Роман шукає

Розділ п’ятий

Мій друг Віля, як він сам казав про себе, «колишній грузинський князь, а нині трудящий Сходу», що означало «колишній водій таксі, а нині молодший науковий працівник Інституту філософії Академії наук», запевняв, що на якомусь цвинтарі стояв пам’ятник з таким написом: «Тут лежить Іванов, який помер після операції, що її зробив йому лікар Петров». Родичі небіжчика в такий спосіб помстилися невправному лікареві.

Ми з Людою одночасно побачили на плиті напис «Іванов». І хоч далі йшлося зовсім про інше, Люда швидко й скоса глянула на мене, ще більше наїжачилась. Треба ж було, щоб оту свою, я так вважаю, вигадану історію Біля розповів колись у присутності Люди…

За ці дні Люда схудла, змарніла. Та чим їй можна було зарадити? І чим можна було зарадити Анциперовій дружині? Вона не плакала. Вона йшла за труною, нічого не бачила і тільки безнадійно похитувала головою, ніби підтакувала сумним своїм думкам…

А Ігор Максимович Вербицький плакав, крадькома витираючи очі хустинкою, ніби йому впала в око порошина, підтримував під руку Анциперову дочку — молоду, бліду, красиву жінку в жалобі. За ними йшов Мартин Угович Вайл, який приїхав із Риги на похорон Анципера. Обличчя його ніби стягло судомою, але голову він тримав високо, рівно, як у строю…

Пливла над головами труна, і лежав у ній небіжчик з високо піднятою головою посивілого шпака — теж як у строю…

Я думав про те, що ніколи вже не поговорю із Семеном Архиповичем Анципером. А міг же з ним побачитися, якби спочатку не поклав цю справу до нижньої шухляди свого столу, у «довгий ящик»… Можливо, я дізнався б про таке, про що вже ніколи не дізнаюся. Навряд чи залишив він якісь записи чи щоденники. Семен Анципер за своїм характером мало схожий був на людей, схильних вести щоденники. Ніколи я з ним не розмовляв, навіть у вічі йому ніколи по подивився, а здавалося, що добре знав і розумів його…

Над труною запурхав барвистий метелик. Наче літо поверталося… Тепло, тихо, ні вітерцю, ні хмариночки, небо синє, а сонце не бліде, не осіннє, навіть припікає. Якби не жовте листя кленів, можна було б подумати, що це не початок жовтня, а червень стоїть. Тополі й вишні ще зовсім зелені. На могили часом печально злітав жовтий лист з клена, сумно червоніло листя дикого винограду, важко обвисли в зажурі кетяги горобини…

Літні люди, товариші Семена Анципера по роботі, несли на подушечках його ордени й медалі. Бойових орденів і медалей було менше, ніж тих, що Анципер одержав по війні, «Знак Пошани», орден Трудового Червоного Прапора, медаль «За трудову відзнаку», ювілейна Ленінська медаль…

Дикий голуб перелетів з камінного хреста на залізний, пофарбований зеленою олійною фарбою. Посидів, покрутив кругленькою голівкою і полетів у жовто-зелену гущавину листя. На зеленій траві — руді брили землі. Зараз із-під лопат копачів вони погуркотять на віко труни, а рудий горбок сховається під вінками із соснових гілок, під живими і паперовими квітами, під чорними стрічками із золотом літер…

Людей на похорон зійшлося багато. Серед них було чимало хлопчиків і дівчаток — школярів. Вони несли вінки й квіти з дуже заклопотаним виглядом, весь час боялися зробити щось не так. Це були «червоні слідопити». Семен Архипович частенько відвідував школу, де вони навчалися, розповідав їм про війну, допомагав у їхніх пошуках…

— От і нема нашого Анципера… — сумно сказав мені Ігор Максимович Вербицький. — Ви його знали?

— Ні. Тільки з розповідей.

— Шкода. Дивовижний чоловік пішов від нас. — Він помовчав. — А як ваші справи посуваються?

— Посуваються, — невпевнено сказав я. — Пам’ятаєте, ви розповідали про чоловіка, що торгував на Євбазі золотими зірками, зробленими з консервної бляшанки? Ще в зв’язку з цим ваші супутники згадали про нагороди загиблого Голобородька…

— Так, пам’ятаю. А що?

— Ми перевірили на всяк випадок. Навіть книжку орденську в архіві відшукали. Всі ці нагороди належали зовсім іншій людині. Теж льотчикові, підполковнику Карпову. Він загинув на фронті. В орденській книжці його прізвище було змите вапняною водою, і туди вписано прізвище Голобородька.

— Он як! — здивувався Ігор Максимович. — Але як це пов’язане із вбивством? Якби Голобородько когось убив, то це, звичайно, мало б значення. Але ж його самого вбили…

— Не знаю, — знизав я плечима. — Та якийсь зв’язок тут є…

До нас підійшли Мартин Угович Вайл і Ярослав Макарович Іванченко. Ціпок, на який злегка спирався Ярослав Макарович, мав руків’я, різьблене із слонової кістки, і, здавалося, був призначений більше для того, щоб підкреслити прихильність свого володаря до старожитніх звичаїв, аніж для діла. Широке, розповніле обличчя Ярослава Макаровича дещо видовжувала гостра борідка, темний, але не чорний костюм був бездоганного крою, на шиї не краватка, а чорний метелик. Такий собі підстаркуватий бонвіван. І тільки в очах сум і біль.

— Боюся, — звернувся я до нього, — що мої відвідини будуть сьогодні невчасні. І все ж…

Ярослав Макарович якусь мить щось про себе зважував, а потім вирішив:

— Приходьте. Як і умовились, між восьмою і дев’ятою.

— Знову вас запрошують у неробочий час? — спитав Ігор Максимович. — На добровільних, так би мовити, засадах?

Я подивився на нього з підозрою: знає про наші «добровільні засади» чи це у нього випадково вийшло?

— Ти його в майстерню запрошуєш? — спитав Ігор Максимович у Іванченка.

— У майстерню.

— А нам з Мартином можна прийти? Подивимось на твою «скульптуру навпаки» в закінченому вигляді.

— Приходьте.

— Тільки ми звільнимося пізніше. О десятій не буде надто пізно?

— Ні.

Я помилився, коли думав, що Анциперова дружина нічого не бачила навколо себе. Все, що треба, вона бачила. Після похорону вона підійшла до Люди і неголосно, стримано, але так, що усім навколо було чути, сказала:

— Я не хочу, щоб ви почували себе винуватцем… Це не ви. Це війна. У мого чоловіка не було ніг, у нього було покалічене серце й зношені судини… Тромб міг утворитися в будь-яку хвилину. Я лікар, я це розуміла раніше й розумію зараз.

Люда низько схилила голову…

Майстерня скульптора Іванченка була поділена на дві нерівні частини, нічим, власне, не розгороджені: більша — з брудною підлогою, з полицями по стінах, з мольбертами, з натягнутими на підрамники полотнами, з підставками під скульптури, накритими мокрим ганчір’ям, із сіро-зеленою глиною і нерівними брилами мармуру, а в другій, невеличкій частині, в кутку, — килими на стінах, на підлозі, килимом вкрита м’яка тахта, на якій можна було б спати і впоперек — така вона широка. Над тахтою на килимі висів невеликий натюрморт — троянди, а збоку напис: «На пам’ять про непереможну чотирнадцяту». І нерозбірливий підпис.

Чотирнадцята… Яка ж це «непереможна чотирнадцята»? Де воювала чотирнадцята армія? Я спитав про це Ярослава Макаровича.

— Чотирнадцята палата. Це — Анциперові троянди.

— Хіба він малював?

— За трафаретами. Це — особлива історія. Колись я сам про неї розповім…

В цій частині майстерні навколо низького круглого столика стояли глибокі зручні фотелі, шафка, за склом якої видно посуд, пляшки з яскравими етикетками, причандалля для приготування кави. І в цьому контрасті між суворою, навіть аскетичною простотою робочої частини майстерні й вишуканістю куточка для відпочинку, безперечно, був якийсь свій задум.

— Сідайте, — запропонував Ярослав Макарович. — Паліть. У мене курять. Що ви п’єте?

— Дякую, але я…

— «Але я», — перебив мене Ярослав Макарович, — завжди означає, що гість питиме те, що й господар. Отже, каву і по келишку коньяку. Зараз приготую… А пам’ятники, — казав він далі, — особливий вид скульптури. Не знаю, чи звертали ви на це увагу, але пригадайте, і ви переконаєтесь, що в нашій пам’яті найдовше залишається силует пам’ятника. Мідний вершник і Богдан Хмельницький. Володимир над Дніпром чи Маяковський на площі Маяковського, коли ми хочемо собі їх уявити, з’являються як силуети. Я кажу, звичайно, про гарні пам’ятники, А що, як створити тільки силует, — подумав я. Так і виник задум того, що Ігор Максимович називає «скульптурою навпаки». Це буде пам’ятник на честь визволителів нашого міста від фашистської окупації… Ходімте, я вам покажу. Звичайно, це модель, і вона не дає повного уявлення, але що саме я мав на увазі — зрозуміти можна.

Він зняв ганчір’я із скульптури. Це була неначе брила, яка наїжачилась гарматами, кулеметами, багнетами, з неї стирчали тупі морди танків і хижі крила літаків. Але всередині цієї брили був отвір. Силует солдата. Отвір, який залишився за людиною, що пройшла крізь весь цей морок і відкрила шлях до світла всім іншим. Пам’ятник загиблим і пам’ятник живим. Переможцям!

— Де він міг би стояти? — спитав я.

— Над Дніпром. Так, щоб за цим отвором, за цим силуетом відкривались небо і далечінь.

А іще Ярослав Макарович показав мені невеличку скульптуру, вирізьблену з дерева, що ’зображувала балерину, яка немовби летить.

Потім ми пили каву з коньяком і якимось надзвичайно запашним і смачним печивом. Аж тоді я нарешті перейшов до діла.

— У мене, — сказав я, — з вашої розповіді, а особливо з розповіді Ігоря Максимовича, створилося враження про Івана Павловича Щербину у госпіталі як про такого собі незграбного, схожого на могутній гриб, сільського дядька…

Ярослав Макарович розсміявся.

— Це тому, — сказав він, — що якось ми сиділи в своїй госпітальній палаті, а по радіо дитячий хор співав чудернацьку пісеньку-загадку. Там були такі слова…

І він проспівав приємним баритоном:

А далі йшло щось таке:

Всі казали, що це співають про Щербину, що це він «стар человечек», у якого «ножка одним-одна». Та оскільки у пісеньці йшлося про гриб, то, може, цей образ мимоволі зв’язався у всіх з Щербиною.

— Можливо, — погодився я. — Але, з другого боку, у мене створилося враження про Голобородька як про писаного красеня. Та ось у справі я знайшов фотографію Голобородька і попросив у Щербини його фотографію тих часів. — Я вийняв із теки ці фотографії. — Ось вони… І знаєте… якесь у мене дивне відчуття… Таке відчуття, ніби все було навпаки. Ніби красенем був Щербина, а не Голобородько. Чи, може, ці фотографії так відретушовані, що не зовсім відповідають оригіналам? І ще одне. Когось мені Щербина тут дуже нагадує. Тільки не можу згадати, кого саме.

Ярослав Макарович з лагідною посмішкою роздивлявся фотографії, ніби щось порівнюючи.

— А моєї фотографії тих часів у вашій теці часом нема?

— Немає.

— Шкода. І в мене нема такої фотографії. Не збереглася. А цікаво було б подивитися… Ну, то що ж, ви маєте рацію. Річ у тім, що наші естетичні смаки дуже змінилися. Під словом «наші» я маю на увазі смаки переважної більшості сучасних людей. Юнкерсове обличчя було дуже подібне до обличчя молодика з мильної обгортки. Було в ті роки такс німецьке туалетне мило, що дуже відгонило якоюсь солодкою хімією. І в ті бідні часи, коли не те що туалетне — господарське мило одержували по картках, коли діти туалетне мило називали «обличчевим», бо ним умивають обличчя, а руки всі мили змилком господарського, така фізіономія з мильної обгортки здавалася втіленням всіх естетичних чеснот. Що ж до Щербини… Я вам скажу, на кого він тут схожий. І справді, тут він дуже скидається на відомого кіноактора Жана Габена. Але ж красу таких облич, як у Жана Габена чи Щербини, їхню буденність і щирість ми навчилися цінувати набагато пізніше. Смаки помінялися. І якби запропонувати тепер жінкам вибрати із цих двох фотографій — я переконаний, дев’яносто із ста виберуть Щербину.

— Скажіть, будь ласка, — знову спитав я, — усі ці роки ви підтримували зв’язок з людьми, з якими лежали в протезному госпіталі?

— Звичайно. Я часто зустрічаюся з Вербицьким, листуюсь і бачусь з Мартином Вайлом: то він приїздить до мене, то я до нього. А з Анципером, поки він був живий, і поготів.

— Ви знали, що Щербині присвоєно звання Героя Радянського Союзу?

— Ні. Від вас я про це почув уперше.

— Чи не тому у всіх вас припинилися зв’язки з Іваном Павловичем Щербиною, що йому належала та злощасна коса і ви його підозрювали у вбивстві?

— Як вам таке могло спасти на думку? — здивувався Ярослав Макарович. — Щербина з самого початку був поза всякими підозрами. Підозрювали інших.

Тричі на тиждень в їдальні госпіталю — колись тут був шкільний спортивний зал — пускали кіно. Була справжня кінобудка, був і кіномеханік — Маша, яка виконувала ще безліч різних обов’язків: і по газети їздила, і пошту одвозила, і документи відправляла, і гасла фарбами на цупкому папері вимальовувала. Але основна її професія — кіномеханік. Тричі на тиждень Маша прокручувала для всього госпіталю старі кінофільми. їх охоче дивилися, незалежно від того, що крутила Маша: вп’яте чи всоте «Чапаєва» або «Тітку Чарлея», «Свинарку й пастуха», чи «Великий вальс», або «Волгу-Волгу». І хоч що б там відбувалося на екрані, а ці глядачі все сприймали як веселу комедію. Навіть фільми про війну. Людей, що тільки-но бачили справжній вогонь і справжню смерть, кінематографічний вогонь не обпікав і кінематографічна смерть на надто зворушувала. «Щось він довго хитається», — гмукали глядачі, коли на екрані загиблий герой довго шукав найкіногенічнішу позу, щоб нарешті впасти, не випускаючи зброю з рук. «Щось він довго говорить, — знову шкірили вони зуби. — Півдиска в животі, а він говорить, як по-писаному… Тут одну кулю всадили, і то вже не до розмов було…»

Дружний сміх вибухав у залі, коли на екран вилітала наша «сімдесятка» — легкий танк Т-70, розмальований фашистськими хрестами, — і нахабно видавала себе за важкий німецький танк. Сміялися вони й тоді, коли бачили, як на екрані рівненькими шерегами у гарно підігнаних і випрасуваних гімнастерках ішли в атаку кіносолдати. На те й кіно, щоб посміятися.

Стара, обшморгана плівка рвалася по десять разів за сеанс, сіявся на екрані сірий дощ подряпин, так що глядачі ніколи не знали, чи справді за ходом дії мусить іти дощ, чи це дощ «рукотворний», авторами якого були всі кіномеханіки — попередники Маші. Коли плівка рвалася і в залі спалахувало світло, глядачі починали грюкати милицями і без всякої нетерплячки — куди поспішати? — кричали: «Сапожник!» Кричали за традицією, для годиться. Траплялися й неполадки в апаратурі. Маша починала поточний ремонт, а глядачі поволеньки вишнуровувались у вестибюль — покурити. Курили, теревенили і часом настільки захоплювались тими теревенями, що й про кіно забували. І тоді їм кричали: «Ідіть, починається!»

Кіносеансів не пропускав ніхто. Разом з інвалідами сиділи санітарки, сестри, няні, офіціантки, посудомийки. Навіть черговий лікар заглядав у зал з дуже серйозним, заклопотаним виглядом, ніби когось шукав, та так і залишався у залі.

Не пропускав жодного фільму й Семен Анципер. Славко і Мартин позичали на кухні візка, на якому возили ящики з консервами та мішки з макаронами, садовили на нього Семена і везли його до сходів, а Ігор Вербицький милицею підпихав іззаду. Сходи Семен долав дуже просто, як долали їх школярі, що вчилися тут до війни: сідав на перила і з’їжджав донизу. Візок, збитий із старого ящика і поставлений на ролики-підшипники, гуркотів порожняком по сходах так, що здавалося, ніби дивізіон гармат з резерву Головного Командування виходить на вогневий рубіж. Внизу Семен знову сідав на візка, і його везли в зал. Дещо складніше було повернення в палату, Семен сідав на перила і, швидко-швидко перебираючи руками, посувався вперед. Ігор і Славко його підпихали, а Мартин позаду тяг візка.

Та що там Семен. Ні одного кінофільму не пропускав сліпий Гоша-масажист. Спершу він ходив лише на ті фільми, які бачив до війни. Сідав десь посередині залу, втуплювався своїми чорними окулярами в екран і — слухав. Музику, діалог героїв сприймав він, як ніхто в залі, бо ця музика й знайомі голоси кіногероїв воскрешали в його уяві все бачене до війни, ще коли він був зрячий. Воскрешали так чітко, з такими подробицями, що часом Гоші починало здаватися, ніби він це знову бачить на екрані. Спочатку всі дивувалися, не розуміли, для чого Гоша-масажист ходить у кіно, але згодом звикли. Дехто навіть жартував. «Гошо, ми тобі не заступаємо?» Гоша-масажист сміявся разом з усіма.

Пізніше Гоша почав ходити й на такі фільми, яких раніше не бачив. Він сідав між Ігорем чи Славком, Семеном чи Мартином, і ті, як казав Анципер, вели репортаж фільму. Особливо необхідні були репортажі, коли йшли трофейні фільми з титрами. Тоді Гоша та його близькі й не дуже близькі сусіди чули приблизно таке:

— А отой штатський в крислатому капелюсі підійшов до штатського з вусиками і наставив на нього пістолета… О-о-о, чуєш, чуєш, лається товстий штатський, а кучерява штатська плаче. А це кінь, чуєш, кінь копитами креше! Це приїхав штатський без капелюха, але теж з вусиками, брат кучерявої штатської. О, в нього кольтяра. Калібр — як у протитанкової рушниці. О, він наставив кольтяру на лисого штатського. А штатський з вусиками, не той, що приїхав, не брат кучерявої штатської, а другий, врізав по пиці товстого штатського… Чуєш, як ляснуло? А це стрельнуло, то брат кучерявої штатської пришив лисого штатського і поскакав, тільки курява за ним встала!

Коли до цього репортажу додати музичний супровід, цокання копит, постріли та іншу звукову бутафорію, то можна вважати, що Гоша-масажист мав більш-менш повне уявлення про зміст фільму…

Сьогодні Гоша-масажист, як завжди, влаштувався поряд із Семеном, Славком і Мартином. А з другого боку біля Гоші сиділи Ігор та Любочка. Ігор сам собі не йняв віри, що йому так пощастило. Стільця захопити першим, покласти на нього милиці — то не штука, а от чи сяде Любочка, коли з усіх боків тільки й чути: «Любочко, до нас!», «Любочко, ми для тебе місце тримаємо!», «Сідай тут, Любочко!», «Тут тобі краще видно буде!», «Любочко, Любочко, Любочко!!!» Сказитися можна.

Дуже Ігореві хотілося, щоб Любочка сіла саме біля нього, але не вірив він у те, що може йому так пощастити. І ось раптом Любочка знехтувала зручнішими й кращими місцями серед набагато поважнішого товариства і сіла біля Ігоря. У нього перехопило подих, аж зашпори зайшли в руки. Здавалося, його скрипучі милиці зараз розпустяться зеленими листочками, а потім розквітнуть буйним рожевим цвітом… Ніколи Ігор за словом не ліз у кишеню, а тут паче хто клямку накинув на його язик. Слова не міг вичавити з себе і страшенно боявся, що Любочці набридне сидіти біля такого телепня і вона знайде собі цікавіше товариство. Та Любочка нічого, сиділа. Сиділа рівненько, як школярка за партою, склавши руки на колінах, і уважно дивилася на екран. А Ігор дивився на Любочку. Коли світло в залі погасло, він взагалі вмостився боком до екрана і не зводив очей з Любоччиного обличчя.

Іншим разом кращого та оперативнішого коментатора годі було й шукати, бо Ігор встигав сказати за хвилину більше, ніж троє його товаришів за весь сеанс. Але нині репортаж про екранні події явно не вдавався, бо основний коментатор час од часу тільки мимрив щось не до ладу, Гоша-масажист знав, хто сидить біля Ігоря, і розумів його етап. До того ж останнім часом Гоша й сам сидів, наче у сливах. Здавалося, його тепер мало хвилювало, що там робиться на невидимому для нього екрані.

Ігор тихенько взяв Любоччину руку в свою і відчув, як нерішуче опираються її пальці. Пальці ніби вагались, чи залишатись їм «у гостях», чи повертатись «додому». «В гостях» було непогано, але незвично, соромно, і, повагавшись, пальці делікатно вивернулися з Ігоревої руки. Але Любочка не розсердилась на Ігоря, не образилась, навпаки, вибачливо нахилила голову, глянула якось знизу на Ігоря, і він навіть у напівтемряві залу розгледів її милу посмішку. Хлопцеві серце забилось лунко, а в роті стало сухо й гаряче.

І раптом в залі затупали, засвистіли, закричали: «Звук! Рамку!» Ігор здригнувся від несподіванки. Чого вони казяться? Чого вони горлають? Чого їм не вистачає? Для чого їм те кіно? Невже не краще сидіти отак у напівтемряві, не помічати того, що робиться на екрані, а відчувати, як пахне Любоччине волосся, мріяти про те, що пальці її заспокояться в твоїй долоні, а кучерик її лоскотатиме тобі щоку.

Цього разу в Маші-кіномеханіка сталася якась серйозна аварія, бо слідом за звуком зникло зображення, і в залі спалахнуло світло. Маша залишііла свою будку і вийшла. в зал.

— Кіна не буде, — сказала вона.

Вилицювате, смагляве обличчя її здавалося сумним і втомленим. Вона була схожа на татарку, Маша-кіномеханік, хоч народилась десь під Коростенем у селянській сім’ї і любила, щоб називали її не Манією, а Марусею. І досі в українських селах народжуються діти, схожі на татарчат, хоч як давно пройшли по цих місцях ординці…

— Чого це не буде? — вирячився на Машу однорукий сержант Петро Байрак.

— Бо трансформатор згорів. Тепер поки новий дістанемо…

— А ти протеза постав замість трансформатора, — вигукнув Юнкерс. — Госпіталь протезний — і все тут мусить бути на протезах… Такого протеза, як у Маші, я ще ні в кого не бачив, — казав він, звертаючись до залу. — Одна грудь у неї справжня, а друга — протез ватяний.

В залі гигикнули. Навіть жінки. Хтось із санітарок чи офіціанток аж зойкнув. Маша-кіномеханік тремтячими пальцями крутила гудзика на своїй вигорілій лижній куртці, плечі її здригалися — вона чи то важко дихала, чи то збиралася заплакати.

Любочка біля Ігоря ніби зробилася меншою, щоки її залив рум’янець, голова опустилася донизу, а пальці нервово засмикали якусь невидиму нитку на спідниці. Ігор відчув, що і його щоки заливає червона фарба. Йому було нестерпно соромно за те, що відбувалося зараз, і за ті випадки, коли він сам притакував Юнкерсові або гигикав разом з іншими його підлабузниками.

— Що, Машо, неправду я кажу? — звернувся Юнкерс до кіномеханіка. — Хіба не показувала ти мені, що там під протезом? Ще й шрам просила поцілувати…

І тут відбулося щось незрозуміле. Обличчя Юнкерсове обсипала біла крейда, очі запорошило. Він одпльовувався, кашляв, лаявся. Це Гоша-масажист із своєї скриньки з тальком набрав повну жменю й безпомилково, на голос, жбурнув її прямо в обличчя Голобородькові.

— Ось він зараз вріже Гошу стільцем по кумполу, — аж засовався від нетерпіння Петро Байрак.

Та Юнкерс точним, як удар шпаги, рухом своєї милиці, яку він завжди тримав, як мисливську рушницю, під пахвою, черкнув Гошу-масажиста по обличчю, зірвав з нього чорні окуляри — і відкрилися глибокі червоні провали Гошиних очей.

— Дивіться, — засміявся Юнкерс. — А я вже гадав, що в нього там очі прорізалися, бо в кіно ходить, Машиного протеза вивчає та ще й прицільно кидатися своїм тальком смердючим навчився.

— Ти… ти… — кинувся до нього з кулаками Мартин Вайл, але Юнкерс знову вправним і точним рухом милиці зачепив Мартина по нозі, і той звалився на лаву.

Клим Бутько підхопив Юнкерса під руку, одтяг убік, умовляючи: «Та кинь ти це, до чого воно тобі, ходімо краще по сто грамів візьмемо…»

Гоші-масажисту подали його окуляри, і він надів їх поспіхом так, ніби розумів, яке жахливе враження на всіх справляють його червоні провалля на місці очей. Маша, затуливши обличчя руками, вибігла із залу.

Після сеансу всі, як правило, виходили у вестибюль посмоктати цибуха та потеревенити. Тут завжди, напівсидячи на підвіконні, царював Юнкерс. Це було його постійне місце, нікому й на думку не спадало займати його. Звідси Юнкерс керував «нальотами» на залізничні каси, тут він приймав звіти й розподіляв гроші, давав вказівки, тут… Та що там казати! Це був його трон, його штаб, його кабінет, його канцелярія…

І зараз Юнкерс сів на своє звичне місце, завів розповідь про аеродромного їздового. Той їздовий буцімто видавав себе перед дівчатами за льотчика, хвалився своїми подвигами. А вони, справді льотчики, одного разу тихенько підкралися й підслухали його розповідь. Їздовий, хоч і аеродромний, звичайно, не літав, а їздив кіньми, батіжком помахував, траву косив — ото і вся його робота. Однак термінів авіаційних нахапався. Чують льотчики, їздовий каже: «Як зайшла моя машина у штопор — ну, думаю, амба! З штопора не вийти — розіб’юся, кришка! Я за одну ручку — не берьоть, я за другу — не берьоть, тисну на педалі — не берьоть, я за елерон — не берьоть…» А тут Юнкерс із засідки: «А ти б її батогом!» Він мало крізь землю не провалився. Сміху було!..

Але сьогодні розповіді Юнкерса нікого не розвеселили, та й людей біля нього затрималося значно менше, ніж звичайно. Покурили й почали розходитися по палатах. Хлопці Семена потарабанили в палату. А Ігор Вербицький пішов проводжати Любочку до рогу — йти з дівчиною далі йому не дозволяло його госпітальне вбрання. Та й не тільки в цьому справа. Він не знав, чи схоче така гарна дівчина йти поруч з калікою на милицях. Ану ж, як знайомі трапляться назустріч? Ці сумніви ятрили Ігореві душу, тож, спинившись на розі, він не знав, що робити далі. Любочка виручила його сама: «Мені пора, пізно вже…» І, злегка потиснувши йому руку, побігла.

Втім, і того щастя, що він сидів поруч з Любочкою в кіно, було забагато для нього. Юнак повернувся в палату геть оглушений ним і навіть спершу не зрозумів, про що говорить Щербина.

— Самі ви винуваті, — казав Щербина, — занадто багато волі йому дали, мало не молилися на негідника…

— Ай ти ж сам їздив у залізничну касу, — зауважив Семен Анципер.

— Їздив. Та для чого — й сам не розумію. А тепер робить той Юнкерс паскудство, а йому підтакують. Тільки Гоша та Мартин і заступилися…

— Він таке молов, а жінки, що були в залі, на це нічого, ще й сміялися, — дивувався Славко.

— Та, — зневажливо махнув рукою Семен Анципер. — Що ти, Славко, про жінок знаєш? Вони, брат, усі однакові. Жінки, брат, дурні по природі своїй. От ляпнув дурницю Юнкерс — і нічого. А чому? Бо це Юнкерс. І хлопець він красивий, і спуску їм не дає. Вони йому будь-що простять-вибачать. Це якби хтось із нас щось подібне учворив — тут інший компот. Вони б нам пики пороздирали своїми пазурами…

— Але ж коли він у Гоші окуляри збив, усе жіноцтво обурилось, — нагадав Щербина.

— Це поки Юнкерс їм лагідного слова не кинув, як кицькам, — гмукнув Анципер.

— Дядько мій казав, — докинув слівце Славко, — баба — що той млин: що насиплють, те вона й меле.

Славкові явно хотілося показати свою селянську статечність, але Щербина його не підтримав.

— Зелений ти, Славко, про такі речі говорити.

Зате підтримка прийшла від Анципера:

— Правильний у тебе дядько був, Славко. Жінка — вона і є жінка. І нема чого їй у зуби заглядати. Коли ти почнеш їй у зуби заглядати, то вона тобі обов’язково на шию сяде.

Ігор на хвильку уявив собі, як Любочка сидить на його шиї, але йому від того не стало страшно. Хай би Любочка сиділа у нього на шиї все життя, йому б тільки приємно було. А Семен Анципер розгортав уже свою теорію взаємин між чоловіками й жінками.

— Це механіка нехитра. З городською маєш діло — кажи «люблю», і вона вже твоя. Городські дівчата на тій любові чокнуті. Вона не думає, що потім байстрюка бавитиме, вона вуха розвішає, бо дуже солодко їй про твою любов слухати. А в селі цей номер не пройде, сільську дівку солодкими словами про любов не проймеш. Вона щодо цього розумніша од городської. Вона трохи вперед дивиться, неслави боїться. До неї треба інший підхід, їй треба такі слова казати: «Приходь, Ганю, сьогодні в стодолу, а взавтра підемо до сільради та розпишемось». І прийде.

— А назавтра? — поцікавився Славко.

— Ну, а взавтра не розписуйся, якщо не хочеш… А ти, Славко, з жінками діло мав?

Славко не вмів брехати, але й признатися чесно теж не захотів. І, поволі червоніючи, глухо озвався:

— Та… було…

— То розкажи. — Анципер зручніше вмостився на ліжку.

Славко м’явся і червонів ще більше:

— Ну… В Будапешті був зі мною випадок… Правда, немолода вже вона була…

— Стара? — скинув свою шпачину голову Анципер.

— Пристаркувата. Років двадцять вісім, а то й тридцять.

— Ха! Пристаркувата… Дурнику, то ж самий смак! Ну, то що ж?..

— Красива була дуже… Але не хочу я про це розказувати… — затинаючись, промимрив Славко. — Не люблю я про це…

Насправді ж було так…

Тільки-но закінчився штурм Будапешта, ще де-не-де диркали автоматні черги, ще витягували з підвалів німців та салашистів, ще не згасли пожежі і гіркий воєнний дим слався вулицями міста. Це було не перше місто, яке Славко побачив палаючим і мертвим. Він знав, що мертве воно тільки зовні. Одгримлять останні постріли — і місто оживе. Воно живе й зараз, живе після бомбардувань, обстрілів, вибухів, пожеж. Життя міста — це живі мирні люди, котрі зараз ховаються в руїнах, у підвалах, у кам’яних катакомбах.

Славка послали відшукати штаб батальйону, і він, дуже приблизно уявляючи, де може міститися цей штаб, петляв У кам’яному бору вже годину. Хлопець завернув за ріг і зупинився вражений. У вузькому провулку стояла жінка в хутряній шубці, простоволоса, надзвичайно вродлива. Навіть кіптява, що осіла на її щоках та чолі, навіть виснаженість і втома не могли пригасити її чарівної вроди. Жінка здалася Славкові не дуже молодою, але навіть «похилий» її вік не міг потьмарити жіночої краси. Славко розгубився. Він був готовий до інших зустрічей. Трапиться солдат: «Браток, як тут пройти? Десь тут штаб нашого батальйону…» Або: «Курити є?» Трапиться німець чи салашист: «Хенде хох!» — і вся розмова. Але зустрічі з жінкою, та ще й вродливою, гарно вбраною, Славко аж ніяк не передбачав. Такі дамочки повинні б з’являтися на вулиці трохи пізніше, коли тут запахне іншим димом — димом польової кухні. «Умитися не здогадалась, а губи наквацяла, — неприязно подумав Славко. — Ну й хай їй чорт, хай стоїть, з нею однаково не поговориш, бо та їхня мадярська ні на яку іншу мову не схожа».

Славко хотів обминути жінку й піти собі далі, але вона раптом схопила його за рукав шинелі і швидко-швидко щось заговорила, показуючи на вікна будинку. «Ну чого тобі?» — запитав її Славко, не розуміючи жодного слова. Жінка вимучила на своїх пофарбованих яскравою помадою губах посмішку, заграла до нього очима й заговорила ще швидше. «Причинна, — подумав Славко. — Від бомбардувань та обстрілів з цивільними отаке буває. Але чому вона показує на цей будинок? Може, там салашисти засіли або німці? Подивитися хіба що…» А жінка вже тягла його за рукав у під’їзд.

Славко належав до того покоління солдат, яке вміло тільки наступати й перемагати, бо вступило воно у війну тоді, коли Гітлер уже їхав з ярмарку. Через те ці молодики зовсім не знали, що таке обережність, навіть гинули через свою зухвалість і необачність частіше, ніж старі солдати. Бувалий воїн, опинившись у Славковій ситуації, тричі подумав би, перш ніж іти кудись за незнайомою жінкою у місті, що аж кишіло недобитими есесівцями та салашистами, а Славко йде собі по сходах і вусом не веде. Може, тому, що в нього ще й не виросли вуса? Німці? То й що? Салашисти? Ну й нехай. Адже Буда — наша, Пешт — наш, штурм закінчено.

Але в квартирі, куди привела його жінка, не було ні салашистів, ні німців. Там були діти. Двійко — хлопчик і дівчинка. До того худі, виснажені й перелякані, що вже просто не могли злякатися чужого солдата з автоматом чи бодай зрадіти появі матері. Дівчинка років трьох, дуже схожа на простоволосу жінку, сиділа в глибокому кріслі, закутана в теплу хустку, а хлопчик років п’яти стояв посеред кімнати, ховаючи задубілі від холоду руки під пахвами. Діти мовчки дивилися на радянського солдата, і, крім переляку й голоду, нічого більше не було в їхніх очах. Славко бачив таких дітей не вперше, і не можна сказати, щоб картина ця його дуже вразила. Але й звикнути до неї не зміг би ніхто. Хлопець пройшов у кімнату, поклав свій автомат на стіл і зняв з плечей зеленого солдатського «сидора». Діти так само мовчки стежили за ним. Жінка щось говорила, притискаючи руки до грудей, але він її не слухав, бо все одно не розумів, і мовчки розмотувовував мішок.

Не дуже багатими були його припаси: кілька сухарів, кілька грудочок цукру, замурзаних до того, що можна було тільки здогадуватись про їхню колишню білизну, баночка трофейного німецького ерзац-меду, шматок сала, обсипаного червоним тертим перцем та обліпленого крихтами махри… Салом він розжився недавно, тут, на хуторах, на підступах до Будапешта.

Славко відкрив баночку з медом і, поливши цією тягучою рідиною два сухарі, простяг їх хлопчику та дівчинці. Жінка стояла мовчки, і сльози котилися но її блідих, припорошених кіптявою щоках. Славко залишив на столі сухарі, цукор, баночку з медом. Повагався, дістав з кишені ножик, перерізав сало навпіл, одну половину поклав на сухарі, другу вкинув в мішок, зав’язав його, закинув на плече, взяв автомат і рушив до дверей.

І тут жінка вхопила його за руку, притягла до себе і поцілувала просто в губи. Славко позадкував до дверей, а жінка стояла й жалібно усміхалась. «Ну, мадамочко, ти це кинь, — відчиняючи спиною двері, бурмотів Славко. — Ти це кинь, не на того напала». Він хутко зачинив за собою двері. Хлопцеві чомусь здавалося, що жінка кинеться його наздоганяти, і по сходах донизу він аж котився. Оце й усі Славкові стосунки з жіночою половиною роду людського, про які він так зухвало сказав: «Та… було…»

Іншим разом Ігор Вербицький також розповів би про свій випадок із однією радисткою. Правда, тоді вся історія закінчилась тим, що радистка з автолітучки огріла його навушниками по голові ще й наскаржилась на нього старшому лейтенантові Саватєеву, якого за рябе обличчя називали Рашпілем. Ох і знімав же Рашпіль стружку з Ігоря, ох і їв же його поїдом. Звідки ж Ігореві було знати, Що Саватєєв сам не байдужий до товстоп’ятої радистки, та ще й не без взаємності? Звісно, в своїй розповіді він опустив би такі деталі, як удар навушниками по голові і старшого лейтенанта Саватєева з його стружкою. Проте сьогодні, після вечора, проведеного з Любочкою, Ігореві чомусь не хотілося не тільки підтримувати такі розмови, а й навіть слухати.

— Ну, спати треба, — позіхаючи, сказав Щербина.

Клацнув вимикачем і за хвилину вже хропів. Трохи згодом поснули й хлопці.

Ігор довго не міг заснути. І не тільки тому, що крутило кульшу, мабуть на дощ. Незнані досі відчуття обступали хлопця з усіх боків. Він уперто намагався уявити Любоччине обличчя, але з того нічого не виходило. Це дивувало и водночас смішило Ігоря. Ось він міцно стулив повіки й уявив Щербину… Щербина з’явився перед ним, як на екрані, кожну волосинку на його щоках, кожну зморщечку Щербинину бачив чітко-чітко. Уявив по черзі підполковника Чураєва, Машу-кіномеханіка, Петра Байрака, навіть жебрака Ямришка, а ось Любочку уявити не міг. Бачив уривками, калейдоскопічно то Любоччині очі, то рожеве вушко, то кучерик, що пружинисто пнувся з-під білої косинки, то посмішку її, а от у цілому… Живу Любочку, обличчя її він ніяк не міг зараз побачити. Це почало дратувати його. Розсердившись, намагався зовсім не думати про неї. Пригадував все, що сталося за день, згадав Юнкерса, Гошу-масажиста… Дивно, чому Гоша так близько до серця взяв те, що Юнкерс образив Машу? Навіщо йому та Маша?

«А Семен Анципер вигадує про те, як сільську дівку заманити в стодолу, — думав Ігор. — Щось тут не так…» От весь вечір Любочка сиділа біля нього, і цього було досить, він не хотів нічого більше. Благав лише, щоб час плинув не так швидко… Хіба міг би Ігор вчинити з Любочкою так, як розповідав Семен? Та ніколи в світі! Хай йому швидше одсохнуть руки. А може, то Семен жартує, може, він вигадує, як вигадував у своїх розповідях про радистку з автолітучки сам Ігор? Але ж не все в таких розповідях вигадки. Мабуть, буває там і якась правда. Он як гидко, як соромно вийшло сьогодні з Машею-кіномеханіком. Мені так хороше зараз, а вона, мабуть, причаїлась у себе там, у кінобудці, й плаче…

Маша й справді була в кінобудці, яка правила їй і за місце роботи, і за спальню, і за вітальню. Вона втиснула туди старе іржаве ліжко й тумбочку із скалкою дзеркала.

Сиділа Маша на ліжку й неголосно, сама собі наспівувала улюблену свою пісню «Летят утки». «…Безмолвно, безмятежно, то ревностью, то робостью томим» — нічого не промовляло Машиному серцю. Не було в неї такого. «Как мимолетное виденье, как гений чистой красоты» — теж були чужі, далекі від неї слова. А от «Летят утки» склала якась людина, що все знала про Машу і про її життя, та так точно, так гарно зуміла це оспівати, що аж сльози з очей котилися.

Скільки разів бачила вона прямо зі свого подвір’я (їхня хата стояла якраз над річкою), як летять, повертаючись надвечір на болота, качки, а за ними двоє, а то й троє важких сірих гусей. І далі правильно: саме кого любиш, того й не дочекаєшся, бо загинув він на війні чи поїхав кудись, а ти чекаєш, чекаєш, хоч добре розумієш, що ніколи він уже не повернеться… А ще далі у цій пісні ніби в найпотаємніший куток душі твоєї зазирнули:

Кидали хлопці дівчат, кидали, але не це було найстрашніше. Найбільше боялися дівчата, що потім може розказати він таке, про що. не можна розповідати, що мають знати тільки вони двоє, та й то вдень про це, навіть наодинці з собою, згадувати не годиться. І ось цей безжальний і нахабний Юнкерс у присутності всього госпіталю не пожалів її, просто так, для зловтіхи, розказав «чого знает»…

Маша сиділа на ліжку й тихо співала, опустивши руки й схиливши голову. Сльози рясно котилися по її щоках, це заважало їй, і вона то струшувала головою, то злизувала їх язиком зовсім по-дитячому. «Був би Кость, — думала вона, — був би Кость…»

Як вона швидко промайнула, та її перша, а може, і єдина любов! Це було тоді, як прийшла вона зв’язковою у загін із села. Розвідник Кость, веселун і гармоніст, з жовтими котячими очима, які ніколи не кліпали, спитав у неї: «Ти, Марусю, віриш в любов з першого погляду?» Тепер вона розуміла, що, мабуть, питався він так само і в інших, але тоді повірила, і була то насправді любов з першого погляду для них обох. Ось вони з Костем лежать, дивляться в зоряне небо, місяць встає над лісом, а над їхніми головами гойдається висока папороть… Через тиждень він не повернувся з розвідки, а вже ген під осінь в загоні дізналися, що німці його повісили.

«Були б батьки, — думала вона. — Коли б у мене були батьки…»

Зразу ж після смерті Костя сталося найгірше з усього, що тільки могло статися в її житті. З села прибіг сусідський хлопчисько й розповів, що хату Машину спалили карателі, а в хаті згоріли її батько й мати. Дівчина мало не збожеволіла від горя, а коли одійшла, очуняла трохи, то відчула, що ніби вигоріло у неї все всередині, і ту пустоту вже ніщо не могло заповнити. Маша стала байдужою до життя, до смерті, до майбутнього, до людського поголосу. То чому ж зараз вона плаче й співає, чому згадує весь час не цього нахабного Юнкерса, а Гошу-масажиста. 8 його мужнім обличчям, на якому замість очей червоні провалля?..