Роман шукає

Розділ десятий

Ніколи в житті я не забуду, як співали вони цю пісню. Семена Архиповича Анципера вже не було на світі, співали її вдвох — Ярослав Макарович Іванченко і Мартин Угович Вайл. Були вони вже не в госпітальній палаті, а в майстерні скульптора, і давно вже важке мармурове погруддя, що зображувало натхненне обличчя Юрія Максимовича Думського, стояло на його могилі, і життя було зовсім іншим, а пісня ятрила серце.

Потім я був у батьків і спитався у мами:

— Чого це ви, мамо, ніколи не співали пісні про вдову — «Ой всі гори зеленіють»?

Мама невдоволено знизала плечима й буркотливо відповіла:

— А для чого тобі ця пісня?.. Не треба тобі її знати.

Вона й досі ставилася до мене, як до маленької дитини. Багатьом гарним людям не хотілося б, щоб їхні діти знали про це. Та треба, щоб вони знали. І це він правильно говорив, покійний народний артист Юрій Максимович Думський, що і революція вершилася, і у війні ми перемогли для того, щоб назавжди покласти край тим нелюдським стосункам між людьми, про які співалося у дивній тій пісні.

Ось зараз з’являється дедалі більше прихильників старовини. Опоетизовують минувшину, мальовничі села, містечка, де по гранітному брукові цокотять копита коней, запряжених у шарабани, тягнуть у квартири з антикварних магазинів старовинні меблі, а в люстри встромляють лампочки, що їх навіть зблизька не відрізниш від справжніх свічок. А які кольорові свічки продають у всіх художніх салонах, а скільки тих свічок у старовинних свічниках припадають порохом по квартирах нинішніх напівінтелігентів! Уже й в одязі з’явився такий стиль — «ностальгія». Ностальгія не за батьківщиною, не за землею, а за минувшиною…

Я не вмію виголошувати високі слова. Але цього разу скажу так: хай з нас, з міліціонерів, не роблять дурників. Усі ми, від рядових міліціонерів, що чергують біля входу на стадіон, і до поважних наших міліцейських комісарів, стоїмо на захисті правопорядку в цьому справедливому суспільстві, а іншими словами — захищаємо це суспільство. Хоча б від тих кіногангстерів, що потягли з парку на схили не надто симпатичного, напівбожевільного Петручка.

— Скільки у них було пістолетів? — спитав я у Петручка.

— Багато, — відповів він глибокодумно. — Бо воно весь час стріляло.

— Скільки ви на власні очі бачили пістолетів? — запитав Федір Васильович.

— Я не бачив жодного.

— Що вони у вас питали?

— Вони не встигли нічого спитати. Спочатку один з них сказав: «Міліція». А потім, тільки-но він встиг вилаятись, як ви почали стріляти, ледь у мене не вцілили.

— Вони знали ту жінку, що була з вами?

— Може, й знали. А може, й не знали.

— Ну, гаразд, — м’яко посміхнувся Федір Васильович. — Ви розумієте, що ці люди були не з міліції?

— Звичайно. Я це одразу зрозумів.

— З чого?

— З того, що ви в них стріляли. Для чого б ви стріляли у своїх?

Ми перезирнулися. Федір Васильович струсив попіл у новеньку паперову коробочку.

— Стріляли не в них, — сказав він. — Стріляли у повітря. Та річ у тім, що не так уже й часто невідомі люди видають себе за працівників міліції й тягнуть незнайому людину на паркові схили. Як ви самі гадаєте, для чого вони це зробили?

— Та дуже просто, — здивувався Петручок з наївності запитання. — Це гангстери. Вони хотіли вкрасти у мене гроші. Мабуть, якось підгледіли, що я маю таку погану звичку не здавати гроші в ощадну касу, а тримати їх у кишені, доки не розтринькаю… Скажіть мені, до речі, у вас є книга скарг?

— Яка книга скарг?

— Я хочу записати подяку міліції. Гроші вони у мене так і не встигли вкрасти завдяки вашому втручанню. І на знак подяки, якщо у когось із вас виникне потреба… родич який чи близька людина… То я можу загримувати так, що буде як живий…

Ми поспішили від нього відкараскатися. Хоч, можливо, саме це він і мав на меті.

А жінку, яку Петручок, можливо, теж мав намір одвести на паркові схили, хоч з дещо іншою метою, ніж оті «гангстери», ми все ж таки відшукали. Справа ця виявилася навдивовижу простою. Вона знову тинялася біля того ж кафе.

— А що? — зухвало відповіла вона. — Тепер уже заборонено не тільки переходити вулицю, коли на світлофорі червоне світло, а й знайомитися на вулиці? Можете мене оштрафувати, але я з усіма своїми чоловіками знайомилася саме на вулиці…

Молода жінка! Приблизно Людиного віку… Чоловіка нема, зате є чоловіки! Є й дитина — у її батьків виховується…

Вона раніше ніколи не зустрічалася ні з Петручком, ні з тими, що вчинили на нього напад. Так вона запевняла. У нас не було жодних підстав не вірити їй. Але, на жаль, не було підстав і вірити.

Десь я чув таке прислів’я: млини господа бога мелють повільно, але напевно. Не знаю, що насправді мали на увазі люди, які його склали, але мені здається, що йшлося про канцелярії. Тільки зараз на моє ім’я почали надходити численні відповіді. Серед них була копія довжелезного списку льотного й наземного персоналу того аеродрому, що мене цікавив. У складі батальйону аеродромної обслуги я знайшов прізвище лейтенанта Голобородька. Та не тільки його. Там був ще їздовий П.І.Ямришко.

П’яний Павло Ямришко танцював на одній нозі на тому самому розі, де він звичайно жебракував. Одштовхуючись милицями, він підскакував, обертався навколо себе й хрипко вигукував частівку:

Перехожі дивилися на нього поблажливо: що візьмеш з інваліда? Юнкерс стояв поруч, підбадьорював: «Давай, давай, шквар веселіше!»

Ігор Вербицький спробував був проскочити повз Ямришка й Юнкерса непомітно, та опуклі, нахабні Ямришкові баньки нічого не пропускали:

— Гей, ти, — закричав він, — вхажор! З костилєй по сту рублєй!

«Звідки він знає, що я — «вхажор»? — занепокоєно подумав Ігор. — Може, бачив, як я проводжав Любочку?..»

Армія робить людей, кращими. Старшинське гасло: не вмієш — навчимо, не хочеш — примусимо — подеколи творить справжні чудеса. Нехлюя воно навчає дисципліни, згорбленого примушує розправити плечі, підняти підборіддя. Та в чомусь армія й балує людей. Солдати звикають, що обід з’являється сам собою, що чоботи й штани видають справно. І хоч як би солдат завинив, а за статутом не можна його покарати, позбавивши обіду чи вечері. «А люди трапляються й слабодухі, — думав Ігор, — ось як цей Ямришко. Щось тут негаразд. Сюди б старшину. Не армійського, то хоч би міліцейського. Він би не дозволив Ямришкові жебракувати, а примусив би його працювати».

Ігор застав підполковника Чураєва в червоному кутку.

— Є в мене, товаришу підполковник, одна думка… Ви, звичайно, правильно казали, що коли пораненого вилікують, коли йому на кульшу протеза підберуть та навчать цим протезом користуватися, то це все — досягнення. Але ж це не його, пораненого, досягнення, а медиків чи там протезистів. Ні, треба, щоб він, як вийде з госпіталю, не просто твердо тримався на ногах, а твердо тримався в житті.

Ігор висловив свою пропозицію: з інвалідами в госпіталі треба запровадити навчання. Може, курси підготовчі до технікуму чи навіть до інституту. Чи навчати людей якоїсь професії — скажімо, готувати на бухгалтерів чи годинникарів. Хіба мало на світі сидячих професій, що підійшли б одноногим чи одноруким…

— Чекай, чекай, — сказав підполковник Чураєв стурбовано. — Як це ти сказав? Щоб, значить, стояли в житті на двох ногах? Чи як воно там?

— Твердо стояли, товаришу підполковник.

— Правильно, твердо. От давай це й запишемо. І одразу ж листа складемо. В міськком.

Вони довго складали листа, а потім підполковник ходив узгоджувати його до начальника госпіталю, до жінки, яку в чотирнадцятій палаті називали тіткою майоршею, хоч добре вже знали, що вона Оксана Кіндратівна Костюк. Чураєв прихопив з собою й Ігоря. Оксана Кіндратівна сказала, що листа треба переробити, викинути всю вступну частину про успіхи.

— Там стільки листів з усілякими клопотаннями, — сказала Костюк, — що поки вони про успіхи вчитають, то й до діла не дійдуть. І взагалі, треба цього листа однести самим. Ви, товаришу підполковник, ордени надіньте, як на свято це робили. І товариша Вербицького візьміть із собою. На милицях. Бо згодом, коли стане він на протез, ніхто на нього й уваги не зверне…

За годину Ігор уже вдихав знайомий запах каптьорки — запах шкіри, шинельного сукна, кирзових чобіт та нових гімнастерок, — і серце його болісно стислося. Нове обмундирування! Як перед відправкою на фронт… Цікаво, видерся б він зараз на одній нозі на броню танка аж туди, до башти?.. Мабуть, зумів би. Видерся ж він на кузов вантажної автомашини.

— Розпишись, — звелів каптьор.

Ігор одержав усе новеньке: шинель, гімнастерку, шаровари, шапку, правий чобіт, онучі. Хитрий каптьор хотів на онучах вигадати — лише одну дати. Але Ігор миттю спостеріг його маневри:

— Давай, давай, не збіднієш!

Ігореві дуже хотілося попросити у госпітального водія, літнього, похмурого чоловіка, щоб той дозволив йому сісти за кермо й довести госпітального «опеля» аж до самісінького міськкому, але відчуття важливості покладеної на нього місії не дозволило легковажити. Та й водій все одно не пустив би.

— Заходьте, товариші, — запросив їх секретар міськкому, виснажений чоловік у військовому вбранні. — Що у вас до мене?

— Підполковник Чураєв, — голосно відрекомендувався підполковник. — Інвалід Вітчизняної війни Вербицький, — так само чітко відрекомендував Ігоря й простяг листа.

Секретар міськкому трохи здивовано розкрив старанно заклеєний, та ще й запечатаний сургучними печатками конверт і запропонував:

— Сідайте, сідайте, товариші.

Прочитавши листа, він пожвавішав, схвалив ініціативу:

— Не будемо відкладати цієї справи. Зараз її й розв’яжемо.

Викликав завідуючу відділом, зовсім молоду, комсомольського віку, рухливу жінку (Ігореві здалося, що вона не старша за нього) й спитав, які курси можна негайно організувати при протезному госпіталі. Завідуюча відділом запропонувала організувати курси бухгалтерів та кухарів.

— Повертає на такий час, — сказала вона, — коли кухарям буде вдосталь роботи.

— Ні, — не погодився Ігор. — Не дуже пострибаєш біля плити на одній нозі. І з одною рукою зразу ж каструлю перевернеш. Треба щось інше.

Завідуюча відділом подивилася на порожню Ігореву холошу й трошки знітилась.

— То спробуємо підшукати якесь інше ремество, щоб можна було виконувати роботу сидячи.

— Добре, — кивнув секретар міськкому. — І не будемо зволікати з цією справою. Прошу завтра до кінця дня повідомити, що зроблено. А не вийде так, — трохи примружившись, повернувся секретар міськкому до підполковника Чураєва та Ігоря, — що ваші інваліди не підуть на ті заняття? Що, замість занять, вони й далі, користуючись своїм становищем, купуватимуть на вокзалі залізничні квитки, а потім перепродуватимуть їх?

Ігор почервонів.

— Про це ми самі подбаємо, — сказав він так різко, що аж сам злякався.

Секретар міськкому подивився на Ігоря з цікавістю й неприхованим задоволенням.

— Звичайно, — сказав він, — самі ви й мусите подбати. — І раптом, ніби щось зважуючи про себе, спитав: — У вас яка освіта?

— Десять класів закінчив.

— Коли ви йдете з госпіталю?

— Як протез буде готовий. Місяців за три — чотири.

— Ви комсомолець?

— Комсомолець.

— Що далі збираєтесь робити?

— Не знаю. Працювати думаю. Бо я одружуватися збираюсь… Ну й одночасно вчитись далі.

— Де вчитись?

— В університеті. На юридичному.

— Чому на юридичному? — здивувався секретар міськкому.

— Ленін навчався на юридичному, — тихо пояснив Ігор.

— Он воно що. А в міськкомі комсомолу не хочете попрацювати? Інструктором?

— Не знаю, — сказав Ігор. — Це якось несподівано… Подумати треба…

— Подумайте. А як надумаєте — приходьте.

Поки спускалися сходами й добиралися до машини — вона стояла майже за квартал, а вулиця була розрита: міняли брук, — підполковник Чураєв зосереджено мовчав, щось обмірковував. І вже тільки коли до госпіталю наближалися, підбив підсумок своїм роздумам:

— Ех, Вербицький, не служили ви на турецькому кордоні. Ну хіба можна було секретареві міськкому отак бовкнути, що й без нього розберуться? Та він же генерал-майор за військовим званням. Тільки що погонів не носить. А як на військове перевести його цивільну посаду, то вона й на генерал-лейтенанта тягне…

Ігор не виправдовувався. Йому й самому було соромно, що бовкнув він таке. І все ж у душі його щось виспівувало щиро й весело:

У вестибюлі госпіталю Ігоря перестрів Голобородько у супроводі Байрака й Нахмановича. Останнім часом Юнкерс почав підкручувати вгору свої вузенькі чорні вусики, і тепер його обличчя схоже було на обличчя винового валета з тих сороміцьких карт, що їх колись одібрав підполковник Чураєв.

— Зачекай, — владно наказав він Ігореві і, коли підполковник одійшов далі, спитав: — З Чураєвим злигався? В свати його запрошуєш?

Ігор мовчав.

— Поспішаєш, хлопчику. Не буде в тебе свайби. Спочатку на весільний подарунок хоч кусок збери, — «куском» Юнкерс називав тисячу карбованців, — а потім уже й женихайся. От тобі аванець. — Він, не рахуючи, витяг з кишені паку грошей. — Бери Славка й того… латиша, чи хто він там, й шпарте на вокзал.

Щось нове було в тоні Юнкерса — якесь чекання, непевність і напруженість. Ігор зібрав рішучість з усіх закапелків душі й стулив у різке:

— Ні! — А вже потім додав стрішаніше: — Я не піду більше на вокзал. Й інші не підуть. З цим — по-кінчено.

— Он воно що, — ніби зрадів його відповіді Юнкерс. — То вважай, що із жениханням твоїм теж покінчено. Згадаєте мої слова, хлопці, — звернувся він до Байрака й Нахмановича. — Нашою буде Любочка.

Він хотів ще щось додати, та у вестибюль вийшла начальник госпіталю Оксана Кіндратівна.

— О, — зраділа вона, — Ігор Максимович! Я вас дуже прошу, як звільнитеся, відразу ж зайдіть до мене.

Вперше в житті Ігоря Вербицького назвали на ім’я й по батькові. І ніхто з присутніх не засміявся. Навіть Юнкерс…

В кабінеті у Оксани Кіндратівни Ігор застав підполковника Чураєва. Він посміхався до Ігоря, як до людини, з якою разом пережили серйозну пригоду, що закінчилася цілком щасливо.

— Порадилися ми тут, — сказала Оксана Кіндратівна, — і хочемо запропонувати вам, Ігоре Максимовичу, відповідальну посаду. Спочатку, правда, посада ця буде на добровільних засадах, тобто без платні. Але згодом ми неодмінно знайдемо кошти. Річ у тім, що за штатним розкладом у нас не передбачено директора курсів. А ми хочемо призначити вас директором.

— Отакої! — вихопилося в Ігоря. — Та який з мене директор? Я ж навіть не уявляю собі, що це за робота…

— Посада у вас буде не така вже й обтяжлива, — заспокоїла його Оксана Кіндратівна. — Треба тільки налагодити контакт з викладачами, простежити за тим, щоб заняття починалися вчасно. Ну й, звичайно, подбати про відвідування. Чи вас Голобородько встиг уже залякати?

— Ні, — ображено відказав Ігор. — Мене не залякаєш.

Із кабінету начальника госпіталю Ігор Вербицький уже вийшов директором курсів, які ще не мали ні професорів, ні слухачів, ні певної програми. Хто викладає в інститутах і технікумах? Професори. Хто по-справжньому може навчити якоїсь справи? Звичайно, професори. Ось чому новоспеченому директорові майбутні викладачі уявлялися професорами із сивими гострими борідками, з сивими вусами й неодмінно в золотих окулярах…

І ось перша зустріч з «професором», якого направив до них міськком. Звичайнісінька громадянка, та ще й з чудернацьким іменем Муза — Муза Захарівна Кошуба. Нічого не було в ній професорського. Хіба що окуляри з товстезними, як денця пляшок, скельцями, але не в золотій, а в сталевій оправі. Причому та оправа подекуди зовсім не по-професорськи була скручена мідним дротиком. І професорського портфеля у Музи Захарівни не було. Вона тримала в руках обшморгану картонну теку невизначеного кольору, навхрест перев’язану бинтом.

Та все ж, незважаючи на розчарування, відповідальність, яку поклало на Ігоря його нове становище, примусила хлопця бути толерантним.

— Сідайте, будь ласка, — запропонував він. — Ви вже обідали? Може, чаю? А коли прийде решта професорів?

— Яких ще професорів?

— Ну… викладачів, ну…

— Ну — викладачів — ну, — зухвало перекривила його Муза Захарівна. — Вся професура отут перед вами. Я за роки війни стільки бухгалтерів наробила, скільки в доброму пологовому будинку дітей народжують. Головних бухгалтерів главків і міністерств з вашого одноногого війська я не обіцяю, але хто голову на плечах матиме, дечого навчу.

Ігор розчаровано принишк. Оце маєш професорів! Оце курси! Оце директор! Та поліз у бійку — чуба не жалій…

Муза Захарівна випила-таки чаю, до якого для «професорів» були приготовлені бутерброди з ковбасою, щоправда ліверною, й пішла на заняття.

Стріли її не просто стримано — вороже, бо не тільки директор Ігор чекав професора. Та було щось у цій Музі Захарівні таке, що зразу примусило всіх слухати її й слухати уважно. Вона не зважала на їхні милиці, їхнє каліцтво, тобто бачила в них не інвалідів, а просто людей, які хочуть стати бухгалтерами.

Муза Захарівна басистим голосом розповідала про те, що входить в обов’язки бухгалтерів, і слова свої підтверджувала гучним рипінням крейди об дошку. Щоправда, дошка ця була не справжня, не шкільна й навіть не чорна. За дошку правив шмат дикту, який Маша принесла з кінобудки. Але за довгі роки війни люди звикли, що функції й обов’язки одних речей беруть на себе зовсім інші речі. Коли нема незамінних людей, то незамінних речей нема й поготів. Сержант замість загиблого командира піднімав батальйон в атаку і брав безіменну висоту, дерев’яні брусочки, закручені гвинтиками, мали замінити їм ноги, то чому ж шмат фанери не міг замінити шкільну дошку?

Набагато краще було з канцприладдям. Цього добра вистачало. Трофейними авторучками в госпіталі менджували, як циган кіньми. Авторучки ходили в госпіталі, як розмінна монета, їх використовували не стільки за призначенням, скільки як валютну одиницю в солдатських комерційних операціях, відомих під назвою «махньом не глядя». Майже всі мали й блокноти: від звичайних воєнторгівських із жовтим папером до розкішних альбомів для віршів, оправлених у фіалковий сап’ян, і дамських записничків, оздоблених перламутром та бронзовими ланцюжками. Ще недавно віденські дами занотовували у них, для кого призначений перший танець. І ось тепер усе це різноманітне канцелярське приладдя було покликане стати на службу бухгалтерській науці.

Ігор Вербицький дивився на Музу Захарівну схвально й заохочувально — не підвела-таки, хоч і не професор. І весь час при найменшому порухові слухачів він приглядався: чи не нудьгують вони, чи не легковажать навчанням? Он Щербина, затиснувши у руці трофейну штабну авторучку, товсту, як барок, повільно виводив щось у шкільному зошиті. Славко, ще більше закругливши свого круглого рота і нахиливши голову, не записував, а щось малював у своєму блокноті. «От ледащо, — обурився Ігор. — Старайся для нього, курси йому організовуй… Матиме він од мене сьогодні добрячого щигля!..»

Бутько теж нічого не занотовував, але слухав уважно й не зводив з «професорки» своїх темних окулярів. Прийшов на заняття й Петро Байрак, на що Ігор зовсім не сподівався. Та Байрак погигикав по-дурному і так пояснив свій інтерес до бухгалтерії: «Як не навчусь лічити чужі гроші, то принаймні знатиму, де там у мене це сальдо-бульдо».

Любочка до нової посади Ігоря поставилася з навіть їй самій незрозумілою заздрістю. Як це так: був собі рядовий інвалід — і раптом його ні сіло ні впало роблять директором? Та коли за тиждень Оксана Кіндратівна відшукала-таки ставку для нового директора, і була це ставка прибиральниці, що дорівнювала двом третинам Любоччиної сестринської платні, вона ніби заспокоїлася й почала кепкувати з Ігоря: «Оце так директор!»

А Юнкерс здаля прицілився в Ігоря своєю милицею, як карабіном, голосно вигукнув: «Бац — і нєт старушки». Потім презирливо скривив рота:

— У мене ж ти за вечір заробляв більше, як тут за місяць!

Ігор мовчав.

— Та річ не в грошах, — казав далі Юнкерс. — Йдеться про твоє майбутнє. І про минуле. Ти ж був без п’яти хвилин командиром танка. Брав участь у танкових атаках. Вмів закліщувати в хрестовину прицілу ворожу машину, вмів дати прицільний залп на повному ходу, вмів повертати башту танка, що вона крутилася, як гадюча голова, кусала й плювалася вогнем. І тепер, після цього всього, після маршів і навальних атак, після проривів фронтів, коли ми, льотчики, підтримували вас, танкістів, з повітря, ти скнітимеш над якоюсь дурною бухгалтерією? Та начхати на той дебет і кредит! Хіба це діло для нас із тобою? Для людей, яких обпалив, та не спопелив вогонь війни?

Ніколи ще лейтенант Голобородько, знаменитий Юнкерс, груди якого прикрашали сяючі ордени, не розмовляв з ним так схвильовано.

— Я вчитимусь, — щиро сказав Ігор. — Може, ще в університет піду, на юридичний. А може… — Він нерішуче замовк.

— Що — «може»?

— А може, і в партійну школу.

Юнкерс підніс ліву руку дашком до лоба, правою хвацько відкозирнув і гаркнув:

— Здра жла, товаришу комісар! — І єхидно додав: — З бухгалтерським ухилом… Тільки запам’ятай: сальдо з бульдою у тебе не зійдеться. Про це вже я подбаю!

Другий «професор», якого направив у госпіталь міськком, ще менше, ніж Муза Захарівна, заслуговував на це високе звання. Вузькогрудий, худий, веснянкуватий хлопець у куцому піджачку був покликаний навчати їх художньому мистецтву.

— Це, товаришу директор, — сказав він поштиво, — з одного боку, справді художня робота, яка вимагає певного смаку й акуратності. Та, з другого боку, малюємо ми через трафарети, і тому вона ближче до виробництва, ніж до мистецтва. Наші майстерні випускають серветочки, килимки, покривала, хустинки.

І показав Ігореві зразки.

— Не знаю, — нерішуче сказав Вербицький, — чи знайдуться серед наших товаришів охочі до цієї справи. У нас уже розпочали роботу курси бухгалтерів. — Йому самому це мистецтво через дірочки трафаретів здалося не надто спокусливим. — Втім, зачекайте. Є у нас дуже хороший чоловік, без обох ніг. Семен Архипович Анципер. Зможете ви з ним проводити індивідуальні заняття просто в палаті? Бо, самі розумієте, пересуватись йому важко.

Веснянкуватий хлопець, що, мабуть, і пороху не нюхав, подивився на Ігоря ображено:

— Та що це ви, товаришу директор? За кого ви мене маєте? Та для такої людини я хоч щодня бігатиму.

Ігор поговорив з Семеном Анципером, який досить скептично поставився до перспективи стати майстром художнього промислу, бо, як він пояснив, малювати йому за життя довелося всього кілька разів, у дитинстві, та й то на дверях шкільної вбиральні. Ось чому Ігор Вербицький вирішив, що на першому занятті директор курсів має бути присутнім особисто.

До Семенового ліжка впритул присунули стіл, і на ньому зразу ж з’явилися фарби в тюбиках з яскравими опоясками, оберемок пензликів, кілька хірургічних ланцетів, що правили в госпіталі за універсальне знаряддя — ними можна було накраяти хліб, підстругати олівця, а як треба, то, мабуть, і ногу одрізати. Трафарети були зроблені з тонкого, але цупкого, як церата, картону, страшенно замащеного фарбами, а в тому картоні попрорізувані наскрізь дірочки й щілинки найрізноманітнішої форми.

Молодий «професор», якого звали Валентином і якому з першої хвилини Анципер почав говорити «ти», поклав на стіл дикточку. На ній закріпив аркуш картону, вкритий ледь помітною павутинкою візерунків.

— Тепер ми беремо гостро заточений ланцет і починаємо вирізати. Це робиться так…

Він торкнувся картону кінчиком ланцета й плавним рухом, не відриваючи руки, повів по накреслених лініях. За кілька хвилин картон став ажурний.

— Але це навіть не половина, а тільки четверть діла, — казав далі Валентин. — Візерунок наш чотириколірний, і на кожен колір потрібен окремий трафарет. Тому ми беремо другий аркуш картону…

Все повторилося спочатку. Другий аркуш картону теж вкрився дірками-візерунками. На шпачиному обличчі Анципера спалахнула цікавість.

Валентин узяв третій аркуш.

— А для чого ці трикутнички по краях? — запитав Семен.

— Дуже слушне запитання, — схвалив Валентин, орудуючи ланцетом. — Це добре, що ви звернули на це увагу. Трикутні віконечка потрібні для контролю. Кожного разу, коли ви будете накладати трафарет на папір чи тканину, ви можете помилитися. Тоді візерунок з’їде, вийде брак. Щоб цього не сталося, після того, як ви скористаєтесь одним трафаретом, відмічаєте на папері чи тканині фарбою ці трикутнички, а другий трафарет накладаєте так, щоб прорізані в ньому трикутнички співпали з тими, що вже на тканині. Ось дивіться…

З невеличкого саквояжика Валентин витяг згорнутий в трубку аркуш білого паперу, розгорнув його на столі, поклав зверху дірчатий картон, розрівняв, закріпив усе це кнопками й почав видушувати на невеличку дикточку, що правила йому за палітру, чорну фарбу з тюбика. З пляшечки долив туди чогось, що запахом дуже схоже було на скипидар, розквацяв фарбу пензликом, потім мазнув фарбою по віконечках у картоні.

— Тепер хвилинку зачекаємо, щоб фарба краще взялася.

Та не минуло й хвилини, як Валентин зняв трафарет. На папері залишилися безладні чорні рисочки, ніби курка походила.

— Красиво, — зауважив Семен.

— Та це, не ображайтеся тільки, — ніяково посміхнувся Валентин, — навіть ще й не півроботи.

Він видушив на дикточку-палітру зеленої фарби, додав розчинника, поквацяв другим пензликом і легко, якось недбало пройшовся ним по віконечках трафарета.

— Тепер знову хвилиночку зачекаємо.

Він зняв другий трафарет. На білому аркуші заяскріли зелені листочки з чорними прожилками. По третьому трафарету Валентин пройшовся яскраво-червоною фарбою.

— Мати моя рідна! — захоплено охнув Анципер.

На білому аркуші паперу яскраво горів букет троянд. Усе було на своєму місці: й листочки, й пелюсточки.

— А для чого цей четвертий трафарет? — спитав Семен.

— Одну хвилиночку, зараз побачите.

Ігор придивлявся до щілинок-віконечок, намагаючись вгадати по силуетах, для чого цей четвертий аркуш, але так нічого й не зрозумів. Валентин змішав синю й червону фарби, а коли утворилася темно-рожева суміш, мазнув нею по щілинках-віконечках.

— Ось тепер все. Трохи почекаємо, поки візьметься фарба.

— Японський бог! — вихопилося в Анципера.

На аркуші паперу лежав кущ троянд. Він не просто був намальований, а таки лежав. Завдяки четвертому трафаретові троянди зробилися опуклими. Тепер здавалося, що кожна пелюсточка відокремилася на папері, існувала незалежно від нього.

Ігор, не повіривши сам собі, слегка мацнув букет пальцями, фарба трохи розмазалася.

— Бери, директоре, бери! — зрадів Анципер. — Букет однеси Любочці, а ми на цьому папері ще намалюємо.

Ігор збентежено дивився на розмазану плямку від його пальця.

— Нічого, нічого, — заспокоїв його Валентин. — Фарба ще не висохла. А так вона не розмазується, не линяє. Особливо на полотні. Як прикипить — то хоч виварюй полотно, а малюнок залишиться.

— Оце й увесь університет? — здивувався Семен і засукав рукави. — То можна й мені спробувати?

— Будь ласка.

Анципер рішуче присунув до себе трафарет і фарби: все здавалося дуже легко, коли малював Валентин. Ну що там складного: пришпилюй і квацяй, навіть дитина з цим упорається. Та коли взявся за це Анципер, фарба то виявлялася надто густою, то занадто рідкою, ніяк не просихала на папері. Контрольні трикутнички не співпадали, трафарети зсунулись, і букет троянд трохи роз’їхався — не було тої опуклості, листочки ніби вітром змело — вони висіли окремо від стебел.

— От і прекрасно, — зрадів Валентин так, ніби Семен Анципер створив на його очах шедевр. — Завтра я вам принесу нові трафарети, фарб побільше принесу, паперу. Краще, звісно, малювати на тканині, але…

Валентин вибачливо посміхнувся, даючи зрозуміти, що полотна він принести не зможе. Дорога це штука у важкий повоєнний час, і ніхто його не дасть для навчання. Вчитися доведеться на папері.

— Матерія? — здивувався Анципер. — Господи боже ти мій, та матерією у нас хоч греблю гати!

Не встиг Ігор і оком кліпнути, як Анципер стяг з подушки наволочку, вивернув її і кинув на стіл. Саму ж подушку підмостив під себе, щоб було вище й зручніше.

— Підійде?

Валентин винувато посміхнувся:

— В принципі підійде, звичайно… Але як ваше начальство…

— А хіба директор не тут? — заспокійливо мовив Анципер. — Якого ще начальства вам треба?

— Як же ти на ній спатимеш? — спробував був відмовити Анципера Ігор.

— Фарба швидко беріться, — одказав Анципер, — а там її хоч виварюй.

І він заходився квацяти фарбами по наволочці.

Валентин залишив своє трафаретне начиння й пообіцяв завтра прийти знову. Попрощався з ним Анципер якось недбало, муркнув щось, не підводячи голови, бо саме в цей час накладав на наволочку, чорна печатка на якій засвідчувала, що належить вона до майна Міністерства оборони Радянського Союзу, четвертий трафарет.

Не встигли Анципер та Ігор помилуватися розцяцькованою наволочкою, як з бухгалтерських курсів почали повертатися «студенти». Першим переступив поріг Щербина, за ним Мартин і Славко.

— А це що таке? — Славкове обличчя осяяла щаслива усмішка. — Це тебе на художника вчать, Семене?

Анциперова «художня майстерня» наповнювалася людьми, зайшли навіть із сусідніх палат. Всі обступили стіл, на якому лежало стільки цікавих речей. А найбільше приваблював їх букет троянд, зображений на наволочці. Бутько аж темні свої окуляри зняв, щоб краще роздивитися кольори.

— Анципере, — сказав він, — могорич за мною. Зроби й мені таке.

А Славко вже здирав із своєї подушки наволочку.

— Тільки, — умовляв він Анципера, — не треба мені того трафарета. Ти мені лише фарби дай.

— Що це в тебе за ніж? — спитав Петро Байрак, крутячи в руках замащеного у фарбу ножа з дерев’яною колодочкою, що дуже скидався на фінку.

— Це фарби знімати з дощечки.

— Давай махнемося. Тримай мого складеного з чотирма лезами, а мені цього дай.

— Бери, — погодився Анципер, ще раз дивуючись із Байракової пристрасті до менжування.

В палату зазирнув підполковник Чураєв. У ці дні він весь час посміхався, а до Ігоря ставився так, ніби той служив-таки свого часу на турецькому кордоні. Він і вірив, і не вірив, що у госпіталь нарешті прийшов спокій, що люди при ділі, а не ляскають спроквола замацаними картами, та ще й з такими малюнками, що їх сам на сам розглядати соромно, що не тікають у місто в госпітальному одязі…