Роман шукає

Розділ двадцятий

Хоч газета «Советский спорт» чомусь ніколи не пише про мотоциклетні кроси, ніби такого виду спорту взагалі не існує, я давній передплатник цієї газети. І якось у статті футбольного коментатора А.Галинського я прочитав, що команда програла, бо від початку гри і до фінального свистка порушувала заздалегідь намічений план гри. Пам’ятаю, як був я тоді здивований: невже перед грою складають план? А раптом суперники гратимуть зовсім не так, як це передбачено планом? Чи гравець, який за планом мусив викопувати певне завдання, буде травмований? Чи на поле, як це бувало, в найвідповідальніші хвилини гри вискочить собачка й почне бігати за м’ячем?

Але тепер я розумію, чому і як складають наперед план гри. Очевидно, тренер і гравці керуються тими ж принципами, що й ми, коли складаємо план допиту. Принцип простий: коли він — так, то ми — так, коли він — те, то ми — се. Але треба перебрати дуже багато варіантів, передбачити всі несподіванки, щоб, коли на наше поле вискочить навіть «собака садівника», не прогавити її. Як у футболі: якщо вже сам не забиваєш гола, то принаймні не дай забити суперникові.

За нашим планом допит мав вести Федір Васильович, мені ж належало поставити всього кілька питань, але найгостріших і найнебезпечніших для Бутька. Ми попередили затриманого, що запис допиту одночасно вестиметься і на папері, і на магнітофонну стрічку. Бутько поставився до цього байдуже, пообіцяв відповісти на наші запитання, розказати все, як було, але попросив спочатку показати в кримінальному кодексі статті, за якими його можна притягти до відповідальності, поцікавився, яке покарання вони передбачають, якщо буде доведена його вина.

От і перший песик вибіг на наше поле! Нашим планом таке не передбачалося. Я був переконаний, що Бутько добре обізнаний із кримінальним кодексом та з його статтями — недарма при обшуку я побачив цю книжку в його убогій бібліотечці. Викладаючи йому звинувачення, Федір Васильович, відповідно до плану, не згадав про посібництво німецько-фашистським окупантам, і зараз Бутько вирішив нас перевірити, чи не покажемо ми в кодексі й цієї статті.

Федір Васильович витяг із столу кодекс, знайшов у ньому статтю 80-ту про спекуляцію валютними цінностями за обставин, що збільшують провину. Йшлося про залучення до спекуляції покійного Байрака, а через нього і Ямришка.

Бутько був безмежно здивований.

— Ямришко? — спитав він. — Невже цей ідіот втягнув ще й Ямришка? Як це можна було?

Він, очевидно, вирішив, що нас на його слід навів Ямришко, а ми не стали його переконувати в тому, що це не так.

Федір Васильович перейшов до запитань, з яких починається кожен допит, і вже перше з них мало чи не вирішальне значення: прізвище, ім’я та по батькові.

— Бутько Клим Захарович.

— За документами, — згодився Федір Васильович. — А справжнє ваше прізвище, ім’я та по батькові?

— Козуб Володимир Петрович, — з такою самою готовністю відповів Бутько.

Козубові-Бутьку шістдесят один рік. Дивно склалася доля цього чоловіка. Дитинство та юність його минули в родині, глава якої довгі роки, до самої смерті, був глибоко й щиро переконаний, що все навколо нього — тимчасове, що все це переміниться, зникне, як страшний сон, а тоді почнеться справжнє життя, до якого треба ретельно готуватися. Петро Якимович Козуб, батько Бутька, був ювеліром і лихварем. За роки Радянської влади (а прожив він довге життя й помер у тридцять дев’ятому році, перетягнувши рік на дев’ятий десяток) він не працював жодного дня в якійсь установі чи на виробництві, але заробляв великі гроші.

— Письменники Ільф і Петров, — сказав з цього приводу Бутько, — не все вигадували. Були в нашій країні підпільні мільйонери. І їм, і їхнім дружинам та коханкам потрібні були золото, камінці, валюта. Бо не вірили вони в радянські гроші.

Ще в тридцятих роках Петро Якимович не раз казав синові: «Ось прийдуть німці, тоді буде порядок». Сина він учив німецької мови, тримав для цього справжню німкеню, з дванадцяти років почав залучати Володю до діла. Все треба було тримати в пам’яті, ніяких записів, ніяких розмов. Синок, коли дуже стомлювався за день, розмовляв уві сні, тож тато водив його до найкращих лікарів. І таки зарадили — перестав розмовляти.

Після закінчення середньої школи Володя хотів вступати до фінансового інституту, але у нього не взяли документи через соціальне походження. Хлопець виявився наполегливим, вчився самотужки. І чекав свого часу, готувався до нього…

Та в тридцять дев’ятому році схибив Петро Якимович: купив у підозрілої особи за безцінь великий, на дванадцять каратів, діамант. Спокусився… Був обшук, і все, що нагромадили вони за довгі роки, у них вилучили.

Сталося так, що на цей час син був у селі, де вони з татом придбали хату й діляночку. Коли повернувся — Петро Якимович уже лежав при смерті. Тільки й мовив синові: «Недарма французи кажуть: ніколи не тримай усі яйця в одному кошику…» Натякав на те, що тримав усі свої надбання у тайнику, який йому здавався абсолютно надійним: вони зробили його у стелі кімнати…

Після смерті батька молодий Бутько заочно таки закінчив інститут, влаштувався в цукротрест: спочатку плановиком, але дуже швидко його висунули на посаду заступника завідуючого відділом.

Коли почалася війна, він поїхав у село: втік від мобілізації. Там і дочекався німців, а тоді вже повернувся до Києва. Він одразу ж став у пригоді окупантам, бо не часто траплялися їм місцеві люди, які так бездоганно володіли б німецькою й так прагнули прислужитися. Бутькові пропонували посади і в поліції, і на радіо, але, за його словами, він рішуче відмовився. Сказав, що знається на коштовностях, на золоті, на дорогоцінних камінцях, і його спочатку потягли в гестапо, допитували, перевіряли, а потім запропонували посаду оцінювача.

— Мене попередили, — розповідав Бутько, — що за першу ж помилку я можу накласти головою. А помилитись було легко. Я мав на око визначати кількість каратів у діамантах, смарагдах, рубінах, оцінювати їх, визначати пробу золота, користуючись лише пробірним каменем.

Та Бутько не помилявся. За його словами, він, ризикуючи життям, вирішив зберегти від німців бодай частину коштовностей. Жив він у цей час в тому ж приміщенні, де містилася німецька військова установа, яка відала вилученням цінностей, у будинку на Петрівській алеї, займав там маленьку кімнатку в цокольному поверсі, біля підвалу. І свою «здобич» переховував у підвалі. Для цього зробив у підлозі схованку.

Так тривало аж до жовтня сорок третього, коли в тиху, за словами Бутька, установу, де він працював, приїхав із самого Берліна німецький капітан з російським прізвищем Кролов.

— Мабуть, з колишніх білогвардійців-емігрантів, бо говорив російською без найменшого акценту, — додав Бутько.

Цей фон Кролов приїхав ревізувати «тиху» установу на Петрівській алеї. Але, за словами Бутька, на нього був зроблений донос. Доніс їхній же працівник, місцевий, Матвій Букреєв. Спочатку Кролов поставився до Бутька добре, охоче розмовляв з ним як російською, так і німецькою, але після доносу викликав до себе, пояснив, у чому той звинувачується, і сказав, що вже віддано наказ яро його розстріл.

— Я зрозумів, що це не просто погроза, — сказав Бутько. — Наші вже були в Дарниці. Щодня німці розстрілювали сотні людей без усяких підстав. Я сказав Кролову, що все негайно поверну…

Він повів німця у підвал, показав схованку, все, що в ній було. За словами Бутька, він повторив батькову помилку — «поклав усі яйця в один кошик».

Кролов пообіцяв, якщо, звісно, Бутько мовчатиме про скарб, зберегти йому життя. Тільки треба було негайно ліквідувати Букрєєва, щоб той знову не написав доноса.

Букреєва схопили есесівці (про це подбав фон Кролов). Крім того, там було ще четверо не відомих Бутькові людей, очевидно підпільники. їх повезли в Бабин яр. Кролов з Бутьком їхали за ними в легковій автомашині. У Бабиному яру, при світлі фар, їх поставили над ровом, пролунало кілька автоматних черг. «Ходімо поглянемо…» — запропонував фон Кролов. Коли вони підійшли до рову, Бутько спочатку відчув сильний поштовх у спину, а вже потім почув постріл і впав униз. Фон Кролов вистрілив йому в спину з пістолета. Після цього пролунало ще кілька автоматних черг — на всяк випадок, уже по мертвих, — але жодна куля в Бутька не влучила…

Передбачливою людиною виявився цей Володимир Петрович Козуб. Ще фронт гримів далеко від міста, ще й Чернігова наші не взяли, а він уже мав у кишені справжні, непідробні документи на ім’я Бутька Клима Захаровича. З цими документами його й підібрали. А далі й справді опинився він у військовому евакогоспіталі, оклигав.

— Я рвався на фронт, щоб кров’ю змити свою провину, — казав Бутько. — Я брав участь у Яссько-Кишинівській операції, у визволенні Будапешта й Відня. Там і ноги позбувся, й ока, і орден Червоної Зірки у мене свій був, заслужений, а не так, як у того Юнкерса. І скажіть мені, — раптом звернувся він до Федора Васильовича, — в ті часи людину, що зробила якийсь, навіть більший, ніж мій, злочин, відправляли в штрафний підрозділ змити провину кров’ю. А я що — не кров’ю змив? А якби я загинув там? Ви й тоді мене отак розшукували б? Із могили витягали?

— З могили не витягали б, — неголосно відповів Федір Васильович. — Але розшукували б.

— Чому ви опинилися в протезному госпіталі саме у Києві? — спитав я.

За планом це було перше запитання, з яким я мав звернутися до Бутька. Такий собі невеличкий лакмусовий папірець. Наші працівники знайшли в архіві історію хвороби Бутька, де збереглася і його заява про те, що він просить направити його до госпіталю в Київ, ближче до батьків. І відповідь його на моє запитання була невеличкою перевіркою: казатиме він далі правду чи брехатиме.

— Ви, мабуть, у госпіталі не лежали, тому й не знаєте. Хіба поранений вибирав собі госпіталь? Куди везли, туди він і потрапляв.

— Це ваша заява? — поклав я перед Бутьком його заяву з історії хвороби.

— Моя, — кивнув Бутько. — Скільки років минуло… Я про це вже давно й забув.

Справжнє його око дивилося на мене з холодною байдужістю, а скляне ніби пронизливо і з ненавистю.

— Для чого ви під час перебування в госпіталі ворожили на Євбазі? — спитав Федір Васильович.

Бутько щиро здивувався:

— А ви що, хочете мені ще й цю статтю приплюсувати? За незаконне ворожіння чи як?

— Тут питаємо ми, а ви відповідаєте, — втрутився я.

— Ворожив і ворожив. На сто грамів заробляв.

— А чи не ці гроші, — різко спитав я, — передавали ви через лейтенанта Голобородька інвалідам для спекуляції залізничними квитками?

— А як ці — то що? — вороже огризнувся Бутько.

— Відповідайте: так чи ні?

— Так.

Тут він таки впіймався. Я ж тільки здогадувався, що він, залишаючись в тіні, організовував через Юнкерса спекуляцію квитками, фінансував його. Зараз Бутько й не помітив, як підтвердив моє припущення. І гроші йому були тоді вкрай потрібні для того, щоб добратися до скарбу. Втім, за планом я мав повернутися до цього питання пізніше. Це був уже другий його промах. Перший, серйозніший, коли він обмовився сам, без наших запитань, що йому було відомо про чужі ордени в Юнкерса.

Спокійно, ніби між іншим, Федір Васильович звернувся до Бутька:

— Звідки ви знали, що лейтенант Голобородько носив чужі нагороди?

— Від Ямришка, — похмуро відповів Бутько. — Він був п’яний і прохопився словом.

— Ви його напоїли? — кинув я запитання, яке планом допиту не передбачалося.

— Так.

— Що саме ви хотіли у нього дізнатися?

— Мені здавалися дивними взаємини між цим жебраком і льотчиком, у якого всі груди сяяли орденами.

Федір Васильович склав навпіл аркуш паперу, як робив завжди в тих випадках, коли збирався скласти коробочку, скоса глянув на мене, одклав аркуш убік і спитав:

— Звідки ви знали, що фон Кролов не забрав того скарбу з підвалу?

— Я цього не знав. Не можу вам довести, що кажу правду, але я цього таки не знав, — розхвилювався Бутько. — Час був тоді такий… Наші підходили… Могло бути й так, що він не встиг… Я хотів тільки перевірити…

— І для цієї перевірки послали в міліцію Голобородька?

— Так.

Він послав Юнкерса. Очевидно, й справді не знав, чи залишилися там коштовності. Та якби навіть знав, однаково без Юнкерса не обійшовся б. Сам він не наважився б поткнутися в міліцію, адже навіть окуляри свої чорні тільки віючі знімав — боявся, щоб не впізнав його, хтось.

Де зберігався скарб після того, як Голобородько вилучив його з підвалу?

— Я перестрів Голобородька біля стадіону «Динамо». Ми спустилися в парк, сховалися в кущі. Юнкерс вийняв з холоші комбінезона та з кишень коштовності. Ми переклали їх у речовий мішок і однесли на Кузнечну вулицю до моєї мами.

Моя версія полетіла шкереберть: скарб зберігався зовсім не в Юнкерса, а в Бутька!

— Голобородько повернув вам усі коштовності? — спитав Федір Васильович.

— Ні. Я двічі нагадував, щоб він витрусив і те, що в кишенях. Та дещицю він все-таки залишив. Сережки із сапфірами, які потім подарував своїй коханці, два персні й кілька червінців.

— На яких умовах Голобородько погодився, — питав далі Федір Васильович, — видобувати скарб?

— Він вимагав половину.

— А ви скільки пропонували?

— Четверту частину. Сторгувалися на третині.

— Ви віддали цю третину Голобородькові?

— Віддав. Зразу ж і віддав.

— Які саме з коштовностей ви віддали?

— Голобородько зажадав тільки золоті царські червінці. Він одержав сто двадцять шість червінців та ще шість перснів до тих, які залишив собі сам.

— Куди він подів цінності?

— Не знаю. Може, віддав тій своїй коханці.

Я вийняв з шухляди і подав Бутькові аркуш паперу.

— Ось список коштовностей, складений фон Кроловим. Ознайомтесь.

Я, звичайно, не сказав, що список цей складений уже зі слів сина фон Кролова.

— З цього випливає, — зауважив Федір Васильович, — що майже весь скарб у вас, а отже, виходить, що ви вбили Голобородька і забрали ту частину, яку дали йому спочатку.

— Я казав неправду, — заквапився Бутько. — Голобородько не встиг одержати своєї частини скарбу. А хто його вбив — не знаю. І прошу занотувати, — підвищив він голос, — що скарбу цього я й справді не розтринькував, бо збирався повернути його державі. Але я не наважувався це зробити. Про це свідчить і мій заповіт…

Він не розтринькував скарбу. Як і його тато, він чекав перемін, сподівався на них у довгі роки «холодної війни», під час Берлінського конфлікту і Карібської кризи, аж поки не побачив, що той скарб так і залишиться мертвим вантажем. Ось тоді й почав його потроху реалізовувати. А цікаво було б пошукати в архіві, чи тримав і його тато при своєму скарбові таку ж записочку-заповіт?

— Звичайно, — лагідно погодився Федір Васильович, — і заповіт ваш ми долучили до справи. Та, мабуть, вам це зрозуміло, юридичної сили він не має, бо не завірений в нотаріальній конторі, — Федір Васильович приховав посмішку. — Але гарні ваші наміри, сподіваюсь, візьмуть до уваги судді.

Я знову вийняв із шухляди аркуш.

— Тридцятого грудня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року об одинадцятій годині двадцять хвилин ранку у вестибюлі протезного госпіталю лейтенант Голобородько запропонував вам передати скарб державі і задовольнитися винагородою, яку вам дадуть. Що ви йому відповіли?

Бутько зіщулився і рвучко повернувся, ніби боявся, що за спиною у нього стоїть Юнкерс.

— Він… не зразу?.. Він ще… говорив?..

— Відповідайте на запитання.

— Я сказав… Я говорив, що треба зачекати… подумати…

— Ви боялися, що Голобородько сам зробить таку заяву і ви не тільки позбудетесь коштовностей… Адже неодмінно треба було пояснити, звідки ви знаєте про скарб, стало б відомо, що ви робили під час окупації.

— Я нічого поганого не робив! — істерично закричав Бутько. — Я не розстрілював! Я не був у зондеркоманді! Я був тільки оцінювачем коштовностей і золота…

— А хіба не ви розшукували в місті людей, які мали справу з коштовностями? — різко спитав я. — Хіба не ви виказували їх своїм хазяям-фашистам? А куди потім поділися люди, в яких, за вашою підказкою, відбирали цінності?

Бутько довго мовчав.

— Не знаю… Думаю, що німці їх знищували, — нарешті сказав тихо.

— Як вам вдалося заманути в свою палату Голобородька? — не даючи Бутькові отямитись, спитав я, одсунув шухляду, вийняв з неї ще один аркуш паперу.

Бутько подивився на цей папір скоса, з острахом.

— Сказав Голобородькові, що у мене в палаті є півлітра спирту, що я його сховав у тумбочці Щербини…

Виходить, і тут я помилився: Юнкерс зовсім не збирався розігрувати Щербину.

— Голобородько нахилився за пляшкою до тумбочки Щербини?

— Так.

— Ви попросили його подати вам косу?

— Так.

— Косу ви тримали рушником?

— Ні. У моєї піжамної куртки були довгі рукави…

Я склав навпіл аркуш, вийнятий перед тим із шухляди, і почав робити з нього коробочку. Це був чистий, не списаний аркушик…

Після допиту, коли Бутька вивели, до нас зайшов полковник Іванов послухати магнітофонну стрічку.

— Ну, що ж, — сказав він, прослухавши. — Звичайно, допит можна було б спланувати й краще… А в цілому — поздоровляю вас, товариші. Тепер ви, лейтенант Пузо, можете повернути золінгенівську косу її власникові Івану Павловичу Щербині. Ясна річ, зробити це слід не в робочий час. На добровільних, так би мовити, засадах…

Абстрактне мистецтво, мабуть, і справді не така вже дурниця, як про це пишуть у деяких статтях. Ярослав Макарович Іванченко підготував для всесоюзної виставки високу (вищу за зріст людини) й вузьку картину в тоненькій металевій рамці. Олія. Якби затулити нижню частину, ми побачили б цілковиту абстракцію — на блакитному, майже прозорому тлі веселкові смуги, які немов пульсують, міняться, ніби живуть самі по собі, залишаючи в душі глядача почуття святкові, піднесені, а може й урочисті. Абстракція? Звичайно! Хоч зараз виставляй цю картину у Гугенхаймському музеї.

Та коли знов одкриєш нижню частину, то побачиш, що це ніяка не абстракція, а справжнісінький реалізм. З тоненької металевої рамки лине високе надвечірнє небо з напівстертими, розпливчастими слідами райдуги, а внизу — соковиті лугові трави. І Щербина розмахнувся косою. Ліва, здорова, Щербинина нога попереду, зовсім так, як обіцяв колись старий протезний майстер, а позаду нога пряма, замкнена в коліні, рівна й нежива якась. І обличчя в Щербини зосереджене, щасливе й натхненне, і стара гімнастерка потемніла на плечах, немов просякла потом…

«Перемога!» — ось як назвав Ярослав Макарович Іванченко свою картину. І справді, була вона немов пісня про перемогу, бо випромінювала ту нездоланну радість, що нею живуть люди, які пройшли крізь спопеляючий вогонь війни, але живі і непереможні.

Точну авторську копію картини, що зараз демонструвалася в Москві, віз із собою Ярослав Макарович — подарунок Іванові Павловичу Щербині. Я сидів поруч з Ярославом Макаровичем, і картина його, загорнута в цупкий папір, лежала у нас обох на колінах, ніби з’єднуючи нас. Попереду, поруч із водієм, сидів Ігор Максимович Вербицький і оглядався на нас, і посміхався весело.

У п’ятницю мені зателефонував Ярослав Макарович.

— Збираємось ми в Ігорем Максимовичем, — сказав він, — провідати Щербину. І маємо до вас пропозицію — чи не приєднаєтесь до нас?

— Я з охотою… У мене навіть справа є до Івана Павловича. Та коли ви їдете?

— Завтра. В суботу.

— В суботу — з радістю.

Я старанно обгорнув косу червоною тканиною, прихопив торт «Київський», що його купила Люда. Мама передала для Івана Павловича дунайських оселедців, а брат Федя — якихось незвичайних великих апельсинів.

З самого ранку почався дощ, і водій вів машину обережно, як наш Федя навіть за сухої погоди. Мені весь час кортіло його підігнати, я ледве стримувався. Ми говорили про Щербину.

— Хоч як дивно, — казав Ігор Максимович, — а Щербину ми для себе ніби відкрили наново і щиро вдячні за це вам, Романе Олексійовичу. Якось воно так вийшло, що в ті часи, коли ми лежали в госпіталі, нам він здавався просто літнім, навіть старим чоловіком, ми його не розуміли так, як зрозуміли потім. Тоді нам був ближчий, теж, до речі, прекрасний чоловік, Семен Анципер, якого, на жаль, тепер уже нема з нами… І дуже мені приємно, що ви так правильно і так прекрасно зрозуміли Щербину…

— Ой хлопці, ой голуб’ята мої! — зрадів Іван Павлович і кинувся обнімати Ярослава Макаровича, Ігоря Максимовича, а потім зопалу ще й мене. Потім стурбовано спитав: — Що сталося, хлопці?

— Та нічого, — розсміявся Ігор Максимович. — Провідати приїхали.

— Ой хлопці, ой голуб’ята мої, — ще більше зрадів Щербина. — От не повірите, а таки є вона, тая телепатія! Це ж треба… Моя Докія не дасть збрехати. Вранці я їй казав: «Доцю, снилася мені така дурниця. Ніби я на фронті, окоп осінньою водою аж заливає, а старшина Докошенко мені й каже: «Що ж це ви, Щербино, підкомірця не пришили?» А я думаю: який там підкомірець, тут хоча б живим зостатися! Та хіба із старшиною порозумієшся? Та й взявся підшивати». А Докія мені каже: «Треба в кооперацію збігати, бо гості будуть». І справді, синок мій Сашко вранці приїхав, а тепер і ви…

Я віддав Щербині торта, і мамині оселедці, і Федині апельсини, а потім і косу розгорнув.

— Повернули-таки, — із задоволенням сказав Щербина і підкликав сина: — Ось вона, золінгенівська коса…

Сашко Щербина був дуже схожий на свого батька: худорлявий, маслакуватий, вайлуватий, та була це вайлуватість хлопця, який на рингу не пропустить жодного удару. Я добре розуміюсь на цьому. І м’язи у нього боксерські — довгі й вузькі.

— Читай, що тут написано, — запропонував Щербина синові.

— «Золінген ростфрай», — прочитав той.

— А що таке ростфрай?

— Не знаю.

— Рост — це іржа, а фрай — це вільний, — проголосив Щербина. — Тобто, що коса ця з нержавіючої сталі. І, бачте, не збрехали німці — не заіржавіла за стільки років, — повернувся він до нас. — Воно, правда, якби залишилася ця коса в мене, то й так не заіржавіла б — у ділі була б…

— А де ваша мильниця «з диму»? — поцікавився я.

— Мильниця? — здивувався Щербина. — А що, і вона там для слідства знадобилась?

— Та ні, це я так…

— Десь валяється. Стільки мотлоху розводиться довкола людини!.. Докіє, де тая мильниця стара?

— Це котора?

— Та стара, рожева.

— Там, біля сажу, де я руки мию. Принести?

— Зачекай, я сам. — Щербина вийшов з хати.

Осяяне усмішкою обличчя Докії Михайлівни змінилося.

— Ой, як же добре, що ви приїхали, — захапалася вона. — Бо я вже й сина викликала… Не спить наш старий уночі. Це він тільки каже, що старшина наснився, а коли ж він насниться, як не спить майже. Уже й на лівій нозі пальців не чує, і в грудях у нього щось хлюпає. Я вже й плакала, і лаялась, а до лікарів він не хоче, хоч вогню прикладай, може, ви щось зарадите?..

— Зарадимо, Докіє Михайлівно, — пообіцяв Ігор Максимович. — Сьогодні ж у Київ його заберемо. До найкращих професорів…

Рипнули двері, обличчя Докії Михайлівни осяяла усмішка.

— Ось вона, — подав мені Щербина свою мильницю. — Казали, ніби з диму зроблена гутаперча тая. Та тепер цим нікого не здивуєш. Он на Докії кофта теж, кажуть, із диму. Та чого тільки тепер з того диму не роблять?..

— Іване Павловичу, — раптом перебив його Ігор Максимович. — Подаруй ти нам цю мильницю.

Щербина здивовано покліпав очима.

— Та бери… А може, краще я тобі нову дам?

— Ні, мені хочеться саме цю, на згадку… Бо хоч і з диму вона, а пройшла-таки всю війну і пів-Європи.

— Тримай.

Я подивився на мильницю із заздрістю. Ігор Максимович перехопив мій погляд і мовчки вклав її мені в руку.