Роман шукає

Розділ дев’ятнадцятий

Тепер усе відбувалося в тій самій послідовності, що й з перехідником, який мені, до речі, гауптман Крюгер подарував, але йшлося вже про звіт.

— Ну, як вам Берлін? — спитав у мене майор Гібайдулін, з яким я зустрівся в коридорі.

— Сподобався.

— А звіт ви вже написали?

— Та я тільки повернувся.

— Беріться за звіт, бо я, наприклад, звіт готую в дорозі. Навіть у літаку роблю нотатки.

Я подякував за пораду і сказав, що в подальшому теж робитиму нотатки в літаку.

Федір Васильович, вислухавши мене, раптом схопився:

— Це все дуже цікаво. Але сідайте негайно за звіт.

Я не став чекати, поки у мене спитає про звіт ще й полковник Іванов, і заходився його писати.

З учорашнього дня, тільки-но я зійшов з літака у Бориспільському аеропорту, я почав звітувати і зараз думав, що це вже ніколи не припиниться. Насамперед я звітував перед Людою, яка мене зустріла. Розповів їй про все, що бачив, що зі мною відбувалося, виключивши лише два маленькі пункти: я не згадував, для чого туди їздив, і не прохопився й словом про ту молоденьку німкеню, з якою я їхав в одному вагоні. Воно й справді нічого такого не було, і розмовляв я з тою німкенею не більш як півгодини, але я ніколи не гадав, що з Люди вийде така ревнива дружина.

Перед татом я звітував про Берлін, про вулиці, на яких побував. Тато щоразу питав, як вони раніше називалися, а звідки я міг це знати? В усякім разі, він був розчарований, що я не побував у Кьопеніку — районі Берліна, де тато з воронки від бомби, що утворилася прямо посеред вулиці, відстрілювався з ручного кулемета системи Дегтярьова.

Мамі я подав речовий звіт — пухнасту кофту, що кольором своїм скидалася на сіамську кішку. Мама кофту приміряла, подякувала, але спитала:

— А Люді що ти привіз?

— І Люді таку саму.

— Так я й знала, — похитала головою мама. — За одним рипом!

Дядько Петро сприйняв мій звіт з таким обуренням, ніби це я замазував підписи на рейхстазі.

— Що ж це робиться на білому світі? — накинувся він на мене. — Он у «Вечірньому Києві» писали, що Софійський собор ремонтують, так реставратори кожний напис, що зробили там на стінках, може, тисячу років тому, відновлюють. Що це — і нам тисячу років чекати, поки на рейхстагові повідновлюють наші підписи?..

Мій письмовий звіт полковнику Іванову я передав через секретаря, а наприкінці дня мене викликали в його кабінет. Я мав коротенько розповісти працівникам відділу про поїздку. Це був ще один звіт. Коли я закінчив, полковник Іванов відзначив:

— Ось як треба працювати, товариші… — І тут же, щоб я не дер носа, додав: — Звичайно, я маю на увазі не лейтенанта Пуза, хоч у цілому він впорався з дорученою справою, а німецьких наших товаришів. Справу більш як тридцятирічної давності вони зуміли розшукати і вивчити протягом кількох годин. Це і є та чіткість і організованість, яких нам треба вчитися.

Він відпустив усіх, крім Федора Васильовича й мене.

— Тепер ви розумієте, — сказав полковник Іванов, — що скарб Отто фон Кролова був лише часткою тих ста тонн золота і тих величезних вкладів у банках багатьох країн світу, які зараз має неонацистська організація «Шпінне» — «павук». Це золото вони хочуть покласти в підвалини четвертого рейху, про який мріють. А модне намисто, що дехто ладний зробити собі з крихт, які струсилися з цих скарбів, надто схожі на намисто з одрізаних людських вух, що ними любили прикрашати себе канібали…

Колись я дивувався, що спонукає деяких людей день у день сидіти на роботі не по сім годин, як це передбачено кодексом законів про працю, а по десять — одинадцять, та ще й у вихідні прибігати на службу. Я навіть мав зухвалість твердити, що це просто погані працівники, які не можуть впоратися із своїми справами вчасно. А тепер я знаю, чому вони сидять: бояться надовго відійти од діла, щоб не прогавити найцікавішого.

От і я — скільки я був у тому відрядженні в Берліні? А найцікавіше таки пропустив. Перше: Слюсаренко встиг злітати в Одесу і достеменно встановити, що Бутько ніколи не звертався по допомогу в інститут імені Філатова. Друге: працівники Сумського обласного управління повідомили нас, що в селі Трибухів Бутько не проживає і не проживав, і сестра його теж там не мешкає, і люди, схожі зовнішністю на Бутька, в цьому селі не з’являлися ніколи. Третє: Федір Васильович розговорив стабільно тверезого Ямришка. Як це йому вдалося — я не уявляю собі і боюся, що вже ніколи про це не дізнаюся. Федір Васильович тільки загадково посміхається. От подивитись би на це! Знімають же для футболістів та хокеїстів навчальні фільми про відповідальні матчі… Після допиту він повірив Ямришкові, що той справді про смерть Бутька почув від Байрака.

— Що ж, Федоре Васильовичу, — сказав полковник Іванов. По тому, як ви настроєні, бачу, що прийшли ви з конкретною пропозицією.

— Так, — посміхнувся Федір Васильович.

І тут він запропонував найпростіший хід, як підібрати ключ до Бутькових дверей. В шахах це було б «є-два—є-чотири». Він збирався викликати дружину покійного Байрака Клавдію Агафонівну й спитати, хто приїздив до її чоловіка в останній час і чи не виїздив він сам кудись.

Я згадав цю Клавдію Агафонівну — повільну, боязку, як равлик, креслярку з «Котлонагляду», уявив, як вона вже при першому дотику втягує ріжки й ховається в свою мушлю, так, що її звідти вже живою не витягнеш, і зауважив:

— Вона нічого не скаже.

— А що ви пропонуєте? — гостро зиркнув на мене полковник Іванов.

— Я з нею знайомий. Краще давайте я піду до неї додому і спробую одержати від неї відповідь на ці запитання так, ніби між іншим…

— Спробуєте чи одержите?

— Одержу.

— В такому разі, ми з Федором Васильовичем не будемо більше вас затримувати.

Я перестрів Клавдію Агафонівну біля роботи і провів її додому. А вже за годину повернувся й доповів Федорові Васильовичу:

— Він у Фастові. Має прізвище Засенко…

— Молодець! — зрадів Федір Васильович. — Як це вам удалося?

Я знизав плечима — мовляв, нічого особливого — й переповів розмову з Клавдією Агафонівною.

Я спитав у неї, куди виїздив її чоловік за останні два роки. Вона відповіла, що Байрак сам нікуди не відлучався, а виїздили вони удвох улітку: одного разу до Одеси в санаторій, а вдруге — в будинок відпочинку на Ризьке узбережжя.

— А в суботу чи в неділю?

— Восени по гриби іноді їздили. Недалеко, до Козина. Ну, ще влітку бували на пляжі.

— А може, ще куди?

— Та ні. Хіба що зрідка без мене їздив він у Фастів до свого фронтового друга.

— Прізвища того друга ви не пам’ятаєте?

— Чому не пам’ятаю? Засенко.

— Ви його бачили? Приїздив він до вас?

— Та ні, не приїздив. Чоловік казав, що Засенко зовсім каліка, без обох ніг. А Петро Якович не забував нещасного того чоловіка, провідував його, гостинці йому возив. — Пом’ялася і додала: — Може, й випивали вони трохи.

Федір Васильович почервонів. Дивна якась у нього здатність — червоніти, як дівчина. Не дивлячись на мене, він сказав:

— Кажуть, переможців не судять. Та ми з вами ще не переможці. Та коли б і стали переможцями… Судять і переможців! — Він раптом, подивився на мене вимогливо й пильно. — Як тільки ми починаємо брехати підозрюваному, злочинцеві або свідку, ми відразу ж стаємо з ними на одну дошку. Саме з цього починається шлях до залякувань, до брутальності та інших порушень прийнятих у нас правил і законів. Ви, Романе Олексійовичу, для того, щоб одержати від цієї жінки потрібні відомості, часом не вдавалися до брехні чи шантажу?

Тепер настала моя черга червоніти.

— Ну що ви, Федоре Васильовичу!.. Я тільки сказав, що від цього залежить, чи не буде заплямоване чесне ім’я її чоловіка… То хіба ж це неправда?

— Але й не зовсім правда, — гостро поглянув на мене Федір Васильович. — Сподіваюсь, ви затямите надалі, що такі речі просто неприпустимі в нашій практиці… Тепер до діла: ви впевнені, що Клавдія Байрак сказала правду? І до чого тут Засенко, та ще й без обох ніг?..

Клавдія Агафонівна не брехала. Вона не знала, хто насправді цей Засенко, просто переповіла мені те, що казав їй чоловік. Наші оперативні працівники встановили, що П.Я.Байрак їздив не у Фастів, а в Іванівку, село неподалік од Фастова, і не до Засенка, а до Бутька…

В ті часи, коли я ще не розумів різниці між працівниками міського управління міліції та автоінспекції і називав їх усіх міліціонерами, вважаючи, що основна їхня функція — стягувати з мене штраф за недозволений обгін або перевищення швидкості, я не помічав, озброєні охоронці правопорядку чи ні. А коли бачив, що на ремені в них висить кобура з пістолетом, то вважав це такою ж невід’ємною частиною форми, як кашкет чи погони. Я гадав, що й вони не помічають своєї зброї, як ми не відчуваємо краватку чи шарфик у себе на шиї. Аж згодом, коли разом із формою сам одержав зброю, зрозумів, що до неї не можна звикнути. Не знаю, як інші, а я постійно пам’ятаю, що вона зі мною.

Зараз пістолет був у мене в спеціальній кобурі під пахвою, прикритий цивільним піджаком. Так само сховав зброю під ліву пахву Федір Васильович. В інших оперативних працівників управління пістолети висіли на формених ременях, та кобури вони пересунули так, щоб у першу-ліпшу хвилину зброю можна було відчути в руці.

Полковник Іванов залишився в оперативній машині віддалік, але саме він керував операцією. І хоч у нас все було розписано, наперед був відомий кожен крок, та мені все одно дуже хотілося першим, разом з Федором Васильовичем, зайти на подвір’я до Бутька. Я попросив про це Федора Васильовича, але він коротко відповів:

— Обійдеться.

Вони пішли вдвох, Федір Васильович і Слюсаренко. Федір Васильович сказав літній жінці, що вийшла їм назустріч із сарая з порожнім відром — погана прикмета, — що вони з пожежної інспекції. Жінка — за «оперативкою» це була Ганна Яківна Нечипорук, теща, — покликала зятя, і на порозі з’явився чоловік, зовсім не схожий на Бутька. Він мав два ока, дві ноги, у нього було пещене обличчя людини, яка голиться двічі на добу, а після гоління робить гарячі компреси та змащує щоки кремом. Вдягнений у білу сорочку, в статечний темно-сірий костюм, краватка підібрана в тон із шкарпетками.

— Міліція, — коротко сказав Федір Васильович.

Слюсаренко провів долонями по кишенях Бутька, перевіряючи, чи нема в того зброї, а тоді вже на подвір’ї з’явилися всі ми, окрім полковника Іванова, який і надалі залишався в оперативній машині.

Скільки я знав, скільки я чув про цього чоловіка, так ясно уявляв його собі! І зараз мені хотілося вигукнути: «Товариші, це не він!»

Але це був таки Бутько. Я придивився зблизька, пильніше — і побачив, що ліве око в нього нерухоме, скляне, а на лівій позі черевик не має тих «живих» зморшок, що на правій, бо взутий на протез. І волосся чорне, як на зрізаному воронячому крилі, — фарбоване.

Ми увійшли до хати.

— Ось постанова на затримання та обшук, — показав Федір Васильович.

Досі Бутько мовчав, ми ще й не чули його голосу. Та зараз він попросив стомлено, так, ніби ми тут були вже давно:

— Можна мені присісти?

— Сідайте.

Він сів на самісінький краєчок стільця, звично подавши протез трохи вперед.

— Що ви шукатимете?

— Те, що ви сховали, — ухильно відповів Федір Васильович.

— Я вам допоможу. Коли стати обличчям до вхідних дверей мого будинку, то ліворуч, у підмурку, четверта цеглина в другому ряду знизу виймається. В отвір легко проходить рука. Треба одкрутити кришку термоса. Коштовності в ньому. А зліва від термоса жерстяна коробка. В ній гроші… І мій заповіт. Прошу його докласти до протоколу обшуку…

— Ви нам самі покажете і коштовності, й заповіт, — спокійно сказав Федір Васильович.

У кімнаті працював телевізор. По екрану бігали футболісти, і масний голос коментатора повідомляв, що в цьому сезоні ще три футболісти увійшли в клуб «довгожителів», до якого він, коментатор, зараховує гравців, котрі зіграли по триста й більше матчів у чемпіонатах країни.

Я натиснув на вимикач. Коментатор змовк одразу, а зображення поповзло від країв до центру, спалахнуло гострим вогником і зникло. Я подумав, що Бутько, мабуть, полюбляв не тільки спортивні передачі, а переглядав ще й детективні фільми, тож уявляв собі, хоч, можливо, дещо й перебільшено, технічні засоби сучасної криміналістики. Можливо, тому одразу й зізнався, хоч я на це аж ніяк не сподівався.

Дільничний запросив понятих. Наш експерт — неквапливий, розважливий Юрій Михайлович Дубов, з колишніх мінерів, — почаклував біля цеглини, переконався, що до неї нічого не підведено, вийняв її, виламав дві сусідні, оглянув футляр термоса і витяг його на світ. Затим настала черга металевої коробки…

Генріх фон Кролов мав досить точний перелік того, що було в цьому футлярі для термоса. Ми повернулися в хату, в присутності понятих та Бутька склали акт, у якому ретельно перелічили знайдене. Мені впав у око перстень із синім каменем. Тепер я знав, як він зветься: сапфір. Саме такі камінці були в сережках Любові Іванівни Воробйової. А втім, кольорових камінців виявилося мало — більшість каблучок і перснів виблискували діамантами, серед яких траплялися й такі, що якби показати їх нормальній людині, то вона неодмінно подумала б, що це скло: занадто великі, аби повірити, що вони справжні.

У заповіті вказувалося, що Бутько Клим Захарович, при здоровому глузді й тверезій пам’яті, заповідає всі ці коштовності державі, якій вони й належать, бо були зібрані німецько-фашистськими окупантами на нашій території. Далі був список коштовностей, що досить точно збігався із списком Генріха фон Кролова. Бутько ніби й справді чекав обшуку, готувався до нього.

Ми розпочали обшук. За наміченою схемою моїм завданням були папери: листи, фотографії, побіжні записи прізвищ, адрес, телефонів, поштові квитанції. Таким шляхом ми сподівалися знайти ниточки до його агентури — не був же Бутько зв’язаний тільки з Байраком. Експерт Юрій Михайлович Дубов та його помічники ввели у дію свої прилади, і тепер Бутько мав можливість побачити їх не тільки на екрані телевізора.

Ми звикли до того, що кожна людина має якісь індивідуальні риси, що роблять її відмінною від усіх інших людей, і подібність двох осіб завжди нас дивує. Тут була не просто подібність, а повна тотожність. Ми знали, що дружина Бутька має сестру, що вони близнючки, обидві живуть у цьому будинку. Та ось вони сиділи поруч на невеличкій канапці, коли Дубов попросив їх підвестися, бо хотів оглянути канапку, і коли вони встали й однаковим рухом поправили свої сукні, я раптом відчув, що зараз грубо порушу всі наші правила — вибухну реготом. Це було щось нервове. Я затулив рота рукою й почав кашляти. Гарячково шукав у пам’яті щось сумне, аби перебити цей сміх, та з того нічого не виходило. Я уявляв собі, що було б, якби ми з Федором Васильовичем прийшли сюди вночі. Двері б нам відчинила сестра дружини, яка виконує туг роль напівгосподарки-напівпокоївки. Ми її затримуємо, не даємо повернутися в хату, а вона знову з’являється нам назустріч, ніби пройшла крізь стіну. Збожеволіти можна від такої несподіванки…

І тут же я почав будувати версію щодо того, як Бутько міг скористатися схожістю цих двох жінок для своїх злочинних справ. Та оскільки моя версія дуже скидалася на сюжет фантастичного оповідання, я відмахнувся від неї і почав ще ретельніше переглядати старі газети, що стосами лежали на шафі.

Більше ми нічого не знайшли. Один раз у апаратурі Дубова щось таки заворушилося. Довелося в одному місці навіть знімати плінтус, але виявилось, що там під час будівництва випадково залишилася жменька цвяхів.

Чужа голова — темний ліс. Весь час я поглядав на сестер-близнючок. Вони сиділи поруч на канапці, поклавши руки на коліна, з незворушними обличчями, дивилися вниз на підлогу. Знали вони чи не знали? Може, чекали, що колись сюди таки прийдуть з обшуком, а тому були такі байдужі до всього, що робилося навколо них? А може, нічого не знали й не здогадувались, наш прихід так приголомшив їх, що вони не могли отямитись?

Бутько підписав протокол байдуже, навіть не перечитуючи. Звичайно ж, нас дуже здивувала його поведінка: сам видав тайник, залишався навдивовижу спокійним під час обшуку… Можливо, вбивство Юнкерса та викрадення скарбу — то не єдині його злочини? Може, він таким чином — видачею коштовностей — розраховує «відкупитися» від якихось тяжчих гріхів?.. Як би там не було, коштовності в наших руках, злочинця затримано, а з рештою питань розберемося…

Всю дорогу до міста Бутько сидів нерухомо, трохи подавшись уперед, але коли машина помчала по вулицях, почав оглядатися у бічне й заднє вікно, а одного разу навіть неголосно зауважив:

— Боже мій, скільки тут нового набудували! І не впізнаєш зразу, що це за вулиця…

Коли ми вийшли з машини, я тихенько спитав у Федора Васильовича:

— То для чого були всі ці перестороги?

— Які перестороги?

— Зброя, стільки людей… І мене ви не пустили першим…

— Якщо не помиляюсь, — чарівно посміхнувся Федір Васильович, — хоч вас уже й кусали за ногу, та ще жодного разу не стріляли із справжньої зброї.

— Ні.

— У тім-то й річ. Якби загроза полягала тільки в тому, що вас знову вкусять, то я, звичайно, пустив би вас вперед. А так він міг зірвати із стіни рушницю й випустити по вас добрячий заряд картечі.

— Але ж у нього не було рушниці, — заперечив я.

— Це зауваження робить честь вашій спостережливості. І справді не було. На щастя.

Щось таки запозичив Федір Васильович від полковника Іванова.

Ігор Вербицький квапив Семена Анципера. Ігор узяв легкову автомашину, стареньку БМВ, у секретаря міськкому комсомолу, щоб одвезти з госпіталю свого друга Семена Анципера. Машину йому дали тільки на годину, а тим часом Анципер ніби ніяк не міг наважитися вийти за стіни госпіталю, в якому пролежав більш як півроку. Він вийняв з тумбочки пошарпану книжку і, звертаючись до нових пожильців чотирнадцятої палати, урочисто промовив:

— А це залишаю я вам на пам’ять. Бережіть цю книжку, а коли самі підете з госпіталю, передайте її іншим. Вона для нас дуже корисна, бо написано тут усе, як було насправді. Йдеться в ній про такого самого безногого пірата, як і ми з вами, про Джона Сільвера. Ось що говориться тут на шістдесят четвертій сторінці…— Семен розгорнув книжку. — «Він прив’язував свою милицю мотузком до шиї, щоб руки були вільні. Варто було подивитися, як він, спираючись милицею у перебірку, погойдуючись з кожним рухом корабля, куховарив, ніби стояв на твердій землі! Ще цікавіше було побачити, як спритно й швидко пробігав він у негоду палубою…» А Сільвер, хлопці, не лежав у госпіталі, і ніхто не робив йому протеза. Отже, правильно письменник Стівенсон нас учить, що на протезах можна й не таке робити…

Він дав книжку Мишкові Сусєкову, невисокому, худорлявому, зовсім молодесенькому хлопцеві, котрий для солідності завів такі вуса, як у гвардійського старшини, і розмовляв роблено хрипким баском.

— Дякуємо й запевняємо, — сказав Сусєков у відповідь. І звернувся до Ігоря: — Так це ти лежав на моїй койці?

— Це ти лежиш на моїй.

Сусєков розправив вуса.

— Підете ви з Семеном, і так ніхто й не дізнається, як же вбили у цій палаті льотчика того, лейтенанта… Ну хоч якісь здогади щодо того, хто це зробив, у вас є?

— Звичайно, є, — відповів Анципер. — А для чого б інакше я давав вам цю книжку? Тут усе написано. Лейтенант отой, Юнкерс, насправді був Джоном Сільвером, без ноги. І шукав він на цьому нашому острові свій скарб. А папуга капітана Флінта — це ти, бо такий самий у нього голос був… — І, не даючи Сусєкову підшукати потрібне слово, рішуче попрощався: — Бувайте, хлопці! А я поїду і оце вперше побачу наше місто, бо привезли мене сюди вночі, безногого, а виходжу я звідси хоч і не на своїх, а таки на двох, і так гадаю, що зношу в цьому місті ще не одні черевики.