Роман шукає

Розділ одинадцятий

— Виходить, ви таки мали рацію, — сказав я капітанові Сидоренку. — Треба було зробити обшук на квартирі покійного Байрака. Напад на Петручка — не випадковий збіг…

Федір Васильович посміхнувся м’яко й довірливо:

— Обшук у такій справі, як та, що ми розслідуємо, — це жест безпорадності. Полковник Іванов прекрасно це розумів. Він знав, що нічого ми там не знайдемо. Тому й кепкував із мене.

Треба було й далі досліджувати, обмацувати всі ниточки, які зв’язували покійного Петра Байрака з іншими людьми. Може, якась із цих ниточок і виведе нас на сухеньке.

Любов Іванівна Воробйова, як вказувалось в довідці з адресного бюро, жила на Олексіївському узвозі, в тринадцятому номері. Звичайно, я міг би її викликати до себе, але вважав, що наша зустріч дасть кращі результати, якщо вона буде для неї несподіваною.

«Зараз побачимо, який з мене психолог», — думав я. Я вирішив ні в кого ні про що не питати. Спробую впізнати її, адже стільки вже про неї чув. Та впізнати її виявилось зовсім не важко. Вона й досі була не Любов’ю Іванівною, вона залишилася Любочкою, тільки літньою. «Маленький собака до старості щеня», — сказала вона мені пізніше. До того ж у вухах у неї були золоті сережки із синіми камінчиками.

Вона поверталася з роботи додому, і коли я зупинив її при вході в цей невеличкий будиночок на крутому узвозі, вона, мабуть, вирішила, що я хочу приватним чином запросити її до хворого, але не знаю, в якій формі це зробити.

— Підемо до мене, — сказала вона. — Там усе й вирішимо.

Любов Іванівна мешкала в одній із кімнат цього двоповерхового будиночка, спорудженого, мабуть, десь у середині минулого сторіччя. Кімната була умебльована скромно — круглий обідній стіл з чотирма важкими стільцями навколо, канапка, висока дерев’яна ширма, за якою, мабуть, було її ліжко. Стіни білі, голі, як у лікарняній палаті. І якось не пасував до цих чотирьох стільців важелезний англійський сервіз на дванадцять персон, що аж вгинав полиці невисокого серванта.

Я назвав себе і, як це прийнято в таких випадках, показав посвідчення. Вона не дуже здивувалася, але посміхнулася якось безпорадно:

— А я гадала, що ви хочете мене до хворого покликати. Ви в цивільному і якось дуже мало схожі…

Любов Іванівна була самотня жінка, яка так і не вийшла заміж. І досі вона працювала медичною сестрою, до речі, у військовому госпіталі.

— Звичайно, — казала вона мені потім, — не склалося в мене життя. Але медичною сестрою я залишилася з інших причин. Хоч і мріяла колись вчитися на лікаря. Та на перешкоді стала моя «легка» рука…

— Яка «легка» рука?

— Так я завжди робила уколи, та й зараз роблю, що хворі й не чують. І абсцесів після моїх уколів ніколи не буває. До того ж це тільки тепер медичним сестрам почали довіряти робити внутрівенні вливання. В мій час це робили тільки лікарі. А мені завжди довіряли. І так багато було роботи, і так добре завжди до мене ставилися… Це не тільки мене стосується. Якось так заведено у нас, що того, хто гірше працює, посилають навчатися чи ще кудись, щоб позбутися його. А той, хто краще працює, вже до смерті чи до пенсії залишиться на тому ж місці.

Я подумав, що є ще третя категорія людей, які вчаться не тому, що їх «посилають» або «не посилають». Потяг до дальшого вдосконалення у них природний, як дихання. Але я не сказав про це. Хап тішиться.

Нам подеколи доводиться виконувати не дуже приємні обов’язки. До таких належало моє запитання про її стосунки з лейтенантом Голобородьком.

— Що тут вдієш, — сказала вона по паузі. — Дуже б мені хотілося сказати вам, що я не шкодую про це. Та це була б неправда. Шкодую. Я була дурним, недосвідченим дівчиськом і образила дуже хорошу, справжню людину. Так уже вийшло.

І тут у мене (це вже зовсім неприпустимо, просто грубе порушення наших правил) прокинулось шалене співчуття не до Ігоря Максимовича Вербицького, що ходить на протезі не шкутильгаючи, а до того молодого, веселого Ігоря, що так невправно володів своїми милицями.

— Звичайно, — сказав я злісно. — Хороша людина не могла вам подарувати таких сережок.

В очах у Любові Іванівни закипіли сльози.

— А це вже наклеп. Це неправда. Сережки він мені подарував значно пізніше… коли ми з ним уже зовсім розлучилися, незадовго до своєї смерті. Це був новорічний подарунок, на пам’ять. Це неправда, що я за сережки…

Чорт мене смикнув за язик… Та в тому, що вона сказала, було щось важливе. У мене аж подих перехопило. Та тільки я не знав, що саме.

Я постарався перевести розмову на іншу тему, ніби між іншим спитав, чи не знає вона Петручка. Ні, не знає, Знову повернувся до протезного госпіталю, спитав про Петра Байрака.

— Та він же помер, — сказала Любов Іванівна. — Зовсім недавно. Я була на похороні.

— Ви з ним зустрічалися після тих часів, коли працювали в протезному госпіталі?

— Звичайно. Він мене майже на всі свята провідував. Один час навіть женихався. — Вона сором’язливо посміхнулася.

— А останнім часом?

— І останнім часом. Він хворів. Я по старій пам’яті робила йому уколи кокарбоксилази.

— Любов Іванівно, я вас дуже прошу, пригадайте, в розмовах з вами він ніколи не згадував про якісь коштовності?

— Про коштовності? — замислилась Любов Іванівна. — Якось він і справді питався, чи не маю я знайомих техніків, які могли б приватним способом придбати в нього золото на коронки.

— І ви порадили йому таких техніків?

— Ні. Я сказала, що це переслідується законом. Є навіть якась така стаття в Кримінальному кодексі.

— А сам він не звертався до таких техніків? Він вам не казав?

— Ні, Про це він говорив зі мною тільки один раз, коли хворів. І більше не повертався до цієї теми.

Петро Байрак таємниче покивав Ігореві пальцем: «Ходи-но сюди, директоре…» Одвів його за ріг коридора, затиснув у кут і, важко дихаючи, відводячи очі вбік, вимовив:

— Маю тобі щось сказати… Тільки ти той… Ось, — він висмикнув звідкись з-під лівої пахви, чи не з порожнього свого рукава, пляшку й простяг її Ігореві. — Ти той… Ти випий трохи спочатку.

«Мама, — подумав Ігор, і серце його болісно стислось. — Щось сталося з мамою… В госпіталі одержали листа. Інакше Байрак не тицяв би мені до рук пляшку. Не така людина Байрак, щоб ні сіло ні впало частувати когось горілкою».

— Не хочу, — сказав Ігор. — Кажи напрямки, що сталося? З мамою?

— Чиєю мамою? — витріщився на нього Байрак. — Тю на тебе!.. Та не з мамою, а з Любкою твоєю.

— Що з нею?

— Не що, го-го-го, а хто! Зазирни у маніпуляційну, то побачиш. Тільки через замкову щілину, бо вони там зачинилися.

— Хто?

— Слухай, ти справді мішком з-за рогу прибитий? Чи тільки прикидаєшся?.. Юнкерс там з нею.

Петро Байрак помилився, двері не були зачинені. Ігор смикнув за ручку, вони відчинилися, й хлопець побачив Любочку в обіймах Юнкерса. Поворозочки сестринського халата звисали з її плечей, а Голобородько цілував її так, як того пам’ятного вечора цілував її Ігор…

Вони обоє дивилися на Ігоря виклично, зухвало, так, ніби чекали його приходу й не боялися цього.

— Що ж ти? — потім з презирством казав йому Петро Байрак. — Як же так можна?.. Та ти б хоч плюнув їм межи очі! Танкістом ти був там на фронті чи кухарем?

Ігор був танкістом, але він тихо причинив двері й пішов, ковзаючи милицями по підлозі, а Петро Байрак дибав за ним, розчарований і навіть знічений.

— Ну, може, хоч тепер вип’єш? — з надією спитав він. — І повернешся? І таки даси їм прикурити?.. Та й дівчину шкода. Юнкерс її поматросить і забросить!

Ігор послизнувся, впав, боляче вдарився ліктем і застогнав. Байрак злякано подивився на нього, допоміг підвестися.

— І справді, — сказав він, — якось я той… Якось я не так тобі сказав… Ти вже й про маму подумав, а воно ж нічого… Ти йди краще в палату, ляж.

Ігор згадав червоноокого дідка з Євбазу, який продавав «средство од бліх, клопів і тараканів». «Знічтожаєть мгновенно і без запаха», — кричав дідок. «Ось так і Юнкерс, — гірко думав Ігор, — моє з Любочкою кохання «знічтожив мгновенно і без запаха». Ігор повернувся в палату. А там, муркаючи під ніс якусь мелодійну подільську пісню, Славко розписував химерними квітами жовті портьєри, так само, як його мати прикрашала такими ж малюнками піч перед Великоднем. На Семеновому ліжку лежала купа наволочок, що їх позносили прихильники Анциперового мистецтва, і він розписував їх у якомусь сюрреалістичному плані. Листочки квацяв червоною фарбою, корінці — зеленою, а самі троянди — чорною. Хлопці тільки сопіли від задоволення. Дранишников, що зайшов сюди на хвилинку, як сів на Анциперовому ліжку, так наче прикипів до нього.

— Псуйте, песиголовці, казенні вещі, псуйте! — бурчав Щербина. — Краще б ви тими чорними трояндами один одному пики поразмальовували.

Та Щербинині зауваження вони ігнорували. Тільки Анципер замріяно сказав:

— І хороший чоловік Іван Павлович Щербина, і на косах він розуміється, і під Оксану Кіндратівну клинці підбиває, а є в нього одна невеличка вада: далекий наш Щербина від справжнього мистецтва.

Ігор ліг, одвернувся обличчям до стіни. На нього ніхто не звернув уваги. Тільки Щербина прокректів: «Оце правильно. Оце таки розумно. Оце і я собі ляжу».

Ігор лежав, і ніяк йому не клалося голови: що ж це таке, як це може бути, щоб отак люди малювали, жартували, задоволено кректали, вмощуючись на ліжку, в той час, коли там відбувається таке неподобство, така зрада, коли його, Ігореве, серце крає свідомість того, що таке можливе не тільки в кіно, а й у житті? Ну, хай перехожі йдуть по вулиці, хай трамваї їздять, хоч і це несправедливо… Але ж тут його найближчі товариші, найдорожчі в світі люди…

Вони, як і раніше, не звертали на нього уваги, і він не витримав, голосно застогнав. Дійшло.

— Що з тобою? — спитав Семен Анципер. — Знову живіт болить?

Ігор аж заскреготав зубами. Якщо й були десь на світі найнечутливіші люди, то їх, мовби навмисне, позбирали в чотирнадцятій палаті!

Ігор звівся на ліжку, щоб висловити все це їм в обличчя, та як на те саме в цю мить до палати увійшов «професор» прикладного мистецтва Валентин. При цивільному та ще й підлеглому Ігор як військовий і директор курсів не міг собі дозволити принизити гідність своїх фронтових побратимів. Він махнув рукою і знову повернувся до стіни.

Щербина закликав Валентина подивитися, на які манівці формалізму збочили його учні.

— Якщо й далі таке малюватимуть, то в людей вуха на маківці повиростають. Колись люди теж квіточки зображували, і теж на ганчірках, та хіба так?

Щербина одсунув ліжко, відчинив тумбочку й дістав з неї косу, загорнуту в благеньку фантинку. Косу заховав подалі під ковдру, а фантинку повернув лицем до Валентина. В того аж щелепа одвисла.

— Як же це? — видихнув він. — Дозвольте подивитися…

Він обережно, кінчиками пальців розгорнув фантину, на якій було вигаптувано тьмяні квіти і суворий простий орнамент.

— Де ви це взяли?

— Та чорти його батька… Десь вона там валялася — чи в підвалі, чи на сходах… То я й підібрав, щоб косу загорнути.

— Та це ж плащаниця сімнадцятого сторіччя! Їй же ціни нема! Її з Лаври німці вкрали!

— Мабуть, що німці, — підтвердив Щербина. — У Берліні я її підібрав. Хоч і непоказна річ, а м’яка. Бо в нас… ми косу травичкою обмотуємо…

Хлопці з захватом обдивлялися й обмацували плащаницю.

— А скільки ж за це тепер Щербині заплатять? — здерши на хвильку окуляри, щоб краще роздивитися плащаницю, спитав у Валентина Бутько.

— Не знаю, — розгубився Валентин. — Я взагалі не дуже на цьому знаюся. Я й сам ще студент. Це нам професор недавно показував фотокопії плащаниць. Але гадаю, що лік піде на тисячі.

— Тільки мені й лишилося крадене перепродувати, — аж почервонів Щербина. — Та забирайте ви цю плащаницю, чи що воно там, і передайте своєму професорові чи кому там, а я собі якусь іншу ганчірку знайду.

— І грошей не візьмеш? — спитав Семен Анципер.

— Одного разу, — розсудливо відповів Щербина, — знайшов я аж на узліссі коня. Не дуже справний кінь був, старезний, як оця плащаниця, та однаково в господарстві згодився б. Забрав я його до себе на обійстя, а за день чи два прийшли аж із Тур’ї й кажуть, що це в них коня цигани вкрали. То що ж — гроші з них правити мав?

— То, може, ми в інституті акта складемо? — схвильовано запропонував Валентин. — Що плащаниця повернута завдяки вам…

— Коли порядок того требує, то складіть. І від грошей, якщо належать, я не одмовлюсь.

Валентин поспіхом склав плащаницю у свій саквояжик, потиснув Щербині правицю двома руками і вже від дверей згадав:

— Та я ж фарби ледь з собою не поніс назад.

Він виклав на стіл фарби й пішов. Щербина заходився ховати назад у тумбочку свою косу.

— Великий з тебе мудрагель, Іване Павловичу, — сказав Анципер. — Це ж додуматися — копійчану косу тягати в тисячній плащаниці по всій Європі і по всіх госпіталях.

— А мені з тої плащаниці хліба не їсти, — одмахнувся Щербина.

Так це в нього наївно і кумедно вийшло, що хлопці аж зайшлися реготом.

Ігор не витримав. Підвівся, взяв милиці, пішов був до Дверей, але зупинився і, скрушно похитуючи головою, сказав:

— Друзі називаєтьсяі Регочуть…

Він схлипнув.

— Що сталося? — скинувся Анципер.

— Любочка… — видихнув Ігор. — Там… у маніпуляційній… з цим… з Юнкерсом…

Дранишников діловито запропонував:

— Ходімо, я йому зараз голову одгвинчу.

— Не треба, — безнадійно відмахнувся Ігор.

— Погано, — схитнув головою Анципер. — Це й справді погано…

— Та обійдеться, — втрутився Клим Бутько. — Вона Юнкерсові скоро набридне. А ти, Ігоре, як захочеш, підбереш. Ще слухнянішою буде.

— Ти, Бутько, поворожи комусь іншому, — обпік його поглядом Анципер.

— Що ж мені далі робити? — спитав Ігор ніби в самого себе.

— Йди-но сюди, — рішуче запропонував Дранишников. — Сідай. Поговоримо. У мене теж випадок був. Такий самий. Ось послухай. Було це зимою сорок третього, під Сталінградом. Німці в казані пріють, дозрівають. Мап-штейн до них знадвору стукає, мовляв, потерпіть, випущу, та в самого п’яти шкварчать. А нас тоді, нашу батарею, чогось кидали з позиції на позицію. А погода, братця, маю я вам сказати, така, що господи сохрани й помилуй. Навіть у нас в Сибіру про таку чортівню й діди не чули. Мете, свище, виє, завиває! В одному місці сніг до чорної землі повидувало, в іншому такі гори понакидало, що хоч на санчатах спускайся. Піхоті воно не з медом, але на те вона й піхота: «сидора» на плечі та й посунула, це вам не артилерія. А на наших плечах, крім власних «Сидорів», ще й матчастина, гармати на наших плечах. Піхоті що? Нору собі кожен видовбав, та й сидять, як кроти, в землю та сніг позакопувалися. А нам гармати вкопати треба. І тільки-но вогневу позицію виберемо, тільки-но окопаємось — наказ, і перекидають батарею на інше місце, за кілька кілометрів. Значить, зривайся, все кидай, залишай дяді оті кубометри землі викопаної, а на другому місці починай все від самого початку. Бувало, за добу тричі міняємо позиції. Все через тую розвідку мамину: ніхто до ладу не знає, звідки їхні танки підуть. До того ми замордувалися, що вже й танки не страшні, вже бога молили, щоб ішли вони швидше, тоді не доведеться зніматися з місця, й сунути тими снігами чортзна-куди, й копати ту мерзлу землю, брили вергати. Смерті вже навіть новобранці не боялися. Боялися, що тільки ми знову окопаємося — прийде наказ позицію міняти. Так воно знову й вийшло. Піднялася батарея — вже вкотре — і поїхала. Капітан карту крутив і так, і сяк, та як її не крути, а орієнтирів не видно, щоб прив’язку зробити, бо таке мете, що не тільки якихось орієнтирів, а й світу білого не видно. І поїхала наша батарея серед ночі степом у завірюху скажену, можна сказати, навмання. Аж бачимо — є порядок і в піхоті. Серед степу, біля дороги, заметеної та віхами відміченої, регулювальник стоїть. Оце, брат, піклування про нашого брата артилериста! Закутався той регулювальник у маскхалат — снігова баба, та й годі, але прапорцем махає справно. Звернули ми туди, куди він нам прапорцем помахав, їдемо, а на серці у мене чомусь неспокійно. Якесь таке відчуття, ну, як це уві сні буває, що не туди ми їдемо. Кажу командирові: «Товаришу капітан, щось воно не теє». А він: «Завжди вам, старшина Дранишников, щось не теє». — «Та щось мені, кажу, здається, той… не туди ми їдемо. Серце моє чує…»

— А він? — не витримав Щербина.

— А він: «У тебе, каже, серце, а в мене, каже, карта». Але бачу, що і його сумніви гризуть. І таки приїхали ми прямісінько до німців, та ще й з тилу до них зайшли. Це нас і врятувало. Ех, як рвонули ми назад, що й влітку по накатаній дорозі так не їздили. Мчимо степом, а той регулювальник так самісінько стоїть, як і стояв. Ми до нього, а він так змерз, що й слова сказати не може. То одпоїли ми його горілкою, спересердя пику натовкли, потім у полон взяли.

— Як це в полон? — здивувався Ігор.

— Та німцем він виявився. Німецький то був регулювальник. І хай спасибі ще скаже, що ми на нього натрапили, бо він до ранку на тому морозі без рук, без ніг залишився б.

Усі мовчали.

— А до чого тут Любочка і той… — спитав цікавий Славко.

— А як же? — здивувався Дранишников. — Чув, яке в нас було положеніє? А бачиш, вийшли. І нічого з нами не скоїлося…