Роман шукає

Розділ сьомий

У нашій країні вже є діти, які ніколи не бачили корови, але таких дітей, котрі жодного разу не бачили б футбольного матчу, не знайдеш. Так само, як і дорослих. Про футбол знають всі і знають все. Та, на відміну від більшості футбольних уболівальників, я колись кілька разів ходив на тренування футболістів. Воротарів тренували так: перед дерев’яним щитом завбільшки з футбольні ворота стояв (обличчям до щита і спиною до гравців) воротар, а гравці щосили били м’ячем у щит, м’яч одскакував, і воротар ловив його. Він не знав, куди влучить м’яч, під яким кутом він одскочить. Так у воротарів виробляли реакцію на несподівані удари.

Двоє воротарів, які тренувалися, були дуже різні. Один довгий, худорлявий, схожий на водоміра, на ту комаху, що, швидко перебираючи довгими ніжками, бігає по воді, а другий, молодший, — красень з рухами людини, яка у вільний час захоплюється танцями на ковзанах. їх ніхто й ніколи не міг би сплутати. Та коли вони стояли перед щитом, а футболісти били у цей щит м’ячами, і м’ячі одскакували сильно й несподівано, ці воротарі ставали схожі один на одного, як близнюки. В них був абсолютно однаковий вираз облич, однакові рухи, здавалось навіть, що вони однакові на зріст…

Про цих воротарів я часто згадував, коли під час практики мені доводилося кілька разів брати участь в обшуках. Одного разу це було в хаті літньої жінки-бухгалтера, яка за невеликий строк зуміла вкрасти в держави таку кількість грошей, що їх, мабуть, вистачило б на спорудження будинку, де вона мешкала; вдруге — у проектній конторі, де сталося випадкове вбивство; втретє — у підвалі, де переховувався кримінальний злочинець. Надто різні люди були там, а вираз облич і поведінка у всіх однакові…

Коли я прийшов до Георгія Георгійовича Суворова, якого я знав під ім’ям Гоші-масажиста, так, ніби сам лежав у тому госпіталі, та до його дружини Марії Іванівни, яку теж ніби не раз зустрічав під ім’ям Маші-кіномеханіка, мені здалося, що прихід мій їх збентежив, а на обличчях їхніх застиг той страдницький вираз, що його прибирали обличчя людей під час обшуків. Гай-гай, слідчий Романе Пузо, невже й ці люди сприймають тебе як нишпірку?

Досі мені ніколи не випадало бувати в помешканні, де живе сліпий. Мій друг, філософ біля, твердячи про відносність смаків та уподобань, наводив приклад, який, може, сам і вигадав. Він розповідав, ніби дівчинка прийшла в магазин по хліб. «Якого тобі — білого чи чорного?» — спитала продавщиця. «Та мені однаково, — відповіла дівчинка. — Мені для сліпого».

Вітальня, куди мене запросили, була прибрана зовсім не для сліпого, а радше для футболіста команди-чемпіона. На полицях за склом сяяли золотом, сріблом і лакованою шкірою кубки, медалі, грамоти, почесні призи, футбольні м’ячі з автографами, а на стінах вбирали око вимпели футбольних команд чи не всіх країн світу.

Гоша-масажист не покинув свого ремесла, але тепер він уже був людиною, яку в спортивних газетах називали на ім’я й по батькові, Георгієм Георгійовичем, і всі знали, що йдеться про відомого масажиста уславленої футбольної команди вищої ліги, без якого команда не виїздила на жодну відповідальну зустріч. Він супроводжував команду, а Марія Іванівна супроводжувала чоловіка. Оце вже побачила світу! Вона говорила «на П’ятій авеню», чи «на Пігаль-пляс», чи «на площі Іспанії» так, як дехто говорить «на Житньому ринку» чи «на Куренівці».

Що то значить футбол! Навіть не можу собі уявити, з чого починали розмови люди, якщо, почувалися дещо незручно, в ті часи, коли про футбол не писали в центральних газетах.

Я почав з футболу, з турнірної таблиці, з шансів лідера, з прогнозів на найближчі ігри. Потім розповів про Вілину погоню на таксі за злочинцем, коли виявилось, що то не злочинець, а дружина, яка покинула чоловіка. Це завжди діяло на слухачів безвідмовно, хоч мені та пригода вже добряче остогидла. Нарешті показав Марії Іванівні фотографію, яку приніс із собою.

— Чому в нього заплющені очі? — з підозрою запитала Марія Іванівна.

Вилицювате її обличчя дивовижно вбереглося від усіх тих зморщок, що покраяли вид її чоловіка, і очі в цієї жінки дивилися за двох: вони були пильні й недовірливі.

— Та, — сказав я недбало, — цього чоловіка вже нема. Він помер.

— То що ж це ви — фотографію мерця нам принесли?

Я не розумів, чому не можна приносити до чиєїсь хати фотографію мерця, але про всяк випадок пробачився і спитав:

— Ви пам’ятаєте цього чоловіка?

— Ні, — рішуче сказала Марія Іванівна. — Ми його ніколи не бачили.

«Ми» вона вимовила так, ніби її чоловік колись міг його побачити.

— Ви помиляєтесь, — сказав я. — Це Петро Тимофійович Байрак. Він лежав у госпіталі, коли ви й ваш чоловік там працювали.

— Петро Байрак? — здивувалась і не повірила Марія Іванівна. — Ми з чоловіком добре його пам’ятаємо. Але він був зовсім інший. Може, це не його фотографія?

— Ні, це точно він.

— Його тут і рідна мама не впізнала б… То чого ви до нас? Його теж хтось убив?

Хто тут кого допитував?

— Ні, — терпляче сказав я, — він помер у лікарні.

— Це я того, — нарешті вибачилась Марія Іванівна, — що, коли все те сталося у госпіталі, нас довго тягали й допитували, чи не ми зарізали косою того… Юнкерса.

За весь цей час Георгій Георгійович не розтулив рота. Видно, Марія Іванівна звикла не тільки бачити, а й говорити за двох.

— А хто, ви вважаєте, це зробив? — спитав я.

— Не знаємо, — одказала Марія Іванівна і повела допит далі: — Що робив цей ваш Петро Тимофійович Байрак до того, як ви його сфотографували?

У мене вже почали з’являтися нові, досі не відомі мені звички. Оце б зараз аркушик паперу, то склав би я коробочку!

— Він працював диспетчером у тролейбусному парку. Хворів на запалення легенів, яке науково зветься пневмонією. Помер від недостатності мітрального клапана. Які у вас ще будуть запитання?

Марія Іванівна удала, що не помічає, а може, й справді не помітила моєї іронії.

— Про що ви хотіли у нас дізнатися?

— Де ваш син?

— До чого тут наш син? — аж наїжачилась Марія Іванівна.

— Маріє Іванівно, — сказав я, — пробачте за одвертість, але я не розумію, чому ви так вороже зустріли мої відвідини. І був би дуже вдячний, якби ви мені сказали про це. Може, я прийшов невчасно?

Про сліпого й зрячого не можна сказати, що вони перезирнулися, але, їй же богу, між Марією Іванівною й Георгієм Георгійовичем проскочила якась іскра.

— Вибачте, — вже зовсім іншим тоном сказала вона по паузі. — Але й справді, ви не зовсім вчасно. Зараз має прийти син, а нам не хотілося б, щоб він вас тут застав.

Я не спитав, чому саме, але вона, опустивши очі долу і ніяково, збуджено посміхаючись, сама розповіла про це.

Їхній син, Кость Георгійович (вона так його й називала — на ім’я та по батькові) був військовим льотчиком, полковником, сам уже мав двійко дітей, служив на Далекому Сході, а оце приїхав провідати батьків. Він досі не знав, що вони не рідні йому.

— А вам це відомо, — сказала Марія Іванівна. — Коли ви длубаєтесь у цій старій госпітальній справі, то вам уже все відомо. Після того клятого поранення в груди не могла я народити дитини., Воно, звичайно, як на погляд нормальної людини, тепер це все уже не має значення, і коли б син наш Кость Георгійович, — наголосила вона на «Георгійович», — про це дізнався, він так само любив би нас і нічого б не змінилося… може…

Вона все ж таки додала «може».

— Та якісь ми з Гошею не такі й оце боїмося. Ви людина ще молода, якийсь необережний натяк…

— Не буде натяків, — запевнив я. — І давайте нарешті порозуміємось: я з найглибшою повагою ставлюся до вас і до вашого чоловіка. Я прийшов до вас по допомогу. Звичайно, ви можете мені відмовити. Але…

І тут я знову розповів про теорію полковника Іванова щодо нерозкритих злочинів та про миш’як у Наполеоновому волоссі. Слухали мене з великим інтересом.

— Боже ж ти мій, — забідкалася Марія Іванівна. — І це ж треба було таке зробити з людиною… І як же він не чув, що там миш’як? Він же, мабуть, гіркий чи кислий… Ой-ой-ой!..

— Отже, так, — сказав Георгій Георгійович, і це я, здається, вперше почув його голос. — У вас із собою якийсь записничок є? То занотуйте. Пункт перший. Під час перебування в протезному госпіталі лейтенант Голобородько, за госпітальним прізвиськом Юнкерс, одного разу був заарештований і перебував у міліції. Усім він казав, що буцімто «за пиятику», але в розмові з інвалідом Бутьком, який теж лежав у нашому госпіталі, він сказав одну дивну річ. Голобородько сидів, як завжди, на підвіконні у вестибюлі. Бутько стояв біля нього, а я спускався сходами. Люди регулюють силу свого голосу залежно від того, як самі чують, і тому не розуміють: те, чого не почули б вони самі, дуже добре може почути людина з гострішим слухом. Так от Голобородько сказав Бутьку: «Що я не робив, аж на стіни ліз, а вони не хотіли мене садити… Раніше, можна було літак чи танкову колону… А тепер госпіталь чи дитячий садок… Нам на сто грамів однаково вистачить». — «Ти що, сказився?..» — одказав Бутько у відповідь. Тут у вестибюль увійшов підполковник Чураєв, і вони припинили розмову, пішли нагору по сходах. Я не знаю, до чого вони це говорили, але щось таке вони мали на увазі. Пункт другий: Голобородько давав інвалідам гроші — аванс для купівлі й перепродажу квитків. Одного разу я чув, як він загрожував оцьому вашому небіжчикові Петру Байраку: «Я з тебе за ці гроші шкуру здеру!..» Пункт третій. Лейтенант Голобородько подарував медсестрі Любі Воробйовій золоті сережки із синіми камінчиками.

Благодатно вплинули на цього чоловіка госпітальні перегляди кінофільмів з репортажами друзів. Він і досі пам’ятав кольори, про які тільки чув. Але цього не було в протоколі, що лежав у старій теці.

— Ви говорили про це під час слідства, яке провадилось ще тоді, після вбивства?

— Говорив. Але цього не записували, тому попросив вас зараз записати.

— Дякую. Ці ваші свідчення можуть і справді дуже нам допомогти. А де зараз Бутько, ви часом не знаєте?

— Знаю. Помер він. Його було важко поранено в груди, він не мав ока й лівої ноги.

Тепер Георгій Георгійович відповідав мені приязно, вдумливо, зникла напруга.

Щось таке відбулося, ніби й повітря в хаті якось помінялося. Та воно й справді помінялося: запахло печенею і свіжим хлібом, що його вже краяла Марія Іванівна. І я вечеряв у них, і слухав спогади Георгія Георгійовича про госпіталь, і були мені ті розповіді такі близькі й такі цікаві, що я аж двічі телефонував Люді: «Пробач, я змушений затриматись». І вечеряв я цього разу двічі: вперше з Машею-кіномеханіком та з Гошею-масажистом, а вдруге з їхнім сином, полковником Суворовим.

Не було в цьому льотчикові нічого, що б нагадувало про його небезпечну професію, навпаки — був він м’який, лагідний, поміркований, чимось невловимим скидався на мого старшого брата Федю. І взагалі, коли тобі подобається твоя власна сім’я, коли ти її любиш, дуже приємно помічати в інших родинах щось спільне з твоєю. У взаєминах Марії Іванівни та Георгія Георгійовича було щось таке, що нагадувало мені стосунки між моєю мамою й татом. І як же сміявся я подумки, коли почув, що Кость Георгійович до Марії Іванівни звертається на «ви», а до Георгія Георгійовича — на «ти».

До речі, того ж таки вечора у Марії Іванівни вперше вихопилася назва села під Коростенем…

Коли я вже пішов од них і опинився на завжди гомінкому Хрещатику (а жили Суворови на Хрещатику, у будинку-башті навпроти вулиці Леніна), то подивився вгору і побачив, що всі троє стоять там високо, на восьмому поверсі, у вікні, і серце мені раптом обдало якоюсь теплою хвилею.

Операція, що її задумав Юнкерс, здійснювалася під кодовою назвою «винос покійника». На відміну од багатьох інших військових операцій, тут назва майже цілком відповідала змістові.

Медсестра Любочка дуже боялася небіжчиків, а ще більше боялася, щоб хтось, бува, не помер під час її чергування, і про ці її страхи знав увесь госпіталь. І ось Юнкерс склав поетапний план операції. До неї він залучив однорукого бовдуруватого Петра Байрака та не менш бовдуруватого красеня Рувима Нахмановича з вісімнадцятої палати.

Нахманович став за спиною Байрака, поклав йому на плече праву руку, взуту в капцю, кульша лівої руки лягла на друге плече. Голову Нахманович нахилив так, щоб його не було видно за Байраком, а зверху Юнкерс накрив його простирадлом, і ця скорботна процесія в супроводі почту з госпітальної галайди поволі посунула напівтемним коридором у напрямку до сестринського поста. Спереду це й справді справляло моторошне враження: йдуть двоє і на плечах несуть труп третього. Небіжчик одноногий — он капця на одній нозі звішується з Байракового плеча.

Коли ця «жалобна процесія» з’явилася в кінці коридора, до Любочки підлетів Юнкерс і хрипко, злякано закричав:

— Там у чотирнадцятій палаті Вербицький повісився!

— Як це повісився? — витріщилася на нього Любочка. — До чого ці жарти?

— Ну як вішаються?.. Рушником за шию — і до спинки ліжка… Готовий, не дихає. Пробували відкачувати, та куди там… Он хлопці несуть його…

Любочка побачила, як з темного коридора насувається на неї щось страшне… Несли одноногого небіжчика… Ігоря.

— Може, укольчик йому зробиш?

І тут Любочка закричала нелюдським голосом. Цей високий, тонкий і страшний крик підняв інвалідів з ліжок, немов шалений протяг загрюкав дверима.

— Та що ти, що ти! Ми пожартували, — кинувся до неї переляканий Байрак.

Вмить розпалася процесія, зник «небіжчик», гупнула на підлогу капця з руки Рувима Нахмановича. Любочку заспокоювали, одпоювали алтейним сиропом, що його давали при кашлі (нічого іншого під рукою не знайшлося), а коридором, гупаючи милицями, сунула валка інвалідів.

Як тільки Любочка, захлинувшись алтейним сиропом, змовкла, Юнкерс почав реготати так, ніби хтось трусив його ізсередини. Мартин Вайл, розсуваючи ліктями натовп, підійшов до Голобородька, сказав жорстко й спокійно:

— Вчили мене вдома, Юнкерсе, рахувати до трьох. Але тут я третього разу не чекатиму. Я тебе вб’ю. Так і запам’ятай!

Юнкерс ніби зрадів.

— Хлопці! — вигукнув він збуджено. — Нарешті в нашому госпіталі відбудеться справжня дуель на милицях. Із секундантами. Секундант з мого боку — однорукий Петро Байрак, секундант з боку Вайла — одноногий Іван Щербина. Приходьте, буде на що подивитися.

— Ні, — так само неголосно й спокійно одказав Мартин Вайл. — Я тебе не милицею вб’ю. Я знайду для цього іншу зброю…

— Не треба, Мартине, — відтяг його Ігор Вербицький. — Я сам з цим гадом упораюсь.

— Ще один дуелянт, — презирливо розсміявся Голобородько. — Ще молоко на губах не обсохло, а туди ж…

Він різко повернувся на милицях й пішов геть.

Любочка, переконавшись, що Ігор живий і здоровий, заспокоїлась, почала просити Ігоря й Славка, щоб не зважали на цей дурний жарт.

В коридорі пролунав стурбований голос підполковника Чураєва:

— Товариші, товариші, розходьтесь по своїх палатах! Приведіть себе в порядок, в кого є нагороди — почіпляйте. В кого на тумбочках хліб, сало — поховайте! До нас їдуть американці!

— То що, вони такі голодні? — розгублено запитав Славко.

— Та не голодні вони, — відмахнувся підполковник Чураєв. — Антисанітарія це… От перебили! Так про що ж я говорив? Ага… То які ж це, товариші, американці?

— Американські, — бовкнув Байрак, і всі зареготали.

— Товариші, товариші, це вам військовий госпіталь, а не балаган! Американські кореспонденти й кінооператори Хочуть нас зняти й показати американському народові…

Підполковник Чураєв наказав Маші негайно написати гасло: «Привіт союзникам!» Проте не встигла Маша розвести молоком зубний порошок — вона завжди користувалась такою сумішшю, коли писала лозунги, бо тоді крейда не так обсипалася, — як Чураєв уже скасував своє розпорядження. Він, бідолаха, терзався сумнівами, радився навіть з Ігорем Вербицьким: союзники нам зараз американці чи не союзники?.. З одного боку, наче й союзники, а з другого — які можуть бути союзники у мирний час, коли війна закінчилася й на заході, й на сході? Врешті-решт, не без допомоги Ігоря, було складено інше гасло: «Палкий привіт американським трудящим!»

Підполковник Чураєв кидав команди направо й наліво, по коридорах бігали санітарки з ганчірками, віниками, відрами, метушилась сестра-хазяйка, перескакуючи з палати в палату із свіжими наволочками та простирадлами.

— Завдали нам клопоту американці, — сказав Ігор підполковнику Чураєву, коли той забіг до їхньої палати. — Нічого, товаришу підполковник, не бійтеся, все буде гаразд.

— Правда? — зрадів Чураєв.

У ці хвилини він був вдячний кожній людині, яка співчувала йому.

— Сюди їх треба завести, — вирішив підполковник. — Тільки нагороди свої, ордени й медалі надіньте. Воно звичайно, трохи не по формі, але нічого, хай американці бачать, що тут лежать герої, солдати справжні лікуються.

Славко Іванченко вперто не захотів чіпляти позичені медалі.

— Не мої, — глухо казав він і тільки головою крутив.

— Чіпляй, американці звідки знатимуть!

— Чого ти комизишся? — наполягали хлопці.

— Медалі — то не дядькові чоботи, які можна взути й піти на весілля, — спідлоба зиркав на всіх Славко.

— Дивак, ти ж їх заробив! — сердився Анципер.

— Тих, що я заробив, уже нема…

Сумну Славкову історію знав увесь госпіталь. Коли хлопця поранило, десь у медсанбаті загубилася його гімнастерка з двома медалями: «За бойові заслуги» та «За відвагу». Документи на них збереглися, а медалі пропали. Славкові до сліз було шкода медалей, але говорити про це він не любив. А тут Чураєв вирішив зробити як краще: десь позичив дві медалі, щоб прикрасити ними Славкові груди.

— Це до війни був у нас в селі такий парубок, — сказав він. — Що в кого нове побачить — просить поносити. Чоботи — так чоботи, сорочку — то й сорочку. Дай, каже, поносити, а взавтра я тобі віддам. Один дядько годинника мав, то Мишко йому мало голову не од’їв: дайте, дядьку, поносити та дайте, дядьку, поносити. І таки ублагав. А потім затіяли вони з хлопцями таке змагання — хто перебіжить через річечку по тонесенькій кладочці. І шубовснув Мишко у воду. З чобіт воду витрусили, сорочку мати випрасувала, а годинник як зупинився, то, мабуть, і досі стоїть.

— Ну хай, — неохоче погодився підполковник Чураєв. — Не чіпляй, як не хочеш. Але посвідчення оці поклади зверху на тумбочку про всяк випадок.

Підполковник Чураєв побіг по інших палатах, а в чотирнадцятій заходилися згадувати про свої зустрічі з союзниками.

— Хлопці вони нічого, прості. Тільки збалувані дуже. Він тобі поки гарячої кави-какави із марципаном не вип’є, в атаку не піде.

— Ха! Сказав! Та вони в атаку зроду не ходили. Вони в атаку їздять. Щось не бачив я, щоб вони пішки ходили. Отак пройти, як до вікна, то вій машину заводить.

— Машини вони водять… Я так собі важу, що краще сім разів підряд в атаку піти, ніж ото з ним у машині проїхатися. Волосся дротом стає. Сидить, розумієш, такий собі шибайголова у кабіні, тримає в одній руці булку, в другій — шмат м’яса, баранку колінами затисне і жме-газує сто двадцять на годину. Це ж десь схибив на волос, од машини й од усіх тільки воспомінаніє, а він собі жме без понятія, хоч в лоба йому стрель.

— Мені один такий в’їхав своїм «студером» у мою машину. Крило зім’яв — як собаче вухо. Я його на мигах матюкаю, а він і на мигах не розуміє. Аж доки я його з кабіни не витяг. Тоді він, теж на мигах, мені показує: забирай, мовляв, мій цілий «студер», а я на твоїй машині поїду…

— Ну, а ти що?

— Та дулю йому під ніс. І, знаєте, зрозумів. Мабуть, і в них дулі показують. Потрібний був мені той гамбарас. Щоб потім пояснювати, чого це в мене американський номер на машині?

— А ти б і номери з ним поміняв.

— Ха! Де ж ти був, що не підказав мені?

— То так і розійшлися?

— Ну, не зовсім, щоб так… Дав він мені дві банки ковбаси їхньої. Ковбаса в них без шкурки, в банках. Гидують вони тими кишками, що з них шкурка робиться, чи що? І ще брус шоколаду.

— А на якого біса, скажи ти мені на милість божу, солдатові шоколад? Що він; дитина?

— По раціону, мабуть, положено. Кажу ж тобі, що збалувані вони дуже…

То тільки говорилося про «раціон», а насправді той, хто, пакуючи зеленого «сидора», вагався, що краще покласти: зайвий сухар чи зайву обойму, і врешті-решт віддавав перевагу обоймі,— той так і не міг зрозуміти, для чого солдатові шоколад…

З великої хмари — малий дощ. Американців приїхало у госпіталь п’ятеро. Четверо білих і один негр. Та ще перекладач — наш військовий, капітан. Багато хто в госпіталі вперше бачив живого, не намальованого негра. До нього поставилися з особливою симпатією. Правда, це був не класичний зразок пригніченого негра, що звик до кийка расиста. Високий білозубий негр, мабуть, не дуже потерпав від расистських утисків, бо дивився на всіх з веселою зухвалістю. Більше того, коли двоє його білих колег кректали, тягнучи з машини у вестибюль ящики з освітлювальною апаратурою та кінокамерами, він стояв собі осторонь і спокійнісінько напаковував тютюном довгу пряму люльку.

— Що, він тут у них найголовніший? — здивовано спитав Славко у Ігоря.

Той тільки плечима знизав.

— А ти що, не чув, що й серед негрів є експлуатовані, а є й експлуататори? Я десь читав, що існують навіть американські негри-мільйонери, справжні капіталісти. Може, цей і не зовсім мільйонер, але, напевне, не з бідаків.

Славко недовірливо покосував на товариша, але іншого пояснення цьому видовищу не міг знайти, тож заспокоївся.

Негр уважно оглянув присутніх, незадоволено похитав головою, переклав люльку з одного кутка рота в другий. А тоді раптом зрадів, ніби карбованця знайшов, і націлив свого апарата на Щербину. В апараті щось заджерготіло. Негр провів апаратом по тумбочках, з яких уже все встигли прибрати, по обличчях, а потім дав довгу чергу незрозумілих своїх американських слів.

— Він запитує, — звернувся перекладач до Щербини, — чи були ви на війні.

Щербина засопів, подивився на негра-американця, як на пришелепкуватого, й буркнув:

— Був.

Негр схвально кивнув головою і знову щось запитав.

— Він запитує, чи може він представити вас американському народові у своєму фільмі як героя антигітлерівської війни?

— Оце вже ні, — злякався Щербина так, ніби його запідозрили в чомусь поганому.

Негр знов схвально кивнув головою і швидко заговорив.

— Він каже, — рішуче мовив перекладач, — що в Сполучених Штатах, на відміну від інших країн, кореспонденти газет, радіо, кіно мають право вільно висловлювати власну думку, а він такої думки, що ви справжній герой.

І тут хлопці, порушивши весь дипломатичний етикет, раптом зареготали. Надто вже Іван Павлович Щербина не був схожий на героя.

Після того, як американці пішли, Щербина сказав Ігореві:

— Це добре, що вони тим негрою не гребують і все йому підносять. Та однаково, не хотів би я жити в їхніх краях.

— Чому?

— Земля в них якась не така.

— А звідки ти знаєш?

— Та хіба по них не видно? — здивувався Щербина,