Тіні

Розділ 1

— Так діла не буде! — гарчав на різні голоси Параджанов.

— Єк він любит кричєти! — перешіптувалися між собою гуцули, котрі вже сьому годину були в повній амуніції, себто в народних строях, і кілька десятків разів, за вказівкою режисера, повторювали одну і ту саму сцену — просто сиділи в корчмі.

— Йо! — підтримав інший гуцул. — Йому їсти не дай, лиш би покричєти.

— То є артисти, куме, цілком зварйовані люди! — засміявся перший.

— Люблю го, але ніколи не зрозумію!

— Йо! Але вуйко файний, нє?

— Йо, бо він уже наш!

— Йо! — на тім і погодилися вусаті чоловіки у кресанях, один поперед другого затягуючи, ніби співаючи, своє «йо».

— Я вас усіх зараз повбиваю! — репетував тим часом Параджанов, який і справді дуже голосно висловлював свої думки, — та це зовсім не означало, що він лютий на когось: просто мав таку емоційну манеру працювати, і не було на то ніякої ради. — Ти куди пішов? Я тобі показав твою точку? А ти, Лідочко, як ти його одягнула? — гавкнув у бік художниці костюмів. — Ми знімаємо поважного ґазду, а не молодого легіня, то і стрій має бути інакший, розумієш? Усе, баста! Робимо два вихідні, бо я бачу, що діла не буде. Відійдемо всі від нервів, а потому знову візьмемося працювати. Так, я йду на полонину. Хто зі мною — завтра о восьмій ранку на зупинці! — вірменин розвернувся і широким кроком пішов зі знімального майданчика.

Можливо, когось би здивувала чи обурила така поведінка режисера, проте всі його надто добре знали, щоби дивуватися. Що більше, сприймали це як належну та буденну річ. Тому спокійнісінько пішли на два заслужені вихідні дні.

Рівно о 8:00 наступного дня Сергій Параджанов чвалав із хати Сорюків до автобусної зупинки. Як завжди, був одягнений у сорочку навипуск, на голові мав картуз, а на шиї від вітру розвівався шалик.

Бородань нога за ногою неквапно спацерував і розглядався навсібіч оком митця, часом усміхався, побачивши щось миле йому, вітався з усіма зустрічними, а якщо когось не помічав, то місцеві самі його зачіпали:

— Доброго здоров'я, вуйку!

— Дай Боже і вам! — вітався навзаєм Параджанов.

Він сподівався, що їхатиме сам, бо навіть не був упевнений, чи вголос запрошував охочих зі собою на полонину, чи тільки так подумав. Але зупинка його неабияк здивувала. Там Параджанов побачив двох знайомих чоловіків: Івана Миколайчука та Юрія Іллєнка.

— Ми ідемо з тобою, Сергію, якщо ти, звичайно, не проти, — здаля гукнув Іллєнко.

— То для мене велика радість! — і справді зрадів такому товариству режисер. — Одна річ — робота, а зовсім інша — набратися натхнення до тієї роботи. Ми не ковалі, котрим байдуже, в якому настрої гатити по розпеченому металу. Ми раби музи!

— Ото й я подумав, що варто було би добрати ще трохи гір на душу, — підтримав Миколайчук. — Тим паче, що Марічка поїхала батьків провідати.

— А моя Марічка-Лариса хоче відіспатися після зйомок, які день у день починались удосвіта, — то я тим часом теж відкритий для порції гір і не тільки, — докинув Юрій Іллєнко.

Трійко кіномитців, незважаючи на свій столичний статус, запакувались у звичайний рейсовий автобус і гоцали на ямах запилюженої дороги до самісінької Дземброні. Там вийшли на початку села й пішли пішки на полонину, де вже знімали чимало фрагментів для фільму.

Сходження на немалий Смотрич було доволі виснажливе: вузька стежка то стрімко летіла вгору, то петляла пологими схилами поміж лісами, збігала вниз, а потому знову піднімала подорожніх ближче до неба. Товариство йшло добрі дві години, якщо не більше. Навколо луги потопали у веселкових суцвіттях, птахи виспівували свої серпневі співаночки, а цвіркуни не вгавали ні вдень, ані вночі. Словом, карпатське літо шалено буяло в усіх своїх проявах.

Полонина зустріла Іллєнка, Миколайчука та Параджанова передобіднім спокоєм. Вівчарі сідали перекусити грибною зупою, а щойно побачивши трьох давніх знайомих, загукали:

— Хто до нас йде, дивітси! Наш вуйко! Ходіт до нас, якраз пообідаємо разом, та й потім до роботи вернемси!

— Не відмовимося! — відповів Параджанов.

— А потім, мо', й вам щось поможемо по господарці, — додав Миколайчук.

— Та де! Ви не до того, аби ту робити! — замахали руками вівчарі.

— Ачо'ж ні? Думаєте, ми з іншого тіста ліплені? — відказав Іллєнко.

— Ви є пани, тєжкої роботи ніґди не виділи, — мовив гуцул.

— Ну, то колись треба починати, — і собі махнув рукою Іллєнко.

Сіли до столу в стаї-колибі. Вона стояла посеред полонини, їй товаришили кошари, де ночували вівці, а також коні, на яких вівчарі об'їжджали величезні території пасовища. Самі ж пастухи ночували у стаї — невеличкій дерев'яній хатині, пристосованій і для сну, і для того, щоби варити сир. Усередині нехитрої однокімнатної будівлі завжди горів вогонь. Його розпалювали навесні й підтримували аж до осені, поки вівчарі перебували на полонині. І борони, Боже, ватра згасала, — то був недобрий знак для цілої отари. Тому й наймали на полонину окрему людину — спозара, котрий мав «спозирати», наглядати, підтримувати вогнище і пильнувати його вдень і вночі. На цьому самому багатті неквапно виварювався сир у величезному казані, підвішеному за гак над язиками полум'я. У даху стая мала віконце, яке випускало дим від ватри, а натомість впускало всередину сніп світла. Навколо цього люка стара деревина стелі була помережена сотнями маленьких отворів, крізь які тонкими цівками пробивалися сонячні промені. Вони матеріалізувалися, ставали видимими через димок, що клубочився в хаті.

В іншому кутку колиби лежали вже готові голови сиру найрізноманітніших сортів і варіацій: бриндза, будз, вурда... Вони різняться смаком, кольором і технологією виробництва.

Коли поїли, ватаг закасав рукави сорочки, помив руки і занурив їх у тепле виварене овече молоко. Звідти виринула голова сиру, яку, наче малу дитину, вівчар купав у білосніжній рідині. Було щось первісне в цьому ритуалі народження бриндзи.

— Поглянь, Юрку, — прошепотів Параджанов Іллєнкові — тихо, щоби не злякати моменту. — Може, використаємо у фільмі?

— Картинка буде бомбезна, — запалились очі в оператора: він уже бачив ці кадри!

— Та це ж магія! — захоплювався Параджанов.

— Якась споконвічна, ніби не з цього світу, — підтакував Іллєнко.

А ватаг продовжував ритуал — мовчки, ледь посміхаючись із-під чорнезних вусів, бо бачив, як палають очі в нетутешніх гостей. «Нехай палахкотять, нехай набираються нашого», — думав собі вівчар.

Поки Юрій і Сергій перешіптувались, інший подорожній — Іван Миколайчук — прикипів очима до рук вівчаря і, не кліпаючи, пильно стежив за кожним його рухом. Як справжній артист ловив найменші деталі, рухи, щоби згодом використати для своїх ролей, а ще більше — просто набирався тутешнього, справжнього, чого у великих містах уже не знайдеш, бо його нещадно пожирає урбаністичний звір.

Коли сир уже народився, троє прибулих вийшли у прохолодну ніч. Там вівчарі спеціально для гостей розклали багаття і повсідалися навколо нього на кудлаті кожухи. Те саме зробили Іллєнко, Параджанов і Миколайчук. Ватра тріскотіла і своїми іскрами перегукувалася з мільярдами зірок, які всіяли нічний оксамит.

— А знаєте, відки взєлиси дрібні зорі? — почав один із вівчарів, неквапно запаливши люльку. — Коли Отец тілько сотворив Землю, він вигадав Сонце і Місяць. Тоді війшов перший вівчєр на полонину віпасати тілько свою одну овечьку, бо инші ще не наплодилиси. І так забанував, так му стало сумно бути їдному з тов маржинков! Піднєв очі до нічного неба і зобачив тілько Місяць. «От якби були ще й зорі, то й нічь би стала світліша», — подумав собі. Почюв то Господь і надумав: най буде так, як захотів тотой чьоловік. А вівчєр за той чєс, ніц не відаючи, зайшов у колибу, вітєгнув бриндзу з казана, а молоко, в якій варивси сир, пішов віливати надвір. Та як з розгону шубовснув із порога то молоко, воно розлетілоси дрібними краплями по всьому небосхилі й застигло там навіки. Так тепер маємо Молочьний Шлях і цілу купу зірок...

— Ви маєте тут цілий скарб: гори і такі зорі! У місті таких не буває, — мовив Юрій Іллєнко.

— Бо, може, ви не хочете їх там сокотити? — підморгнув ватаг.

— У місті життя зовсім інакше, — мовив Іллєнко.

— І місто невпинно наступає на села, — озвався нарешті Миколайчук.

— Але то ж прогрес. Рух уперед якийсь мусить бути, — стрепенувся Іллєнко.

— То не прогрес, а нищення! — вигукнув Миколайчук.

— Та не можемо ж ми залишатись у кам'яному віці, коли цілий світ змінюється. Глобалізації не уникнути, — правив своєї Іллєнко.

— До фєні та глобалізація! — втрутився Параджанов.

— Розумієш, Юрку, — сказав Миколайчук. — Ми світу не цікаві, коли однакові. Тільки якщо кожен збереже свою ідентичність, тоді можливий якийсь прогрес. Ми маємо, на чому творити себе. Нам століттями вбивали в голови, що ми кріпаки, хлопи чи молодші брати. А то зовсім не так: ми нащадки великої нації, — і те, що тобі намагалися прищепити за десятиліття, поки ти мешкав під Москвою, — то все вигадки тої курви Катерини другої. Ми не знаємо, що насправді було перед Київською Руссю і навіть у часи Русі, бо вона, їхня цариця, наказала спалити всі літописи чи переписати їх так, як було зручно їй, розумієш? І її вигадки вкладають тепер нам у голови. Ти вслухайся в нашу пісню. Хіба чуєш тільки мелодію і слова? Невже не чуєш її внутрішньої сили, не відчуваєш, що вона пульсує в такт із ритмом твого серця і порухами генів? У ній закладено наш код, наш устрій, за яким жили наші діди і, дасть Бог, житимуть наші діти. А як так сталося, що за стільки століть неволі наш народ зберіг свою мову і прадавні звичаї? Ніколи не задумувався?

— Якось не траплялося до моїх двадцяти семи років про таке думати, — зізнався Юрій Іллєнко. — Розумієш, я жив зовсім за інших обставин, аніж ти, Іване. Так сталося, що 1941 року я, уродженець Черкащини, разом із батьками під час евакуації опинився в Сибіру. По війні ми замешкали на околиці Москви. Потому вчився у столичному Інституті кінематографії. Що українського могли дати мені батьки, якщо їхнім завданням номер один було вижити і заробити дітям на хліб, а ще помогти вибитись у такі-сякі люди? Я довго не був в Україні, не бачив нашої культури, — чи ж дивно, що мені активно промивали мізки комуністичним непотребом? Може, ти мав рацію, Сергію, — звернувся до Параджанова, — коли назвав мене яничаром.

— Ти і був яничаром, але, відколи приїхав у Карпати, а тим паче після нашої стрілянини, — реготнув Параджанов, — ти перероджуєшся.

— Ти просто мусиш визначитись і відчути, ким ти є, — Іван Миколайчук запалився ідеєю навернення Іллєнка. — Безрідним може бути пес, але не людина. І «главное, чтобы человек был хороший» — то вигадка комуняк, яка суперечить людській природі. Ми маємо коріння, тільки треба його шукати. Почуваєшся вірменином — добре, росіянином — добре, українцем — добре, — але кимось чутися ми просто зобов'язані, інакше стаємо на дорогу в нікуди.

— А ти давно усвідомив, ким є? — спитав Іллєнко.

— Я народився вже з цим усвідомленням, я його випив із маминим молоком, — відповів Миколайчук. — А ти, Юрку, спробуй говорити в побуті лишень українською мовою, вслухайся в пісні, у колоритний діалект горян, — і, якщо це тебе не зворушить, якщо не зачепить потаємної струни в серці, тоді я відчеплюся від тебе.

— І я, — підтакнув Параджанов і заспівав оксамитовим голосом із вірменсько-грузинським затягуванням кінця фрази:

Його спів підхопив Іван Миколайчук, потому їх підтримали вівчарі, а під кінець пісні собі під ніс замугикав і Юрій Іллєнко. Їхні голоси луною відбивалися від гір, котили звуки в долину, де спала загублена поміж лісами Дземброня, й у безмежне небо, всіяне краплями молока, що його розлив предвічний вівчар.

Розділ 2

Ще сірі сутінки не скресли з вологих лісів і трав, іще навіть птахи не зацвірінькали своїх ранкових співаночок, густий туман іще міцно впинався в долини поміж горбами, а з полонини Смотрич уже долинув голос.

Він прокочувався згори додолу і був схожий на первісні пісні, коли людство ще навіть мови не вигадало, а були самі тільки звуки:

— Гео-ео-еооооой! Гео-ео-ео-еооооой!

Під ці звуки жива біла хмара почала виливатися з берегів-загороді — то отара вибігала з кошар у пошуках свіжої травиці для випасу. Овечки тулились одна до одної, гучно видаючи звуки, й усі вкупі нагадували одне ціле, рухому світлу пляму на темному смарагді.

З лісу раптом принесло якийсь звук.

— Чюєш, Баси', — таємничо мовив один із вівчарів до ватага. — То, певно, невидима сокира гупає.

— Агій, такий дужий, а в таке віриш, куме!

— Та спробуй не вір, коли чюєш, єк товче, а людей ше ту не може бути в таку годину!

— Напудила тебе баба байками, зак малий був, то перепуджений і донині ходиш. Mo', й голосити зачьнеш? — ватаг узяв на кпини молодшого колегу, котрий був надто забобонний і боявся лісових звуків.

Раптом вівчарка, яка стерегла овець, зірвалася з місця і з гарчанням кинулася проміж найближчих смерек. Але за хвилю жалібно заскавчала і притихла. Вона перша вибігла з лісу, притиснувши хвоста донизу. За нею поволі йшов чоловік.

— Кого то Арідник несе так рано? — гукнув ватаг.

— Аби чього недоброго в долині си не стало! — підтакнув інший вівчар, бо всі знали: добрі новини приносять удень, а не серед ночі чи на світанку. — А мо', то сам Чугайстир?

— Стуль си писок! Де таке пусте плетеш? Шо не видиш, що то людина! — гримнув ватаг.

— Не бійтеся, то я! — гукнув чоловік.

Перед вівчарями постав Тарас — «принеси-подай» кіно-групи.

— То єк ти так удосвіта прийшов, аби ті добре було? — здивувався ватаг. — Ще звечора вийшов зі села?

— Ще звечора!

— Агій! — примовив вівчар. — То що, днє тобі мало, аби по лісах лазити? А якби тя Той вхопив?

— Не вхопив би!

— А то чьо'?

— Бо я в нього не вірю, — виправдався студент. — А наші ще тут?

— А бо де їм бути? Йо!

— То я піду до них! — сказав Тарас і попрямував до єдиної на полонині колиби.

— Єка Мара го принесла поночі? — розговорилися між собою вівчарі.

— Та він не тутейший, навіть не знає, що його в лісі може вхопити!

— Йо! Борони го Біг!

Тарас увійшов до колиби і побачив, як його побратими солодко похропують на одному ліжку. Від руху в хатині кіно-трійця одночасно розплющила очі.

— Добрий день, шефе! — привітався Тарас.

— Агій! — вигукнув по-гуцульськи Параджанов. — А ти де тут узявся?

— Прийшов!

— Сам?

— Самісінький!

— Хлопче, та ти або безстрашний, або цілком дурнуватий! — присвиснув режисер. — Чого з нами вчора не йшов?

— Не встиг. Поки прибіг на автостанцію, ви вже рушили в дорогу, — пояснив Тарас.

— І як ліс уночі? — запитав Юрій Іллєнко. — Не страшно?

— Та ні, — тільки й відповів студент.

— Ну, прийшов, то й добре. Сідай з нами поснідати, — Іван Миколайчук махнув рукою, запрошуючи хлопчину.

Кавалки хліба зі сиром і з молоком чоловіки винесли надвір: гріх сидіти посеред стін, якщо навколо вирує життя.

— Слухай, Іване, — Юрій Іллєнко звернувся до Миколайчука, — я теє, хотів тобі подякувати за те... — оператор затнувся, — що взявся роз'яничарювати мене. То дуже вартісна наука, чесно! Ніхто зі мною про таке ще не говорив.

— Будь ласка! Я готовий балакати на такі теми цілу вічність, — відказав Іван.

Чоловіки відчули спорідненість душ і те, що відтепер їх об'єднуватиме щось більше, ніж спільна робота. Сергій Параджанов лише мовчки їх слухав і не міг натішитися, що його теорія про те, що гори змінюють людей, таки підтверджується. Чи не для того цей дивний чоловік зібрав докупи таких різних людей, помістив їх в одну «посудину», перемішав, приперчив дуелями, присолив карпатським колоритом, досипав добрячого перцю, який відчув би навіть геть черствий, і чекав, коли його маринад вистоїться? І от прошу! Перша страва вже почала готуватися. Карпати таки змінюють людей!

— І шо, єкогос Чугайстра не виґів? — перервав розмову кіночоловіків вівчар-спозар.

— Та ні. А мав би? — усміхнувся Тарас.

— Та міг би!

— А хто то такий? — зацікавився Параджанов.

— Мій дід розказував, шо то такий дух, єкий людей не чіпав, а лиш ганєв нявок — таких духів-дівчєт. Але то ше було тогди, коли духи і люди були єдним світом.

— А таке було? — запитав Миколайчук.

— Йо! Так дідо казали! — безапеляційно мовив спозар.

— Чугайстрів уже нема, — стиха мовив Тарас.

— А то відки знаєш? — здивувався вівчар.

— Тут почув.

Вівчарі взялися до своєї буденної роботи, яка тільки чужинцям виглядала екзотикою, а для своїх була рутиною.

Кіночоловіки ще мали перед собою цілий день, адже до села планували повертатися лише ввечері. Вони неквапно бродили найближчими лісами, оглядали полонину, вишукуючи нові локації для зйомок.

Іван Миколайчук ішов, раз у раз озираючись назад:

— У вас немає дивного враження?

— Якого? — здивувався Іллєнко.

— Ніби ми тут не самі й за нами ще хтось іде, так наче спостерігає за нами.

— Та ні, я не відчув нічого дивного, — зізнався Параджанов. — Але тобі видніше: ти місцевий і знаєш ту всю чортівню...

— Не можу пояснити. Ви тільки не подумайте, що я хворий на голову! Просто маю якісь недобрі передчуття.

Чоловіки і далі йшли лісом, але тепер озирались усі четверо. За чверть години розбрелися, так, що зникли з ока один одного. Параджанов повільно чвалав, заклавши руки за спиною. Йому здавалося, що поміж цих дерев він уже проходив, і в нього виникло враження, ніби він ходить по колу.

— Як кажуть місцеві, вчепився блуд, — мовив уголос.

Раптом він почув чийсь голос, який загрозливо вигукував і шипів. Режисерові цей звук здався знайомим.

«Певно, наші хлопці зустрілись і не можуть чогось поділити», — припустив Параджанов.

Він пішов на звуки. Минув одну галявину, другу, зазирнув у гущавину. Побачив щось дивне і сховався за дерево.

— Іди звідки прийшов! — шипів чоловік.

— Що тобі до них? Не стій мені на дорозі! — сказав інший голос, але його власника не було видно.

— Ти їх не чіпатимеш!

— А то чого?

— Бо я їх боронитиму!

— Не будь дурний! Хіба люди хоч колись зробили тобі якесь добро? Де подівся всесильний вбивця Обмінник — той, котрого жахались усі: й люди, і духи?

— Не смій так на мене казати, Аріднику! Я вже давно не той!

— Що, розпускатимеш тепер шмарклі? Будь чоловіком: що зробив, те зробив! Живи, як я!

— Як ти? У суцільному мороку? У безнадії?

— Не я починав той морок, а ти! — мовив невидимий Арідник. — Ти відкрив той світ, і не тобі тепер бавитись у білого! У тобі нема світла!

Параджанов, нажаханий, стояв за стовбуром старого дерева і важко дихав. Звісно ж, він упізнав чоловіка, котрий говорив із якоюсь невидимою силою. Але ж як, звідки у звичайному студенті Тарасові, дрібному та непоказному «принеси-подай», узявся той «всесильний вбивця», як назвав його голос?!! Це неможливо!

— Мені нічого не вартує знищити тебе! — загрозливо сказав Тарас.

— Добре, візьми на свою душу ще одне вбивство! — глузував Арідник.

— Це те, на що від мене чекаєте всі ви? Ну, звісно ж, мною спантеличеним тобі було крутити легко, чи не так? Особливо тепер, коли тисячоліттями нічого не чути від Того, Що Є.

— Бо Його нема! Чи ти би хотів, аби він усе ще десь існував? Ледве чи він би погладив тебе по голові! Ти не менше зло, ніж я, — затям собі! — прогарчав Арідник.

— Ти мною не керуватимеш! Обмінника вже нема!

— Від того, що ти знайшов собі тимчасову іншу подобу, середина твоя не змінилася!

— Не маю наміру вести з тобою далі безглузду суперечку. Зачепиш когось із них, — Тарас махнув рукою в той бік, де мали би ходити лісом Миколайчук, Параджанов та Іллєнко, — і я не вагатимуся: зроблю з тобою те, що вже добре вмію!

— Побачимо! — то було останнє слово Арідника.

Усе затихло.

Параджанов іще якийсь час стояв, а тоді боязко визирнув зі свого сховку. Він побачив Тараса. Той сперся на смереку, обхопивши голову руками. Зараз він здавався звичайною слабкою людиною — зовсім не тим грізним «убивцею», котрий погрожував самому Арідникові й так відчайдушно захищав їх, чужинців.

Режисер обмірковував, чи вийти до Тараса, але тоді з чого починати дивну розмову про якесь потойбіччя? Чи захоче він відкритися, чи зізнається, що то він приходив із погрозами до Параджанова чи вві сні, чи насправді? І загалом, ця ситуація — якась маячня, навіть для такого фантазера, як він, Параджанов. Сергій усе ще важко дихав, плутаючись у думках. Тим часом за нього все вирішив Тарас: він повернувся і щез у темній гущавині, так і не помітивши, що за ним спостерігають.

Розділ З

Дорога з полонини була, звісно, значно швидшою, ніж підйом. Миколайчук та Іллєнко спацерували в доброму гуморі, безперервно балакали, реготали, згадували веселі випадки на знімальному майданчику. А от Параджанов і Тарас ішли мовчазні як ніколи.

— Маестро, ви чого? Яка вас муха вкусила? — запитав Миколайчук.

— Га? — неуважно мовив режисер. — А, та я в нормі, йдіть собі, йдіть. Я в голові вже малюю розкадровки.

— Навіть у вихідний день ти в роботі! Та дай мізкам відпочити! — Іллєнко поплескав Параджанова по плечу.

— Я так не вмію. У мене і робота — відпочинок, ти ж знаєш!

— Знаю, — мовив Юрій. — А ти, студенте, чого киснеш? Знову дістав на горіхи від режисера?

— Що ви? Ні, звісно ж! — відказав Тарас. — Просто наша мандрівка нагадала мені старі часи, навіяла спогади...

— Дитинство чи що? — усміхнувся Іллєнко. — Ти ще такий молодий, а вже є що згадувати?

— Я не мав нормального дитинства.

— Вибач, я не знав, інакше такого би не казав.

— Та все добре. Між вами я почуваюся нормальною людиною, не те, що колись, у дитинстві.

— Хто твої батьки, хлопче, — здалека запитав Параджанов.

— Мами я не знав, а батька вже давно нема, — коротко відповів Тарас, вирішивши не розвивати цієї теми.

— А як потрапив до нас на кіностудію?

— Почув, що набирають помічників для зйомок фільму в Карпатах. Гори для мене завжди були особливим місцем, то я і надумав спробувати попроситися на роботу і поїхати сюди. А ще й «Тіні...».

— Маєш до «Тіней» сентименти? — вивідував далі Параджанов.

— Маю! — Тарас поставив крапку в розмові.

«Принаймні чесний зі мною», — подумав режисер і попрямував лісовою стежкою вниз.

Наступні дні принесли стільки роботи, що не було часу думати ні про всіляку чортівню, ні про будь-що інше, крім знімального процесу. Гори рештками своїх сил утримували останні теплі дні літа, й «кіношники» хотіли встигнути якнайбільше, поки не задощило.

— Бабо Параско, — звернувся Параджанов до свого «сірого кардинала» — гуцулки, котра невтомно пильнувала, щоб у фільмі було дотримано всіх звичаїв горян. — А скажіть-но мені, з чим у вас перед війною ходили курви?

— Хто?

— Курви, жінки полегшеної поведінки.

— А, тоті потелінди? Або я знаю? Йно памнітаю, єк суда приїхали великі пани з міста, то попривозили зі собов таких панєнок, жи казали, шо то не конче їхні жінки, йно любаски.

— Коханки тобто?

— Най тобі буде «коханки». О. І ті любаски тут-во спацерували гет-назад, гет-назад і в руках все носили червоні парасолі.

— Червоні парасолі!!! — запалилися режисерові очі. — Геніально! Курви з червоними парасолями! Геніально!!! Лідочко, дістань мені червону парасолю, терміново! Я вже це бачу: Палагна пускає бісиків Іванові Палійчуку, злазить із коня з червоною парасолею і спокушає його. Геніально! Червона чужорідна пляма, що різко вибивається з природних кольорів гір. Він убитий життям, вона така собі легковажна панна, і їй нічого не варто заарканити простакуватого Івана. Червона парасоля — це воно! Бабуню, ви — геніальні! — Параджанов на емоціях заходився обнімати Параску Харук.

— Та йди гет! — відпихалася старенька. — Ади, яке пусте! Йди гет!

— Не піду, бабусечко, не піду, ріднесенька! Так, а на обряд вінчання мені треба ярмо, ярмо для волів!

— А то нащо? — спитала баба Параска.

— Будемо наречених упрягати в одне ярмо, символічно.

— У тебе в голові смалец ци що? Єке єрмо? Ніколи в гуцулів нієкого єрма не було.

— Бабцю, то образ такий! — пояснював Параджанов.

— Я ті зара дам образ! Образ — то Матка Божа і Сьвітий Миколай!

— То я так висловився, метафора така!

— Я ті зара єк упережу по крижах — будеш знав, єк гуцулам єкес єрмо пхати! Гибай з моїх очей, кара моя Господна!

— Тихо-тихо, бабусечко, все буде чотко! — режисер відскакував, аби його не зачепила палиця, якою надто вправно орудувала згорблена бабуся.

— Йди відтий, бо ті пальну! «Чьотко», дивиси, буде мені ту чьоткати! Я не подивлюси, шо ти пан, — упережу межи вони, і по всім!

— Не треба, хочу жити! — підколював далі войовничу Параску.

— Людоньки, дайте мені ґвера, най пальну в сего банєка!

Та хоч як баба Параска «вмовляла» Параджанова не додавати вигадок до звичаїв, режисер твердо вирішив, що творчий хід у цій сцені мусить бути і що цим ходом точно є ярмо. Щоправда, після такої сцени Сергій мусив іще довгі тижні обходити десятими дорогами Харукову бабцю, бо щоразу вислуховував від неї неабияку свіжу для іноземного вуха лексику. Та споріднені душі — то річ серйозна, тому надовго гуцулчиного гніву не вистачило і вона повернулася до нормальних вечірніх посиденьок із «дивакуватими» «кіношниками».