Тіні

Наші дні

Над ранок їй таки вдалося задрімати. Попередня доба страшенно виснажила Олесю, та заснути на дереві, ще й у стані панічного переляку, вона, звісно ж, не могла. Утім, утома далася взнаки, коли зійшло сонце. Воно освітило ліс і відігнало гострий страх. Місцина, де її застала ніч, тепер не здавалась Олесі аж такою жахливою.

Дівчина спала і не довго, і не міцно — як заєць під кущем, раз у раз прокидаючись і роззираючись. Нарешті вирішила, що час вирушати далі.

Зіскочила з берези, обняла її, дякуючи за спільну безпечну ніч. Відчула голод. Шлунок бурчав і неприємно смоктало всередині. Також захотіла пити. З водою в лісі великих проблем зазвичай немає: десь-таки та знайдеш потічок чи бодай і рів, а за ніч там точно назбирається волога. І справді, на воду натрапила вже за півгодини. То була величенька річка. Вона напоїла Олесю зимнющою водою, аж зуби ламало. Та дівчина пила, бо знала, що набрати води нема у що, а наступна водойма може бути далеко.

Тепер треба було подумати про їжу. Від ідеї з багаттям Олеся відмовилась уже остаточно. Люди роками вчаться мистецтва виживання, і сотні разів їм не вдається видобути вогонь. То як би вона зуміла це зробити з першого разу? Тому почала збирати малини та чорниці. Пощастило навіть жменю ожини знайти. Ягоди солодким медом розтеклись у роті. Сонце ще добре не нагріло землю, а вони вже були розпашілі, налиті променями. А тому, хто дуже голодний, кожна крихта такої поживи видається якнайвишуканішою стравою.

Усе було би нічого, якби Олесин голодний шлунок добре сприймав сирі ягоди з кислинкою. Від них скрутило живіт, закрутив кишківник. Але виходу не було. Дівчина через силу напихала рота їжею, знаючи, що тільки так матиме шанс дійти до людей.

Безперервно просувалась уперед, а зупинялася тільки для того, щоби попити чи поїсти ягід. І йшла, йшла — без орієнтиру, навмання... Спочатку намагалася визначити, де північ, за зорями та за мохом на деревах; пригадувала, з якого боку сходило сонце, коли вона вийшла вранці. А потім остаточно заплуталася. Виснажений мозок відмовлявся працювати, та й тіло вже не мало сил.

Під вечір вона впала на траву і не змогла ступити далі ні кроку. Заночувала знову на дереві й знов у страху — втім, уже не панічному. Навіть на гострий страх не залишилося сил...

Так минуло ще кілька днів. Ночі пересиджувала на деревах, хоча добре знала, що від ведмедів вони ніякий не захист, адже «вуйкам» лазити по стовбурах так само легко, як і їй. Дні минали у безперервних походах і пошуках виходу зі зеленої пастки. Олеся дедалі частіше лягала в затінку, віддихувалася, провалювалась у неспокійний сон. Тоді прокидалася, насилу зводилася на ноги і брела далі. Якось під час привалу на неї заскочив коник-стрибунець. Вона інстинктивно схопила його долонею і вкинула до рота. Розжувала, скривилася, проте ковтнула їжу — іншу, ніж ягоди. У ній помалу вмикались інстинкти виживання.

Ще одного разу, коли вона впала на землю, побачила жабку, геть невеличку. Олеся поволі, вагаючись, простягнула до неї руку. Узяла жабку пальцями, піднесла до рівня очей. Уважно розглядала істоту. На очі дівчині навернулися сльози, вона ціла тремтіла. Заплющила очі. Різким рухом другої руки зірвала жабі голову, потому відірвала лапку. Піднесла її до рота. Зубами вп'ялась у грамульку сирого м'яса, яке ледве змогла прожувати.

Ковтнула.

Заплакала...

Підвелася.

Витерла очі від вологи.

Стало гидко від самої себе.

«Чим ми ліпші за хижаків? Звірі», — промайнуло в думках.

«Виявляється, то правда, що голод робить із людини безжальну тварюку. Нічим, нічим не відрізняємося від них, одне плем'я».

Олеся знову лягла на траву, закинула руки під голову, задивилась у небо. Час від часу звертала погляд на землю, куди викинула рештки жаби.

«Якщо людина — звір, то чого я хочу жити між людьми, бути соціальною? Ну, зрештою, тварюки теж гуртуються у зграї Цікаво, чи звірина розрізняє кольори, чи має пам'ять, чи вміє сумувати, усвідомлювати себе, чи розуміє, що її життя рано чи пізно закінчиться, чи відрізняє лихе створіння від доброго, чи шкодує, як ми, наприклад, вояка, котрий лежить у шпиталі з відірваними кінцівками після боїв, чи вміє плакати, сміятися? Може, ми і звірі, та чого тоді маємо дар мови, якого інші створіння не мають, чого вміємо вірити, співчувати, зрештою, читати книжки і змінюватися? Змінюватися ціле життя...»

Лежала на спині, дивилася на небо: синє, з пухнастими хмарами. Сама дивувалася зі себе: зловила себе на тому, що шукає в небесних перинах обриси звірів чи рослин, шукає схожості, як колись у дитинстві, коли здавалося, що можливо все, що нема жодного бар'єру і нема неможливого. Певно, вірила й нині.

«Я виберуся звідси, хай би чого мені це коштувало. Я зможу. Нема нічого неможливого, та й ліс не безконечний».

Підвелася.

Пішла далі.

Річка, яка трапилася їй цього разу, різко повертала русло і в одному місці утворювала заплаву, схожу на невелике озерце. Олеся, довго не думаючи, скинула зі себе весь одяг, роззулась і поволі ступила в холодну гірську воду. Її тіло зі спеки занурилось у приємну прохолоду. Вона вмила обличчя, лягла у воду. Глибина виявилася такою, що цілком дозволяла пропливти кілька метрів. Дівчина не відмовила собі в невеликому задоволенні. Після кількох кіл навколо озера вона сіла на камінь при березі, та залишалася ще у воді.

Раптом відчула, що десь із води хтось зітхнув, голосно і тужливо. З переляку вона вискочила на берег і прислухалася. Та почула тільки спів пташок, звичний шум лісу і дзюркотіння річки.

— Хто тут? — боязко мовила Олеся.

У відповідь знову почула саму лише тишу.

«Певно, причулося. Від голоду в мене починаються галюцинації, — подумала. — Та все одно час ушиватися звідси».

Вона хутко натягнула на себе джинси, кросівки, футболку, рукою підхопила синьо-волошковий джемпер і гайнула в ліс.

Олеся не знала, скільки днів блукала, та ця остання доба далася їй важко: боліли м'язи, суглоби, у голові паморочилося, свідомість була вже не така чітка, як до того. Ноги ледве її несли, а сама вона дедалі частіше захекувалась. І довкола Олесі щось змінилося. Ліс усе рідшав. Коли вона підводила голову, то недалеко бачила якісь вершини. Які саме, вона не знала, бо в цих краях не бувала, проте підозрювала, що то вже підніжжя котрогось із чорногірських шпилів.

Залишалися лічені хвилини до настання сутінків. Олеся ледве просувалася крок за кроком. Їй стало холодно, під шкірою пробігся такий сильний мороз, що її почало трусити.

— Гарячка... Ще тільки її бракувало! В озері перестудилася чи що?

Раптом їй здалося, що із-за смерек блиснув вогник. Вона придивилась, але він щез.

— Ну от, знову глюки!

За кілька кроків видиво повернулося. Вона виразно побачила багаття, яке висвітлювало тіні навколишніх дерев. Олеся зібрала в кулак останні сили і побігла на полум'я. Вона визирнула з лісу на галявину. Побачила біля ватри постать. То була жива людина! Уперше за декілька днів вона когось зустріла: не жабу, не коника-стрибунця, а подібну до себе істоту.

Чоловік сидів спиною до неї, а обличчям до вогнища, неквапно поправляючи палицею дрова у багатті.

— Добрий вечір! — радісно гукнула Олеся.

Чоловік повернувся на звук:

— Добрий вечір! — відповів.

Вона побачила його обличчя. То був молодий хлопець, може, тільки трохи старший за Олесю. Мав темне волосся і такого самого кольору очі, які виблискували від вогню. Був одягнений у балонову лижну куртку, у джинси, а взутий у міцні берці. Незнайомець несподівано усміхнувся.

— Я загубилась у лісі чи три, чи п’ять, чи, може, й більше днів тому — збилася з ліку. Ви поможете мені знайти Криворівню?

— Загубилася, кажеш? Ну сідай ближче до вогню. Змерзла ж, певно.

Олеся підійшла і простягнула руки до ватри. Трохи загріла долоні й запхала руки в кишені.

— Поможете?

— Поможу. Я Лука.

— Олеся! — щебетухи Олесі зараз ніхто би не впізнав: вона втратила стільки сил, що на балачки їх уже не вистачило.

— Я тут запік трохи баранини в казанку. Будеш? — Лука подав їй казанок і кусень хліба.

І знову на слова не вистачило — та не сил, а часу. Вона жадібно вхопила хліб і безцеремонно почала напихати ним рота. Він уклав їй у руку ложку. Олеся вхопила її й «підмела» нею в казанку. М’яса там було небагато, а їй і не можна було після голодування накидатися на їжу. Шлунок болісно прийняв сухий хліб і жорстку баранину. Дівчина враз скрутилася, вхопившись за живіт руками. Лука зрозумів і зачерпнув кухликом гарячої води з іншого казанка.

— Випий! Полегшає.

Олеся послухалася. Тепла рідина вперше за ці дні розтеклася її нутрощами. І справді полегшало. Спазм відпустив шлунок, і вона змогла випрямитися.

— Ви відведете мене до Криворівні?

— Завтра. Нині вже запізно. Ніч надворі, а йти в таку далечінь затемна — небезпечно. Дорога забере днів зо два.

— Ого, далеченько. А до дороги десь вийти і потому під’їхати не можна?

— А ти бачила якусь дорогу за останні три дні?

— Не бачила... А може, ви маєте мобільний? Я би зателефонувала своїм, що жива-здорова, бо за мене переживають. Може... — Олеся схилила голову.

— Який мобільний у такій глушині, дівчино?! — Лука засміявся і знову втупився у вогонь.

Олеся теж задивилася, як палахкотить ватра. Вона хотіла знати, хто цей хлопець, що він робить тут, у глушині, та її язик і голосові зв’язки відмовлялися слухатися мозку, який зараз відпочивав. Вогонь заспокоював, огортав первісним теплом, змивав зі свідомості страшні спогади, відновлював сили, нашіптував і заколисував...

Лука помітив, що Олеся стрімко засинає. Підійшов, узяв її на руки й відніс до намету, що стояв неподалік. Поклав у спальник, накрив пледом, а сам повернувся до багаття.