Роман шукає

Розділ шостий

Гай-гай, капітане Сидоренко. Гай-гай, дорогий наш Федоре Васильовичу…

Посміхнувся старий слідчий ніяково і спитав:

— То де там у вас тека й коса?

Я висунув верхню шухляду свого стола. Федір Васильович обережно, так, щоб не врізатись, поводив пальцем по лезу коси.

— Доведеться вам все це знову скласти в нижню шухляду, в «довгий ящик». Ви підключені до розслідування справи 281/К.

Я вже чув про цю справу. Де в бога заєць, де в чорта батько. Де той мільйонер чи мільярдер, чи хто він там такий, отой Онасіс з своєю дружиною Жаклін, колишньою американською президентшею, — і де трупарня при нашій міській лікарні… Який може бути зв’язок між підстаркуватою красунею Жаклін Кеннеді і напівбожевільним санітаром Володимиром Петручком? Та, виходить, може бути зв’язок. Все може бути.

Це ж вона, ота Жаклін Кеннеді-Онасіс, що тепер з жиру казиться, вигадала нову моду: непишне намисто з російських царських золотих червінців. А за нею, звичайно, як Еллочка-людоїдка з «Дванадцяти стільців» за дочкою Вандербільда, потягнулися Еллочки з Англії, Франції, Іспанії та інших розвинених країн, а потім і з тих, що тільки розвиваються. І ось уже наші митники виявили у двох туристів, що аж надто зналися на російській старовині, ці весело виблискуючі монетки із зображенням недолугого царя Миколи Другого. Обидва туристи в різний час, з проміжком майже в два місяці, побували у нашому місті. Де придбали червінці? Біля готелю. Запропонував за валюту невідомий їм чоловік. В одному випадку це був літній дядько, в другому — молодик. Так почалася справа 281/К.

— Познайомтесь з цією справою, — сказав Федір Васильович і переклав із свого столу на мій грубеньку теку.

Я заглибився у папери, де сухою мовою протоколів було змальоване не дуже привабливе обличчя В.С.Петручка, людини, у якої в правій кишені краденого плаща, там, де я тримаю дрібні гроші й талони для проїзду в тролейбусі, знайшли вісім царських золотих десяток і ще дві звичайні монетки по дві копійки, що їх дуже цінують міські жителі — без них не скористаєшся телефоном-автоматом. До речі, ці двокопійчані монетки саме такого розміру, як золоті десятки, та й кольором на них схожі, і була б ота Жаклін Кеннеді-Онасіс трохи поміркованішою, то зробила б собі намисто із двокопійчаних монет. їй би обійшлося дешевше, і нам менше клопоту…

Під час допиту Володимир Сергійович Петручок досить спритно водив нас за носа. Обличчя цього сорокатрирічного, високого на зріст чоловіка мало нездорову ніздрювату шкіру з червонуватими слідами прищів, що вже загоїлись, брехливі, нахабні очі дивилися на нас із готовністю відповідати на кожне наше запитання і при цьому говорити правду, тільки правду. Але то він так знущався з нас, і ми нічого не могли зробити. Він мав крицевий щит — офіційний статус психопатичної особи з патологічними нахилами, зокрема до клептоманії — крадіжок, що їх здійснює психічно хвора людина: про це згадувалося в його історії хвороби, копію якої ми одержали з лікарні.

Спочатку він казав, що ті золоті червінці подарувала йому колишня дружина, але цих колишніх дружин у нього було аж шість, і він не міг пригадати, яка саме дала йому монети. Потім він твердив, що це спадщина його покійного тата, і, нарешті, — що він не знає, звідки взявся цей плащ, як не знав і того, що в кишені були золоті гроші. («Посудіть самі, якби я знав, що там такі коштовності, то невже я тягав би їх у кишені? Якось би вже дав їм раду! А от двокопійчані монети мої. Я завжди такі монети відкладаю, щоб зателефонувати комусь»). При цьому він весь час посмикував ногою, а на мене це впливає, як зараза: у мене також почала тіпатися нога.

Ми з Федором Васильовичем старанно складали паперові коробочки. Федір Васильович не йняв віри жодному слову Петручка. Він навіть гадав, що хворим його визнали лікарі — колишні колеги Петручкового тата, та й то не через симптоми, а з поваги до відомого психіатра професора Сергія Олександровича Петручка. А мені здавалося, що кожна з версій, що їх одну за одною викладав нам Петручок, могла виявитись і правдою, тож вимагала старанної перевірки. Особливо та, остання, за якою він навіть не здогадувався, що в кишені плаща були золоті монети. Бо я знав потерпілого. Того, кому належав плащ.

Петручок із своєю клептоманією вже попадав колись до міліції. Щоб його тоді виручити, прибігли солідні лікарі, вчені люди, і за їх словами виходило, що вони й дня не можуть обійтися без нього, що це вони винуваті, вони не простежили, тож негайно відшкодують збитки, хай тільки його звільнять.

І щодо параноїдного розвитку особи Петручка я не погоджувався з Федором Васильовичем. Петручок, мабуть, таки й справді був психічнохворий, клептоман. Для чого б тоді йому було вдаватися до цієї крадіжки, коли заробляв він грубі гроші, може, не менші, ніж його покійний тато професор, хоч син був тільки санітаром у тру-парні?

Раніше я частенько замислювався: чому люди бояться мерців? Адже, здавалося б, мрець нічим не може зашкодити живому. І дійшов висновку, що це один із способів захисту живих від думок про смерть — таким чином, від самої смерті. Ось чому переважна кількість людей ладна заплатити будь-які гроші, щоб хтось інший мав справу з їхніми близькими-небіжчиками.

Патологоанатоми не могли нахвалитися Петручком. В обов’язки санітара входив розтин тіла небіжчика, а де знайдеш охочого до такої роботи? В патолого-анатомічному відділі казали, що їм набагато легше знайти кандидата наук, аніж санітара.

А ще ж потім треба зашити небіжчика, вдягти його в костюм, поголити. Це вже не входило в службові обов’язки санітара, але хтось це мав робити, і за це платили родичі. Петручок умів примусити знервованих, заклопотаних родичів видобути гроші з гамана.

Крім того, Петручок закріпив у трупарні на стелі, над столом, дві потужні лампи й фотографував при їх світлі всіх небіжчиків. Казав, що в нього це таке хобі. Всі фотографії він старанно наклеював у старовинний важкий альбом і біля кожної фотографії ставив номер, дату і прізвище. Та жодне хобі не давало аматорам такого зиску, як оті Петручкові фотографії. Тільки-но приходили родичі небіжчика, він неодмінно питав байдуже: «Фотографію візьмете?» — «Візьмемо», — розгублено відповідали родичі. «Фотографія — десятка. Скільки примірників?» — «Одну, — казали родичі. — А краще — дві».

Ще про одне своє хобі Петручок нікому не розповідав і не любив, коли йому про нього нагадували. Якось прийшов він на похорон, відвідав хату небіжчика, віддав фотографії, одержав гроші, висловив співчуття, а потім зняв з вішалки плаща, вдягнув на себе й непомітно зник.

Попався він випадково. Коли в хаті таке горе, людям не до пропаж. Та й вигляд у нього був такий, що не викликав підозри: високий, добре вдягнений чоловік, освічений. І справді, свого часу Петручок закінчив три курси медичного інституту. А того разу в хаті, куди він прийшов, виявився спостережливий хлопчик-четвертокласник, синочок сусіди, єдиний, кого здивувало, чому це гість одчиняє в хаті шафу і вішає туди свого плаща, а йдучи, бере з шафи також плаща, але зовсім іншого. Хлопчик розповів про це своєму татові, а той вранці подзвонив до міліції.

У райвідділі знали про це хобі Петручка, тому не здивувалися, а просто знайшли злодія і запропонували повернути плаща. Як завжди в таких випадках, він почав був твердити, буцімто плащ цей його, що він придбав його тоді-то в такому-то магазині, але на запитання, що лежить у кишенях, відповісти не зміг чи не схотів. При огляді тих кишень були виявлені царські червінці, походження яких ми зараз мусили з’ясувати.

До речі, підшита довідка експерта, яка засвідчувала, що монети ці зовсім не червінці, що в Росії, починаючи з 1755 року, карбувалися монети по десять і п’ять карбованців, які мали назву імперіали та полуімперіали, а знайдені в Петручка монети випущені у 1897 році, після грошової реформи Вітте. Справжня їх назва — теж полуімперіали, але вартість — вже тільки третина старого імперіала.

Після допиту Петручка, який так нічого нам і не сказав, я вилучив із його альбома останню фотографію. Сьогодні ввечері мені вперше випала нагода сполучити справу, яку я виконував на добровільних засадах, із справою, що робив тепер за прямим службовим обов’язком. Сьогодні я мав побачитись із колишнім Гошею-масажистом (насправді його звали Георгієм Георгійовичем, і прізвище він мав досить гучне — Суворов) та з його дружиною, колишньою Машею-кіномеханіком, а тепер Марією Іванівною Суворовою. Марії Іванівні я збирався показати фотографію, вилучену з Петручкового альбома, а з її чоловіком обговорити деякі давні справи. Він мав винятковий слух, цей Гоша-масажист, і, може, колись прочув щось таке, на що тоді піхто не звернув уваги.

Славко Іванченко завжди був спокійний і стриманий, але сьогодні він убіг — на милицях теж можна бігати — до палати надзвичайно збуджений: було видно, що його розпирає якась новина.

— А в нас новий начальник госпіталю! Теж хірург! Але тітка! Майорша! Ого!

Це була справді важлива новина.

У польових госпіталях рятували від смерті, а готували людей до нормального життя в госпіталі протезному. Протезний госпіталь поєднував у собі лікувальну установу з виробництвом — тут тісно контактували хірурги-ортопеди, фізіотерапевти, інженери, техніки й протезні майстри. Хірурги-ортопеди працювали тут над людським тілом, як скульптори над крихким, нестійким мармуром. При пластичних операціях вони боролися за кожне волоконце м’яза, за кожний клаптик шкіри, за кожний сантиметр кістки, формували кульшу так, щоб вона заживлялась тонким рубцем, не боліла, щоб протез став для неї немовби природним продовженням. Уся ота хірургічна творчість називалась неприємним словом «реампутація». На реампутацію приїздили сюди безрукі й безногі воїни-переможці з усіх госпіталів. Кажуть, у переможців рани загоюються швидше, але для того, щоб вони й справді швидше загоювались, потрібні й великі знання, і неабияке вміння.

Начальником протезного госпіталю був знаменитий хірург, полковник медичної служби Олександр Саркісович Маркар’янц. Цей літній уславлений вчений мав статуру шістнадцятирічного хлопчика, що ніколи не їв досхочу. Темні й опуклі очі його дивилися на світ здивовано, довгі, немов дівочі, вії кидали тіні на обличчя, і тільки дві глибокі зморшки від носа вниз до підборіддя і чималенька лисина, оточена чорним, жорстким, кучерявим волоссям, видавали його вік. Мав він звичку під час розмови прикривати рукою свою лисину так, ніби вона йому заважала.

По війни Маркар’янц очолював відділ в одному з інститутів Академії наук, та й зараз не залишив своєї наукової роботи: організував при госпіталі невеличку лабораторію. Олександр Саркісович Маркар’янц охоче розповідав інвалідам про свої наукові ідеї:

— Буде час, коли ми відмовимось від протезів! Ящірку бачили? Одірвіть у неї хвоста… Новий виросте. А чому у ящірки нога не одростає? І в людини нога не одростає. А в тритона, наприклад, ноги одростають. І щелепи в нього одростають. А в рака — клешні. Коли б узяти хробака, то в нього навіть із клаптика одростає все тіло. У тварин, здатних до регенерації, тобто відновлення втрачених частин, на кульші утворюються молоді клітини, які легко розмножуються. Тканини ростуть, розвиваються. А в інших тварин, і в людини також, рана заживає і утворюється рубець. Та коли б ми навчилися створювати на кульші умови для виникнення молодих клітин, то і в людини могла б вирости втрачена рука чи нога…

Слухали його з повагою, бо більшість інвалідів пройшли через його руки, але в своєму гурті посміювались: надто вже фантастичними здавалися проекти полковника Маркар’янца. Олександр Саркісович кожну вільну хвилину пропадав у своїй маленькій лабораторії і мріяв про час, коли йому знову вдасться повернутися до наукової роботи. І от нарешті вдалося.

А тітка майорша й справді виявилась «ого». Висока, статурна, гарна, вона була в тому віці, коли жіноча краса сягає своєї повноти, зеніту.

Насамперед у супроводі цілого почту — начмеда, чергових лікарів, сестри-хазяйки — вона пішла на кухню, яка тут чомусь називалася харчоблоком. Ніби від того їжа ставала поживніша. Нове начальство зняло пробу з каші.

— Чим ви їх годуєте? — сердито спитала майорша в кухаря. — Це — каша? Ви в своєї мами таку кашу їли? Ні, в своєї мами ви такої каші не їли! — рішуче запевнила вона. — Ви кращу кашу їли. І зараз кращу кашу їсте. Того й пузо таке наїли, що не приведи господи. Апендицит буде, то поки до нього доберешся, до того відростка, тричі жир доведеться обрізати.

Пикатий кухар переминався з ноги на ногу.

— Продукти… — нарешті вичавив із себе.

— А я що кажу? — зраділа нова начальниця. — Звичайно, продукти! Не додаєте продуктів, тому й каша така рідка. І крупи там мало, і масла. Тепер у нас буде інша каша. Або буде інший кухар.

А з другої половини дня тітка майоріла пішла по палатах. Сідала на інвалідські ліжка, піднімала ковдри.

— У вас?.. Ага, в нижній третині. Покажіть кульшу. Так, так… Рубець нічогенький. Не болить? Ну що ж… Мусите піти на протезі.

І оте «мусите піти» було їм у тисячу разів дорожче, ніж хвацьке: «Танцювати будете! Тепер такі протези роблять…» «Мусите піти на протезі» — це значно реальніше. В цьому було щось від наказу, а вони, вчорашні солдати, звикли до наказів своїх командирів, у яких насамперед відчувалась впевненість у тому, що вони зроблять усе для їх виконання. «Ви мусите протриматись до підходу третього батальйону!» І будьте певні, вони протримаються. Вони мертві стрілятимуть, але таки протримаються! «Ви мусите взяти висоту!» І висоту вони візьмуть. «Ви мусите піти на протезі!» Отже, підуть.

— Чого це ви такі худі? — запитала тітка майорша. — Харчі погані?

— Не те щоб погані, — знизав плечима Ігор. — Та якби більше…

Тітка-майорша засміялася, посміхнувся черговий лікар, якась подоба посмішки з’явилась на губах дієтсестри.

— Скажете таке — більше! Ні, тут не більше, тут краще треба. Пишіть, — уже іншим тоном наказала вона дієтсестрі й почала диктувати таке, що у хлопців аж слинка покотилася.

Тітка майорша називала цифри: яєць стільки-то, вершкового масла стільки-то, цукру стільки-то, а хлопці одразу ж уявляли собі страви, присмачені тими яйцями, вершковим маслом, цукром…

Дієтсестра стерла посмішку й зауважила, що такий харч за нормами належить тільки післяопераційним.

— Знаю, — відрізала новий начальник госпіталю. — Пишіть, що наказано.

— Що у вас із оком? — звернулася вона до Бутька. — Зніміть окуляри.

— У мене не з оком, а без ока, — неохоче буркнув той.

— Покажіть кульшу.

Кульшею вона було задоволена, сказала, що після того, як виготовлять протез ноги, Бутькові зроблять ще й протез замість втраченого ока, так що й непомітно буде.

А одному з них справді судилося стати післяопераційним. Цей нещасливий жеребок витяг Семен Анципер. Оглянувши його кульші, майорша незадоволено покрутила головою:

— Ні, так діло не піде.

— Як не піде? — не зрозумів Анципер.

— Так. Права у вас нічого, а ліва… Ліва мені не подобається.

— А чому вона має вам подобатися? — наїжачився Семен Анципер, передчуваючи щось погане і готуючись відстоювати свої права й інтереси.

У госпіталі серед інвалідів подеколи можна було почути такі розмови: «Їм що? Аби різати. Щоб подивитись, що там всередині. їм це для науки потрібно, а нам — терпи!» «Їм» — це значило лікарям, «нам» — інвалідам. З давніх-давен, може ще з часів російсько-японської війни, ходили по госпіталях чутки, що операції роблять не тому, що це потрібно пораненим, а тому, що хірурги хочуть мати практику. Петро Байрак, а може, ще хтось, подібний до нього, пустив по палатах чутку, нібито хірургові за кожну операцію сплачують сто двадцять сім карбованців і п’ятдесят копійок. Не сто, не сто п’ятдесят, не двісті, а саме сто двадцять сім і п’ятдесят копійок! Ота не кругла цифра, та ще й з копійками, чи не найбільше переконувала. Сума здавалася настільки реальною, що в неї повірили. І вірили аж доти, доки розважливий Щербина не з’ясував усе сам і спростував оту плітку. Але в те, що хірурги ріжуть «для науки», «для практики», вірив навіть Щербина і підтримував цю віру в інших. А ось Семен Анципер не вірив, поки це стосувалося когось іншого, і одразу ж повірив, коли це торкнулося його особисто.

— А чому вона має вам подобатися? — ще раз запитав Анципер, бо начальник госпіталю не відповіла, прискіпливо обмацуючи й оглядаючи його ліву кульшу.

— Різати будете? — зблід, аж пожовк Анципер.

— Що я — різник? Чи розбійник? То різники та розбійники ріжуть, а я хірург.

— То що — операція?

— Коли хочеш ходити, а не у візку їздити, доведеться робити реампутацію. Неприємно, звичайно, знову на операційний стіл лягати, та нічого не вдієш.

— Куди ж вони там, у евакогоспіталях, дивилися? — схилив голову Анципер. — Та й тут…

Хлопці теж посхиляли голови, а Славко навіть одвернувся до вікна. Анципер ковтнув повітря, усміхнувся якось криво і втер рукавом з носа крапельки поту.

Вона виявилася молодцем, тітка майорша: не стала втішати його, запевняти, що операція, мовляв, не складна, не болюча. Сказала тільки:

— Не подобається мені твоя ліва кульша. Тобі ще жити й жити, а там негаразд. Заживає погано. Колись, через багато років, тромб може утворитися. А це кепська штука. Операція потрібна. Ти не журись. У мене рука легка. — І вийшла з палати.

Черговий лікар і сестри потяглися за нею. У палаті запанувала похмура мовчанка. Щербина спробував порушити її:

— Ігоре, ти хлопець грамотний, начитаний, бо книжки різні читаєш, то я маю тебе щось спитати.

— Ну? — буркнув Ігор без ентузіазму.

— Ти мені, Ігоре, скажи таке діло… Це правда чи брехня, що в Індії щодня дощ іде?

— До чого тут дощ? — не зрозумів Мартин.

— А ти цить, — махнув на нього рукою Щербина. — Цить, не перебивай. Я не в тебе, я в Ігоря питаю.

— Правда, — відповів Ігор тоном, який виключав надію, що подальша бесіда проходитиме в теплій, дружній обстановці.

— Що ти кажеш? — зрадів Щербина. — Кожного дня дощ! Це ж сказитися!.. Семене, ти чув? Кожного дня дощ! Це ж роматизу там має бути до біса…

Ігор Вербицький, що здобув неабияку славу як популяризатор наукових знань, цього разу на «роматиз» не клюнув, але не так легко було відв’язатися від Щербини.

— Маю тебе, Ігоре, ще щось спитати… Ти вже не ображайся на мене…

— Ну?

— Ось ти кажеш, що в Індії дощ іде щодня. Так?

— Ну?

— А як він там іде? З ранку до полудня чи з обіду до вечора? А може, вночі? Мусить же там колись і сонце світити?

Ігор не витримав:

— А там усе впереміж: то сонце, то дощ, а то знову сонце.

— Ти подумай! То це виходить…

І раптом Анципер, для якого Щербина завів усі ці теревені, щоб відволікти од сумних думок, ніби вибухнув:

— Слухай, чого ти до Ігоря причепився? Потрібна тобі та Індія? Сваха у тебе там живе чи дядина? В гості ти туди поїдеш? Іде там дощ чи не йде — яке твоє діло? На голову тобі капає? Ти мені краще скажи, як тобі начальниця нова сподобалась? Ти ж збираєшся женитися, рід свій щербатий продовжувати. На твоєму місці я б не ловив гав. Я б на твоєму місці, Іване Павловичу, підбив під неї клинці. Подивись, жінка яка! їй, мабуть, і сорока ще нема. Бона тобі, як з пушки, дітей приведе. І дітки будуть як огірочки. З такою жінкою твій щербатий рід ніколи не переведеться. Послухай мене, Іване Павловичу…

— Може, ти припиниш язиком дзвонити? — почав сердитись Щербина.

Але зупинити Анципера тепер не зміг би ніхто. Він шукав собі розрядки. Отак і на фронті бувало: в найнебезпечніші хвилини люди раптом починали жартувати, самі себе підбадьорювати.

— Чого ти, Щербино, сердишся? Ми ж свої люди, і всі тобі добра бажаємо. І хлопці бачили, і я бачив, якими ти на неї очима дивився.

Щербина почервонів, аж спітнів. Анципер казав правду: він як витріщився на нову начальницю, так і не зводив з неї очей.

— Ти ж, Щербино, просто їв її очима, плямкав навіть, можна сказати. Тобі ж саме такої жінки на хазяйстві не вистачає. А ще коли б вона знала, яку ти косу маєш! Ого! Ти, Щербино, вибери хвилинку зручну, підкотись до неї в кабінет і так прямо, по-солдатськи й виклади їй усе: так, мовляв, і так, не можу я без вас на світі білому жити, і коли не хочете, щоб самогубство сталося, щоб я себе тою золінгенівською косою порішив, то виходьте за мене заміж, і поїдемо ми з вами на Чернігівщину, та й будемо там хазяйнувати…

— Та замовкнеш ти сьогодні, господи прости? — В голосі Щербини чулося благання. — От вчепиться, як цуценя у віник, і тягне, тягне його, поки не розтягне до останньої лозинки. І що за інтерес людині?

Але інтерес таки був, і хлопці в палаті повеселішали, бо Анципер ніби зовсім забув, що за кілька днів йому доведеться-таки лягати під ніж.

— Я розумію, — вів далі Семен, ніби я не чув слів Щербини, — що вона спершу може й не клюнути на тебе. Бо жених із тебе, вибачай, не такий уже й показний. Але ти не здавайся, стій на своєму. Ти на любов натискуй. Мовляв, бийте мене, ріжте мене, з кашею мене їжте, а я люблю — і край. Жінки такого наступу довго не витримують. Коли розмова про любов починається, вони аж умлівають. І ти не дивись, що вона майор, а ти навіть на личку не розжився, не дивись, що вона начальник госпіталю, а ти відставний солдат, — ти на все це не зважай, бо ти мужчина, а вона жінка. Розумієш ти, що це означає — жінка? Вона за справжню любов усе до останньої ниточки оддасть і гола-голісінька на край світу за тобою піде. А тобі ж на край світу не треба, тобі треба одвезти її на Чернігівщину. Це ж під носом, сотня кілометрів — і вдома. Хіба вона там лікарювати не зможе? Зможе! А в тебе ж он яка коса в тумбочці! Косити підеш, на шматок хліба заробиш…

Анципер ще довго розвивав блискучі перспективи, які відкриються перед Іваном Павловичем, коли він побереться з начальником госпіталю. Щербина сердився, хлопці сміялись, але Ігор вже їх не слухав. Він думав про своє. Думати про своє — це означало думати про Любочку.

Якісь дивні взаємини склалися у них. Що це? Дружба? Любов? Він читав про дружбу між хлопцями й дівчатами, але зараз йому вистачало дружби з Семеном Анципером, Мартином, Славком. Йому хотілося Любоччиної любові. Хотілося тримати її руку в своїй і щоб вона ту руку не віднімала, хотілося вдихати запах її волосся, хотілося казати їй пестливі слова…

Вони зустрічалися біля сходів, що вели на горище. Це був затишний куточок за кілька метрів від її сестринського поста. На самому посту зустрічатися не наважувались — кожен, хто виходив з палати, одразу побачив би їх. Власне, спочатку Ігор приходив до неї туди. Любочка сиділа біля столу чи стояла біля шафки з медикаментами, а хлопець вмощувався на продавленій канапі, підібгавши під себе свою єдину ногу, і вони собі говорили… Та одного разу з палати вийшов Петро Байрак, прочовгав до туалету, а повертаючись назад, пробурмотів, не приховуючи заздрості:

— Совісті у вас нема. Людям спати не даєте, шури-мури крутите. От я взавтра напишу рапорт на ім’я начальника госпіталю…

Ігор підхопився, спалахнувши, але Любочка зупинила його, притримала за рукав.

— Не чіпай його, — попросила, — він такий, що може й написати. Тобі нічого, а мені перепаде…

— Свиня він, — скинувся Ігор, — свиня й сволота! Це ж він із заздрості, що я з тобою говорю, а не він.

— А я б з ним не могла так розмовляти, — ніби вибачаючись, сказала Любочка.

Після цього випадку вони й знайшли затишний куточок — сходи, які вели на горище, тобто, власне, не вели нікуди, бо ніхто на горище не ходив. Там Ігор сідав на цементну приступочку, прихиливши милиці до стіни, і не відчував холоду, бо поруч з ним, обіпершись на поренчата, стояла Любочка. Досить було десь у кінці коридора рипнути дверям, як дівчина метеликом випурхувала в коридор і прибирала заклопотаного вигляду.

Але тривожили їх рідко. Госпіталь швидко засинав міцним сном, і вони говорили собі тут годинами. Про що? Та навіть якби наступного ранку після побачення хто-небудь приклав Ігореві пістолета до скроні й сказав: «Признавайся, про що ви там говорили, бо тут тобі й смерть!» — навряд чи він зміг би що-небудь до ладу пригадати. Бо говорили вони про все на світі — і водночас ні про що. Перебиваючи одне одного: «А знаєш… А знаєш…»

Вона казала:

— А знаєш, я сьогодні у трамваї бачила жінку, а в неї у вухах сережки. Ну, побачив би ти ті сережки! Там не камінці, а звичайне віконне скло. Не розумію, як можна носити у вухах таке скло?

Й Ігор теж обурювався до глибини душі: справді, як можна носити у вухах таке скло? Це ж ганьба — носити у вухах таке скло! І правильно, що Любочці не сподобались ті сережки!

Але тут-таки він перебивав її і починав розповідати, як Щербина загубив свою, зроблену «з диму», мильницю і довго шукав її, а вона виявилася чомусь аж під Славковою тумбочкою. І хоч цікавого, а тим більше смішного в тому не було-нічого, Любочка слухала його дуже уважно й весело сміялася. Це ж подумати тільки! Ха-ха-ха! Щербина скрізь шукає свою зроблену «з диму» мильницю, а вона… ха-ха, а вона, ха-ха-ха, де б ви думали, вона лежить? Лежить у Славка під тумбочкою, ха-ха-ха! І щоб ще раз почути Любоччин сміх — наче кришталеві кульки стрибають-перекочуються у неї в горлі! — Ігор додавав нові подробиці до історії, що трапилась з Щербининою мильницею, навіть показував, як той лазив під Славкову тумбочку.

Але дівчина вже не слухала. Вона раптом починала розповідати, як на неї, коли ще була маленькою, напав собака. Любочка дуже злякалася, закричала, розплакалась, кинулася до мами. І даремно, бо собака виявився зовсім не злим, власне, не собака, а так, щеня, яке хотіло погратися з нею. Всі потім дуже сміялися, і навіть Любочка сміялася. Та й як було не сміятися? Це ж так смішно! Вона злякалася великого пса, і заплакала, і побігла, а пес виявився ласкавим щеням, яко нікого й не збиралося кусати, воно просто хотіло погратися. Ха-ха-ха!

Ігор відчував, як у ньому, немов тонка струна, бринить ніжність і до Любочки, і до її мами, і навіть до того собаки, що виявився просто щеням, яке хотіло погратися. Дуже, дуже миле щеня!

А от з Ігорем на фронті був випадок… Кухар йому супом із «шрапнеллю» руку обпік. Такий недоумкуватий кухар. Ігор казанок підставив, щоб той йому супу влив, а кухар… Якраз літак над лісом загув… І хоч навіть мала дитина зрозуміла б, що то наш літак, бо німецькі по-іншому гудуть, ніби із задишкою, а кухар перелякався, рота роззявив, голову задер до неба, руки в нього почали тремтіти, і він хлюпнув черпак супу з «шрапнеллю» не в казанок, а Ігореві на руку. Такий нехлюй, вантюх такий!

І Ігор сміявся, і Любочка сміялася з того телепня кухаря, який не міг відрізнити нашого літака від німецького…

Вербицький таки вмів прибрехати, коли треба, а ось щодо Любочки жодним брехливим словом не прохопився. Он що робить з людьми кохання. Траплялися в Ігоревому житті ситуації, якими він міг би й пишатися. Хай не такі вже й героїчні, але й червоніти за них не доводилось. Він поводився у тих тарапатах, як личило мужчині. Навіть старший лейтенант Саватєєв казав тоді: «А ти молодчага! Спершу подивитися — жабеня жабеням, а розібратися — молодець!» Про жабеня Любочці можна б і не казати — лиш розповісти про те, як сам старший лейтенант Саватєев назвав його молодчагою, та Ігор зараз чомусь вибирав для своїх розповідей саме ті випадки, в яких він виглядав не молодцем, а швидше навпаки. То розповідав, як одного разу мало не відстав від ешелона, і це ж могли подумати, що він, ха-ха-ха, дезертир, а він на приступку останнього вагона вистрибнув, мало під колеса не втрапив, ха-ха-ха, але вчепився і таки добрався до своїх. А то іншим разом з ним теж пригода була. Старший лейтенант Саватєєв казав, що в мирний час він би його на «губу» посадив, але, на Ігореве щастя, там, на передовій, «губи» не було. Він забув зняти чохол із ствола гармати, ха-ха-ха! Бачили такого дурня? Це ж треба — забути зняти з гармати чохол, а тоді як стрельнули, то од чохла тільки клапті полетіли. Ну й лаявся, ну й горлав тоді старший лейтенант Саватєєв! Ха-ха-ха! І зараз смішно згадати.

І Любочка сміялася, і Ігор сміявся…

Вони говорили про все на світі, тільки про свою любов не обмовилися її словом. З їхніх уст злетіли сотні тисяч слів, але найважливішого і найпотрібнішого слова ніхто з них вимовити не наважувався…

Позавчора новий начальник госпіталю прооперувала Семена Анципера. Вчора хлопців до Семена не пустили. Віка-старуля нишкнула на них:

— О, гості мої дорогі, давно вас не бачили. Анциперові оддихатися треба, а ви там будете хихоньки-хахоньки справляти, хармалюки свої гнути. Знаю я вас!

Але сьогодні до Семена вже можна було пробратися.

Ігор проспав. Хлопці вже й снідати пішли, а Щербина ніяк не міг добудитися його. Снідав Ігор останнім. Дали йому холодної манної каші, якої він терпіти не міг, але сьогодні хлопцеві було абсолютно байдуже, що їсти. Він почувався настільки збудженим, що взагалі не помічав, що воно там у тарілці. їв, не розбираючи смаку.

Вчора увечері Любочка його поцілувала.

Поцілувала!

Любочка його, а не він Любочку…

Телепень, йолоп, бовдур, він давно міг зробити це сам, та все вагався, чекав не знати чого, теревенив не знати що, замість того щоб поцілувати Любочку.

Механічно працюючи ложкою, Ігор намагався до найменших подробиць відновити в пам’яті всі події вчорашнього вечора. Гоша-масажист і Маша-кіномеханік… Вони теж були там… Стривайте, до чого тут Гоша-масажист і до чого тут Маша-кіномеханік? Адже йдеться про те, що він любить Любочку, а Любочка любить його. І вони поцілувалися, тобто, не вони поцілувалися, а Любочка його поцілувала. Тепер він цілуватиме її довго-довго і багато-багато, але ініціатива, безперечно, належала їй… Та Гоша-масажист і Маша-кіномеханік теж чомусь були там…

Ігор ходив наче п’яний. Від великої радості й від великого збудження всі події переплуталися у нього в голові, і тепер він все відновлював у своїй пам’яті по крихітці, не боячись, що найголовніше, найважливіше, найпрекрасніше йому просто приснилося.

Але Гоша й Маша чомусь там були… Любочка й Ігор побачили їх на своєму улюбленому місці, на приступці сходів, що вели на горище. Коли вони туди пробралися і зайняли їх улюблене місце — Любочка й Ігор не помітили. Прийшли й застали… У Гоші й Маші все було зовсім не так, як у Ігоря з Любочкою. Це ж треба! Все — навпаки. Гоша стояв, прихилившись до поренчат, там, де завжди стояла Любочка, а Маша сиділа на цементовій приступці, там, де завжди сидів Ігор.

Любочка й Ігор зупинилися, вражені. Гоша впізнав їх одразу, — ще до того, як їх побачила Маша.

— Ігор? Любочка? — хрипким від хвилювання голосом запитав Гоша. — Ви тут? У тебе є сірники, Ігоре?

Гоша м’яв у руках самокрутку, був якийсь знервований. Маша сиділа на приступці, обхопивши коліна руками й поклавши підборіддя на коліна. По її смаглявих щоках розлився рум’янець. Ігор і Любочка засоромилися й собі. Гоша намагався розкурити цигарку, сміявся без причини, а Маша червоніла.

— Ми тут… — почала Маша і замовкла розгублено.

Ігор ніяк не міг второпати, що це діється з Машею, для чого забрели вони з Гошею в їхній з Любочкою заповітний куточок. Зате Любочка зразу збагнула, що діється у Машиній душі.

— А ви… — на одну тільки мить розгубилась Любочка, але тут же жіноча мудрість підказала їй, як діяти далі, що казати. — Ви посидьте тут, бо телефон може задзвонити… Тоді гукнете мене, нам з Ігорем треба зайти в одну палату. Ігоря якраз послали за мною… От і добре, що ви тут… Як телефон задзеленчить, Гоша хай візьме трубку, а ви, Марусю, погукайте мене, я буду тут, на третьому поверсі. Ходімо, Ігоре, бо ми так і до ранку не дійдемо.

І вона потягнула хлопця за рукав, а той, все ще нічого не розуміючи, покірно, як теля на налигачі, поплентався за нею. На сходах все ж зупинився.

— Чекай… Куди це ми йдемо?

— А хіба не однаково?

— ???

— Невже ти так нічого й не зрозумів?

— ???

Ігор тільки оторопіло витріщував очі на Любочку.

— А то. Вони кохають одне одного, дурнику.

— Ко-о-о-хають?

У Ігоря очі й рот стали однаково круглими, схожими на літеру «о», коли він вимовляв оте «ко-о-о-хають». Обличчя його набрало такого кумедного вигляду, що Любочка не витримала й засміялася.

— Кохають, кохають!

Ігор був приголомшений: як Гоша міг полюбити Машу, адже ж він ніколи не бачив її, не знав, яке у неї обличчя, ніс, очі, брови, руки, ноги, яка вона вся?.. Як можна полюбити того, кого ти ніколи не бачив?

Він запитав про це у Любочки, а та тільки плечима знизала:

— Хлопчисько ти ще. Хіба ж люблять очима чи вухами? Серцем люблять!

Тут вона його поцілувала просто в губи і, не оглядаючись, побігла швидко-швидко по сходах униз. А він так і присох на приступці.

Вона його поцілувала! Хлопець навіть не подумав у першу мить, що це вже достеменно засвідчує її любов, що тепер відпадає потреба в тих словах про кохання, які він так і не наважився вимовити… Він навіть не відчував себе щасливим. Вона його поцілувала! Але ж так його ніхто й ніколи ще не цілував… А тут аж голова запаморочилася, і в грудях перехопило подих. Його взагалі, окрім мами, бабусі й тіток, ніколи ніхто не цілував, хоч і розповідав Ігор друзям вигадану історію про радистку із «летучки».

Все це сталося вчора, й Ігореві дуже кортіло побачити Семена Анципера, розповісти йому все — від Семена не мав хлопець ніяких секретів.

Анципер лежав у післяопераційній палаті. Він майже не змінився. Коли людина протягом року зазнала стільки фізичних страждань, що їх десятьом на життя б вистачило, їй уже нікуди далі мінятися. Він лежав на спині, заклавши свої худі, довгі руки за голову, й посміхався. Біля Анципера сиділи Славко, Мартин, Щербина й Гоша.

— Ігор прийшов! — зрадів Семен Анципер. — Сідай на ліжко, поки сестра не бачить… То ж що ви збираєтесь далі робити? — звернувся він до Гоші.

— Не знаю. Не знаю, хлопці, що воно з того вийде… — Гоша втупився своїми чорними окулярами в Анципера, ніби спостерігав, чи не промайне усміх на Семеновому рухливому обличчі.

Із плутаної Гошиної розповіді виходило, що він уже давно кохає Машу, але вона зв’язалася з тим Юнкерсом… І ось тепер… Гоша готовий побратися з Машею, але навряд чи захоче вона зв’язати свою долю з сліпим. А коли вона на глузи здійме його наміри? Що тоді робити?.. Ото він і прийшов порадитись.

Хлопці мовчали.

— Які тут можуть бути поради? — почухавши потилицю, розважливо мовив Щербина. — Хіба можна порадити, як перепливти на той берег річки? Скільки б тобі не радили, скільки б не вчїілп, як треба руками-ногами махати, однаково самому тобі доведеться лізти у воду, самому до берега вигрібати.

Ігор подивився на Щербину з повагою. Мудрий дядько цей Щербина, оце ж треба зуміти все так сказати, щоб і не образити Гошу, не принизити його гідності, підкреслити, що він сам мусить розв’язати це питання, і водночас підштовхнути його до рішучіших дій, бо «самому доведеться лізти у воду, самому до берега вигрібати».