Роман шукає

Розділ тринадцятий

Я коротко натиснув на кнопку дзвінка, тобто старався подзвонити так, як дзвонять у тих випадках, коли приходять у гості. Не знаю, як у того, в чиї двері я дзвонив, а в мене серце калатало. Зараз усе мало розкритися…

Нам відчинила Ямришкова дружина — товстелезна, як діжка, тітка. У тій її огрядності не було й натяку на хворобу, — лиш наслідок безмежного здоров’я та пристрасті до масної їжі. Дільничний уповноважений спробував був відтрутити її плечем од дверей, але де йому братися!

— Що вам треба? — спитала вона вороже.

— Міліція.

Вона вагалася тільки мить, а потім широко заусміхалася і голосно, так, щоб чути було і в кімнаті, запросила:

— Тож заходьте в хату, гості дорогії! Наша міліція нас береже!

Я першим увійшов до кімнати, за мною — Слюсаренко, пойняті та дільничний.

Ямришко тільки-но одірвав чарку від рота. Повільно підводячись за столом, він невдоволено спитав:

— І загризти не дасте? Хай мені пече?

— Чому ж? Загризіть.

Дожовуючи солоний огірок, Ямришко зазирнув у постанову прокуратури на обшук та затримання.

— Шукайте. Як знайдете, то, може, й мені щось дасте. А ми таки знайшли…

Під час допиту Ямришко тримався зухвало. Дарма. Був у мене свій козир.

— Звідки у вас оці два золоті червінці?

— Купив.

— Де в нас продають червінці?

— На товкучці купив.

— Коли?

— Та недавно. Років зо два, мабуть, тому… А може, вже й три. Оце як зуби у мене почали кришитися.

Він одтяг щоку великим пальцем, і я побачив Ямришкові зуби. Скажемо відверто, траплялося мені бачити й дещо естетичніші видовища.

— Горілку-то жувати не треба, а ось загризати чим? Чи ви непитущий?

Він був переконаний у своїй безкарності.

— У кого ви їх купили?

— От як перед собою бачу. Руденький такий чоловічок, сухофрукти ще й до того продавав.

— Як його прізвище?

— Не знаю. Хіба на базарі прізвища питають?

— Чи знали ви Петра Тимофійовича Байрака?

Гарна реакція була у цього Ямришка, як на хронічного алкоголіка. Він ні на мить не завагався:

— Вперше чую.

— З Петром Тимофійовичем Байраком ви лікувалися в протезному госпіталі.

— Нас там шістсот було, а може, й більше. Що ж я — маю всіх пам’ятати?

— Ви передавали громадянинові Байраку оці вісім червінців? — Я вийняв із шухляди монети.

— Як же я міг їх передавати йому, коли я його й у вічі не бачив?

— Ви позаторік притягалися до відповідальності за перепродаж краденого?

Ямришко обурився:

— Он ви що мені шиєте! Не притягався! Не притягався! На лаві свідків сидів, а не підсудних!

Я викликав чергового:

— Будь ласка, приведіть громадян, яких я чекаю.

Ямришко не виявив до моїх слів найменшої цікавості, бо знав, що йому ніщо не загрожує, адже Байрак помер. Не змінився вираз його обличчя й тоді, коли до кімнато увійшли Волощук і Петрищев, а ось кулаки у нього раптом набрякли й стали бузковими.

— Ви знаєте цих людей?

— Вперше бачу.

— Громадянине Волощук, ви знаєте цю людину?

— Знаю.

— Де ви з ним бачились?

— У нього на подвір’ї. За хатою. Він дав нам…

Я зупинив його.

— Як і чому ви там опинилися?

— Нас привів туди Байрак.

— Для чого?

— Ямришко дав нам три каблучки для перепродажу під поручительство Байрака.

Те ж саме повторив і Петрищев.

— Все, — сказав Ямришко. — Приберіть цих пуголовків. Я маю дати важливе свідчення.

Конвойний вивів хлопців. До речі, вони виявилися не такими й щиросердими, як це мені здалося спочатку. Видно, надто велике враження справило на мене те, що вони так покірно й сумирно пішли за Вілею. А тут, у нас, мабуть, уже отямились.

— Гай-гай, слідчий Романе Пузо! — з докором сказав мені Федір Васильович. — Надто вже святі та божі воші у вас. Тут ви щось не допрацювали, любий друже.

Після того, як я знайшов у картотеці райсоцзабезу карточку Ямришка, капітан сам узявся їх допитувати. Врешті-решт, не такі вже вони були запеклі злочинці, бо коли почули це прізвище, то зізналися, що, так само, як і Байрак, мали справу з Ямришком. А вони його боялися, бо вважали «майстром». Це в злочинному жаргоні означало: кваліфікований злочинець, що має авторитет серед правопорушників.

Коли за невдалими негоціантами зачинилися двері, Ямришко сказав:

— Мої це були червінці. І каблучка моя. Я все це одержав від лейтенанта Голобородька. Ще коли лежав з ним у протезному госпіталі. У сорок п’ятому році. Там же був і Байрак.

— А в якому місяці — ви не пригадаєте? — спитав я ніби між іншим.

— Я точно не пам’ятаю.

— У грудні ви вже не лежали в цьому госпіталі.

Ямришко здивувався:

— То ви й це знаєте? Я-то вже не лежав, а він ще там був. Під Новий рік лейтенанта хтось зарізав. Прямо в госпіталі. Навіть мене міліція тягала. Але вбивцю Голобородька так і не знайшли.

— Ви, громадянине Ямришко, називали його в той час Юнкерсом?

Розгубився Ямришко. Дивився на мене зацьковано й нерішуче.

— Юнкерс. От вам хрест святий, то він мені дав ці жовтяки. Скільки років я їх тримав, а оце гроші жінці знадобились на шубу. Ну… і вирішив їх перепродати.

— За що він вам дав ці коштовності?

— Довга то історія, — замислився Ямришко.

— У мене є час…

Спочатку Ямришко розповів про те, що мені вже було відомо: про військовий аеродром, на якому вони обидва служили в БАО — батальйоні аеродромної обслуги; Голобородько заступником командира батальйону, а Ямришко їздовим. Та потім оповідь його заповнила багато прогалин у тому, що я знав про лейтенанта Голобородька. За словами Ямришка, Голобородько після перших же бойових вильотів був усунений від польотів за якесь грубе дисциплінарне порушення — за яке саме, він не знав. Ось тоді й перевели його в аеродромну обслугу. Одного разу під час бомбардування їх обох — і Голобородька, і Ямришка — було поранено, і опинилися вони в одному польовому госпіталі, де їм ампутували ноги. «Тільки мені праву одчикрижили, — казав Ямришко, — а йому ліву». Біля них, одгороджений завісою із старих ковдр, помирав обгорілий льотчик майор Карпов. Польовий госпіталь розташувався недалеко від аеродрому, і коли їх уже евакуювали, знову налетіли німецькі бомбардувальники. Таке зчинилося, що земля дибки ставала, а госпіталь їхній — який то госпіталь, просто хата — спалахнув, як свічка. На одній нозі далеко не втечеш, та все ж Ямришко виповз із вогню..» Аж потім, майже через рік, раптом побачив він у протезному госпіталі лейтенанта з численними орденами на грудях.

— А він же не мав і паршивенької медальки навіть тоді, коли ще служив і літав! — раптом обурився Ямришко, а потім поскаржився: — Купив він мене, аби я мовчав. Слабодухий я тоді був, молодий.

— Звідки взяв коштовності лейтенант Голобородько?

— Чого не знаю — того не знаю. Може, десь, як і ті ордени… Але доказів не маю. А так, богом клянуся, все це правда. Він не тільки мені… Була там медсестра Любочка чи Людочка, якось так її звали, так він їй цілу купу коштовностей передав. Спитайте хоч у кого.

— Звідки вам відомо про коштовності, що їх він передав медсестрі?

— Та я сам бачив, як оце вас бачу. Вона їх на собі носила. Сережки й каблучки з такими діамантами, що хоч в універмазі вітрини ріж…

Тим часом колеса канцелярських млинів повільно й певно крутилися далі. На мій запит прийшла відповідь, що командир авіаційного полку майор Косирєв, нині полковник у відставці, працює в Управлінні цивільної авіації в Харкові. Я скористався послугами тієї ж таки цивільної авіації і за годину двадцять хвилин був там. Щоб бути зовсім точним, додам: майже година мені знадобилась на переїзди по землі.

Не знаю, яким був полковник Косирєв у ті часи, коли він командував авіаційним полком у званні майора авіації, але зараз він справляв враження надто цивільної людини — окуляри, які весь час з’їжджають з носа, і тихий кволий голос якось не пасували відомому асові. А він таки був колись відомим асом, навіть виходив на двобій з досвідченими німецькими кібцями.

— Лейтенант Голобородько? — здивувався Микола Васильович Косирєв. — Невже він живий?

— Ні, він помер у госпіталі наприкінці тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року.

— Для чого ж він вам зараз потрібний?

Історію про Наполеона я тепер розповідав уже напам’ять.

— Скільки ще у нас зараз різного хуліганства, — тихо сказав Микола Васильович. — А ви, молоді, сучасні люди, все минулим живете. Ну, що вам сказати… Льотчик з Голобородька був дуже слабенький, а зухвалості й марнолюбства мав стільки, що на цілий полк вистачило б. Довірили йому винищувач, з новеньких, які тільки-но прибули. Він ходив, хвалився, що тільки від його появи в повітрі всі «юнкерси» кинуться навтіки. Бо він, мовляв, придумав, як їх злякати: полетить їм назустріч догори колесами, фашисти розгубляться, ось тут він і почне їх лушпарити. Думали — жартує. Мало про що теревенять льотчики в їдальні, потрібна ж якась розрядка. Аж він і насправді в першому ж польоті викинув такого ідіотського фортеля. Тут-таки його й збили. Він викинувся з парашутом, а літак — на друзки. Через нього ще й ведучого підбили, ледве дотягнув до аеродрому. Міг і під трибунал піти Голобородько, та подивились — молоде, зелене, дурне. І перевели з льотного складу в БАО. Та й там йому не пощастило, поранили під час бомбардування. Ті ж таки «юнкерси».

— Скажіть, а нагороди якісь були в Голобородька?

— Наскільки мені відомо, він не представлявся до нагород, — обережно сказав Микола Васильович. — А про подальше я не знаю.

— Пробачте, я хотів ще спитати у вас про майора Карпова. Який це був льотчик?

Болісний вираз змінив обличчя Миколи Васильовича Косирєва.

— Це був мій побратим, — сказав він тихо. — Кращого льотчика я не знав. І кращої людини… Досі оплакую цю втрату.

Більше я ні про що не запитував.

Ще з далеких «кросових» часів знаю: що голосніше гудуть мотори, то краще мені думається. І хоч двигунам АН-24 годі змагатися із завиванням кросових мотоциклів перед стартом, та на зворотному шляху із Харкова я роздумував приблизно так. Ось учили мене досвідчені криміналісти і весь час попереджали: тільки не будуйте схеми, бо вони, як правило, схематичні, а ваше завдання — створити якнайповнішу картину. Те саме твердив і Федір Васильович. Та як же було від цього втриматися, коли схема сама напрошувалася? Ось вона.

Голобородько мав коштовності, його вбив один із шестисот інвалідів, що на той час лікувалися в госпіталі. Вбивця теж уже, може, давно в могилі, і справу цю тепер можна відкласти ще на тридцять років…

Але щось не влаштовувало мене в цій схемі. Мабуть, уже одвик я від цього гудіння. Як не старався, я не міг намацати. І вже коли вийшов з літака, раптом зрозумів. Де цей молодий випускник льотного училища міг узяти такі коштовності? Як він їх возив із госпіталю в госпіталь? Щось тут не так. І з убивцею не так. Не шістсот їх, а десять, п’ять чи один, саме з тих, хто лежав у палаті, де було вбито Голобородька. Або з тих, хто мав вільний доступ у цю палату. Адже ніхто з персоналу не звернув уваги на зайшлого. А потім — коса… Це ж треба, щоб убивця знав про її існування та Щербинин сховок.

Якось так сталося, що медсестра Віка, якій Славко дав колись прізвисько Старуля, зайняла в серцях аборигенів чотирнадцятої палати місце Любочки. Тепер до неї усміхалися, коли вона приносила вітаміни і риб’ячий жир. Та й сама Віка змінилася. Що то робить з людьми бодай найменша увага! Вона жартувала, сміялася у відповідь на жарти, і виявилось, що вона зовсім не схильна щомиті бігати до начальства скаржитись на недисциплінованість хворих.

Та сьогодні її зустріли набагато стриманіше, ніж останнім часом. Майже як стрічали колись. І вона знала чому: сьогодні Віка вийшла не в свою зміну — замість Любочки, бо та захворіла.

— Мамочки! — сплеснула в долоні Віка, дещо перебільшуючи своє захоплення. — Які ж красиві у вас подушки! А портьєри — хоч у кабінет начальника госпіталю вішай!

— Нічогенькі портьєри, — скромно підтвердив Славко. — Дайте-но вашу косиночку на хвилинку.

— Ой, не треба, — злякалася Віка. — Це ж вона у мене за формою.

— Не повна форма.

Славко взяв шматок трафаретного картону і прорізав у ньому скальпелем рівненький хрестик.

— Давайте! Все буде гаразд. Ще й подякуєте.

Віка нерішуче подала косинку. Славко прослав її на столі, приклав трафарет, мазнув червоною фарбою, і якраз там, де треба, запломенів червоний хрестик.

— А воно не злиняє?

— Хоч у сорока водах вари. Давайте ми вам ще на кишеньці зробимо хрестик. Знімайте халата.

— Ой ні, — зашарілась Віка, — не треба. Ні в якому разі…

Видно, під халатом у неї була старенька одіж або й нічого не було.

Вже збираючись виходити, Віка порадила:

— Воно, звичайно, подушки красиві… Але краще б ви вдень прикривали їх. Ну хоч простирадлами. Бо як свої — то це нічого, а як начальство якесь…

Віка пішла. А вони мовчки продовжували розцяцьковувати через трафарет стареньке ганчір’я.

Коли до палати увійшов старшина Дранишников, Семен Анципер страшенно зрадів:

— Старшина, струнко! Кру-гом! Тягни онучі!

— Для чого? — з підозрою спитав Дранишников.

— Зараз знатимете, — відповів Славко.

— Невже вирішив мінятися?

Зраділий старшина питав це вже з дверей, прямуючи в свою палату. За хвилину він повернувся з онучами.

— Давай, старшина, онучі Славкові, він тобі зараз із них картину зробить. Таких онуч на весь Сибір не буде.

— Як оце наволочки? — почухав потилицю Дранишников. — Воно й справді, йолки-палки, лес густой…

— А ти як гадав! — хвалив роботу Анципер. — Діло тобі кажу, давай онучі. Розмалюємо їх — у Сибіру тобі від дівчат та молодиць відбою не буде.

Дранишников вагався. Мужик він був хазяйновитий і знав, що кожна річ мусить мати своє призначення. Єдина вимога, яку він досі висував до онуч, — це щоб були вони сухими. А тут раптом — розцяцьковані онучі. Чи не занадто?

Дранишников крадькома поглядав на Щербину: що скаже цей статечний чоловік, чи не підніме його, старшину Дранишникова, на сміх? Але хитрий Щербина тримався нейтрально. Навіть вираз обличчя у нього був якийсь відсутній.

— Давай, давай, не бійся, — заохочував Дранишникова Анципер. — Поки майстерня на ходу. Не даси — будеш потім каятись, даси — матимеш вєщ.

— Давайте, товаришу старшина, — заглядав Дранишникову у вічі Славко, аж соваючись від нетерпіння.

Він вхопив онучі, розтяг їх на столі і заквацяв пензликом по трафарету.

— Слухай, — здивувався Анципер, — це ж у тебе не орнамент, а Андріївські прапори виходять.

— Які це Андріївські? — насторожено подався вперед Дранишников.

Семен підморгнув Ігореві.

— Це — головний царський прапор. Його на військових кораблях вішали.

— Хлопці, не балуйтесь, — жалібно попросив Дранишников. — Були онучі як онучі, так послухався вас… Вони, правда, не зверху, а всередині носяться, та однаково невдобно з царськими прапорами…

Але було вже пізно. Анципер і Славко, обмінюючись короткими професійними зауваженнями, наносили на онучі так, що Дранишникову здавалося: ганчірки от-от застогнуть. У глибині душі він уже розпрощався з ними: пропали онучі, як жабеня на морозі… Щербина зловтішно поглядав то на Дранишникова, то на те, що недавно було білими м’якими онучами, й думав: «Ох і дурний же ти, старшина. Це ж при таких онучах доведеться і взуватися, і роззуватися в темряві, бо засміють».

І не стало-таки онуч. Але… Дранишников не вірив своїм очам. Замість пари справних, але звичайних онуч він став власником чи то килимків, чи то хусток, де один колір змагався з другим, третій кричав про свою перевагу, четвертий бив по очах. Старшина знову поліз рукою до потилиці.

— Оце да-а… Оце так вєщ…

— Вічна, — підтвердив Анципер. — Оце зараз фарба як схопить, то вже її й зубами не одірвеш.

Дранишников дивився то на нього, то на Славка, як на чарівників.

— А у воді як? — поцікавився з надією.

— Що — у воді? — втрутився Бутько. Він зняв окуляри й з інтересом розглядав новоспечений шедевр. — Ти його хоч бензиною мий, бензина йому нічого не вдіє. Це вже навіки.

Щербина перестав зловтішно посміхатися, Тепер він заздрив Дранишникову, бо дуже цінував вічні речі. Анципер подивився на Дранишникова з підозрою.

— Чекай, старшина… Ти до чого це «як у воді»? Ти що, справді взувати їх збираєшся?

— Та що ви таке кажете, хлопці? — обурився Дранишников. — За кого ви мене маєте?

Історії малярського мистецтва відомі випадки протилежних оцінок творчості одного й того художника. Це одразу ж відчули на собі й Семен Анципер та Славко Іванченко. Тільки-но Дранишников ледь не спік собі долоні, потираючи руки над розцяцькованими онучами, як у палаті з’явилася госпітальна сестра-хазяйка, людина протилежних художніх смаків. її тонкі губи ще більше витончилися, стали як леза бритвочки, а очі зменшилися до розміру макових зерняток. У різних людей злість виявляється по-різному: в одних очі збільшуються так, що їм стає тісно в орбітах, а в інших, як-от у госпітальної сестри-хазяйки, — навпаки. Зараз вона дивилася на Семена й Славка немов через щілини прицілів.

— Значить, так, — сказала сестра-хазяйка.

— Добрий день, — відповів Щербина.

— Драстуйте, — привітався й собі про всяк випадок Славко.

— Значить, так, — повторила сестра-хазяйка, демонстративно ігноруючи їхні привітання. — Значить, держава буде вас годувати одягати, лікувати, постачати м’яким інвентарем, а ви будете цей м’який інвентар псувати? Що це таке, я вас питаю? — Вона двома пальцями підняла за ріжок розмальовану Славком подушку.

— «Колокольчики мои, цветики степные…» — продекламував Анципер, який був глибоко переконаний, що віршами можна зробити з людиною все, що хочеш, чи бодай розсмішити її.

— Значить, «колокольчики»? Значить, «цветики», так? А коли в мене при інвентаризації одної наволочки не вистачило, то акта складали. А ви, значить, можете робити з м’якого інвентаря «цветики»?

— Дорога наша сестра, вона ж хазяйка, — помірковано звернувся до розгніваної представниці адміністрації Семен Анципер. — Ну що вам тая наволочка? Озирніться краще назад…

Стоячи на порозі й спопеляючи очима розмальовані наволочки, сестра-хазяйка, звичайно, не могла бачити того, що залишилося за її спиною. Тепер вона озирнулася й побачила портьєру.

— Ну, — тільки й змогла вимовити сестра-хазяйка. — Ну, ну… Та коли б ви таке на фронті зробили…

— Ми на фронті й не таке робили, — похмуро озвався Ігор.

— Я зараз піду, — зловтішно сказала сестра-хазяйка. — Так? І зараз сюди приведу. Так? Начальника госпіталю. Так? Товариша майора. Так? Оксану Кіндратівну. Так?

— Так, — сказали Анципер і Славко.

Коли сестра-хазяйка вийшла, киплячи так, що, здавалося, ось-ось заторохтить її черепна коробка, як кришка на чайнику, Ігор зауважив занепокоєно:

— А розжалують мене таки з директорів, хлопці. Хто ж знав, що ці наволочки — м’який інвентар.

— Домалювались, — зітхнув Щербина. — А я ж таки попереджав.

Йому, власне, нічого не загрожувало, але за неписаною солдатською солідарністю він був готовий поділити відповідальність за скоєне. А ось Клим Бутько негайно зник: підхопив свою «темну книгу» і подався подалі від гріха.

Через годину сестра-хазяйка привела до чотирнадцятої палати Оксану Кіндратівну. Вираз у неї на обличчі був переможний, навіть мстивий.

Оксана Кіндратівна оглянула подушки Семена і Славка, подивилася на портьєри й почала сміятися так, що в хлопців спочатку на обличчях прорізалися винуваті посмішки — чи не з них це вона сміється, а потім вони зареготали й собі.

— Слухайте, — казала Костюк крізь сміх, — та як же спати на таких подушках? Це ж воно до ранку все на обличчя переб’ється!

— Не переб’ється, — заперечив Семен Анципер.

Щербина підтримав його:

— Воно, скажу я вам, товаришу майор, ніби зубами тримає.

— А портьєри, Оксано Кіндратівно, бачте, як вони попсували, — не витерпіла сестра-хазяйка, яку загальний сміх явно не влаштовував.

Оксана Кіндратівна оглянулася.

— А що портьєри? — здивувалася вона. — Я буду дуже вдячна, коли товариші погодяться й мені зробити такі портьєри. Хіба вам не подобається?

Сестра-хазяйка послужила-таки в госпіталях і звикла до субординації, але тут не покривила душею:

— Скільки оце живу на світі, такої капості ще не бачила.

Оксана Кіндратівна на хвильку замислилась.

— То що ж, — сказала вона, — це справа смаку. Але пригадайте мої слова: йдемо ми в такий час, коли кількість госпіталів неодмінно зменшуватиметься, а санаторіїв — дедалі збільшуватиметься, і будуть у наших санаторіях, лікарнях та по тих госпіталях, що ще залишаться, яскраві килими й веселі портьєри, щоб усе тішило око… І я вас, Віро Петрівно, дуже прошу, там у нас по каптьорках чимало списаних простирадл, наволочок… Будь ласка, передайте їх нашим художникам, хай вони й далі експериментують. Що ж до розмальованих наволочок, — звернулася вона до Семена Анципера, — то вам їх замінять, а ці, коли ви не заперечуєте, використаємо як серветки під вазони у коридорах. І ще я справді вас прошу, як знайдете час, зробіть і мені в кабінет такі портьєри.

— Та ми… та я… — вихопилось у Славка. — Та ми вам такі портьєри зробимо, що з інших госпіталів поприбігають дивитися!

Оксана Кіндратівна вийшла з палати, а протяг підхопив яскраві, що аж око вбирали, портьєри, і, як фантастичні прапори невідомої держави, затріпотіли вони в госпітальному коридорі.

— Та причиніть же кватирку, хай вона сказиться! — закричав Щербина, який чомусь страшенно боявся протягів. Воно й справді дивно: чому люди, які значну частину свого життя проводять просто неба, в завірюху і в дощ, які у вітер, що аж дерева хилить до землі, чимчикують на хрестини до кума в сусіднє село, вважають, що саме протяги найнебезпечніші для їхнього здоров’я? — В трупу мене занесе це ваше свіже повітря, песиголовці чортові, ковінька вашій матері!

Мартин Вайл кинувся до Анциперового ліжка, одштовхнувся милицями, видерся на підвіконня, причинив кватирку і аж присвиснув од здивування:

— Дивіться, хлопці, де Ямришко вмостився!

Навіть Щербина пішов до вікна, а хлопці вже плющили носи об скло.

Ямришко, поклавши свого засмальцьованого зеленого кашкета на тротуар, сидячи, ляпав долонями по асфальту і вигукував:

— З костилєй по сту рублєй! З костилєй по сту рублєй!

Він уже не розрізняв, хто проходить — чоловік чи жінка, а просто тягнув на одній ноті: «З костилєй по сту рублєй!» І, хоч як дивно, всі перехожі залюбки кидали йому щось у кашкет. Адже бачили, що він уже язика не поверне, що за гроші ті ще чорніше нап’ється, та все одно, ніби змовилися, — кидали й кидали.

— От наволоч, — вилаявся Вайл. — Уже й тут примостився. Це ж, хлопці, не годиться, це ж він… Це ж перехожі його мають за одного з нас. Міліцію викликати, чи що?

— Та до чого тут міліція? — буркнув Щербина. — Хай до нього Дранишников вийде… Він його одразу витверезить.

— От якби його вмити, — подумав уголос Славко. — Вмити, спалити оту старцівську одіж та й примусити хоча б на ті ж таки бухгалтерські курси піти. Може, ще й люди з нього були б?

— Ямришко жебрачив і далі жебрачитиме, — жорстко сказав Ігор. — Не від нужди. Він же професійний жебрак, то його ремесло. Він просто прагне бути в центрі уваги. І ось пощастило чоловікові: доля зробила його не схожим на інших людей. Адже у більшості людей дві ноги, а в Ямришка — одна. У госпіталі, серед нас, цим нікого не здивуєш. А ось там на вулиці, на тротуарі, зовсім інша справа. Там він таки в центрі уваги. В армії Ямришка, видно, піхто не жалів, старшину, мабуть, аж судомило, коли бачив він цього нехлюя та симулянта. А на перехресті вулиць його жаліють сотні людей: такий молодий мужчина, а вже без ноги… Ой, та куди ж він без ноги дінеться, а що він без ноги робитиме? І от уже Ямришко мученик, Ямришко герой. Жалісливі тітоньки кидають йому останні свої копійки, співчутливо слухають його теревені… Хто коли слухав Ямришка? Кому було цікаво, що він базікає? А зараз він таки досяг свого, опинився в центрі уваги.

— Гм, — кахикнув Семен Анципер. — А от чи помічали ви, хлопці, Юнкерс наш… Такий красень, одеколоною прискається, а чимось усе-таки подібний до Ямришка… І так само завжди хоче бути в центрі уваги.

Ігор, Славко й Мартин швидко перезирнулися. Адже Семен не знав, що Ямришко пив із Юнкерсом…