Роман шукає

Розділ двадцять перший

Я перебирав у пам’яті: ніби нічого я не порушив, ніяких дурниць не наробив. А тим часом, коли мене викликали до полковника Іванова, я внутрішньо напружився. Невже ніколи не покине мене цей шкільний страх перед вчителями?

У полковника Іванова в кабінеті я побачив чоловіка із засмаглим обличчям, сивим волоссям і смоляними бровами.

— Лейтенант Пузо, — відрекомендував мене полковник і назвав чоловіка, що встав мені назустріч: — Валерій Костянтинович. Сідайте, прошу.

Ми сіли.

— Якою іноземною мовою ви володієте? — спитав Валерій Костянтинович, і у мене біля серця щось тьохнуло.

— Англійською.

— Говорите вільно?

Він перейшов на англійську. З усього, що він говорив, я впіймав лише один вислів: «ай ем фул ов». Фул — дурень. Та, може, це означало «у повному захваті», але стосовно чого цей вислів був вжитий, я так і не зрозумів.

— Англійською я не тільки не говорю, — відповів я похмуро, — але й не розумію, коли інші нею говорять.

Валерій Костянтинович щиро здивувався:

— То чому ж ви твердите, що володієте англійською мовою?

— Бо так у мене в анкеті… Я вчив цю мову в школі, потім в автодорожньому інституті, а потім ще на юридичному. І справді вмію читати і навіть розумію те, що прочитав, особливо коли англійська книжка лежить від мене праворуч, а ліворуч — грубий словник.

— Розмовляти ви швидко навчитесь, — вирішив Валерій Костянтинович. — Підете працювати до нас? Прокуратура передає нам справу Бутька — необхідно розслідувати його злочини на тимчасово окупованій фашистами території. Вам, як мовиться, і карти в руки. Ви ж знаєте цю справу до деталей…

Я подивився на полковника Іванова. Вперше за весь час я побачив на його обличчі задоволений вираз і, я б сказав, навіть гордість за пташеня, що скоро вирушить у свій самостійний політ.

— Подумаю, — сказав я.