Я вже знав, де «собака садівника»…
Стадіон аж хитався від лементу болільників. Наш сусіда, частий гість — живе на одній площадці,— чотирирічний Сашко Луконін глибоко переконаний, що мило, яким він вмивається, зроблене з футбольних суддів. А він же тільки раз побував з татом на футболі.
Телевізійні оператори, як вони це завжди роблять, коли на полі починається те, що спортивні коментатори соромливо називають «неспортивною поведінкою», а саме — одна команда хапає суддю за петельки і вимагає пенальті, а друга так само енергійно заперечує це, спрямовували об’єктиви своїх камер на Георгія Георгійовича Суворова. Телеглядачі не були за це в претензії, бо знали й любили знаменитого масажиста, з яким команда ніколи не розлучалася, бо він уособлював у собі працездатність, доброзичливість і високу професійну майстерність.
Мені вкрай треба було поговорити з Георгієм Георгійовичем, колишнім Гошею-масажистом, але я не міг на це зважитись. Мені було відомо тільки про одну слабість нашого полковника Іванова — безмежну прихильність до футболу. Та оскільки побувати на стадіоні йому випадало не так уже й часто, він примудрявся подивитися матч як не вдома, то хоч уривками в службовому кабінеті. І якби він раптом на голубому екрані побачив мене крупним планом, гадаю, це його не дуже потішило б. Таблички, які висіли в старих трамваях, попереджали: «Не висувайся». Це й наше гасло.
Я дочекався перерви між таймами й пішов до роздягальні. Службове посвідчення мені довелося нести перед собою, як прапор. На кожному кроці мене зупиняли, навіть звіряли фотографію у посвідченні з моєю особою. Зі мною поводились так, ніби я збирався викрасти центрфорварда. В роздягальні тренер подивився на мене звуженими гострими очима й процідив крізь зуби:
— Ми дуже вдячні за увагу, але болільникам у роздягальні не місце. Приходьте після матчу.
— Це до нас, — заступилася за мене Марія Іванівна. Вона стояла біля чоловіка.
Георгій Георгійович почув мій голос, впізнав, попросив зачекати й далі заходився коло литок молоденького хлопця, який, лежачи на спині, мовчки й зосереджено жував гумку. Хлопець страшенно хвилювався, він мав зараз замінити на полі знаменитого бомбардира, тобто вперше показатися в основному складі, і вмілі руки Георгія Георгійовича сталили йому м’язи, вливали впевненість.
— Тільки не зараз, — сказав Георгій Георгійович. — Під час гри я ні про що інше не можу говорити. Прошу після матчу.
Та я йшов, як танк, забувши про повагу до шанованої людини. Я хотів почути відповідь.
— Звідки вам відомо, що Бутько помер? — спитав я.
Молодий футболіст подавився гумкою.
— Бутько? — здивувався Георгій Георгійович. І одрубав: — Після матчу.
Я вже давно здогадувався, що в ті часи, коли футбол не був найулюбленішою грою мільйонів, слідчим працювалося легше. Скільки б нерозкритих справ залишилося на совісті Шерлока Холмса, якби йому кожного разу говорили: «Після матчу». Та оскільки в мене не було іншого виходу, то я пішов з роздягальні, примостився на приступочці між рядами, бо на лавах впритул один до одного сиділи люди, що, на відміну від мене, мали квитки.
Спочатку я дивився на гру байдуже, як людина, що зайшла в ресторан наспіх пообідати й бачить, як за сусідніми зсунутими столиками справляють весілля не відомі їй люди, але згодом футбольні перипетії захопили мене. Я бачив, як майстерно, як захоплено й зосереджено робили футболісти свою справу. їм треба було поспішати, бо рахунок нічийний — 1:1, а матч наближався до кінця. І бачив, як судді й підсудки, чи як вони там правильно звуться, теж зосереджено роблять свою справу. Георгій Георгійович розтирав ногу футболістові, який, шкутильгаючи, перейшов на гареву доріжку, бо у нього почалася судома. І я відчував якусь особливу близькість до цих людей. В ці хвилини мені здавалося, що і я зараз добре й правильно роблю свою справу, що вона вже наближається до кінця. І водночас я думав: добре було б, якби наша команда виграла. Тоді в Георгія Георгійовича настрій буде кращий, а коли людина в доброму гуморі, то вона балакучіша. І коли суддя призначив штрафний у бік наших воріт, я разом з усім стадіоном вимагав, щоб його перевели «на мило», а потім радів разом з усіма, що воротар не пропустив м’яча у ворота, а перевів його на кутовий. Хоч матч закінчився внічию, та із загального настрою глядачів було видно, що це нікого особливо не знітило: наша команда й так мала запас міцності.
Я не знав, що після закінчення матчу робота масажиста команди не закінчується. Мені ще досить довго довелося спостерігати, як Георгій Георгійович обмацував та обгладжував литки футболістам, аж поки Марія Іванівна помітила, що зі мною діється. Вона одвела чоловіка вбік.
— Звідки ви дізналися, що Бутько помер?
— Це всі знають, — спокійно відповів Георгій Георгійович. — А хіба він живий?
— Хто вам казав про його смерть?
— Вже й не пригадаю… Здається, Байрак казав. Ми з дружиною стріли його якось у тролейбусі. І запросили ще до себе на вечерю…
— Байрак казав, що Бутько помер від сепсису, — втрутилася Марія Іванівна. — Я ще здивувалася, як це за нинішніх умов, коли є антибіотики…
— Ага, — пригадав Георгій Георгійович. — Байрак казав, що Бутько жив десь у селі, і поки доправили до районної лікарні…
— В якому саме селі? — вихопилось у мене.
Суворови мовчали.
— Ні, ми не пригадуємо, — нарешті сказала Марія Іванівна. — Може, він і взагалі не називав цього села.
— Від кого ще, крім Байрака, ви чули про те, що Бутька вже нема серед живих?
— Від Мартина Вайла, — пригадав Георгій Георгійович.
— Та й від Ямришка, — зневажливо посміхнулася Марія Іванівна. — Він якось підходив до нас на стадіоні. Сильно напідпитку… Ви гадаєте, що це — Бутько?
Слідчий повинен заздалегідь готувати не тільки запитання, а й відповіді. А ось я виявився до цього не готовим.
— Я вже з багатьма побачився й поговорив, — сказав я ухильно, — а ось про Бутька нічого не можу дізнатися.
Я вирішив негайно подзвонити в Ригу Мартину Вайлу. Я добре уявляв собі, як цього гарного чоловіка покличуть до телефону, як поспішатиме він на своєму протезі, як хвилюватиметься, коли почує, що викликає Київ: чи не сталося якогось нещастя з кимось із його побратимів? І все одно подзвонив.
— Після госпіталю я з Бутьком не бачився, — так ясно, ніби зовсім поруч, почув я в трубці приємний, дещо твердуватий голос Мартина Вайла. — Та я про нього питався. Мені хотілося з ним побачитись. Про те, що його вже нема, мені сказав Петро Байрак.
— Чи не знаєте ви… Чи не казав вам Байрак, де жив Бутько?
— Казав. Десь на Житомирщині.
— А може, район пригадаєте чи село?
— Ні, про це я тоді якось не додумався спитати…
Я мовчав.
— Може, у вас ще якісь запитання? Чи, може, треба, щоб я письмово підтвердив?
— Ні, Мартине Уговичу, письмово не треба. Я вам дуже вдячний.
Ямришко моє запитання про Бутька зустрів байдуже.
— Такого не знаю, — сказав він.
Перші дні після затримання Ямришко ще тримався на алкогольних запасах, які нагромадив у собі за довге життя, але потім став кволий, апатичний, захворів на нежить і весь час сякався у великі казенні носовички… Врешті-решт, весь допит звівся до маминої приповідки. «Ми з тобою йшли? Йшли. Кожух знайшли? Знайшли. А де ж він? Хто? Кожух. Який? Ми з тобою йшли…»
Була у мами ще одна приповідка, якої я дуже не любив, ба завжди мені здавалося, що вона спрямована проти мене: «Дурень думкою багатіє». Досі я уникав складати версії, бо, як учили мене на юридичному факультеті і про що не забував нагадувати Федір Васильович, підвалина розумної версії — факти. Досі я збирав факти. А зараз дозволив собі «думкою багатіти». От якби підтвердилася моя версія, що Бутько живий, та влаштувати Ямришкові очну ставку з ним, тоді б він іншої заспівав…
Та як знайти шляхи до цього Бутька? Хто ще міг про нього знати? А була ж десь така особа. Та відшукати її, мабуть, ще складніше, ніж самого Бутька чи його могилу, коли його й справді вже нема серед живих. Адже я не знав навіть прізвища цієї особи.
Тепер я вже уявляв собі, як воно відбувалося. Так: двадцять шостого грудня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року о двадцять другій годині сорок хвилин Юнкерс прийшов до кімнати чергового по відділенню міліції на Петрівській алеї і вчинив там бешкет. З протокола важко зрозуміти, що саме він витворяв, але згадувалося, що лейтенант Голобородько нецензурно ображав працівників міліції, кричав, «що ми всі відсиджувалися в тилу, хоч у нашому відділенні всі фронтовики». Крім того, Юнкерс поставив поза ноги старшого сержанта Опанасенка милицю, штовхнув міліціонера рукою в груди, і той упав, «як через підніжку». Та, незважаючи на все це, його умовляли повернутися в госпіталь, бо вважали його дуже п’яним. Але він твердив, що нікуди звідси не піде, і його таки довелося затримати…
Тепер я був певний, що це Голобородько добрався до скарбу. Але звідки він про нього знав? Як зробив це? Чим одвертав цеглини? Ножа чи якогось багнета з собою в нього не було, як свідчить протокол. Може, заздалегідь загострив кінець металевої своєї милиці, а потім зверху начепив гумовий наконечник? А потім, як виніс звідти коштовності? Валізки Юнкерс з собою не міг взяти. Речовий мішок? Теж навряд. Звичайно, він міг сховати торбину під комбінезон, але щось таки випиналося б.
Щоправда, здобич його була важка, та місця займала небагато. Я підрахував: вісім кілограмів сто сімдесят грамів золота за об’ємом менше, ніж півлітрова пляшка. Питома вага золота — 19,3. Вісім кілограмів води — це було б вісім літрів, а золота — у дев’ятнадцять разів менше. Об’єм, що займали ювелірні вироби, підрахувати важче, та оскільки основними коштовностями там були діаманти, то, за твердженням продавця ювелірного магазину, куди я забігав учора вдень, все це теж могло б поміститися в півлітрову баночку. Ну, накинемо про всяк випадок ще літр. Отже, об’єм двох банок з-під виноградного соку, а вага — десь дванадцять — чотирнадцять кілограмів. Частину він, мабуть, сховав по кишенях. Те, що не влізло, міг зсипати в порожню штанину свого комбінезона і вийти вранці з відділення міліції, не викликаючи підозри…
Вранці він пробачався, казав, що все це з ним сталося через горілку. Мабуть, ще й брехав: мовляв, товариш фронтовий помер абощо. Та в госпіталь з цим скарбом він би не поткнувся. Небезпечно. В госпіталі все на очах. Мусив кудись завернути. Але куди? В місті у нього були якісь дівки. До однієї з них? А там зганяв її за пляшкою чи за цигарками, а сам переклав це все у валізку чи портфель…
А може, його особисті речі взагалі там лежали? А потім туди прийшов убивця. Вважатимемо, що це й справді Бутько. Жінка ще не знала про смерть Юнкерса, а Бутько сказав, що той просив негайно принести йому валізу. Вона й віддала. Мабуть, знала й Бутька, бо інакше б не оддала. Хто не була ця жінка? Де жила одна з них, я вже знав: десь біля Євбазу. Та нема вже Євбазу, як і нема тих халуп, що його оточували. Цей шлях обривався. Треба шукати інший.
Але ця версія здавалася мені на диво імовірною. Так, ніби я все це бачив на власні очі. Шкода тільки, що не міг поділитися цими своїми конструкціями ні з полковником Івановим, ні навіть із симпатичним та поблажливим до мене Федором Васильовичем. Посміхнувся б він чарівно й сказав:
— Дуже правдоподібно. Та чи не могло скластися так, що позавчора всі коштовності вийняв звідти наш двірник-корабел? Або, може, там взагалі не було ніяких цінностей? І, нарешті, чи не міг сам Бутько видобути те, що там було сховане? А для того, щоб пояснити, звідки Бутькові стало відомо про цей скарб, ви збудуєте ще одну версію? І з неї, зрештою, вийде, що Бутькові про це розповів Юнкерс? А потім ви почнете шукати за цією версією, хто розповів Юнкерсові, і вирішите, що це зробив Бутько?
Ні, надто рано залишив я госпіталь. Треба знову туди повертатися.
З госпіталю вони вислизнули втрьох: Ігор Вербицький, Славко Іванченко, Мартин Вайл. Сьогодні вранці Гоша-масажист покрутився в їхній палаті, потім викликав Ігоря в коридор й сказав:
— Так о шостій, як умовлялися.
— Добре, — змовницьки підморгнув Ігор, бо з усього госпіталю Гоша-масажист запросив на три знаменні події — на своє весілля, на хрестини та на новосілля — тільки Ігоря, Славка та Мартина.
— І Новий рік разом одсвяткуємо, — казав Гоша дещо винувато. — Я б, звичайно, усіх запросив, та… — і розвів руками.
Ранній зимовий вечір упав на місто. Власне, якщо розібратися, то дня й не було, бо ранок так і не став днем: низьке замурзане небо було щільно зашпакльоване мокрими, брудними хмарами, для жодного сонячного промінчика не залишилося навіть шпаринки. Небо сльозилося чи то мокрим снігом, чи то дощем. Може, ці опади були заплановані богом як сніг, але втрутився чорт, і на землю полилося казна-що.
— І це Новий рік? — обурювався Ігор. — Ялиночки, Снігурочки, веселий Дід-Мороз… Покажіть мені цього старого чорта, де він?
— Картки отоварює, — зробив припущення Славко.
— Погодка гарна, прибалтійська, — бадьоро прицмокнув Мартин.
Ігор подивився на нього здивовано.
— А ти звідки знаєш?
— Батько розповідав…
— Ну, якщо батько, це зовсім інша справа. А про нечисту силу твій батько часом не розповідав?..
— Довго туди добиратися? — запитав Славко.
Тільки Ігор знав маршрут і зі слів Гоші-масажиста навіть намалював карту.
— До ранку доберемось. Якщо, звичайно, трамвай довезе.
— Із «сидором»? — У Мартина за спиною був таки добре напакований «сидор».
— Як-небудь допхаємось.
І хоч у трамваї було тісно, свято тут відчувалося гостріше, ніж на вулиці. Тут людей видно зблизька, і в очах їхніх — у кого посмішкою, а в кого й сльозою — поблискувало свято. Перший повоєнний Новий рік, який люди у всьому світі зустрічають без затемнення…
Війна скінчилася… Війна скінчилася… Війна скінчилася… Час, розколотий навпіл словами «до війни» і «після війни». А самої війни вже ніби й не було. Тільки «до війни» і «після війни».
З цього року Ігор, Славко, Мартин і ще сотні, тисячі, мільйони людей почнуть своє життя «на гражданці». Цікавий рік. І справді Новий, зовсім новий.
Але мільйони людей вже й зараз були «на гражданці». Ігор жадібно придивлявся до щільно напханих у трамвай пасажирів, намагаючись відгадати, як живуть вони, про що думають, чого хочуть?
Свято… Біленький комірець на старенькому платті у дівчини, дещо яскравіше, ніж у будень, підфарбовані губи в жінки, пальто, перешите з шинелі, кепка, а не кашкет, недбало кинуте слово, жарт, може, й не дуже дотепний, але вже не солдатський, яскравий шарфик — безліч таких дрібниць привертали Ігореву увагу. На одній із зупинок у трамвай ледве увібгався вусатий дядько з ялинкою. Огрядний, неповороткий — таких не люблять у трамваях: вони займають надто багато місця, не вміють маневрувати при виході, завжди стоять комусь на дорозі. Але сьогодні огрядного дядю в трамваї зустріли, як дорогого гостя. Його не штовхали, його навіть оберігали. І всі з насолодою втягували носом святковий смоляний дух ялинки…
Спочатку вони їхали на одному трамваї, потім на другому, але він посунувся кудись у тупик, і хлопці пересіли на третій. Руїни Хрещатика обминули пішки, на бульварі Шевченка знову сіли на трамвай і зійшли з нього на третій зупинці після Євбазу.
Збереглися десь фотографії того району міста чи зникли, як тамтешні споруди? Тоді було так: ступи два кроки праворуч або ліворуч од Брест-Литовського шосе — і нізащо в світі не здогадаєшся, що ти майже в центрі одного з найкрасивіших міст Європи. Будиночки, будиночки, будиночки, по вікна вгрузлі в землю, ставні, широкополі осокори, щербаті цегляні тротуари, бугриста бруківка, що скидалася на вишкірені кінські зуби.
— А це… А це?.. Солома?.. — здивовано спитав Мартин Вайл.
Гостре Мартинове око примітило спершу один, потім другий будиночок під соломою. Ігор дивився під ноги, обминаючи калюжі, і не зрозумів Мартина.
— Яка солома?
— Ондечки, бачиш?
Ігореві стало ніяково, ніби він особисто завинив у тому, що будиночки вкриті соломою.
— Це війна, — тихо сказав він, хоч розумів, що будиночки ці довоєнні. — Тепер тут усе буде по-іншому. А у війну, може, й краще було соломою, ніж толем чи отакою бляхою…
Вуличка добре освітлювалась. Горіли ліхтарі, і в їхньому байдужому світлі було видно, що Ігор має рацію. Солома таки краще, ніж проіржавілі кострубаті шматки жерсті чи волохатий, порваний на дрантя толь. Як щедро, мабуть, протікає вода через такі дахи.
Убогі будиночки по самісінькі дахи вгрузли в землю. Славко звернув увагу на те, що в деяких хатках горять гасові лампи. Вікна світилися низько, щоб зазирнути в них, треба було зігнутися. Здавалося, над самим тротуаром пливли у Новий рік помаранчеві вітрила гасових вогників…
— Хлопці, тут ще, як за царя Гороха: не всім відомо, що таке електрика, — зауважив Мартин.
Ігор вчув у цих словах ніби докір на власну адресу: мовляв, для чого ти завів нас у цю глушину, де світять гасовими лампами. Поспішив запевнити:
— Гоша з Манією живуть у гарному будинку, чотириповерховому. І хоч електрика не в усіх цих хатинках, а на вулиці, бачте, здорово світить.
— А я чув, що крадуть тут, за Євбазом, роздягають уночі. Для того й ліхтарі поставили, щоб крали менше, — сказав Славко.
— Звичайно, — розсудливо зауважив Мартин, — ліхтар допоможе. Грабіжник побачить, що на тобі. Добротне пальто — знімай, стара куфайка — йди далі. А в темряві міг би й помилитися.
— Далеко ще? — не терпілося Славкові.
— Та ні, — Ігор подивився на свою карту. — Звернемо за ріг праворуч, а там і цей чотириповерховий будинок.
Будинок, у якому справляли новосілля Гоша-масажист і Маша-кіномеханік, тільки недавно накрили новим дахом і поштукатурили. При світлі ліхтаря, що стояв перед будинком, було видно зроблений на стіні під дахом медальйон із цифрою «1945». «Ніби спеціально для Гоші, — подумав Ігор. — Бо саме в цей рік і побралися вони з Машею».
Молодятам дали окрему квартиру на першому поверсі. Колись це, мабуть, була двірницька. Кімната й кухня, на кухні водогін, під ним старовинна мідна раковина.
— Заходьте, заходьте, — радо зустріла їх Маша, коли вони почали тупцювати біля порога, налягаючи на милиці. — Заходьте, не бійтеся наслідити. Я підітру, коли що…
Славко крадькома глянув на підлогу — від їхнього взуття розливалися чорні калюжки. Але Ігор, помітивши, як знітився Славко, весело зауважив:
— Ти, Машо, дякуй богові, що у нас по одній, а не по дві ноги. Уявляєш, скільки б це тут було грязюки, якби сюди увійшло троє двоногих лобуряк?
— Ідіть-но в кімнату, — покликав їх Гоша. — Що ж це ви так довго? Старий рік скоро скінчиться.
Маша поглянула на ходики, що цокали на стіні:
— Ще чотири з половиною години. Ви пробачте, хлопці, ви тут собі сідайте, радіо послухайте поки що, а я тут по хазяйству…
— Зачекайте, — попросив Славко. — Моя мати казали, що перший раз до хати з порожніми руками…
Ігор підніс пальця до губів:
— Мовчи! — І до Маші й Гоші: — Ми-то й справді не з порожніми руками… Та доки Кремлівські куранти не проб’ють й «Інтернаціонал» не зіграють, ми вас і поздоровляти не будемо, і того, що в мішку, не покажемо, хай Славко хоч гопки скаче.
Ігор помітив, що Маша жодної миті не стояла на місці: то підняла ланцюжок новеньких ходиків, то увіткнула в розетку шнур чорної тарілі репродуктора, то обсмикнула блузку. Потім хутко зникла на кухні. Вона була зовсім іншою, ця Маша, в своїй новій хаті і за своїм чоловіком. Жінка була весела, і кожна річ, до якої торкалася її рука, теж ніби веселішала на очах. Ходики зацокали чіткіше, хвацько відлічуючи секунди й хвилини, чорна таріль репродуктора по самі вінця наповнилась веселою музикою, кокетливо зойкнула стара канапка, на яку вони всілися.
— А в нас до війни теж була така церата, — сказав раптом Мартин.
— І в нас! От слово честі, і в нас така була! — зрадів Славко. — А може, й зараз є?.. Ось повернусь додому й застану. Може, й лишилася, га? А що їй зробиться? Війна війною, а церата цератою. Німцеві вона ні до чого. Я так гадаю, що німець її не взяв. Вона у нас на ріжках трохи попротиралася…
Він дивився на Гошину й Машину церату. По блідо-жовтому полі церати бігли коричневі трактори, і ще там були розсипані колоски. Трактори й колоски, трактори й колоски… Славко згадав, якою радістю в дитинстві було сідати до столу, вкритого такою цератою. Вона хоч і стара, старіша, може, за Славка (принаймні він не пам’ятав, коли її купили), та все ж завжди була невід’ємною частиною їхньої хати, як бабина мідна ступка (малим Славко був твердо переконаний, що їй тисяча років), як залізне ліжко з блискучими нікельованими кульками (котрі Славко часто відкручував, і його кожного разу били по руках), як важкий дубовий стільчик, з яким бабуня ходила доїти корову Калину. Малий Славко, траплялося, розмазував ложкою по цераті кашу або кисіль, розмазував густо й старанно, так, що тракторів та колосків видно не було. Тоді бабуся сплескувала руками, казала: «І в кого воно вродилося таке нелюдяне?» І вже був забезпечений Славкові ляпанець, а то й два, та все ж наступного разу він знову замазував трактори й колоски кашею чи киселем…
Славко зачудовано озирався по кімнаті. Вія давно не був у звичайному людському житлі. В роки війни траплялося ночувати в хатах або забігти води напитися чи відро позичити, але всі ті людські оселі, що давали йому тимчасовий притулок, не залишилися в пам’яті. Так, наче бачив їх уві сні, а коли прокидався, не пам’ятав майже нічого. І свою рідну хату, свою домівку, де він народився, чомусь ніколи не випадало йому згадати в деталях, з тими любимими дрібничками, з яких складається життя. Згадуючи свій дім, Славко бачив маму й бабусю, одноногого дядька Гарасима, а тата свого він ніколи не бачив… А ось церата з тракторами й колосками, залізне ліжко з блискучими кульками, бабусин стільчик, мідна старезна ступка самі по собі, поодинці не пригадувались йому ніколи. І тільки зараз спогади дитинства чомусь враз ожили, відсунувши кудись далеко і сьогодення, й недавнє минуле…
Бідненька квартира була у Гоші з Машею. Стіл, вкритий цератою з тракторами й колосками, кілька придбаних на ринку, почорнілих від часу, поточених шашелем стільців, якась подоба буфета, подоба шафи… Ці предмети схожі були на шафу та буфет лише тому, що стояли в кімнаті. Винеси їх у двір — і вони одразу ж перетворяться на старі неоковирні ящики, які давно годилося б порубати на дрова й спалити до бісової мами.
Зате ліжко було царське. Воно скидалося на фрегат, що, напнувши вітрила, виходить у море. Сліпили очі сніжно-білі фіраночки, прив’язані яскраво-червоними стрічками до кремових билець ліжка. Які хвацькі бантики були вив’язані з тих стрічок! Блакитне покривало з білими квітками немовби стало підніжжям для двох пірамід подушок. Найбільші важкими й масивними підмурками лежали внизу, на них трималися менші, на тих — ще менші, а вже вище, до стелі, тяглися зовсім маленькі. На такій карколомній висоті вони здавалися не більшими за подушечки для голок. Ці піраміди якраз і були схожі на щогли з напнутими вітрилами. І пливло під ними ліжко-фрегат у новий, щасливий, мирний рік…
Раптом ворухнулась кольорова завіска-ширмочка, що відгороджувала куток кімнати біля ліжка, і звідти вистромилася кучерява голівка. Вишневі очі з цікавістю, без будь-якого остраху дивилися на гостей. Ну чисто тобі маленьке, довірливе звірятко визирає з нірки. Та це ж їхній хрещеник, що його хлопці вперше побачили. Маша та Гоша одразу ж, як тільки одержали квартиру, взяли в дитячому будинку сирітку.
Дитя відсунуло завіску, рішуче й незалежно ступило до кімнати.
— Костику, ходи-но сюди, — покликав хлопчика Славко. — А що я тобі приніс від зайчика?
Він поліз у речовий мішок, який, тільки-но прийшли у кімнату, присунув ближче до себе, і видобув звідти загорнутий у газету Бутерброд. Бутерброд цей під час війни — то найвишуканіша страва, що задовольняла найвибагливіші смаки гурманів з того полку, де служив Славко, а може, й з інших підрозділів.
Робився Бутерброд так: відкраювалася скибка хліба через весь коровай, намазувалася перетертим свинячим салом, а зверху все це посипалося жовтуватим цукром-піском.
І хоч Костик не служив у Славковому полку, але Бутерброд він одразу ж оцінив. Хлопці мовчки стежили за тим, як апетитно впиваються білі рівненькі Костикові зубки в хліб, і щось незвичне, дуже важливе ворушилося в їхніх душах. Це ж, мабуть, уперше в житті прокинулися в них батьківські почуття, і дивилися вони на Костика уважно й захоплено, ладні віддати хлопчиськові все, що в них є, і навіть усе, що буде, захистити його від усього, що загрожувало чи загрожуватиме йому.
І раптом Ігор нерішуче звернувся до Гоші:
— А навіщо нам чекати дванадцятої? Чому б нам не провести старий рік? І Костик з нами посидить.
— Це можна, — погодився Гоша. — Марусю! — гукнув він на кухню. — Є тут така ініціатива, щоб уже й до столу сідати.
Маша визирнула з кухні.
— Зачекайте ще хоч трошки, — попросила. — Я вже закругляюся.
— Ми вам допоможемо, — втрутився Мартин, якого хлібом не годуй, а тільки дай комусь допомогти.
Хлопці разом з Костиком посунули на кухню. Маша саме готувала варену моркву й картоплю, зварену в мундирах. Ігор не любив чистити овочі — хай вони будуть варені чи сирі. Тож хитрувато поцікавився:
— Це ти на вінегрет? Добра закуска. У нас Мартин — визначний спеціаліст у цих справах. Його вінегретом не годуй, а дай овочі почистити, картопельку там чи морковочку. А вже цибулю різати — то й поготів. Аж плаче від задоволення.
Вайл помив руки, взяв ніж і заходився коло картоплі, моркви, цибулі так, ніби все життя тільки це й робив. Мартин в усьому залишався Мартином.
Ігор присів на стільчику поруч і, прихиливши милиці до стіни, почав підштрикувати Мартина:
— Тонше оббирай, що ж ти робиш? Добро пропадає. Дивись, як Славко буряк ріже — скибочка до скибочки.
— Он ти як? Знущаєшся — і не червонієш? — повернувся до Ігоря Мартин. — Ну, ми тобі зараз рум’янці зробимо! Тримай його, Славко!
Славко обхопив Ігоря ззаду, а Мартин навів Ігореві рум’янці на щоках, поквацявши по обличчю шматочком буряка.
І раптом Вайл тихо охнув, знітився. То він побачив, як Костик підбирав зі столу обрізки буряка й моркви та жадібно запихав собі до рота. На тоненькій хлопчиковій шийці пульсувала синя жилка, і аж страшно ставало: ось зробить Костик різкий рух — і зламається ота тоненька шийка під вагою важкої круглої голови. Хлопчик у новій своїй родині їв досхочу, але, видно, пам’ять про воєнний голод ще й досі не вийшла з нього…
Ігор подивився спочатку на Мартина, а потім на Славка, і обидва одвели очі.
Недавно Вербицький вперше не на жарт посварився із своїми друзями Славком та Мартином. А все через манну кашу. Славко й Мартин збунтувалися проти цього ординарного витвору кулінарної майстерності госпітального кухаря. Вийшло так, що вони, готуючись до Нового року, зачинили зсередини палати двері найнадійнішим замком — простромили милицю в дверну ручку — й майже до ранку працювали над трафаретами. Звісно ж, проспали сніданок, а коли прийшли в їдальню, їм запропонували манну кашу як… гарнір до смаженої риби. Славко з Мартином зчинили бучу. Що ж це таке? Іншим же на гарнір дали картоплю. Картопля — ось справжній гарнір до смаженої риби! А їм, бачте, пропонують якусь манку… Ігор мовчки їв манну кашу, яку він так само не любив, та коли Славко і Мартин ледь не довели до сліз дієтсестру, він раптом зблід і кинув в обличчя друзям: «Досить! Совісті у вас немає! Країна від дітей цю манку відриває, щоб нас нагодувати, а ви…» Хлопці почервоніли, набурмосились, замовкли, та до каші так і не доторкнулися. Лиш сопіли, обсмоктуючи риб’ячі хребти…
А ось зараз маленький Костик і став у їхніх очах тією дитиною, від якої країна відривала манку і годувала їх… Годувала, щоб вони стали на ноги, оклигали і, якщо совість у них є, віддячили, скільки буде сил, за все, що для них зробили. І за манну кашу також…
— Ну, гаразд, — промовив Ігор, порушуючи ніякову мовчанку. — Хай тепер нова радянська сім’я посидить на кухні. І Костика тут притримайте. А ми, з дозволу господарів, трошки попораємось у хаті. Бо ви, бач, і не помітили, що Мартин у нас сьогодні Дід-Мороз, Славко — Снігуронька, а я вже у них за того оленя, на якому вони сюди приїхали…
Маша заходилася примащувати олією вінегрет, а Гоша пошепки коментував те, що хлопці роблять у хаті, за причиненими дверима…
— Стіл чимось накривають… Пляшку витягли… Другу… Бляшанка вже на столі, а це щось м’яке… Щоб це могло бути?
Славко прочинив двері на кухню й весело заспівав:
Накривайте столи та ще й килимами! Радуйся!..
Маша й Гоша під цей урочистий спів рушили в кімнату, але поперед них туди вбіг Костик і аж присів від захоплення.
— Господи!.. — тільки й сказала Маша.
Татаркуваті її очі сяяли від зворушення. Здавалося, в хаті все оновилося: ніби скатертина, якою хлопці накрили стіл, поділилася своїми барвами із стінами, меблями, завісою — з усім, що було в кімнаті. Скатертина й справді була такою святковою, такою врочистою, ніби на неї вихлюпнулась фарбами радість від того, що перемогли, що живемо, що мир настав…
«Професор трафаретних наук» Валентин приніс у чотирнадцяту палату кольоровий малюнок — перський килим. За цим зразком Славко, Мартин і Анципер, перевівши гору картону, зробили аж сім трафаретів і розмалювали звичайне біле полотно так, що навіть Валентин головою похитував: «Ну, товариші, це вже хоч у музей вішай!»
А на цій скатертині статечно височіли дві зелені пляшки «магазинної» горілки. Банки тушонки та бляшанки з рибними консервами додавали столу вишуканості, оселедець поблискував масними боками, копчена ковбаса запаморочливо пахла, дві білі хлібини вабили око.
— А де вінегрет? — спитав Ігор. — Саме його бракує до цього столу.
Маша поглянула на нього вдячно, бо не знала, нести їй вінегрет чи. ні, щоб не скомпрометував він своїм убогим виглядом таке шляхетне сусідство.
Костик видерся на стілець — з підлоги йому погано видно. А коли роздивився, що є на столі, гучно потягнув носиком, ніби вбираючи в себе всі ці запахи, аж примружився від задоволення і якось по-дорослому сказав:
— Ого!
Всі засміялися, а хлопчик обвів дорослих круглими очима і, не розуміючи, чому вони сміються, додав:
— Багато.
— Чого багато? — спитав Ігор.
— Їсти багато.
— Їж на здоров’я, швидше ростимеш! — запросив Ігор.
Вони випили по чарці за щасливу сім’ю, за новосілля, за сина Суворових. Костик старанно жував ковбасу і уважно придивлявся до того, як Ігор накладав собі на тарілку гірку вінегрету, як ложкою зробив у центрі цієї гірки заглиблення і вклав туди тушонку. І тут раптом спитав про те, що його весь час, видно, цікавило:
— А як ви будете багато їсти, у вас виросте нога?
— Може, й виросте, — не наважився розчарувати Костика Ігор.
— А в мого тата уже дві ноги, — похвалився хлопчик.
Маша скоса кинула погляд на чорні Гошині окуляри і чи то засміялася, чи то схлипнула:
— Вечеряй, Костику, і — спати.
— Зачекайте, — зупинив Ігор. — Костикові Дід-Мороз передав особистого подарунка від Снігуроньки…
Ігор поліз до кишені й витяг звідти високу квадратну коробку драже. Костик нетерпляче відколупнув кришечку.
— Цукерки? — зрадів він і авторитетно додав: — Їх треба їсти з хлібом.
— Правильно, — підтримав його Мартин. — Усе треба їсти з хлібом. Без винятку. Солдати, Костику, вміють їсти з хлібом пшоняну й гречану каші, і лапшу, і макарони, і навіть вареники. Такі вони, солдати переможної армії. А ти будеш солдатом?
— Буду. Як тато.
— Заспіваймо, — запропонував Славко.
Хлопці нерішуче перезирнулися. За війну наспівалися вони доволі. Співали навіть тоді, коли не хотілося співати, а хотілося їсти, спати, хотілося привалитися до стіни, до дерева, а то й на грузькій дорозі вкластися, — і не помічати, що навколо брудно, вогко, холодно, що шинель хоч викручуй… Спати, лежати, мовчати, ні про що не думати, нічого не чути і нічого не знати.
Але старшина: «Запєвай!» і…
Вставай, страна огромная,
Вставай на смертный бой,
С фашистской силой темною,
С проклятою ордой…
Спершу ці звуки несміливі, а потім міцніють, випростовуються, і вже всі підхоплюють дружно:
Пусть ярость благородная
Вскипает, как волна-а-а…
І зараз Гоша гучним голосом ротного заспівувача почав:
Вставай, страна огромная,
Вставай на смертный бой…
Вони підхопили, а Костик їв цукерки з хлібом і захоплено слухав, як тато й татові друзі співають справжню солдатську пісню.
Вони сиділи в теплі й затишку, співали й їли, сміялися й розмовляли. Просто за столом заснув Костик, і Маша однесла його за ширмочку у ліжечко, а потім знову повернулася до столу. Навіть не помітили, коли провели старий рік, коли настав Новий. У чорній тарілі репродуктора пролунали удари.
— Це ж куранти! — схопився Ігор.
Мартин кинувся наливати в чарки горілку.
— Сім… вісім… дев’ять… десять… — лічив Славко удари курантів.
Ігор підніс свою чарку, всі встали.
— З Новим роком! — сказав він. — З новим щастям! Оце переходимо ми у Новий рік разом з усією Вітчизною нашою, як переходять із темряви в світло, із холоду в тепло, із горя в радість. Мріяли ми, кожен із нас, у важкі фронтові ночі, що зберемося колись при електричному світлі, в кімнаті з незатуленими вікнами, що буде нам тепло й весело, що навколо будуть рідні обличчя. Ось і здійснилися ці наші мрії. І певен я, що цей вечір наш, ця зустріч наша — то запорука того, що здійсняться й інші мрії наші. З Новим роком!
— І справді, — сказала Маша, обережно розгладжуючи скатертину, — якось незвично. Не віриться, що може бути й ще краще. Одвикли ми від усього цього…
— Привчимося, — заспокоїв її Славко. — Наш Щербина про це так каже: «Від кулешу до коклет завжди легше звикати, як від коклет до кулешу».
І знову вони співали, проголошували тости. Коли скінчилася горілка, у Гоші з Машею знайшлася чверточка розведеного спирту. Вже й додому збиралися хлопці, в госпіталь, та Маша і Гоша таки умовила їх посидіти ще, поки розвидниться.
Маша вийняла із шафи колоду карт.
— Може, в карти пограєте? — запропонувала.
Хлопці, посміхаючись, перезирнулися. Славко почервонів, опустив очі долу й повів плечима, як людина, що побувала в перукарні і тепер їй за коміром колеться настрижене волосся.
— Га, — сказав він, — не треба… Я той… Я не люблю їх.
Ігор засміявся вголос.
— Що сталося? — зацікавився Гоша.
— Та розумієш… — почав Ігор.
— Може, не треба, хлопці? — попросив Славко.
— Ти тільки, Гошо, не ображайся… — попередив Ігор.
І, перебиваючи один одного, Ігор і Мартин почали оповідати про те, чому Славко вирішив більше ніколи не грати в карти.
Після того, як прийшла нова начальниця, Оксана Кіндратівна, каша в госпіталі й справді смачнішою стала, м’ясо в борщі з’явилося, додатковий харч почали давати інвалідам — яйця й цукор. І ось увечері Семен Анципер запропонував зіграти в карти на ті додаткові яйця та цукор.
Славкові карта пішла, як ніколи, і він аж одинадцять яєць виграв, та ще цукру чимало. Він зробив собі з того виграшу королівський гогель-могель і сам з’їв його. На зло з’їв. Тільки зло від того було не їм, а йому самому — нудити почало. Славко приліг на ліжку й задрімав.
І тут у Семена Анципера виникла ідея: покарати Славка за індивідуалізм. Вони затулили вікна світозахисними шторами, які залишилися в госпіталі ще з війни, погасили світло і в цій повній темряві удавали, ніби й далі грають в очко. Тільки й чути було голоси:
— По банку!
— Перебор!
— Очко!
— У мене — дев’ятнадцять…
Ігор тим часом тихенько шарпнув Славка за ногу. Той прокинувся, трошки посидів мовчки, але, переконавшись, що його друзі й далі грають у карти, а він усе чує, але нічого не бачить, в розпачі закричав:
— Хлопці! Яйця отруєні! Я осліп…
— А хіба ми тебе не попереджали? — безжально сказав Анципер. — Мама тобі не казала хіба, що буває від яєць? Звідки ж, ти думаєш, «куряча сліпота» береться?
— Хлопці, — почав схлипувати Славко. — Може, воно мине?
— Як менше десятка, то в декого з часом минає. А як більше — то це вже, мо’, й назавжди.
І якби Щербина не пожалів Славка й не засвітив світло, ще б довго Славко карався, що так необережно підчепив «курячу сліпоту»…
Маша не сміялася. Вона швидко, скоса подивилася на Гошу, і в очах її закипіли сльози. Гоша раптом встав із-за столу, безпомилково підійшов до стільця, на якому сиділа дружина, міцно обняв її, притиснув до себе. Він гладив Машу по голові своєю великою рукою і говорив гаряче, уривчасто:
— Нічого, хлопці… Коли я вже сліпий, то я не хотів б я, щоб і інші осліпли. І розіграли ви Славка законно… А у мене все гаразд. Я ніколи не говорю про це із сторонніми… Та ви мені не сторонні. На щастя, у мене все гаразд. Якби треба було, я за Перемогу ще раз оддав би і очі свої, і своє життя. І за товариша ще раз оддав би і очі, й життя. А тепер у мене є Маруся, і вона мені теж дорожча за життя. І Костик у мене є. Я знаю, ви співчуваєте, що я Марусю вже не побачу очима, але все це не так. Повірте, мені ніхто про неї не говорив, а я вам усе про неї розповім. І обличчя у неї красиве, і очі гарні… А волосся лискуче, чорне. Коло вилиць — рум’янці… У нас усе гаразд, хлопці…
Широке Гошине обличчя розчервонілося, він розстебнув комірець нової сорочки, з-під якої звично визирнули синьо-білі смуги матроського тільника.
Хлопці почували себе незручно. Кожний з них був готовий і вдруге, якщо знадобилося б, віддати життя за Перемогу, але говорити про це не було прийнято.
— Звідки це в тебе, Гоїло, завжди новенькі тільники? — спитав Славко.
— Не забули моряки піхотинця, з яким в атаку ходили… І на Жовтневі тільника прислали, і на Новий рік…
У двері раптом загупали.
— Милицею, — здогадався Гоша. — Мабуть, хтось із своїх…
Маша пішла відчиняти. Гоша підвівся, а за ним і хлопці. В кухню ввалився забрьоханий і тверезий Ямришко.
— Ваші тут? — спитав він гостро і, побачивши Мартина, застрибав до нього на милицях. — Ти весь час тут був?
— А що?
— Юнкерса зарізали…