Роман шукає

Розділ сімнадцятий

У нашій поважній установі не заведено розпитувати колег, що вони зараз роблять, яку справу ведуть. Як каже Федір Васильович: «Коли менше знаєш про чужі справи і більше про свою, то й спатимеш спокійніше». Та чомусь про моє відрядження знали всі.

— У Берлін їдете? — спитав у мене майор Гібайдулін, з яким я за час моєї роботи в управлінні й трьома словами не перекинувся. — Гарне відрядження. І от що я вам пораджу: неодмінно візьміть із собою перехідник. Я нещодавно поїхав туди без перехідника і дуже пошкодував.

— Який перехідник?

— Це таке пристосування. Для електрики. В них розетки не підходять під вилку нашої бритви чи портативної праски. А я без неї в дорогу ніколи не вирушаю. Перехідник цей — дуже зручна штука. Встромляєш вилку в нього, а його вже — в розетку.

— Де ж його взяти?

— В електротоварах.

Я подякував за добру пораду.

Доброзичливі скельця окулярів Федора Васильовича загадково зблиснули:

— Ви коли-небудь бували вже за межами нашої країни?

— Ні. Це вперше.

— А що таке перехідник, ви знаєте?

— Для електрики?

— Так. Неодмінно візьміть його з собою.

— Дякую, візьму.

Слюсаренкові були відомі назви кращих берлінських кафе, кращого берлінського готелю «Бероліна» — той самий «Берлін», як він пояснив, тільки латинською мовою. Недавно в Німецькій Демократичній Республіці побував Слюсаренків тато — перша скрипка нашого симфонічного оркестру.

— І не забудь головне — перехідника, — порадив мені Слюсаренко.

— Візьму, — терпляче подякував я.

Я поспішав, бо мені перед від’їздом треба було побувати у батьків, та ще й провідати дядька Петра, який дізнався від Вілі, що я їду в Берлін, і зажадав неодмінно зі мною побачитись перед від’їздом. Та при виході мене зупинив черговий:

— Вас просить повернутися полковник Іванов.

Я повернув назад.

— Ну як, все у вас готове? — спитав полковник, що в своєму коричневому, з якоїсь волохатої тканини, костюмі здавався схожим на буркотливого ведмедя.

— Так точно, товаришу полковник.

— Так ось. Не виключена можливість, що вам під час відрядження доведеться натрапити на матеріали, пов’язані із злочинами фашистів та їх прислужників на тимчасово окупованій території. А тому прошу вас сьогодні ж заїхати до наших колег. Кабінет номер… — Полковник зазирнув до настільного календаря і назвав номер кабінету та прізвище слідчого.

— Зрозумів, товаришу полковник. Зараз зайду.

— Ну й добре. Я забув вас попередити: неодмінно візьміть з собою перехідник. Знаєте, що таке перехідник?

— Так точно, товаришу полковник.

— Ну так от, візьміть його з собою. І щасливої вам дороги…

Я їхав у «спальному вагоні прямого сполучення». Назва ця здалася мені дещо дивною. Всі вагони у нас, крім приміських, мабуть, спальні, а щодо «прямого сполучення», то на мене у Бресті чекала пересадка. Їхав я в новісінькому цивільному костюмі й дуже шкодував, що у формі їхати не прийнято. Пасажири із сусідніх купе вже десь за годину почали мене кликати Ромою без усякого Олексійовича. І взагалі в цивільному я, мабуть, не справляю того серйозного враження, що мало б випливати з мого віку, посади й завдання.

А коли я гарненькій німкені, що знала українську мову (як виявилось, мешкала в одній кімнаті гуртожитку з полтавчанками) сказав, що одружений, вона просто не повірила. Спитала, де моя обручка. А в мене обручки й досі не було. Як тільки ми з Людою відкладали на неї гроші, виявлялося, що дружині потрібні нові черевички, або мені треба ремонтувати мотоцикла, або: «Я вчора в універмазі бачила такий гарненький плащ…» Та річ не в обручці. Дівчина цілком серйозно зауважила, що в моєму віці ще рано думати про одруження.

Вперше в житті я перетнув наш державний кордон. Хоч як я придивлявся, за вікном усе було таке саме, як у Білорусії чи у нас на Україні. Якби художник намалював цей пейзаж, ніхто б не сказав, де це намальовано. Так само, як і в нас, на вокзалах жінки в брюках, такі самі молодики без головних уборів і так само десь там, ген-ген у полях, по грунтових дорогах, їдуть доярки на велосипедах до своїх ферм. Серед дороги, що бігла вздовж залізниці, застряв польський хлопець із своєю угорською «Паннонією» — добрим шляховим мотоциклом… Я хотів гукнути: «Перевір контакти магдіно», — але так і не зумів відчинити вікно…

Думкою я весь час повертався до того січневого світанку, коли Ямришко вбіг до квартири Гоші-масажиста. Мені було відомо, звідки він дізнався про вбивство.

Того грудневого вечора він никав по місту й ніде не зміг приткнутися, аби зустріти Новий рік. І, врешті, приплентався-таки в госпіталь. Бо хоч як би Юнкерс крутив носом, а поранені вони в один день і в одну хвилину, і знав про нього Ямришко таке, що хай би Голобородько хоч гопки скакав, а мусив-таки поставити звичних сто грамів, які часто переростали в пляшку чи й у дві. Недарма ж подарував Юнкерс під Новий рік Ямришкові галіфе, ще й куфайку добрячу.

Вахтерша довго не хотіла його пускати. Та в Ямришка був надійний спосіб проти всіх вахтерш на світі: він ридма ридав. Що їй лишалося робити? Інвалід, без ноги, плаче, як дитина… Як його не пустиш?

Ямришко шукав Юнкерса. Той тільки-но звідкись повернувся в госпіталь, гостя він зустрів досить доброзичливо: «О, Ямришко! Ще живий? Милиці не пропив? Покрутись трохи, у мене ще тут діло є, а потім візьмемо з тобою, що належить у такий день».

Після врочистої частини й концерту Ямришко знов почав розшукувати Юнкерса, бо подумав, що той тільки пообіцяв, аби відкараскатися, а сам тим часом кудись завіявся. І раптом гамір, метушня, голосять якісь жінки: «Юнкерса вбили! Юнкерса вбили!» — «Як убили? — аж засміявся Ямришко. — Адже тільки-но ми розмовляли».

А тут уже й міліція, розпитування… Де? Хто? Як? З ким? Коли він востаннє бачив Юнкерса? І вже відпустили його під розписку про невиїзд, і, злий, переляканий, рушив він із госпіталю. Вирішив розшукати Вайла, бо чув про його погрози.

А справжній убивця? Готувався він до цього злочину чи ця думка виникла несподівано?

Готувався! Інакше не сказав би Щербині, що не доживе до Нового року. Розумів, що з Юнкерсом так легко не впорається. До того ж йому треба було так убити Юнкерса, щоб підозра впала на інших. Цього він і домігся. Принаймні на цілих тридцять років…

Як це могло статися? Вбивця (а я таки певен, що це був Бутько) намовив Юнкерса розіграти під Новий рік старого ІЦербину — викрасти з тумбочки його косу. Гадаю, Голобородько по-справжньому не збирався забирати цю косу — для чого вона йому? Може, думав, що потім поверне. Пожартувати хотів. Настрій у нього був чудовий. Навіть Ямришка зустрів весело. Все йому вдалося, скарб уже був у нього…

В чотирнадцятій палаті на той час нікого не було, навіть Анципера на візку доправили в зал на свято. Скориставшись цим, Юнкерс і вбивця полізли до Щербини в тумбочку. Коли б хто й помітив, як вони заходили, то не звернув би особливої уваги: вбивця був із цієї палати.

Далі події, мабуть, розгортались так. Вони трішки одтягли Щербинине ліжко, щоб звільнити дверцята тумбочки. Потім Юнкерс вийняв і передав убивці косу. А сам схилився, щоб ще щось намацати у тумбочці. Він напівлежав на ліжку Щербини, схилившись уперед. І в цю мить убивця рвучко й несподівано полоснув його лезом коси по шиї з правого боку так, що лезо перерізало сонну артерію. Чимось він тримав це лезо. Не був же він у рукавичках… Носовичком? Якоюсь ганчіркою? Можливо, рушником, який там, на бильці ліжка, й висів. В усякім разі, відбитки пальців на косі лишилися тільки Юнкерсові й Щербинині…

Чи залишався він, аби переконатися, що Юнкерс помер? Не знаю. Поріз був один. Він його не добивав. Мабуть, був переконаний, що не схибив.

З палати вийти було не складно. В цей час у коридорі — нікого. Чергові сестри ходили в кіно і в звичайні дні, а на святковий концерт і поготів… Я знав і те, куди він пішов після цього. Злочинець встиг порозмовляти і з Ямришком, і з Щербиною, і ще з кількома людьми, тобто створити у них враження, ніби він і не покидав їхнього товариства…

«Це була б прекрасна й дуже переконлива версія, — сказав би мені на це Федір Васильович, — якби не могло статися так, що лейтенанта Голобородька зарізала вельмишановна чергова сестра, прізвища якої я від вас досі не почув і слідом за вами звик називати її Вікою-старулею».

Так, Віка-старуля, — Вікторія Опанасівна Федорова, — і справді якийсь час привертала мою пильну увагу. Бо це вона першою закричала на весь госпіталь: «Юнкерса зарізали!»

«Скажіть мені, звідки Бутько знав про скарб?» — спитав би у мене далі Федір Васильович.

Ні, я ще не зміг би точно відповісти Федору Васильовичу на це запитання. Але була у мене і з цього приводу версія. Досить проста: вбивця зацікавився тим, звідки в Юнкерса могли з’явитися сережки, які той подарував Любочці… Як він прибрав до рук скарб? Дуже просто. З госпіталю в той день, першого січня сорок шостого року, мабуть, неохоче випускали людей. Та хіба встежиш за шістьмастами інвалідами, та ще й персоналом? А Бутько мав чималеньку практику щодо того, як зникати з госпіталю: адже мало не щодня він вислизав на базар із своєю «темною» книгою. Та цього разу пішов він не на базар, а до Юнкерсової пасії. Молодичка ця мусила знати вбивцю, інакше вона не оддала б йому Юнкерсових речей. Очевидячки, він їй сказав, що Юнкерс просив негайно принести тую валізку чи речмішок. Жінка ще не знала про смерть Юнкерса, тож і віддала. А згодом, коли вже дізналася про те, що Юнкерса нема серед живих, не надала значення тому, що вбивця забрав у неї речі небіжчика. А може, Бутько передав їй гроші чи якісь цінності, ніби на пам’ять про Юнкерса, і молодичку це цілком вдовольнило. Адже вона нікуди не скаржилась, що якийсь інвалід забрав Юнкерсові речі…

«Прекрасно, — сказав би на це Федір Васильович. — Досить було Вайлу й Іванченкові згадати, що в лейтенанта Голобородька були в місті якісь коханки, чи, як ви їх звете, пасії, щоб ви називали одну з них уже й молодицею. А чому не могло статися так, що це була старенька бабуся, в якої лейтенант Голобородько час од часу бував, якій допомагав, квартиру якої використовував як притулок поза стінами госпіталю?»

«Може, й бабуся, — погодився б я. — Але що це, власне кажучи, міняє?»

«Все міняє, — посміхнувся б Федір Васильович і заходився б складати коробочку. — За старого врем’я, за того царя, як не було й сухаря, — сказав би він далі, — був собі лейтенант Голобородько. Лежав той лейтенант Голобородько, якого ви називаєте Юнкерсом, у госпіталі. І помітив він, що якийсь чоловік, якого ви називаєте вбивцею, має аж дві грубезні книги. — І він склав би папірець, як книгу. — З однією той чоловік ходив ворожити на базар, а другу тримав у себе. І здалася та книга лейтенантові Голобородьку надто вже важкою, і виявилось, що там, усередині, сторінки всі вирізані і лежать у тій своєрідній шкатулці різні блискучі штучки… Витяг лейтенант Голобородько звідти сережки… — Паперова «книга» перетворилася б на «сережки». — А крім того, взяв він звідти ще дещицю, почав її перетворювати на гроші. Купив Ямришкові куфайку й діагоналеві штани… — він би склав куфайку, а потім штани. — І страшенно все це не сподобалося тому володареві грубезної книги для сліпих, і вирішив він покласти цьому край. Поцупив у Щербини косу — ось вона. — Пласко складений човник і справді скидався якщо й не на косу, то принаймні на ножа. — А потім забрав ті речі з госпіталю й переховав їх в іншому місці… А може, взагалі, все це зробив і не цей ваш Юнкерс, і не цей ваш «вбивця», а хтось сторонній, про якого ви й не чули?..»

Якось, розмірковуючи про переваги моєї нової служби, Біля розповів, що він десь вичитав, ніби в Англії існує клуб письменників-детективістів. І от коли якомусь письменникові не вистачає фантазії і він у своєму детективі в самісінькому кінці вводить якогось персонажа, про якого досі не згадувалось, — ну, хтось із вулиці, — і саме цей «хтось» і виявляється злочинцем, то письменника такого виключають з клубу, щоб ним там і не пахло. Може, воно щодо детективних романів і справедливо — читач заплатив гроші за книгу, і не треба його ошукувати, підсовуючи браковану продукцію. Але в житті нікого виключати з клубу детективістів не можна, навіть якщо вбивця й справді забіг на якусь часинку з вулиці, вбив Юнкерса, та ще й відібрав у Бутька його скарб. І чи не міг цей «хтось» бути тією самою людиною, якій фон Кролов колись розповів про свій скарб?

І як тільки я про це подумав, почало мені здаватися, що поїзд їде надто повільно, я шкодував, що не полетів літаком…

У кінофільмах показують багато зручних штукенцій, які насправді в житті чомусь не застосовуються. А добро було б запозичити дещо з кіно у повсякденну дійсність. У фільмі теж, скажімо, мають зустрітися два інспектори карного розшуку, які раніше між собою не бачились. Той, хто зустрічає, заздалегідь попереджає того, хто має прибути: з лівої кишені піджака у мене стирчатиме згорнута руркою газета за сьоме травня. Є газета за сьоме травня — отже, все гаразд. А от як я впізнаю гауптмана Крюгера?

Та побоювання мої виявилися марними. Гауптман (а по-нашому капітан) Крюгер пізнав мене одразу, як тільки я ступив з підніжки вагона на перон. Російською Крюгер володів цілком вільно і навіть вживав таке вишукане й рідкісне слово, як «споспешествовать». Цим гауптман підкреслив, що він та його колеги зроблять усе, щоб моє завдання було успішно виконане.

Цей худорлявий і зовсім молодий, як на таке високе звання, чоловік (він був не набагато старший од мене, а коли-то я дослужуся до капітана) виявився веселим дотепником. Він страшенно зрадів, коли дізнався, що я вперше в Берліні.

— Краще за мене вам цього міста ніхто не покаже, — запевняв він. — Адже, я, коли ще вчився, підробляв тим, що був гідом по Берліну. І для кожної вулиці я тримав у пам’яті окремий анекдот. Жартували навіть, що потім туристи мало що пам’ятали про Берлін. Зате залюбки переказували мої анекдоти…

Ми всілися у невеличкий «драбант», я закинув свою маленьку шкіряну валізку на заднє сидіння, і гауптман Крюгер плавно зрушив з місця.

— Років вісім, мабуть, уже за кермом? — спитав я.

— О, — здивувався гауптман Крюгер. — То ви тільки видаєте себе за лейтенанта Пуза, а насправді ви Шерлок Холмс? Як ви дізналися?

— По тому, як машина рушав з місця, я можу встановити, скільки років людина їздить, з точністю плюс-мінус рік.

Гауптман подивився на мене з деякою недовірою і заходився виповідати свої анекдоти. Оскільки ми їхали дуже швидко, один анекдот наповзав на другий, та й, чесно кажучи, я на відміну од туристів не дуже прислухався до них. Я розглядав вулиці.

У Берліні колись побував мій тато. Рейхстаг брав Щербина. А від дядька Петра я мав ще й спеціальне доручення. Річ у тім, що дядько Петро розписався на рейхстазі не з того боку. Підписи, зроблені з фасаду, сфотографували кореспонденти і таким чином увічнили їх для історії. А дядькові Петрові на фасаді вже місця не лишилося, і він видряпав свій автограф багнетом на бічній стіні. («Ото як узяти ліворуч від колон, недалечко, метрів сім…»). Він хотів, щоб я сфотографував той підпис, бо в нього ніякої пам’яті про штурм рейхстагу не залишилося, якщо не рахувати, що в тому бою йому відтяло кулею кінчик носа.

— Рейхстаг за кордоном, у Західному Берліні, — сказав гауптман Крюгер дещо винувато. — Та коли б ви туди й поїхали, однаково сфотографувати підпис вашого дядька вам не вдалося б. Будинок наново оштукатурений, і всі підписи сховані під цією штукатуркою.

— Ось тобі маєш, — зітхнув я. — Дядько Петро мені цього не подарує…

Готель, де мені відвели номер, мало скидався на «Бероліну», в якій зупинявся недавно Слюсаренків тато. Це був старий чотириповерховий будинок із повільним скрипучим ліфтом, щось на кшталт нашого готелю «Театральний». Номер невеличкий, на одного, з коротенькою ванною, в якій не дуже випростаєшся.

— Влаштовуйтесь, умивайтеся, відпочивайте, — запропонував гауптман Крюгер. — А за сорок хвилин я знову за вами заїду. Ми разом поснідаємо, і я відрекомендую вас начальству.

От дивна річ! Наш Федір Васильович теж любить призначати цей строк: «За сорок хвилин я повернусь», або: «За сорок хвилин я на вас чекатиму».

— До речі, — спитав Крюгер. — Перехідник ви з собою прихопили?

Я знітився. У колотнечі перед від’їздом я таки забув про перехідник.

— Так я й знав, — сказав гауптман Крюгер. — От вам.

Він вийняв з теки і вручив мені перехідник.

Тільки-но за гауптманом зачинилися двері, я видобув із валізи свою випробувану харківську бритву, і вона переможно заспівала, долаючи мою не дуже густу щетину. Її монотонне дзижчання допомогало зосередитись на справі, заради якої я прибув у це неблизьке відрядження…

Версії версіями, а був незаперечний факт: Голобородька зарізали. Я знав про нього не все, але багато, цілком достатньо для того, щоб уявити, який химерний характер мав цей чоловік. Кожен з нас, прагнучи зрозуміти вчинки або характер якоїсь людини, порівнює її із самим собою або своїми близькими й знайомими. Так от, я уже не вперше подумав, що з-поміж усіх людей, яких довелося мені зустрічати за життя, я жодного разу не бачив такої фантастично марнославної особи, як той Юнкерс.

Зрештою, якби йому не одбило ногу, Голобородько згодом міг стати непоганим льотчиком. Та йому не пощастило. А він не хотів чи не вмів примиритися з тим, що вже ніколи не одержить урядових нагород за повітряні бої. Із марнолюбства цей чоловік зважився на злочинний крок: украв нагороди у справжнього героя.

А якби Юнкерс залишився живим, що було б із ним далі? Якщо я через тридцять років так легко встановив у кого і коли були вкрадені ордени, то в ті часи це зробили б ще швидше. Бовкнув би щось п’яний Ямришко, чи стрівся б Юнкерсові хтось із однополчан, чи, нарешті, люди, які лежали з ним у протезному госпіталі, звернули б увагу, що надто молодий він для такої кількості нагород… Викрили б його, ясна річ. Я не пам’ятаю, що належало за кодексом за крадіжку урядових нагород, але його б засудили, звісно. І ордени відібрали б, це точно. І оте шалене марнолюбство могло б штовхнути його на шлях ще більших злочинів…

А може, я не все знаю про нього?.. Може, не був він уже таким невиправним, як це мені здається? Адже люди міняються. І Голобородько міг змінитися, стати іншим.

Та він помер. А смерть нічого не міняє і не виправляє…

Свята як не було. Вони вискочили на вулицю всі шестеро: Ігор, Славко, Мартин, Гоша, Маша і Ямришко. Гоша щось стривожено прошепотів Маші на вухо, і та голосно відповіла:

— Будь обережний… А Костика я одного не залишу. Я вас тільки проведу.

Вони сунули вузькою, вибоїстою вуличкою до центральної магістралі. Погода змінилася, хмари піднялися, порідшали. Славко спочатку не міг зрозуміти, чому навколо стало так ясно, аж потім збагнув: сніг! У повітрі це був навіть не сніг, а якась прозора паморозь, та вулиці, дахи будинків, навіть паркани й гілки побіліли.

За рогом пролунала автоматна черга. Хлопці звично напружились, але Гоша заспокійливо зауважив:

— Старий дизель.

Пострілюючи й чхаючи синім димом, на вулицю викотилася латана-перелатана трофейна машина ще із залишками камуфляжу, — зелені й жовті смуги химерно наповзали одна на одну по її бортах та кабіні.

— Стій! Стій! — закричали хлопці, розмахуючи милицями.

Водій зупинив машину, але мотора не заглушив, і тепер вихлопна труба погуркувала одиночними пострілами.

— Браток, підкинь до госпіталю!

— Не можу, хлопці. Це ж вам туди, до Дніпра, а мені зараз праворуч повертати, на товарну станцію.

— У нас товариша вбили, — сказав Ігор. — Лейтенанта Голобородька, льотчика. Прямо в госпіталі.

— Хто ж це його?

— Ще не знаємо.

— От біда. — Водій на хвильку зняв свого танкістського шолома, пошкріб п’ятірнею потилицю, а потім рішуче запропонував: — Сідайте! До Хрещатика я вас дотарабаню, а там на трамвай пересядете. Мені там не проїхати…

По Хрещатику вони пробиралися стежкою між руїн. То там, то сям бовваніли ще зварені з рейок сталеві йоржі, колючий іржавий дріт обплутав руїни, як хиже огудиння війни. Сніг, хоч який би лапатий та густий він був, не міг присипати ці страшні руїни…

Милиці роз’їжджалися на слизькій стежці, під пахвами саднило, піт заливав очі. Ігор думав про людей, що житимуть колись на новому Хрещатику. Якими вони будуть, ці люди? Важко й уявити зараз, але одне Вербицький знав напевне: вони забудуть, як було холодно й голодно їм, нинішнім, і нікому не ятритиме душу звістка про те, що під Новий рік у госпіталі вбили льотчика Голобородька…

Тільки-но почався сорок шостий… В цьому році Ігореві мине двадцять. Не скоро, правда, аж наприкінці року. Але він уже пройшов війну, кинувши в пащу смерті тільки шмат живого тіла. І залишився живий. І житиме… І, може, доживе й до п’ятдесяти. Коли ж це йому мине п’ятдесят? Аж страшно подумати: у тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятому! Яке ж життя тоді буде?.. А Юнкерс не зустріне вже й сьогоднішнього світанку…

При вході в госпіталь їх перепинив міліціонер:

— Ваші документи!

— Які документи? — округлив очі Славко.

— Ось наші документи, — потряс милицею Ямришко. — І ось, — показав він на Гошині чорні окуляри.

Але міліціонер викликав чергову санітарку.

— Це наші, — сказала вона. — А цей, — про Ямришка, — хоч і виписався, але теж у нас лежав.

У вестибюлі юрмилися інваліди, між ними, пристаючи то до однієї групки, то до іншої, сьорбали носами офіціантки, посудомийки, плакали санітарки й сестри. Славко ніяк не міг змиритися з тим, що сталося, кидався то до одного, то до другого, хапав за рукави, заглядав у вічі:

— Як же це так? На смерть? Невже на смерть? Не може того бути…

Нарешті Славко побачив похмурого, втомленого Дранишникова й кинувся до нього:

— Товаришу старшина, ви ж тут були, як же це? Невже справді на смерть? А може, він живий? Може, тільки поранений…

— Кров’ю він сплив, де там уже жити…

Славкові все одно не клалося голови, що Голобородька нема серед живих. Що ж це таке? Звичайно, Мартин якось пригрозив Юнкерсові, що вб’є його. Та чого люди не кажуть зопалу! Хіба ж можна вбити живу людину? Війна ж давно закінчилася… Звичайно, і в мирний час усе може статися. Але як могли Юнкерса вбити, коли Славко бачив його лише кілька годин тому, і той був живий, веселий, зухвалий… За коротке своє життя Славко бачив багато смертей. Бувало й так, що цигарку прикуриш, вона в тебе ще й догоріти не встигла, а того, хто дав тобі прикурити, вже несуть під шинелькою… Але то була війна. І Славкові тоді здавалося, що настане час, закінчиться війна і люди взагалі не будуть помирати. Та ось війна закінчилась, а Юнкерса не стало…

Славко крадькома глянув на Мартина своїми круглими очима. Він думав про те, як, мабуть, зараз кепсько на душі у товариша. Як воно все дико збіглося… Мартин з кам’яним обличчям дивився прямо перед собою. Тільки вилиці набрякли. Мимоволі відчував на собі короткі, цікаві погляди.

Рантом Ямришко розкрилив на собі куфайку так, що гудзики полетіли, і заголосив, як баби на проводах:

— Льотчик був! Німців збивав! Ногу йому в повітряному бою одбили — живий зостався. Друг був, однополчанин, бойовий товариш… Куфайку оцю мені справив, галіфе діагоналеве, а тут його паршивою косою зарізали! Хай оцей латиш скаже, хто це зробив. Він же йому погрожував! — Ямришко показав пальцем на Мартина. — Усі ж чули!

Дранишников легко розвернув Ямришка обличчям до себе.

— І ти чув? — спитав він з погрозою.

— Хоч сам і не чув…

— А коли сам не чув, то не бовкай. І взагалі помовч. Гудзики он краще позбирай.

Ямришко розгублено закліпав і раптом побачив Щербину:

— Ось для чого ти, когут репаний, косу з Німеччини притарабанив! Щоб мій друг, бойовий льотчик, смерть собі від неї знайшов!

— Це ти, Ямришко, облиш, — неголосно, з гідністю промовив Щербина. — Не зброю я привіз — косу.

— Товариші! — оголосив підполковник Чураєв, коли всі зібралися в їдальні. — Самі розумієте, із сніданком доведеться трохи зачекати. Зараз із вами має поговорити капітан товариш Бобров.

Окоренкуватий, лобатий капітан міліції Бобров розстебнув і зняв із себе шинель, акуратно поклав її на стілець. На новенькому синьому кітелі у нього в два ряди висіли медалі, які засвідчували, що не проминув капітан Бобров жодної столиці Центральної Європи, а з правого боку поблискували ордени Вітчизняної війни та Червоної Зірки.

Бобров належав до людей, які, здається, і не підвищують голосу, а чути їх у найвіддаленішому куточку. Він сказав, що викриття вбивці їхнього товариша-фронтовика багато в чому залежить від них самих. Для цього треба, щоб товариші, які перебувають тут на лікуванні, і персонал подумали над трьома такими питаннями:

— Перше: чи не помітили ви цього вечора чогось дивного, чогось незвичайного в поведінці якоїсь людини чи кількох людей? Друге: чи не зникав хтось із ваших очей в останні тридцять хвилин перед Новим роком, якщо навіть той чоловік виходив на хвилинку… І трете: хто й коли останнім бачив живого лейтенанта Голобородька?

За сніданком Ігоря здивувало, що сьогодні ложки якось особливо голосно бряжчали об миски. «Ага, — раптом зрозумів Ігор, — це так здається тому, що всі їдять мовчки і чути тільки це бряжчання». Сам він не снідав, обмежився чаєм.

Потім вийшов у вестибюль і сів на підвіконня, улюблене місце Юнкерса. Притулився лобом до холодного скла. «Нема Юнкерса, — думав він. — А я ж колись так шанував його… А потім так ненавидів…» В щілині й досі стирчав недопалок сигарети. «Це Юнкерс туди його запхнув, — думав Ігор, — він мав таку звичку». Недопалок собі стирчить, а Юнкерса вже нема. Дощ на вулиці йде. Зимовий, найгидкіший в світі дощ, той самий, коли, за Славковим висловом, і собаку на вулицю не виженеш, бо совість замучить. Сіра бруківка ніби розбухла від нього. Дощ собі йде, наче нічого й не сталося, а Юнкерса нема. Загинув Юнкерс, а вся оця бруківка, гола тополя з воронячими гніздами, і облуплена стіна навпроти, і рундучок шевця, і ота вивіска з поіржавілим жіночим перманентом, і все-все на світі залишилось таким, як було, і нічого не зміниться… Як це так — не зміниться? Юнкерс помер, але ж залишився злочинець, убивця, який знає… Він-то знає, що мусить щось змінитися… Щось він мав на меті. І якщо його не викриють, не знайдуть, то, може, він і далі чинитиме злочини. І від того теж усе буде змінюватися на гірше…

До Ігоря підійшов Щербина.

— Не сидів би ти тут… — похитав він головою. — Ходімо в палату. — І, коли Ігор підвівся, спитав: — Як ти гадаєш, знайдуть вони того, хто Юнкерса зарізав?

— Гадаю, знайдуть.

— От був чоловік — і нема чоловіка, — сумно мовив Щербина. — Загинув, як булька на воді…