Роман шукає

Розділ чотирнадцятий

Якщо скласти докупи те, що розповіли мені працівники Інтуристу, і те, що я почув в Інюрколегії, та додати сюди фотографії, які зробив уславлений кореспондент Борис Кібчик, то картина уявляється мені приблизно такою.

Вгору вулицею Прорізною йшов огрядний та галасливий турист із Федеративної Республіки Німеччини в супроводі худорлявого, хлопчака на вигляд, перекладача й голосно, на всю вулицю вимагав від свого супровідника:

— Розмовляйте зі мною російською!

Перекладач переходив на російську, але тільки-но встигав вимовити слово, як німець так само голосно питав уже німецькою:

— Що це означає?

Перекладач переходив на німецьку, і негайно лунало:

— Та я вас дуже прошу, не вживайте ви німецьких слів, говоріть зі мною тільки російською!

— О господи, — раптом кинувся німець назустріч білявому чоловікові років під сорок, який теж ішов з інтуристівським перекладачем. — Генріх! Любий! Яка зустріч! Ти прийшов подивитися на будинок, де ми колись перебували?

— Моє шанування, професоре! — стримано відповів Генріх. — Але я не зовсім вас розумію… Хто перебував? У якому будинку?

— Ми — це я і твій покійний тато! Тут! Під час полону! Я й досі чудово володію російською. Я тут знаю все, як у себе вдома. А от цей молодик — будь ласка, познайомтеся, це перекладач, германіст, майбутнє світило науки, — нічого тут не знає.

Генріх недбало потиснув руку перекладачеві, відрекомендувався:

— Генріх фон Кролов.

— Георгій Жуков.

Генріх здивовано подивився на професора.

— Таке у мене прізвище, — розвів руками перекладач. Професор голосно, на всю вулицю розсміявся і відрекомендувався перекладачеві фон Кролова:

— Доктор Вальтер Баумгартен.

— Ганусець.

— Так от, Генріх, — казав далі захоплено професор, — наш шановний германіст Жуков не знає, що ось у цьому будинку, — він показав пальцем, і всі перехожі почали зупинятися й дивитися в той бік, куди він показував, — до війни був ломбард. Він не знає, де й тепер міститься ломбард, а це безперечне свідчення того, що германістам-початківцям тут непогано живеться. Він не знає, що під час війни цей будинок був розколотий навпіл вибухом, а потім у тій половині, що залишилася, жили ми, військовополонені… Ходімо, Генріху, ходімо…

Генріх зовсім не збирався оглядати будинок, в якому колись під час полону перебував його батько, але Вальтер Баумгартен належав до людей того типу, які вміють якось непомітно примушувати інших робити вчинки, про які ті за хвилину до того й гадки не мали.

В колишньому ломбарді та в колишній казармі військовополонених тепер був клуб метробудівників. Професор Баумгартен переходив з кімнати в кімнату й розчаровано вигукував:

— Усе не так, усе не так! Я нічого не впізнаю! Я нічого не впізнаю! — І раптом аж засвітився: — Отут, у цьому кутку, біля вікна була імпровізована перукарня, де Фріц Лінке стриг і голив своїх компатріотів та розважав їж розповідями. Бувало, Фріц сам собі командував: «Лінке! Складай валізи! Постав корові клістир, помий її і заводь у фургон…» Під час війни він був денщиком у майора Штігліца. Майор завжди возив із собою корову — молочну ферму, бо хворів на виразку шлунка. У корови від постійних переїздів теж з’явилася якась шлункова хвороба.

Генріх слухав його з поблажливою усмішкою, — Баумгартен це помітив.

— Генріху, — сказав він, — дорогий мій колего і колишній учень, я щасливий, що зустрів вас сьогодні. Але й вам теж, повірте мені, дуже пощастило, бо ви матимете нагоду бути свідком і учасником важливого історичного акту. Зараз сюди приїде кореспондент, і ми разом з вами підемо на місце, де відбудеться урочиста подія…

— Яка подія? — обережно спитав Генріх фон Кролов.

Баумгартен розповів, що наприкінці тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року він, колишній студент Марбурзького університету і солдат, брав участь у відбудові житлового будинку, який стоїть на самому початку Ольгинської вулиці. В квартирі на третьому поверсі праворуч він сховав під плінтусом холу документ, що має важливе історичне значення. Завдяки люб’язності перекладача-германіста вдалося одержати дозвіл людей, які тепер там мешкають, на те, щоб підняти плінтус і вилучити цей документ.

— Ось!

І Баумгартен видобув із бічної кишені якийсь блискучий хромований інструмент, що поєднував у собі зуболікарські щипці, сокиру й молоток.

— Це я купив тієї ж хвилини, як одержав візу, — потрясаючи загадковим інструментом, пояснив він. — У магазині мені сказали, що цим можна розкубрячити навіть сейф. А це, — вийняв він з другої кишені пакуночок з прозорої пластмаси, крізь яку було видно хромовані цвяшки, — для того, щоб відновити «статус-кво». Бо історичний досвід вчить нас: перед тим, як щось руйнувати, треба подумати, як ти це відбудуєш.

Дещо розгублені господарі квартири «на третьому поверсі праворуч» приготувалися до зустрічі з чоловіком, який колись відбудовував їхнє помешкання. На вкритому сяючою скатертиною столі з одного боку юрмилися пляшки горілки з перцем, а з другого боку сяяли срібними шийками пляшки з шампанським. Пляшки з пивом так обсіли тарілки з холодцем та шинкою, що подолати цей редут можна було тільки штурмом.

Господаря квартири, зварника аварійної служби міськгазу, заради такої події відпустили з роботи. Господиня була стривожена: якщо негайно не сядуть до столу, качка перепріє… Фотокореспондент Борис Кібчик знімав усе підряд: пляшки, господарів, квартиру, гостей і навіть газову плиту, на якій умлівала качка.

— Логіка — велика наука, — зворушено й урочисто сказав Баумгартен. — Усе це я передбачав!

Борис Кібчик поставив у холі додаткову лампу. Баумгартен спробував підважити плінтус своїм інструментом, але нічого не виходило. Він напружився, аж почервонів, аж крапельки поту виступили на чолі, і… Інструмент хряпнув та й розпався на свої вишукані складові частини.

— На совість пробито, — зауважив з повагою господар квартири. — Чекайте, я зараз…

Він приніс із кухні сікач і хотів був уже одірвати плінтус, але Баумгартен не дозволив:

— Пробачте, я мушу зробити це сам.

Посопів, покректав і таки підважив.

У щілині під плінтусом лежав коричневий згорток. Баумгартен витяг його й звернувся до присутніх:

— Ви свідки! Я вийняв це звідти! Я цього туди не підклав зараз. А тепер, — звернувся він до перекладача, — прочитайте вголос і перекладіть, що там написано.

Перекладач розгорнув манускрипт, виготовлений, очевидно, з телячої шкіри солдатського ранця. Речення за реченням читав він німецькою мовою і зразу ж перекладав:

— «Я, колишній студент останнього курсу філософського факультету Марбурзького університету Вальтер Баумгартен, цим документом засвідчую, що програна Третім рейхом війна є не тільки історична справедливість, а й величезний подарунок долі німецькому народові. Бо якби, не доведи господи, ми перемогли у цій війні, то весь світ, або принаймні значна його частина, стали б на шлях здичавіння й денатуралізації.

Я, Вальтер Баумгартен, філософ, логік за фахом, грунтуючись на фактах, цим документом стверджую, що буде такий час, і він уже недалекий, бо лежить у межах одного покоління, коли слово «мир» не служитиме більше завісою для підготовки до війни, а набере для всього людства свого первісного, справжнього значення, й коли нас, німців, зустрічатимуть у країнах, народам яких ми завдали стільки біди, як друзів — з довір’ям і повагою.

Я, Вальтер Баумгартен, прошу тих, хто знайде цей документ, засвідчити, що ці мої висновки були зроблені ще в той час, коли світ лежав в руїнах, коли слово «німець» і слово «вбивця» для багатьох людей були рівнозначними й коли майбутнє Німеччини для багатьох людей, крім нас, логіків, здавалося ще темним, невизначеним і похмурим. Підпис — Вальтер Баумгартен. Двадцять третього листопада тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року».

— Оригінал цього документа, — сказав Баумгартен, — я передам бундестагові Федеративної Республіки Німеччини, аутентичні копії — Народним зборам Німецької Демократичної Республіки і Верховній Раді Радянського Союзу…

Усі охоче перейшли до столу. Качка, на радість господині, не перепріла. До холодцю через редути пляшок теж добралися, і, запиваючи качку чудовим шампанським (яке тут, відзначив подумки Генріх, чомусь пили так, між іншим — йому в дитинстві тлумачили, що так п’ють шампанське лише банкіри Ротшільди), фон Кролов спитав у Баумгартена:

— Вельмишановний професоре, скажіть, чи пробудете ви в цьому місті ще хоч три дні?

— Так. Я тут залишусь до кінця тижня, а потім їду до Волгограда, з яким у мене пов’язані сумніші спогади — я там одморозив вухо.

— Дуже добре, — сказав Генріх.

Професор здивувався:

— Себто, пробачте…

— Перепрошую, — знітився Генріх, — я не про вухо. Я сподіваюсь, що через два дні, а може й раніше, теж запрошу вас бути свідком важливої події, яка так само консолідує минуле із сучасним.

— А що саме ви маєте на увазі? — не переборов цікавості професор.

— Поки що… Я сподіваюсь, ви не образитесь, коли я повідомлю про це, тільки маючи офіційний дозвіл.

— Ви мене заінтригували! Я чекатиму з нетерпінням.

Професор Баумгартен залишив привітним і гостинним господарям квартири свою адресу й телефон, прощаючись, подарував господареві блискучу газову запальничку, господині — кухонний годинник, що застережливо дзвонить, коли щось перепріває, а родині в цілому — свою монографію з питань математичної логіки.

З Генріхом фон Кроловим вони розійшлися біля будинку, домовившись, що увечері неодмінно зустрінуться. До всього виявилось, що живуть вони в одному готелі, що обох увечері запрошено на балет «Лісова пісня».

— А тепер я прошу вас, — звернувся Генріх фон Кролов до свого перекладача, — показати мені міст Патона.

Проїжджаючи повз пам’ятник Вічної слави, фон Кролов шанобливо зняв капелюха.

— Переїдемо через міст? — спитав Ганусець. — Чи тут вийдемо?

— Це не той міст, — заперечив фон Кролов. — Мені потрібен міст Патона.

— Пробачте, але це й є міст Патона. Звідси не видно напису на меморіальній дошці, але якщо ми підійдемо ближче…

— Ні. Скажіть мені, яка установа може дати мені точну довідку, де був міст Патона під час війни?

— Даруйте, але ніяка установа не дасть вам такої довідки, — терпляче відповів Ганусець. — Міст Патона збудовано після війни.

Фон Кролова ця звістка приголомшила. Він одчинив дверцята, вийшов з машини, наблизився до меморіальної дошки при в’їзді на міст, розібрав ім’я — «Патон» — і дату. Розгублено знизав плечима й повернувся в машину.

— Поїдемо у магістрат, — вирішив фон Кролов. — Я сподіваюсь там знайти людину, яка знає, де був до війни міст Патона, і дуже розраховую на те, що ви мені посприяєте в зустрічі з такою людиною.

Та фон Кролов знайшов таку людину без найменшої протекції свого перекладача: про довоєнний міст Патона докладно розповів гардеробник міськради.

— Що ж це ви, молодий чоловіче? — почав він докоряти перекладачеві. — Знайомите гостей з рідним містом, а самі його не знаєте як слід… Хто ж з киян не знає, що парковий місток біля стадіону «Динамо» — це й є перший міст Патона?. Це був дипломний проект майбутнього академіка.

Ганусець нерішуче повідомив фон Кролову, що й справді існує міст Патона, збудований не тільки до війни, а ще до революції, але, по-перше, це не міст, а просто місточок, а по-друге, перекинутий він не через Дніпро, а над Петрівською алеєю.

— Чудово, чудово! — зрадів фон Кролов і тицьнув гардеробникові пачку американських сигарет. — Я хочу проїхати під цим містком.

Вони проїхали під містком і далі Петрівською алеєю понад Дніпром, знову виїхали на набережну, до мосту Патона. Фон Кролов напружено мовчав, ніби щось зважував, зовсім не слухав пояснень Ганусця про Аскольдову могилу.

— Поїдемо знову в магістрат, — раптом заявив він. — Мені конче потрібно зустрітися з бургомістром вашого міста.

— Даруйте, але про зустріч з бургомістром треба попередньо домовитись, а також повідомити, в якій справі ви бажаєте з ним зустрітися.

— Спробуємо зробити це без попередньої домовленості. А справа це така, що не може не викликати інтересу у ваших офіційних осіб.

У працівників Інтуристу існувала «теорія» так званих парних випадків: скажімо, якщо загубиться в музеї юнак-скрипаль з Аргентіни, неодмінно того ж дня заблукає в універмазі старенька викладачка французької мови з Республіки Габон; якщо захворів на грип мільйонер з Канади, цього ж дня неодмінно одіб’є собі палець дверцятами машини красива, тендітна японська спеціалістка ікебани. Та того дня взагалі трапився унікальний випадок: не змовляючись, зустрілися в місті двоє німців — і в обох «справи державної ваги»…

Прийняв фон Кролова не голова міськвиконкому (він у цей час давав обід на честь делегації суднобудівників із спорідненого міста Тампере), а заступник голови Тимофій Кирилович Олексіїв. Він зустрів гостя з ледь прихованою недовірою, але протокол примусив його почати розмову з того, чи зручний у нього номер в готелі, чи подобається йому українська кухня, яке враження справив балет «Лісова пісня», чи нема в нього скарг на погоду. У Тимофія Кириловича були підстави для невдоволення: останнім часом у міськраді побувало кілька відвідувачів-туристів з такими фантастичними проектами, що їхніми авторами серйозно могли б зацікавитися психіатри. Так недавно один австралієць відібрав у заступника голови півдня, розтлумачуючи свій проект створення в приміській зоні велетенських ферм кенгуру, що мають пройти акліматизацію за методом цього австралійця. Після тієї виснажливої бесіди Тимофієві Кириловичу з тиждень ввижалося, що кенгуру вже почали табунами стрибати по Голосіївському парку…

— Дякую, — переклав у відповідь Ганусець, — погода чудова, всім іншим я так само задоволений… Я ціную ваш час, а тому дозвольте одразу перейти до справи. Мій покійний батько Отто фон Кролов під час минулої війни побував у вашому місті в полоні. Так сталося, що він дізнався про схованку, де закопані великі цінності. Я дозволю собі їх перелічити…

Генріх фон Кролов вийняв з кишені записничок і прочитав:

— Там було вісім кілограмів сто сімдесят грамів щирого золота в дореволюційних золотих монетах і зливках вартістю, за нинішнім радянським курсом, двісті п’ятдесят п’ять тисяч дев’ятсот тридцять шість карбованців, а також вироби з коштовних камінців — кольє, рів’єри, діаманти в перснях, сережки, панделоки — загальною вартістю чотириста тисяч карбованців на нинішні радянські гроші, плюс-міпус тисяча карбованців. Покійний мій батько Отто фон Кролов з певних міркувань ставився до Радянського Союзу упереджено. На відміну од нього, я належу до людей лояльних, більше того — маю симпатії до вашої країни. Ось чому тільки після смерті батька я визнав за можливе приїхати сюди, щоб виконати свій гуманний обов’язок перед країною, якій моя батьківщина свого часу заподіяла стільки шкоди. Я хочу повідомити, де сховані ці коштовності.

— Це дуже благородно, — підвівся Тимофій Кирилович, щоб потиснути фон Кролову руку, але той зробив застережливий жест.

— Мені відомо, що за статтею 140-го Цивільного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки людині, яка покаже місце, де схований скарб, належить двадцять п’ять відсотків знайденого. Я хотів би, щоб ці двадцять п’ять відсотків були мені передані не грішми, а безпосередньо коштовностями із скарбу. Що це будуть за предмети — хай вирішать ваші офіційні органи. Я розраховую на те, що про нашу домовленість буде складена попередня угода, затверджена відповідними юридичними інстанціями, після чого я покажу схованку.

Обличчя Тимофія Кириловича залишалося незворушним.

— Я хочу подякувати вам за благородний намір, — сказав він, уже не простягаючи руки. — Відповідь на ваші умови ви одержите пізніше. Ще раз дякую.

Він провів Генріха фон Кролова та Ганусця до дверей свого кабінету.

Другого дня зранку Генріха фон Кролова через його перекладача запросили до міськради.

— Так, — люб’язно сказав Тимофій Кирилович. — Закон є закон. Ви маєте цілковиту рацію щодо ваших прав на четверту частину коштовностей. Але, як поінформували нас юристи, з тієї ж таки статті кодексу випливає, що сплатити ми можемо тільки грішми. Наскільки я запам’ятав з вашої розповіді, це становитиме досить солідну суму.

Очевидно, Генріх фон Кролов передбачав це.

— Ми, німці, так само звикли дотримуватися не тільки духу, а й букви закону. Я не заперечую. Але я хотів би одержати ці гроші в конвертованій валюті — західнонімецьких марках, доларах, фунтах або франках.

— На жаль, і це неможливо. Юристи, які на цьому краще знаються, пояснили, що, згідно із законом, ми можемо сплатити тільки радянськими грішми.

— Я б з охотою зголосився на це, — холодно відповів Генріх фон Кролов, — але що я робитиму з радянськими грішми?

— Не знаю, що порадити вам, та думаю, що ви можете їх обміняти за курсом на західнонімецькі марки, долари, фунти чи франки.

— Ні, — заперечив Генріх фон Кролов. — Це мене не влаштовує.

— Воля ваша. На світі буде на один благородний вчинок менше.

— Але ваша держава втратить такі цінності!

— Чому втратить? Вони залишаться в нашій землі.

— Я можу подумати ще хвилинку?

— Будь ласка.

Генріх фон Кролов втупив очі в свого золотого хронометра. Коли секундна стрілка зробила повне коло, він сказав:

— Я згодний. Прошу підготувати відповідний документ, я підпишу його з свого боку.

— Будь ласка, — стримано відповів Тимофій Кирилович. — Як тільки цей документ буде готовий, ми вас негайно повідомимо…

Уже наступного дня документ був підготовлений і оформлений в Інюрколегії, аутентично перекладений і підписаний в офіційній обстановці.

Щось-таки полковник Іванов знав. Чи принаймні про щось здогадувався. А може, це просто у нього вдача така, що вміє він зазирати далі, ніж інші люди. Врешті-решт, з доброго дива на посаду начальника слідчого відділу управління міліції не призначають. Самого полковницького звання для цього замало. Він доручив капітанові Сидоренкові поїхати на місце, де будуть видобувати скарб, а Сидоренко в свою чергу запропонував мені поїхати з ним.

Під ажурним арковим містком, першим витвором академіка Патоиа, проїхала ціла валка машин, звернула на Петрівську алею й зупинилася біля двоповерхового старовинного особняка. Тепер там було відділення клініки. Генріх фон Кролов у супроводі працівників Держбанку, двох інкасаторів, працівників міськради та Інюрколегії попростував до будинку. Професор Баумгартен уже встиг потоваришувати з фотокором Кібчиком, і вони голосно розмовляли між собою — професор каліченою російською, а фотокореспондент каліченою німецькою. Ми з Федором Васильовичем скромно трималися позаду, але від Кібчикового об’єктива ніщо не могло сховатися. Він таки увічнив нас у компанії водіїв автомашин, яких природна цікавість потягла за всіма.

Як і годиться, спочатку не могли знайти завідуючого цим відділенням, бо він уже майже годину засідав на так званій п’ятихвилинці, потім довго шукали двірника, який нікому не довіряв ключів од підвалу, бо зберігав там мітли, ломи й дерев’яні лопати для прибирання снігу. Представник міськради тихо червонів і сердився. Знайшли двірника, молодого чоловіка, який насамперед заявив, що вранці вже виконав свої обов’язки, а зараз у нього вільний час, яким він може користатися, як йому заманеться. Він не приховав від присутніх того, що вчиться заочно в Ленінградському кораблебудівному інституті, тож має чимало клопотів з контрольними роботами, на які також потрібен час…

Майбутній корабел пустив поважну делегацію у підвал з важким склепінням, здатний, мабуть, витримати й атомне бомбардування. Увімкнули спеціально привезені з собою потужні переносні рефлектори. Фотокореспондент Кібчик заклацав найбільшим з трьох фотоапаратів.

Генріх фон Кролов вийняв з кишені невеличку рулетку, натиснув кнопку: звідти зі свистом вихопилася блискуча сталева стрічка. Він приклав її до стіни, одміряв метр до рогу, потім ще близько двох метрів до центру підвалу й сказав:

— Тут.

Ломи, що зберігалися під замком у двірника-корабела, стали в пригоді. Під цеглою, якою було викладено підлогу, виявилося заглиблення, а там — металева коробка з-під німецького протигаза…

Коробка була порожня, й під нею також порожньо.

Генріх фон Кролов швидко оволодів собою.

— Подальше від мене не залежить, — сухо звернувся він до представника міськради. — Тепер уже ви мусите шукати, куди поділися коштовності, які я сподівався передати вашій державі.

Федір Васильович якось непомітно опинився спереду.

— Не топчіться, — попросив він присутніх. — І, будь ласка, більше нічого не чіпайте тут руками.

— А я ж збирався на сесію, в Ленінград… — зітхнув двірник-корабел.

Він одразу збагнув, що тепер можна й запізнитися на сесію, бо ключ від підвалу знадобиться ще не раз.

Фон Кролов перший повернувся до виходу, за ним рушив перекладач Ганусець.

— Одну хвилинку, — зупинив Ганусця Федір Васильович. — Відрекомендуйте мене панові фон Кролову. У мене є до нього запитання.

— Ви цілком справедливо сказали, що далі шукати доведеться нам, — назвавши себе, сказав Сидоренко. — І ми були б дуже вам вдячні, коли б ви хоч трошки допомогли нам у цих пошуках. Чи не зможете ви відповісти на кілька наших запитань?

— Крім того, що я вже сказав, мені нічого не відомо, — одрізав фон Кролов.

— Я розумію… Але, може, не зараз…

— Я негайно повертаюся додому. Не буду приховувати, я справді пережив зараз одне з найжорстокіших розчарувань у своєму житті. Я погано себе почуваю і боюсь, що не зможу бути вам корисним.

— Ми розуміємо ваші почуття. І все ж, чи не могло статися так, що ваш покійний батько розповідав про цей скарб не тільки вам?

— Могло. Так само, як могло статися, що коштовності вилучили німецькі солдати під час відступу. Або що вчора тут побував якийсь із працівників лікарні, яка нині розміщується в цьому будинку. Чи хворий — шукач скарбів. І не захотів ділитися своєю знахідкою з державою, як це належить за існуючими у вас законами. Можна знайти таку кількість різних варіантів, що їх не підрахує навіть електронно-обчислювальна машина. Але я не помічник вам у пошуках цих варіантів.

Він різко повернувся і, не прощаючись, вийшов з підвалу.

З професором Баумгартеном мені пощастило побачитися тільки ввечері. Цілий день він гасав по місту із своїм перекладачем Жуковим (ні, таки недарма платять гроші цим перекладачам з Інтуристу). Найбільше враження на професора справив не мій прихід, а моє прізвище.

— О, — здивовано сказав він. — У мене в Глазго є колега, фахівець з формальної логіки. То коли б перекласти його прізвище з англійської чи перекласти ваше на англійську, то виявилось би, що прізвища у вас однакові.

На запитання мої він відповідав охоче, і, якби не його надмірна пристрасть до нашого високоякісного й дешевого, як на світові ціни, шампанського, то можна було б вважати, що розмова вийшла конструктивна. Однак, коли вона скінчилася, мені довелося попросити швейцара готелю хоч зрідка кидати оком на мого мотоцикла й піти додому пішки…

— Отто фон Кролов, — розповідав Баумгартен, — в усьому Марбурзькому університеті мав тільки одного приятеля — мене. Син його, Генріх, з яким ви вже бачилися, навчався у мене. Та річ не в цьому. Ми з Отто перебували разом у полоні у вашому місті. Але й не це нас зблизило. Ми навчалися в одній гімназії, в одному університеті, тільки він вивчав славістику, а я — філософію. Доля виявилася не надто прихильною до старовинного роду фон Кролових. Це була нужденна сім’я, навіть у порівняні з моєю, бюргерською. В університеті Отто наприкінці навчального року доводилось прокручувати в паскові дві—три додаткові дірочки, та однаково штани на ньому трималися не дуже надійно — просто не було на чому триматися. Але давні зв’язки у його батьків ще залишалися. Ці зв’язки й просунули Отто до канцелярії служби безпеки, до самого Гейдріха. Та під час війни за якесь серйозне службове порушення (яке саме — він ніколи не розповідав) його розжалували із гауптштурмфюрерів у рядові й відправили на фронт. Він дістав важке поранення, попав у полон… Коли він повернувся додому (а відпустили його раніше, ніж мене), він знову почав працювати в Марбурзькому університеті. Деякі викладачі тепер не хотіли мати знайомство з людиною, що колись служила в СД, а колишні його приятелі зневажали Отто фон Кролова за те, що він був розжалуваний у рядові й потрапив у полон.

— Чи мав він якісь зв’язки з нашими людьми, коли перебував у полоні?

— Ви, напевне, народилися після війни, — похитав головою професор. — У ті часи ваші співвітчизники не хотіли підтримувати ніяких стосунків з військовополоненими. І ми їх цілком розуміли. Та Отто був славістом, знав кілька слов’янських мов, і подеколи його використовували як перекладача.

— Як ви гадаєте, звідки Отто фон Кролов міг дізнатися про ці коштовності? Та ще з такою точністю, що синові його була відома вага золота, яке там свого часу зберігалося?

— Це й для мене цілковита загадка. Над цим я весь час розмірковую. Ви не бачили такого фільму — забув його назву, — де один з героїв знаходить давню карту, а на тій карті вказується, де захований скарб?

— Ні, — спробував я пригадати. — Здається, не бачив.

— Кіно дуже впливає на наше мислення, — гірко зітхнувши, сказав професор Баумгартен. — Я чомусь часто згадую той фільм. Таке враження, ніби свого часу подібну карту знайшов покійний Отто фон Кролов…

— А на мене, — поскаржився я в свою чергу, — останнім часом більше впливають загадкові картинки. Знаєте, є така: де собака садівника?

— О, звичайно, знаю! — зрадів професор. — То де ж він, цей собака?

До палати увійшов Гоша-масажист. Виставивши перед собою руку так, ніби заглядав у якогось папірця, він голосно запитав:

— А хто тут буде товариш Вербицький? Товариш Вербицький хто тут буде? Ви товариш Вербицький? — безпомилково визначив він, де Ігор, — очевидно, за шелестом сторінок книжки. — Ніжку вам доточувати будемо, доточувати ніжку вам будемо, товаришу Вербицький!

— Гошо! — зрадів Ігор. — Невже й справді мірку зніматимуть?

— Сиди й не рипайся. Скоро майстер прийде.

— А я ж на базар збирався, — почухав потилицю Щербина. — То це ж ти не підеш зі мною?

— Ігореві, як відповідальній особі, взагалі тепер на базар ходити нічого. А сьогодні тим паче. Бо майстер загляне, побачить, що нема, та й піде собі.

— А ви, хлопці? — звернувся Щербина до Мартина й Славка.

— Гошо, а про нас ти там нічого не чув? — з надією спитав Славко.

— Будєт вам і бєлка, будєт і свисток.

— Хлопці, — осяяла Семена Анципера якась нова ідея. Він одкинув свою шпачину голову й грізно тицьнув у них пальцем: — Ви мусите піти! І дізнатися, нарешті, чи цінують люди пашу роботу. Продайте оці художні вироби, — він витягнув з-під тумбочки сувій розмальованих ними старих списаних простирадл, одержаних від сестри-хазяйки за наказом Оксани Кіндратівни. — Продайте! Просіть хорошу ціну. Не поступайтеся. І на виручені гроші придбайте хоч пачку цигарок.

Погупуючи милицями, «комерційна експедиція» на чолі з Щербиною — Славко й Мартин трохи позаду — вирушила на базар. Екіпірована експедиція була аж занадто легко, не по сезону, а надворі догоряв листопад, уже майже опало листя з дерев, тротуар під ногами вологий, хоч і дощу не було, а молочно-сіре небо нависло над самими дахами будинків. Був тихий і холодний осінній день, коли осінь, відвоювавши всі позиції у літа, заспокоїлась і ніби аж хизувалась: «Що захочу, те й зроблю! Захочу — пущу дощ, буду полоскати все навкруги і тиждень, і місяць — аж до самих морозів. А заманеться, то буду вимотувати з людей жили очікуванням дощу. Насуплюся хмарами, а ви ходіть і думайте, буде дощ чи не буде…» Хто як, а Щербина, Славко та Мартин дощу боялися. По-перше, їхній одяг був мало пристосований до зливи, а по-друге, в дощ який базар?

Щербина хоч тюпав по тротуару чоботом, а Славко й Мартин взуті в капці — один у правий, другий у лівий. Та однаково всім трьом було холодно, вони з тривогою поглядали на небо. Але все-таки їм пощастило: з неба, хоч і набурмосеного погрозливо, не капнуло жодного разу.

Вони пройшли Житній базар з краю в край. Асортимент тут, щоправда, був не такий багатий, як на Євбазі, але торгівля ішла жваво. Покупцям пропонували старі «жукети» ще довоєнних фасонів, напівоблізлі кожухи, невипрасувані й не дуже чисті сорочки, черевики, шапки, якісь кофтини, в’язані невідомо з чого, випиляні лобзиком рамочки для фотографій, плетені серветочки, напірники, «коротаси», зроблені з підрізаних німецьких шинелей, чоботи приношені й нові, а також товар на чоботи. Нашвидкуруч спродавши картоплю, половинки й четвертинки жовтогарячих гарбузів, меткі тітки кидалися в саму гущу, де торгували цими «промтоварами».

Біля рундука з пивом, в оточенні тих самих жіночок, яких хлопці вже колись бачили в павільйоні, а може й не тих, але дуже схожих, і тих самих молодиків з бузково-рожевими обличчями, стояв, картинно спираючись на милицю, Юнкерс. Він щось розповідав голосно й зухвало, а жіночки сміялися так, ніби їх гуртом лоскотали. Байрак аж шию витяг, щоб не пропустити жодного Юнкерсового слова, Бутько водив по обличчях темними своїми окулярами, і квола посмішка раз у раз одтягала його губи донизу. Юнкерс і Байрак удали, що не помітили Щербини, Славка й Мартина, а Бутько помахав їм рукою і застрибав на милицях назустріч.

— Привіт! — наче аж зрадів він. — Куди ж ви Ігоря поділи?

— Мірку йому зніматимуть, — пояснив Мартин. — А ти чого тут швендяєш, чого не ворожиш? Звідки ж тепер баби знатимуть, чи буде лист із казенного дому?

— Все, хлопці! Контора закрита, — почухав Бутько перенісся під дужкою окулярів. — Я вже й книгу свою «темну» продав, бо не ті часи. І з касами залізничними тра кінчати. Міліція береться за нас, як чорт за грішну душу. Не подивляться, що ноги нема… Та й до чого воно мені тепер? Курси закінчу — в бухгалтери подамся.

Щербина подивився на Бутька уважно, ніби щось зважуючи.

— То ти думаєш, зможемо ми бухгалтерувати, чи як воно там?

— З таким директором, як Ігор, та з таким викладачем, як Муза, нас будь-куди візьмуть у бухгалтери.

Дивний і загадковий чоловік, оцей Бутько. Ніколи не второпаєш, серйозно він говорить чи жартує. Але на курсах Бутько жодного заняття не пропускав, як і Щербина.

— То що ж ти на базарі шукаєш? — спитав Бутько у Щербини.

— Та, — ухильно сказав Щербина, — хочу той… Купити хочу…

— Що купити?

— Хустку хочу купити… Тернову. Бо як додому поїду, то гостинець якийсь треба… Родичі, мо’, які віднайдуться…

— Це можна. А ви? — спитав Бутько у Славка та Мартина.

— Ми не купувати… Ми продати хочемо. Килимки. Може, Семенові хоч на цигарки вторгуємо.

— На цигарки? — здивувався Бутько. — Та за ваші килимки можна весь оцей рундук з пивом приперти в палату. Візьміть мене, хлопці, до себе комерційним директором, і я вас озолочу!

— Як це — комерційним директором? — не зрозумів Мартин.

— А так. Без комерційного директора гріш вам ціна. Бо й досі не знаєте, чому корова кладе на дорозі коржі, а коза — горішки.

— На яких умовах? — діловито поцікавився Славко.

— Сто грамів і пиріжок з квасолею.

— І що ти робитимеш?

— Зараз побачите. Давайте сюди товар. Розгорнувши перші зразки Семенової і Славкової продукції, він голосом базарного завсідника загорлав:

— А от художньо виконані килимки-коврики! А от килимки-коврики!

Ефект був разючий. Яскраві «килимки-коврики» грали всіма барвами літньої веселки і вигідно відрізнялися на тлі старого, приношеного одягу базарного люду. Вони одразу ж привернули до себе увагу жіноцтва, і Клим Бутько опинився в щільненькому баб’ячому натовпі, який тут же відсунув від нього Славка, Мартина й Щербину.

— Інвалід, а що ти хочеш за цю штучку?

— А ці почому?

— Та й благенькі ж вони…

— Тобі з неї кожух шити? — огризнувся Бутько. — Багато ти розумієш — благенькі, благенькі! Художественна робота, фарби не змиваються, а вона — благенькі! Не хочеш — не бери, але не заважай торгівлі.

— Що ж ти хочеш за цю художественну роботу?

— Як за яку. Тут і розмір важить, і малюнок.

— Скільки ж за оцю?

Бутько назвав ціну.

— Хороший купець з половини. За половину я візьму.

— Ха! Яка хитра! А фарби тепер почому? Фарби ці — загранишні, хоч у гарячій воді пери, хоч зубами оддирай — не відстане, а вона мені половину тиче.

Бутько торгувався так активно, що Мартин і Славко занепокоїлись. Ану, як він оцими своїми, й справді божевільними, на їхню думку, цінами, геть залякає тіток, і всі кандидатки в покупці плюнуть і одійдуть?

Але, на диво, торгівля пішла дуже жваво. «Комерційний директор» Бутько знав свою справу, безперечно, заслужив і сто грамів, і пиріжок з квасолею на закуску. За півгодини було спродано все до останнього «килимка-коврика».

— От як з ними треба, — переможно сказав Бутько, передаючи хлопцям гроші. — На цигарки хотіли заробити… Людям зараз ці розмальовані ганчірки потрібні он як… Війна ж закінчилася! Вони їх на стінки поприбивають, вони ними столи застелять, вони їм око тішитимуть. Ходімо тепер хустку Щербині купимо. Та й чарку мені поставите.

Вони пішли по базару.

Славко побачив сметану. Тітка, закутана у велику, як ковдра, хустку, дерев’яною ложкою накладала з глечика в скляну баночку сметану. Далеким дитинством повіяло на Славка, а в роті прокинувся смак сметани. Скільки ж це років не їв він сметани? Два, три, вічність? Колись мати наливала йому сметану, а він не хотів, не любив, пив тільки кисле молоко… Яким же дурнем він тоді був! А яка вона смачна, та сметана…

— Сметана, — сказав Мартин.

Він дихав у потилицю Славкові. Славко озирнувся. В очах Мартинових також жеврів пробуджений. апетит. Звичайно, вони зараз були багатими, могли б купити й з’їсти по цілій баночці сметани і ніхто б їм слова не сказав. А з іншого боку…

— Ні, — сказав Славко. — Ходімо.

І вони пішли далі від гастрономічних спокус, бо зовсім недалеко, через один рундук від тітки, що торгувала сметаною, продавалася смажена ковбаса на деках. Тільки зачепись — тут можуть ляснути всі гроші.

Хлопці пішли за Климом і Щербиною. Якийсь дядько попереду ніс у піднятій руці чудову світлу тернову хустку — жовте поле, розквітле маками й волошками. Тоді торгувалися на ходу. Тоді не стояли на місці. Продавець шукав покупця, а покупець шукав продавця. І від того, що снували вони вперед і назад, траплялося, що знаходили одне одного не дуже швидко.

— Скільки хочеш за цю штуку, що у жінки потяг, аби пропити? На півлітру дам, — перепинив дядька з хусткою Бутько.

Той, неголений, зачучверілий, у потертій шинельці та облізлій шапці, підозріло обдивився Бутька. Окуляри темні, як у сліпого, а хустку розгледів. Хоче купити? Хоче вкрасти? Наводить злодіїв? Увагу відвертає? Чи просто прицінюється знічев’я? А-а, язик не відпаде. Дядько назвав ціну.

Щербина потяг Бутька за рукав і зашепотів:

— Та хай воно сказиться! Де я такі гроші візьму?

Бутько одмахнувся:

— Чекай. — І до дядька: — Хто тобі дасть такі гроші?

— Хтось знайдеться, то й дасть.

— Дишлом тобі дадуть. Половину хочеш?

— Давав тут уже один половину.

— Було б брати. Бо і я передумаю.

Вони торгувалися люто. Під кінець торгу дядько почав дивитися на Бутька з повагою й віддав-таки хустку за половину. Та в Щербини й на півціни грошей не вистачало, то Славко додав із виторгуваних. І ще в них залишилося, щоб оплатити роботу «комерційного директора» ста грамами горілки й двома пиріжками з квасолею. І собі вони купили по два. А Семену Анциперу знайшли пачку таких цигарок, яких не палив, мабуть, і підполковник Чураєв: «Северная Пальмира».

Чарку випив Бутько, а закушували вчотирьох. Жували пряжені в ріпаковій олії пиріжки, аж за вухами лящало. Раптом із-за рундука вихопився Байрак, як сатана з діжки:

— Климе, де тебе шибало? Я за тобою весь базар обганяв, хай ти сказишся! Юнкерс тебе шукає…