Роман шукає

Розділ другий

Плинність кадрів, ось як це зветься. Ну, скажімо, в Міністерстві закордонних справ це зрозуміло. В газетах весь час повідомляють, що такого-то звільняють у зв’язку з переходом на іншу роботу, а призначають такого-то. Але в Міністерстві освіти…

— Ви давно тут працюєте? — спитав я у Серафими Петрівни Ізмайлової, поважної жінки з потрійним підборіддям, шкільної гардеробниці.

— Скільки ця школа стоїть, стільки й працюю, — відповіла вона, анітрохи не приховуючи безмежної самоповаги.

— А коли тут був госпіталь, що ви робили?

(Оце було б здорово, якби вона й у госпіталі була гардеробницею чи прибиральницею!..)

— Не було тут ніякого госпіталю. Тут завжди була школа.

Сказала — як одрубала.

— Дозвольте, за документами в сорок п’ятому — сорок шостому роках тут, саме тут, був протезний госпіталь, тут лежали люди без рук, без ніг…

— Ви ще згадали б, що тут було за царя… В сорок п’ятому, може, я сама ще до школи ходила.

Директор школи, мабуть, не старший від мене (і як це взагалі таких молодиків призначають на відповідальну посаду директора школи?) так само не чув навіть, що тут був госпіталь. Не знали про це і вчителі, а учні й поготів. То про що ж тут можна було дізнатися? А сказав би я цьому молодому директорові школи, що прийшов з приводу злочину, який був вчинений тут тридцять років тому, то він, мабуть, і говорити зі мною відмовився б, маючи мене за пришелепкуватого. Ось чому без усяких пояснень я попросив дозволу оглянути школу. Розшукав палату, в якій колись лежав Ігор Максимович Вербицький, обдивився входи й виходи, намалював невеличку схему…

А на зворотній дорозі я зустрів Олену. Давно її не бачив, і краще б мені з нею не зустрічатися. З яким непідробним співчуттям дивилася вона на мою міліцейську форму, на мої лейтенантські погони… Я так гадаю, що коли б вона зустріла на вулиці голомозого молодика, який за дрібне хуліганство одержав п’ятнадцять діб і зараз спокутує свою провину, невміло змахуючи мітлою, то й тоді серце її не пройнялося б таким співчуттям.

Оце і є міщанство. Звідки тільки воно береться? Чому в суспільстві, яке доручило міліції най почесніший і найскладніший обов’язок захищати своїх громадян від прикрощів і нещасть, є люди, які ставляться до своїх захисників з неприхованою зверхністю? Ні, ні, всі вони добре знають, що вона наша, що «моя міліція мене береже». Та на одному полюсі у них, у міщан, сивочубі міліцейські полковники, які розплутують складні злочини, а на другому — ті, що штрафують, коли не там вулицю перейшов, або пропонують «пройти», коли ти їдеш від кума й горланиш у тролейбусі. І коли у вас зібралися гості і ваш чотирирічний спадкоємець дзвінко продекламував «Котика-мурчика», ви погладите його по голівці, замилувано посміхаючись, але ніколи не скажете: «От підросте, то оддам його в школу міліції». Не скажете ж, правда?.. Краще вже мати справу з дітьми. Вони відчувають, де істина, і всі хочуть стати міліціонерами чи пожежниками…

— Як там Маринка? — спитав я.

— Усе гаразд. Зовсім велика дівчина, але й досі тебе згадує.

Про Леона Ковальова я не питався. Я знав, що вони розлучилися, і не відчував від цього анінайменшої зловтіхи. Був у неї зараз, мабуть, хтось новий, бо вона знов на диво погарнішала, і в очах стрибали добре знайомі мені бісики. Та мене тепер це не обходило.

— Дзвони, — сказала вона так, ніби я їй раніше частенько надзвонював по телефону.

І ми попрощалися, щоб колись знов, також випадково, побачитися на цих вулицях.

Я ніколи не був у місті Кургані. Я навіть погано уявляю собі, де воно, це місто. Але я знаю, що є там площа Валерія Собаніна. Ще зовсім недавно живий і здоровий Валерій Собанін проходив цією курганською площею до залізничного вокзалу, де він чергував, бо був старшим сержантом міліції. І того дня він чергував, і його повідомили, що два озброєних злочинці тікають від переслідування. Собанін помітив їх і кинувся наздоганяти. Він затримав злочинців, бо був сміливим і вправним хлопцем. Але один з цих бандюг смертельно поранив відважного сержанта…

Ось чому Курганська міська Рада й ухвалила назвати площу ім’ям старшого сержанта міліції Валерія Собаніна. І візьмемо ми колись із Людою та й поїдемо у відпустку до міста Кургана і мовчки постоїмо на площі Валерія Собаніна…

Повернувся я до себе у слідчий відділ з почуттям, що змарнував чимало службового часу. Показав Федорові Васильовичу свої перші записи про госпіталь і людей, які в ньому лежали. За всієї своєї толерантності Федір Васильович сказав досить різко:

— Це не так. Надто вони у вас примітивні. Треба поглибити характеристики, треба більше дбати не про «що», а про «чому».

— А хіба «що» і «чому» можна розірвати?

— Ні, — погодився Федір Васильович. — Вони нерозривні. Я не знаю, як поясниш те, що думаю. Ну от, наприклад… Наприклад, драматургія. Можна було б світову драматургію розбити на дві умовні групи. В одній Мольєр, Брехт, Маяковський, Хікмет. В другій Шекспір, Ібсен, Горький і, скажімо, Міллер… У першій — драматурги, які шукають тенденцію, що стає ще яскравішою, бо герої дещо спримітизовані. В другій — герої складні, як саме життя, але й тенденція інколи губиться за цією складністю. А наше завдання — поєднати розуміння тенденції з розумінням цієї складності.

Я ніколи не бачив на сцені й не читав п’єс Брехта і Хікмета. Так само не знав я жодної п’єси Ібсена. А про Міллера взагалі зараз почув уперше… Але я все це прочитаю. Я мушу це знати.

Ніби здогадавшись про мої думки, Федір Васильович приязно порадив:

— Якщо нема можливості все це побачити на сцені, то слід принаймні п’єси читати. У творах видатних драматургів життя ніби сконцентроване, воші допомагають нам побачити й зрозуміти те, що просто пройшло б повз нашу увагу… Та поки що ви мусите зібрати якомога більше відомостей про людей, що лежали в палаті, де тепер першокласники долають алгебраїчні задачі, про які в ті часи, що вас цікавлять, і п’ятикласники не чули. Ви мусите одержати найвірогідніші характеристики людей, що були причетні до цієї справи. Бо один із них був убитий, а другий був убивцею.

— Ніжку! — звернувся Гоша-масажист до Івана Павловича Щербини так само, як звертається сільський коваль до коня перед тим, як прикласти-приміряти до копита розпечену підкову.

Щербина всівся на ліжку, поклав кульшу на розстелену церату. Поки Гоша-масажист розминав йому шкіру, Щербина розглядав своє обличчя у невеликому круглому дзеркальці.

— Доведеться женитися, — сказав він серйозно, проте без особливого ентузіазму. Так солдат може сказати: «Доведеться брід шукати».

Хлопці збиралися послухати, що ще додасть Щербина, і тоді вже сміятися. Але щось таке було в його голосі, що вони зрозуміли: це не жарт.

— А чого доведеться? — примружився Семен Анципер. — Шлюб не війна, від шлюбу відкрутитися можна.

— Для чого мені відкручуватись? — не погодився Щербина. — Мені, Семене, відкручуватись ні до чого. Мені треба дбати, щоб рід мій не заглух.

— Щоб Щербини не перевелися? — єхидно уточнив Анципер.

— От-от. Щоб Щербини не перевелися.

— Ти що ж, до ста років збираєшся жити? — витріщився Анципер.

— А хто знає, скільки кому на віку одпущено? — щиро здивувався Щербина. — Воно, з одного боку глянути, мені вже на порі було б онуків виглядати. Оженили мене тато рано, і сини мої, коли б оце в землі не гнилії, теж, мабуть, уже переженилися б. І дівчата на виданні були б… Всіх до ноги стребив німець, один я зостався на світі. Без роду, без плоду. Що ж, я маю засохнути, як штурпак? Виходить, Гітлер добився свого, звів нас, Щербин, під корінь? Ні, я не для того вижив, щоб отут йому піддатися. Мій дядько у шістдесят дев’ять літ дітей мав…

— Допоміг, мабуть, хтось? — єхидно озвався Анципер.

— Може, й допомагав хто, — знизав плечима Щербина. — Та діти однаково були.

Ніяк не міг Анципер «завести» Щербину і тільки косував на нього оком та кривився, як молоденький шпак, що робить спробу склювати волохату, гірку, неїстівну гусінь.

Семен Анципер і справді був дуже схожий на шпака: чорний, носатий, великоротий. Очі чорні, вуглисті, брови рівні, тільки одна навпіл розсічена білим рубцем. Фронт тут ні при чому. Це зовсім не бойовий рубець. Зводячи очі до перенісся — Анципер був трохи косоокий, — він пояснював: тато дійницею зацідив. Про батька та про іншу рідню Семен Анципер розповідав дуже охоче:

— Мати моя померла молодою, мені й п’яти років не було. Залишилися ми з сестрою сиротами. Батько вдруге женитися не хотів. Каже: «Для чого дітям мачуха? І мені чужа людина не потрібна на обійсті». Батько у нас Суворий був, порядок любив. Сам робив, аж шкура тріщала, і нам спуску не давав. Кожне з нас, і я, й сестра, були при ділі. Я гуси нас, сестра в хаті поралась. Мале таке, трохи од віника вище, а хліб сама пекла і долівку сама мазала. Хліб той, правда, часом такий вдавався, хоч за татом кидай, але свій. Ну, в тата роботи теж вистачало. Земля рук потребує, хай хоч Щербина скаже.

Щербина охоче підтримував Семена в цьому: таки потребує.

— Ну от. Роботи батькові вистачало, і сестра в кукол не гуляла, як інші дівчатка. Чого сестра, правда, не могла робити — це корову доїти. Корова у нас якась скажена була. Матір вона до себе підпускала, а нас на дух чути не могла. Кидала рогами, як самашедча. Сусіди радили продати її к бісу, але тато впертий був — нізащо продавати не хотів. Казав: «Раз вона мою жінку слухала, то й мене мусить слухати». Тато впертий був, а корова ще впертіша. І от що вона вигадала. Вже ніби й спокійно стоїть, чекає, поки він її видоїть, а дочекається… Повірите, до чого розумна скотиняка була. Не корова, а справжня тітка, тільки ніг у неї більше, ніж у тітки. Озирнеться й дивиться, чи вже дійниця повна. А як повна, вона тільки ногою торк — і бувайте здорові, все молоко у гною. Батько був ладен їй вилами черево розпанахати. «Треба щось придумати», — казав він, скручуючи тремтячими руками цигарку. І таки придумав! Він у нас був наче й непримітний, сухоребрий, і зростом не вдався, а силу мав скаженючу. Було, шестипудовий лантух викидає на воза, ніби то й не лантух, а подушка. Отож він і дібрав способу, як нашу корову приборкати. Мотуз їй на роги накрутив, а другий його кінець через сволок перекинув і підтягнув… Сила ж, кажу вам, була у нього скажена. Він її підтяг за мотуз так, що передні ноги у неї в повітрі повисли, а стояла вона тільки на задніх ногах, й то на самих кінчиках ратиць. Тут уже голову не повернеш, не подивишся, скільки молока в дійниці. І ногою не дуже вдариш, чимось же і в землю впиратись треба. Доїв тоді тато її спокійно…

— А за що ж він тобі брову розкраяв? — діловито поцікавився Щербина.

— Це тоді, як я навчився яйця красти. Принатурився я їх міняти в кооперації на цукерки, а то й на пістони. Пістолета у мене, само собою, не було, але камінець об камінець, а між ними пістон, то звук виходив гарний. По три пістони класти — ще кращий звук. Ну, а підріс трохи, то й білета в кіно треба було, і на махорку якась копійчина мусила в кишені крутитися. Батько ні мені, ні сестрі грошей не давав. Вважав, що то розпуста. Отож поліз я на подра за яйцями, а батько саме корову зайшов доїти. Підтяг він її за роги, дійницю підставив, молоко джирк-джирк, а я сиджу, можна сказати, над самісінькою його головою, на подрах, і повна пазуха яєць у мене. Сиджу, чекаю, злізти не можу, бо батько віжки подере на мені, як побачить, що яйця краду. І вже батько мав виходити з сарая, як лісина піді мною провалилася. І погуркотів я, можна сказати, прямо батькові на голову. Батько з переляку тільки гикнув, за пазухою у мене яєчня, молоко розлилося, бо дійниця перевернулася. Корова несамовито реве, батько лається, я до дверей, але батько встиг мене дійницею по лобі зацідити… А потім втік я з дому. Набридло мені таке життя. Грошей нема, а я вже парубкувати почав, на крадених яйцях далеко не розженешся, пужална ламаються на мені, кілки теж, віжки та мотузки рвуться — хіба у мене шкіра казенна?

— Був би ти людською дитиною, — сказав Щербина, — не треба було б на тобі кілки ламати і віжки рвати.

— Та, звичайно, вдача була у мене не медова, — погодився Семен, — але не знав ти, Щербино, мого старого. Німці пекли йому ноги на жаровні, а він їх лаяв так, що в тридесятому селі було чути, а не сказав, де посівне зерно закопане. Офіцер у нього пістоля розрядив спересердя, бо так нічого й не добився. Характер у старого Архипа, батька мого, мало сказати, крутий був. Тут і слів не добереш… Ось і подався я на Донбас. Думав легкий хліб їсти. Та на Донбасі воно не так, як у кіно показують: там хочеш гроші мати — роби, щоб аж шкіра тріщала.

— А ти б хотів задурно? — гмукнув Щербина.

— Ну, не зовсім так, щоб задурно, — щиросердно зізнався Анципер, — але й не так, щоб дуже перериватися. Через те я й спеціальностей поміняв, скажу вам, хлопці!.. Навіть у цирку був, ведмедів доглядав. Потім завербувався під Тюмень ліс валити і там уже бачив ведмедів без намордників. Платили там гарно, тільки ж робота, скажу я вам!..

— Шкіра тріщить? — поспівчував Щербина.

— Не тріщить — репається, жили витягаються, і морози люті…

Любив ще Семен Анципер розповідати про Відень, в якому одбили йому обидві ноги автоматною чергою.

— Гарне місто. Пам’ятників багато. Тут тобі генерали, тут тобі гражданські. Кому там тільки пам’ятників нема! Як ступнув — так і пам’ятник, як ступнув — так і пам’ятник. Дунай знову ж таки. Не знаю тільки; який це дурень вигадав, що він голубий. Рудий він, як канава. Або як волосся в старшини Дранишникова.

Повільно переставляючи милиці, в палату повернувся Клим Бутько в темних, як у Гоші-масажпста, окулярах, з широким, ніби налитим зсередини водою, сірим обличчям. Він всівся на своєму ліжку й ніби одключився. Ігореві Вербицькому здалося, що Клим зранку десь добро хильнув. Якби це хтось інший — знайшлося б у Ігоря дотепне слівце про скнару, що все під себе гребе, як курка. Але Бутька не зачіпали. Кожний, хто лежав у цьому госпіталі, бачив перед собою смерть, і не за чотири кроки, як співалося у пісні, а підходила вона впритул і залишала на пошматованих тілах свої позначки. Та тільки Клима Бутька вона так довго й міцно тримала в своїх обіймах, що й досі тремтіли в нього руки, навіть милиці роз’їжджалися. І бачив він погано (одного ока зовсім не було, а друге від світла сонячного слізьми спливало), і пив мовчки й безрадісно, один на один із самим собою.

Розстріляли німці Клима Бутька у Бабиному яру. Та йому пощастило, бо сталося це у ті дні, коли танкова армія генерала Рибалка непомітно, лісами лівого берега, перебиралася з Букринського плацдарму на Лютізький, готуючись до останнього штурму, коли на Трухановому острові висадився наш загін, що складався в основному з розвідників. Чимало їх діяло і в самому місті, виходячи на явки підпільників. Фашистський конвейєр смерті закрутився у ті дні на повну силу. Тюрми і застінки очищалися від в’язнів планомірно, за графіком, дорога була одна: в Бабин яр — місце, обране для масових акцій ще у вересні 41-го. Чимало було й «позапланових» розстрілів, коли людей вбивали в дворах і на вулицях.

Тієї листопадової ночі до Бабиного яру надійшов черговий страшний транспорт: кілька критих брезентом вантажних машин з охороною із зондеркоманди.

— Льос, льос!

Машини загуркотіли й поїхали за новою групою приречених. Трупи залишилися вистигати на глейкуватій землі. Закопувати їх було ніколи та й нікому…

Ось тоді й наткнулися троє розвідників на купу ще теплих трупів. Серед мертвих один виявився живий… Недостріляний. Автоматна куля прошила йому груди, але, на щастя, не зачепила серця. Розвідники переправили Бутька у госпіталь.

А коли наші війська наближалися до Львова, Клим Бутько вже виписався з госпіталю і з маршовим батальйоном поїхав наздоганяти діючу армію. Воював вій до самого кіпця війни. І знову був важко поранений.

— Болить? — співчутливо спитав у Бутька Семен Анципер.

— В грудях пече, ніби ту автоматну кулю, що сидить у мені, хтось ізсередини розжарює.

— А ти б попросив, щоб її тобі вирізали, — порадив Анципер.

— Хірург каже, що для цього три ребра треба вирізати. А що я робитиму без тих ребер?

— Та це ж неназовсім.

— Мені й тимчасово без ребер не подобається.

— Тоді терпи…

Біля Анциперового ліжка стояло ліжко Мартина Вайла. Сам він себе називав Мартін. Він був латиш, але Семен твердив, що Мартин Вайл — українець і справжнє прізвище його — Вайло. Той не дуже й заперечував, бо народився таки на Україні. Під час імперіалістичної війни, коли кайзерівські війська перейшли в наступ, багато хто евакуювався з Риги. Вайлів тато працював на електромеханічному заводі, тож разом з заводом, з дружиною і маленькою донькою опинився в Харкові. Ризький завод став Харківським електромеханічним заводом. Десь років через десять, як обжилися Вайли на новому місці, знайшовся у них хлопчик Мартин…

Для Мартина Вайла рідними були три мови — латиська, українська й російська. Він ходив до української школи. Закінчивши сьомий клас, уже перед самісінькою війною, заявив, що вчитись далі він не збирається ні в школі, ні в технікумі, а піде працювати на завод. Старий Вайл знав, а ким має справу. Він бачив у синові самого себе, впізнавав свій характер. І Мартин надів чорного картуза з молоточками, або, іншими словами, став «фезеушником». А потім почалася війна, евакуація, Мартин разом з батьком, матір’ю та сестрою опинився на лівому березі Волги в робітничому селищі. Неофіційно, з давніх-давен усі називали його Патронним. Так і говорили: він живе на Патронному, він працює на Патронному. Власне, хто на Патронному жив, той на Патронному й працював. У війну, правда, з’явилося чимало таких, що тільки працювали на Патронному, а жили в Ульяновську чи Чердоклах. Ці їздили на роботу робочими поїздами у скрипучих старих вагонах. На правому гористому березі в садах височів Ульяновськ.

— Це ж звідти Ленін родом, — сказав Щербина. — А ти в хаті у Леніна випадково не був?

— Був.

— Ну-у-у? — недовірливо протяг Щербина і навіть сів на ліжку.

— Був, — ще раз підтвердив Мартин і розповів, як однієї зимової неділі в грудні сорок першого року всім цехом поїхали вони в будинок-музей Леніна.

Цех тоді складався з червононосих хлопчаків і дівчиськ на чолі із старим майстром Стуловим. Майстер ще до війни вийшов на пенсію, а як війна почалась, як усі молоді чоловіки й хлопці пішли на фронт, знову повернувся в цех. Мартина Вайла майстер поважав у цеху найбільше. Не раз казав, що у Мартина пальці до рук приварені саме тими кінцями, що треба, і буде з нього добрий майстер, якщо не розбеститься та не розсобачиться. Працював хлопець і справді добре. Він належав до тих людей, про яких кажуть: як мусить, то й камінь перекусить. Траплялося Мартинові по цілій добі з цеху не виходити і тижнями сонця не бачити: йшов він кривими вуличками Патронного на завод ще задовго до світанку, коли темно було, і повертався також у темряві, коли сонце давно згасло…

Того яскравого грудневого дня душі у всіх звеселіли: німці під Москвою розбиті, відступають, вірилось, що вже недалечко кінець війни. В сім’ї у Вайлів говорили про повернення навесні у Харків, який, безперечно, до того часу визволять. Але мрії Мартина сягали ще далі. Він хотів після війни поїхати в Ригу, в місто, про яке так багато розповідали батьки…

Відгули перші зимові заметілі, цупко взяли морози. Волга, скута кригою, засипана снігом, тепер зовсім не була схожа на ріку. Вона розкинулася безкраїм білим полем, і дивно ставало, чому залізничні рейки вибігають на височенний міст, а не сунуть собі далі цим полем. Височів засніжений правий берег, сонце, вкутане білою морозною парою, низько пливло над містом. Далеко-далеко, в засніжених степах на лівому березі, стирчала чердоклинська церква. Скрипучий поїзд проторохтів через міст, синювато блимнув на сонці багнет вартового — і вони вже в Ульяновську, на правому березі Волги. Стрімко вгору пішли дерев’яні заледенілі сходи, фуркнули червоногруді снігурі і зникли в набурмосених під снігом садах. І хлопчаки у чорних шинелях, у ватниках раптом забули, що вони токарі й слюсарі, просто відчули себе звичайними школярами, випущеними на перерву. Вони, гуркочучи обшморганими черевиками по заледенілих приступках, ковзаючись, штовхаючись і галасуючи, побігли вгору, залишивши далеко позаду свого майстра Стулова. Старого душив кашель, валянки його пудові, обшиті шкірою, човгали, тягли донизу, важким лантухом навалилися на похилі плечі Стулова нелегко прожиті роки. Він плентався позаду, кашляв, бурчав, витирав сльозливі очі, змахував рукавицею капку під носом. А вони бігли все вище, дихали колючим морозним повітрям і галасом своїм гороб’ячим намагалися розколоти скляну тишу, що повисла над зимовим містом. Очі у них теж, як і в Стулова, сльозилися, після кіптяви цеху все навкруги здавалося напрочуд білим. їхні вуха звикли до брязкоту металу, до верещання різців, до гупання молотів, і тиша через де здавалася неприродною, тиснула на барабанні перетинки, тож хлопці трощили її вигуками, свистом, сміхом, кришили каблуками черевиків…

— Ти про Ленінову хату краще розкажи, — перебив Щербина.

Мартин не вмів розповідати як слід. Він то забігав наперед, то повертався назад. Точнісінько так, як на тій дорозі, що вела від ульяновського вокзалу до будинку-музею Леніна. Щербина чекав статечної, докладної розповіді,-а в Мартина не виходило. Він то починав розповідати про паперові фігурки, вирізані Митею і Олею Ульяновими, то згадував шахи на столику, то раптом починав описувати скриньку, обліплену зсередини кольоровими картинками, вирізаними з журналів. Щербину така розповідь дратувала, хоч він бачив, що Мартин Ваші не вигадус, він таки був у Леніна «в хаті».

Семена Анципера цікавило, як Мартин у сорок другому році опинився на фронті. Це якраз Мартинові пояснити було не важко. Чимало військових ешелонів йшло через Патронний на захід. І заховатися десь серед тюків пресованого сіна на платформі чи навіть прошмигнути у вагон — не така вже й складна штука для спритного хлопчиська. Він справді заховався у сіні. На станції Інза його знайшли, мали намір відправити додому, але Мартин утік і сховався, та так і поїхав далі, поки не опинився на фронті. Отже, «як» — пояснити не складно. Складніше — «чому».

Щербина, наприклад, ніколи не ухилився б від мобілізації, ніколи не став би дезертиром. І добровольцем теж. Для чого встромляти голову в полум’я, коли тебе ніхто не просить цього робити? Попросять чи накажуть — то інша справа. Тут викручуватись не годиться. Проте лізти поперед батька в пекло… Ні, Щербина цього не розумів, як не намагався Мартин пояснити.

Робив хлопець патрони — і добре робив. Виготовляти патрони складніше, ніж вистрілювати їх. Мартин Вайл знав, що обов’язок його — виготовляти патрони. Але сталося так, що одна газетна стаття перевернула все його життя. Якось під час обідньої перерви він прочитав у газеті про дванадцятирічну партизанську розвідницю Ніну. Прочитав — і йому стало соромно за самого себе. Він вирішив, що патрони можуть робити й інші, а от вистрілювати їх по фашистах мусить саме вій, Мартин Вайл. Не можна ж, справді, йому, майже шістнадцятирічному лобуряці, відсиджуватись вдома у той час, коли воює дванадцятирічне дівча. Та ще й де воює! В тилу у німців! Подумати тільки, йому скоро піде сімнадцятий (про те, що, перга ніж піде сімнадцятий, треба дочекатись, щоб сповнилось шістнадцять, Мартин просто забув), а він відсиджується коло мами…

І Вайл утік на фронт. Був він упертий, витривалий, а з таких виходять найкращі солдати. Ніхто у взводі й не допитувався, скільки Мартинові років. Кістлявий, високий, трохи сутулуватий, хлопець нічим не вирізнявся з-поміж інших новобранців…

Мартинові Вайлу відтяло праву ногу вище коліна. Біля якогось австрійського містечка, назву якого Мартин не знав, та так і не довідався, піднімалася рота в атаку. І Вайл піднявся, звично пересунувши автомат ззаду наперед. Але дати чергу з автомата вже не встиг: майже поруч вибухнув снаряд. І от дивно — осколок зовсім маленький, ну, завбільшки з недопалок самокрутки, зробив те, чого б і сокира не зробила: ударив трохи вище коліна — і Мартинова нога неприродно зігнулась наперед, підломилася та так і залишилася висіти на клаптику шкіри Мартин не одразу й зрозумів, що сталося. Біль не був гострий чи пекучий — так, ніби вдарило грудкою сухої землі чи камінцем. Не в одному госпіталі лежав Мартин, поки не опинився в цьому, протезному, де він знайшов собі найближчу (після батька й матері) людину, де зустрів першого в житті близького друга — Славка Іванченка.

Славко — за документами Ярослав — був селянським хлопцем дев’ятнадцяти років. Голову Іванченко мав круглу, неначе кавун, і з двома маківками. Мама говорили йому в дитинстві, що він народився щасливим — в сорочці і з двома маківками. Мама казали правду. Крім двох маківок і сорочки, Ярослав мав ще й щасливу вдачу. Своє каліцтво — він втратив ліву ногу — Славко сприйняв філософськи: голова є, а це найважливіше. І руки є. Можна, наприклад, стати шевцем. Он його дядько Гарасим прийшов з громадянської війни без ноги. То й що? Став шевцем, та таким, що навіть із сусідніх сіл до нього шити чоботи носили.

В дитинстві Славко боявся дядька Гарасима. Коли, поскрипуючи дерев’яною ногою, дядько приходив до них, хлопець забирався до мами на руки. Та згодом звик до славного свого дядька, носив йому вечерю на різдво, бігав у кооперацію по цигарки (гарний швець міг дозволити собі таку розкіш, як цигарки, бо заробляв добре) і навіть допомагав сукати дратву. Пальці в малого Славка, як і у Мартина Вайла, стояли правильно, до роботи був беручкий. Руки мав дужі, міцні, короткопалі. Коли стискав їх у кулаки, ті ставали округлими, як таракуцьки. І очі в нього круглі, сині, завжди широко розплющені, ніби трохи здивовані, й допитливі. Ці очі запитували у навколишнього світу: «Ану, світе білий, що ти покажеш мені цікавенького?» І рот у Славка круглий, завжди трохи розтулений. Цікавість і допитливість, хоч як він не намагався їх приховати, вилазили назовні, світилися в очах, визирали з напіврозтуленого рота. Хлопець більше любив слухати, ніж оповідати. Чи то був він зроду такий, чи запам’яталися йому слова дядька Гарасима: «Язик людині даний не для того, для чого хвіст теляті. Язик в роті мусить обертатися, як ключ у замку, — коли в тому потреба є. Якби люди й риби не роззявляли рота, коли не треба, то багато лиха обминули б». Славко небалакучий, але в розмові вживає силу-силенну різних примовок і приказок. Якось хлопці запитали, звідкіля це в нього.

— Так говорять моя мама, — зашарівшись, відповів Славко.

Іще Славко знав багато українських пісень. Часом співав стиха, сам для себе. Співав серйозно, зосереджено, ніби якусь дуже важливу роботу виконував. Семен Анципер підспівував йому. Співали вони однаково, бо Анципер теж з Поділля. А Щербина слухав, слухав, а тоді й зауважував:

— Гарно ви, хлопці, співаєте, тільки якось трохи не так.

— Чому це не так? — аж скидався Славко. Йому було б дуже прикро, коли б виявилось, що він щось робить «трохи не так».

Власне, Щербина й сам не знав, чому трохи не так. Він довго мукав, м’явся, підшукував потрібні слова й нарешті пояснював:

— У нас цю пісню не так співають.

— До це «у вас»! — пихато задирав свого носа Семен Анципер.

— Ну у нас, на Чернігівщині.

— У вас на Чернігівщині взагалі співати не вміють, — категорично одказував Анципер.

Славко тільки супився й нічого не говорив. Перечити старшому не дозволяло йому його гарне селянське виховання.

Якийсь інстинктивний потяг до прекрасного міцно сидів у Славкові. Був він завжди чистий, охайний, свіжо-рожевий. Гнітючий дух госпіталю не загасив яскравих рум’янців на його щоках. І що б хто не сказав чи зробив у палаті, Славко скоса швидко позирав на свого друга й побратима Мартина Вайла: чи до вподоби це тому, чи не образився він…