захована його коса. Зможе Щербина з косою пройти — ось тоді він і скаже, чи справді була кебета в голові того чоловіка, котрий протези вигадав.

— То що, Славо, махнемось? — з надією запитав Дранишников.

Славко ще не навчився казати людям «ні», він ховав очі, червонів і нерішуче одмовлявся:

— Та я б, товаришу старшина, і так би вам їх віддав, якби це не подарунок мені. Воно ж не годиться дарувати подароване…

Дранишников важко зітхнув. Славкові через ті унікальні наконечники заздрить увесь госпіталь. їх подарувала хлопцеві англійська графиня. Це ж треба було! Вона приїхала з Англії і привезла кілька ящиків металевих наконечників з колючками до милиць. Як подарунок… Вони скидалися на половинки зеленої шкаралущі каштана. Пружинками їх прикріплювали збоку до кінців милиць. В суху погоду ці колючі наконечники, притиснуті пружинками, стирчали збоку. Але в ожеледь, у сльоту вони одразу ставали в пригоді. Відтягнувши пружинки, можна було натягнути наконечники на кінці милиць і йти «не буксуючи» хоч і по льоду.

— То для чого вони тобі, коли однаково скоро на протезі підеш? — зробив останню спробу Дранишников, звертаючись до Славка.

Славко не витримав, потягся було віддати ті наконечники, але тут втрутився Семен Анципер:

— Та дай ти хлопцеві спокій! Ти ж сам тільки-но питався, чи можна натягти валянка на протез. Що ж, ти до валянка причепиш той наконечник?

Прийшов Гоша-масажист із своїм причандаллям — масаж робити.

— Оп-ци — огурци, помідори — яйци, — сказав Гоша весело. — Чого це ви понасуплювались, ніби вам хтось у борщ наплював?

Гоша-масажист останнім часом аж випромінював радість навколо себе: «Моя Маруся, моя».

— Ну, з кого почнемо? Клим, давай з тебе.

— Можна й з мене, — погодився Клим Бутько. — Однаково мені йти треба.

— Зробив би ти краще, Климе, вихідний, — порадив Гоша, — та поворожив би сам собі. Певен, ти поставив би мені могорич, бо показало б тобі ворожіння, що на тебе чекає великий інтерес у казенному домі.

— Який інтерес? — насторожено запитав Клим.

Вони сиділи один навпроти одного, обидва в чорних окулярах, але Гошині окуляри ніби сміялися, а Климові були стурбовані й заклопотані.

— Який інтерес?

— А поставиш могорич?

— Сьогодні який день?

— День звичайний, п’ятниця сьогодні.

— Не щастить тобі, Гошо, — сказав Бутько. — По п’ятницях я могоричів не ставлю. П’ятниця, розумієш, важкий день. Для чого тобі могорич у п’ятницю?

Всі в палаті стали прислухатися. Очевидно, Гоша щось-таки знав. Не став би він дарма плескати язиком, не така він людина. Найбільше не терпілося Мартину, тож він перший почав витягати з Гоші новину:

— Що, протези на слонах везуть?

Ох, ці солдатські слони! Чого тільки не возили на них у війну й одразу ж по війні! І чутки про відкриття другого фронту, і чутки, що пайку прибавлять, і чутки, що в тил відведуть, і чутки, що війна за місяць скінчиться, і чутки, що Гітлер повісився. Та хіба ж мислимо пригадати все, що слони на спинах своїх крутих поперевозили? А зараз вони везли протези.

— Може, й везуть кому, — загадково сказав Гоша і спритно стер у себе під носом сліди тальку згином руки у лікті.

Славко пригадав, хто ще так робив. Так робила його мати, коли ліпила вареники і борошно попадало на обличчя. Вона так само спритно стирала його згином руки. Ох, як давно це було!.. Славкові страшенно закортіло додому, і він ще з більшою увагою прислухався до розмови. Бо вони вже так звикли: що судилося одному — те судилося всім, що громаді — те й бабі. Що буде Бутькові — те і їм буде, не тепер, то в четвер. А Гоша навмисне замовк і удав, ніби тільки для масажу прийшов. Врешті-решт Бутько не витримав:

— Ти от що… Коли справді щось до діла маєш, то кажи: ти ж мене знаєш… За мною не пропаде. Могорич таки буде.

— Ха! Потрібний мені твій могорич, — почав коверзувати Гоша. — Від тебе дочекаєшся… Присунься трохи ближче.

Гоша був зосереджений, старанно працював, а вся палата аж совалась від нетерпіння. Семен Анципер навіть удався до провокації:

— А я, Гошо, теж одну штуку знаю, теж міг би розповісти, якби ти…

Та Гоша на провокацію не клюнув. Але, видно, його й самого розпирало нетерпіння, і він знову звернувся до Бутька:

— Я б на твоєму місці сьогодні справді на базар не ходив.

— Чому? — знову насторожився Бутько.

— У тебе сьогодні мірку на протез зніматимуть.

— Та ну?!

— Ось тобі й ну. Був в ординаторській, сам чув. У тебе, у Дранишникова і ще там у когось.

Бутько почав мовчки загинати пальці. Вся палата дивилася на Клима, як на іменинника, всі були збуджені, всі раділи за нього.

— До чого ти пальці загинаєш? — поцікавився Щербина.

— Гошо, — відмахуючись від Щербини, запитав Клим. — А скільки вони протез роблять?

— Це залежить від протеза, — авторитетно пояснив Гоша. — Кому місяць, кому півтора, а кому й два.

— Довго…

— Як це довго? Це тобі не личаки сплести! Це нову ногу роблять.

— Ту мою ногу тато робив швидше.

У всіх помітно поліпшився настрій. То дарма, що майстер прийде поки що тільки до Бутька, настане час — і прийде він до всіх. Життя прекрасне й дивовижне. І протези тепер роблять такі, що й не відрізниш, де протез, а де жива нога. І навіть Семен Анципер, дарма що в нього обох ніг нема, в ці хвилини щиро переконаний, що дай йому зараз протези — і він не те що піде, гопака вшкварить навприсядки.

Настрій цей підтримували плакати, недавно розвішані в коридорі по стінах. Мальовничі, мажорні картинки розповідали, як користуватися протезами. Автори їх трохи передали куті меду. Малюнки й написи мали переконати глядача, що протез не тільки ні в чому не поступається живій руці чи нозі, а де в чому й переважає. Дивитися на них було цікаво, але ніхто тим плакатам особливо не вірив.

— Різні ми бачили плакати, — казав Семен Анципер. — Та щось не дуже намальоване відповідало дійсності.

І він розповів, як у них, у казармах запасного полку, розвішали подібні плакати. Тільки вони вчили користуватися не протезами, а багнетом, автоматом, гранатою, пляшкою з запалювальною сумішшю, саперною лопаткою і ще багато чим.

— Ох, що то були за посібники! — захоплено покрутив Анципер своєю шпачиною головою. — Як на них усе було гарно розмальовано. Солдати — як огірочки, один в одного. Рослі, стрункі, так і видно, що фізично сильні й політично підковані. А обмундирування яке! Гімнастерочки випрасувані, чоботи новенькі. А як гвинтівки тримають, як команди виконують! Лівою ногою тупнуть, правою міцно впруться в землю, тулуб подадуть вперед — і вважай, що багнет по самісіньку мушку загруз у ворога в грудях. Тепер рвучко смикай гвинтівку до себе, крок назад — і можеш вколоти другого…

Дуже колись любив і Славко розглядати такі малюнки. А вже потім, пізніше, коли побував він на фронті, побачив, наскільки намальовані солдати і танки були далекими від справжніх солдатів і справжніх танків…

І ось зараз, розглядаючи малюнки, на яких неправдоподібно могутні чоловіки впевнено крокували собі на протезах, Славко старався бодай приблизно визначити, скільки тут правди, а скільки художнього домислу. Теоретично все ніби й так. Всі деталі й ремінці протеза пронумеровані, літерами кожна позначена, намальовано, як треба надягати протез, як застібувати ремені. А як гарно, рівненько стояв цей красень на протезі!

Славкові чомусь дуже не сподобалось аж надто правильне обличчя намальованого інваліда. Він намацав у кишені піжамної куртки недогризок олівця. Кілька рисочок — і обличчя протезного красеня перетворилося на точну подобу старшини Дранишникова. Ще кількома вправними рухами Славко взув на протези валянки, і плакат прибрав того індивідуального характеру, якого йому так бракувало.

Новий начальник госпіталю застала Славка за домальовуванням плаката і так подивилася на нього, що в хлопця вилетів з пальців недогризок олівця.

— Приберіть оцю капость! — сердито сказала вона. — І дуже вам раджу, більше цього не робіть.

Славко зняв плакат. А через кілька хвилин до нього в палату влетів старшина Дранишников і забрав плаката собі.

— Оце ж тепер, — захоплено говорив він, — я його у себе вдома повішаю. Під скло візьму. Воно ж краще за всяку фотографію!

Гоша не помилився. Перед обідом прийшов протезний майстер. Палата страшенно розчарувалася. Вони очікували професора, а прийшов звичайнісінький швець з районної промкооперації, де шиють молодицям чоботи на високих підборах, неоковирні сандалії для школярів, а ще краще вміють упоратися із шлеями та посторонками.

Славко Іванченко як глянув на протезного майстра, так і впізнав у ньому свого дядька Гарасима, тільки й того, що дядько Гарасим мав одну ногу, а протезний майстер — дві.

Був швець низенький на зріст, лисий, з рудуватим дитячим пушком на потилиці, жвавий та рухливий, як горобець. Зайшов, дзьобнув повітря маленьким носиком, покрутив головою на всі боки, поліз під свій чорний цератовий фартух і розгорнув учетверо складеного папірця.

— А котрий тут з вас буде… е-е-е… Кли-им Бутько?

Ігор відповів точнісінько так, як спитав майстер:

— Кли-им Бу-утько? О-отой, що на шпигуна схо-ожий.

— Я тобі покажу «шпигуна»! — образився Бутько.

— Дайте ніжку, дайте ніжку, — заспівав раптом майстер на мотив «Розпрягайте, хлопці, коней», знімаючи на ходу з шиї обтірханий сантиметр. — Давайте ніжку, ми її доточувати будемо.

Хлопці пирснули. Ось тобі й професор! Адже для того, щоб підготувати їх до зустрічі з цим майстром, їм робили операції на кульшах, Гоша-масажист аж упрівав, поки розминав шви, які після цього лишилися, а прийшов якийсь метушливий дивак у старих солдатських черевиках і обтірханим сантиметром обміряє кульшу Бутька. Славко відзначив подумки, що навіть сантиметр у нього точнісінько такий, як і в дядька Гарасима: чорні риски на ньому давно стерлися й наведені хімічним олівцем.

— Встаньте, Клим Бутько, встаньте, Клим Бутько, встаньте, Клим Бутько, — співав майстер, — встаньте Клим Бутько, ми зміряємо вашу здорову ніжку… Так, так, так, протез буде на два сантиметри коротший від цілої ноги.

— А чому? — не витримав Славко. — У вас матеріалів не вистачає?

— Так треба, так треба, так треба! Щоб зручніше було ходити.

Якась заразна мова була в цього майстра.

— То це я кульгатиму, то це я кульгатиму, то я це кульгатиму? Руб двадцять, руб двадцять, руб двадцять? — спитав Бутько.

— У вас нижче коліна. Не будете кульгати, не будете кульгати, не будете кульгати. Майже… не будете кульгати.

Майстер присів навпочіпки перед Бутьком, який розгублено втупив свої окуляри йому в тім’я, щось записав на папірці і раптом так смикнув Клима за здорову ногу, що той аж упав на ліжко.

— Сідайте, Клим Бутько, Клим Бутько, сідайте. Ви гадаєте, як протез буде трохи коротший, то ви кульгатимете? Протез — не жива нога, трохи кульгатимете. Але не від того, що протез коротший. Он у мене одна нога коротша від другої на два сантиметри, а ви це помітили?

— Начебто й непомітно, щоб ви кульгали, — підтримав майстра Щербина.

— Ну от… Згинайте, Клим Бутько, вашу коротку ніжку в коліні, в коліні згинайте, Клим Бутько, оцю коротку ніжку. Так, так, так… Замочка вам не треба, замочка вам не зробимо…

— На клямку цей протез замикатиметься? — поцікавився Славко.

— На замочок, на замочок, на замочок, — обміряв і далі майстер Бутькову кульшу то вище, то нижче коліна. — Коли ноги нема вище коліна, на те місце, де мало б коліно згинатися, шарнір ставиться. Так? — спитав він у Славка. Той розгублено кивнув головою. — А на шарнірі ми робимо замочка спеціального, спеціального замочка робимо, щоб коли слизько, слизько коли чи коли людина ще як слід не призвичаїлась на протезі ходити. Коли вона з незвички сильно налягає на протез, а він в коліні — раз!.. І підігнувся, підігнувся — і капець. Тоді ми спеціальний замочок робимо, щоб замкнути. Коли слизько на вулиці — клац, замкнули його, і нога в коліні не гнеться.

— От ви протези робите, — допитувався про своє Щербина, — добре знаєте, як люди на протезах ходять. А от косити, к приміру, на протезі можна?

Майстер аж об поли вдарив кілька разів і став схожий вже не на горобця, а на півня, який б’є себе крилами об боки перед тим, як закукурікати.

— Косити? Боже мій, косити! У вас нема правої ноги, так? Правої ноги немає у вас? Так? Вище коліна, так?

— Як пальців нема, то бісового батька дулю даси. Коліно в мене є, та згинати йому нічого, — показав свою кульшу Щербина.

— Так, так, так! Згинати йому нічого, нічого йому згинати, і пальців нема, і гомілки нема, і ноги нема. Суглобчик ми вам зробимо казенний, шарнірчик замість суглобчика, замість суглобчика шарнірчик буде, замочок вам присобачимо… Так, так, так.

— А косити? — нагадав Щербина.

— Косити можна, — весело заспівав у відповідь майстер, — можна косити, можна косити. От косимо ми. От косимо ми. В праву руку беремо ручку, в ліву кісся, правильно я кажу? Кажу правильно, так кажу?

— Так, — погодився Щербина, не зводячи очей з майстра, який замість коси взяв у руки Бутькову милицю й став у таку рішучу позу, ніби перед ним розлігся неозорий лан і має він той лан викосити.

— Весь упор на ліву ногу, так? На ліву ногу весь упор? А правою ми так ніби підпихаємось, підпихаємось правою ногою. Крок вперед ми лівою ступаємо? А права собі позаду тягнеться, так? Ну і хай тягнеться позаду, а щоб вона не заважала, то ми на ній тільки клац — замкнемо в коліні, в коліні їй гнутися не обов’язково, не обов’язково їй гнутися в коліні, так? А ви собі косите, а ви косите — вжик, вжик, вжик! Піде діло. На замочок замкнути — і дуже просто.

— А коли без замочка? — наполягав Щербина, який любив усе знати достеменно.

— Призвичаїтесь, то можна буде й без замочка, без замочка можна буде, як призвичаїтесь.

— Виходить, усе можна? І танцювати можна? — єхидно запитав Семен Анципер.

Майстер подивився на Семена, одвів очі, але знову примусив себе дивитися прямо на нього.

— У вас обох нема, танці я вам не гарантую. Ходити будете, будете ходити, а танцювати… Техніка наша протезна ще не дійшла до цього. Може, потім колись, а от він, — майстер обернувся до Бутька, і в голосі його забринів захват, — він танцюватиме. Гопак і краков’як не дуже, а от вальс чи танго… Танго чи вальс… От такої… Перебувайте в доброму здоров’ї!

Майстер рушив до дверей, але Бутько його зупинив:

— Чекайте!

Бутько поліз під подушку й дістав великий трофейний гаман. Майстер замахав руками-крильцями й пурхнув у коридор. Грюкаючи милицями, Бутько поспішив за ним. Через кілька хвилин він повернувся, сховав гамана назад під подушку й сказав:

— Ні копійки не взяв… Дивак, ні копійки не взяв. Каже, як буде все гаразд, як муляти не буде, то по баночці вріжемо, вріжемо, каже, по баночці.

— Ото ти тепер так і ворожитимеш? — спитав Ігор. — «Дальня дорога» — «дорога дальня», «дєнєжний інтерес» — «інтерес дєнєжний», «казенний дім» — «дім казенний»…

Йому майстер не сподобався.

Славко, Семен і Мартин теж були розчаровані. їм здавалося, що протези мусять робити професори, а не шевці. Щербина ніби вгадав їхні думки:

— Ех, хлопці, хлопці, мало ви ще каші їли. Не знаєте ви, що не святі горшки ліплять, а грішний люд.

Майстер йому припав до душі. Видно, цей чоловік знає свою справу, коли на протезі, зробленому його руками, можна косити.

І він з надією подивився на тумбочку, де лежала заповітна коса.