Тіні

Розділ 1

Над Дзембронею щось розляглося несамовитим дзижчанням. Люди кидали вила і сапки, вибігали зі стодол і з хат, зліталися з кичер у долину, задирали голови до неба й чудувалися з літального апарату, який ширяв над їхніми головами. Старші падали ниць на землю, хрестились і били поклони, налякані, що настав кінець світу, що їм за мить доведеться постати перед Страшним судом і через любасок-коханок вічно горіти у вогняній геєні, тому про всяк випадок голосно вигукували: «Всякеє диханіє да хвалить Господа!»

Над ними і справді летіло щось незбагнене: в Дземброні вперше побачили вертоліт. Він голосно гуркотів, а величезним гвинтом розмахував так, що вітер розкидав копиці біля найближчих хат. Сіно розліталося навсібіч, але гуцули навіть не думали сердитися, бо добре знали, хто там летить.

Селом миттєво розлетілася вістка, що це «їхні» Якутович і Параджанов летять на гору Смотрич із кіноапаратурою, щоби знімати там однойменну полонину. Але на те вона й екзотика, щоби додивитися її до кінця. Люд біг за гвинтокрилом, але де там було ногам догнати таку машину! А кортіло ж бо знати, як то знімати будуть, бо для дзембронців це було вперше — на відміну від криворівнян і верховинців, котрі уже звикли до крику: «Світло, камера, мотор!»

Тут на поміч прийшла Марічка Іллюкова:

— Людоньки, біжімо до моєї ґражди: звідти добре видко полонину, але тре бінокля!

— У мене є! — загукав із натовпу дід Петро. — Ще з війни тримаю!

— То беріт, вуйку! — заволав натовп.

Дід Петро метнувся до хати, а публіка тим часом уже топтала пилюку дорогою вгору до Іллюків. Там займали позиції: хто на подвір'ї, хто на хаті, а кому дісталися гірші місяця, під ґраждою, звідки Смотрич було видно зле.

Дід Петро встиг саме вчасно: вертоліт щойно приземлився на полонині й зараз мали вивантажувати апаратуру. Власник військового бінокля спочатку сам витріщив очі у дві лінзи і довго щось розглядав.

— Ну шо там, діду? — нетерпляче кричали ті, що сиділи поруч.

— Сіли, — авторитетно заявив гуцул, не відводячи від очей бінокля.

— Ну, і шо тепер?

— Викігают!

— Шо?

— Та шо, шо? Пачки! — з гордістю повідомив дід, почуваючи свою неабияку значущість.

— А шо в тих пачках, діду?

— Не виджу!

— Дайте мені!

— Нє, зара всьо буде видко! — гримнув дідо. — О, всьо, виджу!

— Шо?

— Виносят єкіс дишла!

— Єкі ше такі дишла?

— Або я знаю? Певно, коней впрігати будут!

— Єких коней, вуйку! Та то вони кінокамеру ци мікрофони на таку тичку чіплєют, — то мені переповідав один з Криворівни, — з виглядом знавця заявив хлопець, котрий сидів на самому вершечку хати.

Дід іще раз пильно зиркнув у бінокль:

— А не, то трембіта! — радісно вигукнув дід Петро.

— Йой, діду, ви гет сліпі, віддайте мені, — гукнула пишногруда молодиця, котру всі знали як ту, що на кожному кроці пускає бісиків чесним ґаздам і любить брати ініціативу у свої руки.

Недовго думаючи, вона вирвала бінокль із Петрових рук.

Тепер переповідати взялася місцева Афродита.

Так у долині дволінзовий апарат переходив із рук у руки, а тим часом на високому Смотричі починався інший ритуал.

Поки оператор Іллєнко та його помічники розкладали свою техніку, Якутович показував Параджанову локації, які творча команда затвердила за фотографіями, зробленими напередодні.

— Ми вибрали оту кошару, і звідти мають бути оці загальні плани, — пояснював, жваво жестикулюючи, Якутович.

— Так, ану, синку ходи сюди! — гукнув Параджанов Миколайчукові.

Артисти прилетіли сюди вже нагримовані й одягнуті в костюми. Саме мали знімати перші дублі сцени побуту вівчарів на полонині, а до вівчарів, за сценарієм, щойно приєднався герой Миколайчука — Іван Палійчук.

— Синку, ану спробуй проказати свій текст отут, перед отарою овець. А потому маєш приклякнути і разом із вівчарями змовити молитву. Хлопці, котрі грають ролі вівчарів, усі сюди! Репетиція!

На полонині, поміж сотнею білих овечок, стали навколішки п'ятеро чоловіків, а серед них і Миколайчук. Молилися за те, щоби Бог беріг їхню отару і дозволив повернути господарям кожну тварину.

Миколайчук стояв на колінах і шепотів молитву. Він заплющив очі й радів, як мала дитина: досі не міг повірити, що то саме йому пощастило отримати цю роль. Бо ж він тут майже місцевий — уродженець сусідньої Буковини. Має в генах горянські звичаї, кожною клітиною тіла відчуває свого героя. Та і, зрештою, єдиний із цілої знімальної групи, хто має стосунок до гір. Куди там москвичам чи киянам збагнути єство Чорногори! А він тут удома!

— Батьку, — по-родинному звернувся Іван до Параджанова, — як ви надибали таку красу?

— Спочатку Якутович привіз, а потім уже я сам бродив горами і, як кажуть тут, набувався.

— Неймовірні місця! — Миколайчук розлігся на випареній сонцем траві. — Хочу привезти сюди мою Марічку.

— То ти маєш Марічку? — ліг навзнак біля Миколайчука Параджанов, користаючи з вільної хвилини, поки освітлювачі виставляли світло. — Достоту як у наших «Тінях...». Що за Марічка?

— З моєї Буковини. Її село від моєї Чорториї за тридцять кілометрів. Але познайомилися ми в Чернівцях, у студії при музично-драматичному театрі. Щойно її вперше побачив, уже ні про кого іншого й думати не міг.

— Закохався, хлопче? То чого довго думати? Одружуйтеся — та й по всім.

— Що ви! То дуже серйозний крок. Я, я... не знаю, — знітився Іван.

— Ти зможеш пережити, якщо втратиш її?

— Ні, — опустив голову додолу Миколайчук.

— То хапай, поки твоя! — беззаперечно мовив батьківським тоном режисер.

— Не вір тим дівкам, особливо якщо їхнє ім'я Марічка, — долинуло з лівого боку.

Іван і Параджанов одночасно повернули голови туди. То був Тарас «принеси-подай».

— А чого ж так приречено, хлопче? — засміявся режисер. — Звідки таке розчарування в жінках?

— Та знав я одну Марічку, — нічого доброго з того не вийшло. Почитайте Коцюбинського, що Гутенюкова зробила з Палійчуком.

— Та це ж вигадки, — заперечив Сергій Параджанов. — Мабуть... — додав.

— А якщо ні? Ви ж бачите, скільки людей нам каже, що то було насправді, — по-змовницьки прошепотів Тарас.

— Навіть якщо так, — у тому самому тоні, майже пошепки, відповів режисер, — то ім'я тут ні до чого. Іване, а ти отак за свою Марічку міг би дати втяти собі одну руку? — запитав цілком серйозно.

— То ви жартуєте чи справді таке питаєте? — усміхнувся Миколайчук.

— Серйозний як ніколи!

— Певно, втяв би! — реготнув артист.

— Тоді час засилати сватів, чи як там у вас кажуть?

— Думаєте?

— Негайно!

— Але ж у мене зараз зйомки, а вона з хором імені Верьовки от-от поїде на гастролі за кордон.

— Кажу тобі: негайно! Завтра я тебе відпускаю. Але щоби за тиждень привіз сюди свою Марічку на медовий місяць, чув?

— А знаєте, так і зроблю! — вигукнув Миколайчук, зірвався на рівні ноги, підскочив до Параджанова, по-чоловічому обняв його і погнав полониною — остудити молодечий запал свистом вітру у вухах.

— Ет, молодняк! — провів його поглядом режисер. — Може, то й собі закохатися?

— Нічого в тому доброго нема, — вкотре пробурмотів Тарас.

— Іди звідси! — гримнув Параджанов. — Теж мені Дон Жуан із Коломиї.

Розділ 2

Знімальним майданчиком прокотився поголос:

— Він приїжджає нині!

— А може, все ще буде добре? Може, зійдуться характерами двоє впертюхів?

— Та яке там!

— Ото будуть іскри кресати!

— І громи бити! — перешіптувалися між собою у знімальній групі.

З чорної «Волги» посеред Криворівні вийшов високий поставний чоловік років п'ятдесяти. Кинув оком на навколишні гори, на хатини і попрямував до майданчика, «начиненого» кінотехнікою. Було в ньому щось демонічне: глибоко посаджені чорнезні очі, різкий погляд, незвичні западини під вилицями.

— Ну, привіт, роботяги! — гукнув до колективу.

— Дай, Боже, здуровічька, як тут кажуть! — вийшов йому назустріч Сергій Параджанов. — Таки прийняли пропозицію знятись у моєму кіно?

— Я не у ТВОЄМУ кіно знімаюсь, а у фільмі кіностудії Довженка, — зверхньо відповів чоловік.

— Як скажете, лауреате премії першого ступеня, — вколов актора Параджанов.

Грузинський актор Спартак Багашвілі, на той час уже мега-популярний у Радянському Союзі, й вірменський режисер Сергій Параджанов були на ножах. Вірменин-бунтар, котрий не визнавав зашореності й дебілізму комуністичного устрою, не міг змиритися з тим, що Спартак Багашвілі прийняв у 41-му «Сталінську премію першого ступеня» від чортяки Сталіна. Грузин натомість не визнавав жодних авторитетів, на знімальному майданчику він був сам по собі, а режисери не мали біля нього права голосу. Параджанов добре про це знав, але нікого кращого на роль гуцульського мольфара Юри не бачив. Тому заради мистецтва переступив через особисту неприязнь і таки покликав зірку до своєї стрічки. Роль зацікавила і Багашвілі, тому він теж погодився на співпрацю.

— Слухайте, — мовив Параджанов. — Перш аніж братися за роботу, хотів би, щоби ви зустрілися зі справжнім мольфаром, — аби подивитися, що воно таке.

— О, від такої зустрічі не відмовився би, — Спартак продовжив бесіду вже з помітним зацікавленням.

— Я про все домовлюсь, а ви наразі поселіться в готелі й розгляньтеся, що тут і як.

Уже наступного дня Параджанов послав Тараса «принеси-подай» до місцевого мольфара з проханням прийняти режисера й артиста.

Тарас прибіг назад захеканий:

— Мольфар каже, щоби ви приходили, але найліпше — на Святого Юрія, бо того дня активізуються потойбічні сутності й найкраще чарувати.

— Та хоч на День радянської армії! — задоволено вигукнув Параджанов.

Страшна нетерплячка брала режисера, але сказав мольфар на Юрія — значить треба дочекатися.

На самого Юрія, щойно почало сутеніти, Спартак Багашвілі та Сергій Параджанов рушили в один із присілків сусіднього від Криворівні села — Верхнього Ясенова. Місцеві кажуть, що в тому куті мольфарували, відколи стоїть світ, і що найліпше в темну пору доби туди не пхати носа.

Двоє чоловіків ішли мовчки. Бракувало спільних тем, та й навіщо без потреби розхитувати повітря? Спочатку Параджанов хотів завести Спартака до того дідка з Дземброні, та місцеві сказали, що він ніякий не мольфар і на тому не розуміється, — так собі часом пророкує людям, але воно ніколи не збувається. Тому ніхто його серйозно не сприймає. Натомість режисерові порадили навідатися до криворівнянського гуру магії.

Дорога була далека, хоча нетутешнім здається, що вислів «за тов горов» мав би означати «недалечко». Та на те вони й гуцули, щоби мати своє окреме поняття віддаленості, а ще, вочевидь, неабияке почуття гумору щодо приїжджих.

Тож поки «кіношники» добралися до пункту призначення, на них упала цілковита темрява — хоч в око стрель. Та ще й карпатський чортяка кудись подів Місяць. На горі височіла тільки одна хатина, тому помилитися було неможливо.

То й була мольфарова оселя. У вікнах не світилося, вогник пробивався тільки крізь шибку горища.

Параджанов постукав у двері. Чекати довго не довелося. Рипнула деревина, і з-за дверей вигулькнув дідок із помережаним зморшками обличчям.

— Слава Ісу, — привітався режисер.

— Слава навіки. А-а-а, то ви! — впізнав Параджанова мольфар. — Малий казав, що ви прийдете до мене!

— То — Спартак. Він буде грати роль мольфара, тому хоче подивитися на ваші замовляння.

— То йо, заходьте, — запросив дідок.

Його хата всередині й справді нагадувала чаклунську барлогу: ціла закидана зіллям і різними склянками, а ще — гуцульським начинням. У правому кутку стояла бартка — топірець, спертий лезом до стіни. А ліворуч тулився п'єц. Режисер зупинився у дверях, аби розглянути все своїм натренованим оком антиквара. Він прикипів поглядом до розфарбованих керамічних кахель пічки. Вони були, як іконостас: верхній ряд зображав релігійну тематику, другий і третій — побутові сценки, нижній — чомусь воєнні події.

— Ого, який тут у вас витвір мистецтва! — вигукнув Параджанов.

— Та яке там мистецтво? Старе як світ! — махнув кістлявою рукою згорблений дідуньо.

— У тому і його вартість!

— А йдіт! Кому то тре? — знову махнув тою самою рукою мольфар і звернувся тепер до актора:

— То як ви, кажете, називаєтеси?

— Спартак Багашвілі.

— А я Нечай, предвічний дід, бо вже жию бозна-кілько.

— То що ви нам зможете показати? — не бажав гаяти час режисер.

— А шо тре?

— Ну, в нас буде сцена, де мольфар відганяє грозу. Можете таке?

— Та ба, чо' ж не можу? Ходіт надвір.

Мольфар вийшов перший, за ним вибігли і двоє іноземців, котрі не йняли віри, що такий немічний дідусь от-от покаже їм хоч якесь диво. Надто це вже було зі світу фантастики.

Нечай поволі пошкандибав на середину подвір'я і підняв руки вгору:

— Видите оту хмару? Вона чьорна і несе дощ. Можу її відігнати гет.

— Ану! — скептично гукнув Спартак.

— Не тре так з Нечаєм, синцю! — дещо погрозливо, проте спокійно мовив мольфар.

Він стояв мовчки, лише зиркав у бік хмари. Витягнув ніж-градівник для замовлянь, устромив його у громовицю — тріску з дерева, в яке влучила блискавка. У громовиці був природний отвір, у який мольфар запхав лезо, а далі ввігнав його в землю. За мить, шепочучи, вийняв ножа, здійнявши його вгору в одній руці, а у другій — громовицю. Відтак почав примовляти, і його шепіт ставав дедалі голоснішим, аж поки перейшов у крик:

Старий викрикував це закликання тричі, погрожував небу, гукав до хмар, дякував силам природи і вихваляв духів. Руками тим часом наче притягував щось до себе. Притягував, притягував — і раптом «кіношники» побачили, що в такт його рухам до мольфара притягується чорна хмара. Він закрутив нею, а потому зі шаленим тріскотом, який луною прокотився поміж гір, жбурнув її геть. Немовби слухняна вівця, хмара зіщулилась і, підкоряючись волі маленької людини, полетіла з небосхилу, аж поки око втратило її з виду.

— Ні фіга ж собі! — вихопилось у Спартака.

Вражені Багашвілі та Параджанов утратили дар мови, а дідок спокійно розвернувся і пошкандибав у бік хати. Уже на порозі мольфар розвернувся до отетерілих чоловіків:

— Хлопці, ліпше би ви в тото не влазили, бо він дотепер ходит по землі. Він нікуди не подівси і може вам наробити біди. Ліпше не чіпайте!

— Про що це він? — запитав Спартак.

— Ще одне попередження від духів, — пояснив Параджанов, який майже починав вірити в забобони й у сам світ духів.

А спробуй тут не повірити, коли на власні очі бачиш, як хмари розганяють руками, а по ночах приходять привиди. Ох, та Гуцулія!