Тіні

Прадавні часи

Спочатку він відчув, що живий. Поворушив долонями, пальцями, ногами, хотів ковтнути слину, та заболіли горло й уся середина. Повіки важким тягарем прикривали очі. Спробував розплющити очі. З першого разу не вдалося. Тоді ввімкнулись органи відчуттів: шкірою він уже не відчував холоду — навпаки, був у теплі. Нюхом уловив запах якогось трав'яного відвару. Руки намацали, що він укритий чимось приємним і теплим.

Нарешті Гук спромігся розплющити очі. Він побачив над собою не голе небо, а стелю — дерев'яну стелю, вочевидь, сільської хати.

Доклав великих зусиль, аби повернути голову праворуч. Роззирнувся. То і справді була дерев'яна хатина, обставлена звичайними меблями: стіл, намисник, у кутку — піч, а над нею — ціла вервиця із в'язок сушених трав.

У кімнаті було темно. Єдине світло визирало з печі, й воно тьмяно освітлювало постать, яка стояла спиною до Гука. То була жінка, струнка й худорлява. Вона поволі помішувала ложкою якийсь відвар і стиха наспівувала невідому мелодію.

— Де я? — не впізнав свого голосу Гук.

— А, ти вже отямився? Це добре! — жінка повернулася до нього.

Була вбрана у білу льняну сорочку, підперезана помаранчевою крайкою. Мала темне волосся й, очевидно, такі самі чорні очі. Була молода — років двадцять п'ять, не більше. Неспішно підійшла до Тукового ліжка.

— Де я? — знову запитав Гук.

— Не бійся: ще на цьому світі. Не вмер, хоч і дуже намагався.

— Що сталося?

— Я знайшла тебе в лісі. Лежав ні живий ні мертвий. Цілий побитий, потовчений, закривавлений і висохлий, наче голодував із тиждень-два. Та воду, певно, пив, інакше стільки не протягнув би. То хто ти, хлопче?

— Гук.

— Просто Гук?

— Гук, син Чугайстра... Вбивця.., — глухо мовив.

Він думав, що після цих слів дівчина зі страху втече, проте брехати не хотів. Та, що його врятувала, має право знати, кого пригріла у своїй хаті.

Але, на диво, господарка не злякалася. Вона просто перевела розмову на іншу тему.

— Я відпоїла тебе чаями і настійками. Не бійся: не отрую тебе. На травах знаюся. Я знахарка. Називаюсь Анна.

— Тобі небезпечно бути поряд зі мною...

— Я можу дати собі раду будь із ким. І з тобою — теж.

— Маєш особливу силу? — прохрипів він.

— Може, й маю... Дай подивлюся, чи гояться твої рани.

Анна відхилила ковдру. Гук запротестував, ухопився за край ковдри, бо відчував, що на собі не має нічого.

— Ти жартуєш? Я тебе роздягала, перев'язувала твої рани, а тепер ти від мене ховатися надумав? Та я бачила тебе вже десяток разів.

Вона розмотала клапті тканини, якими було обмотано його горло та живіт.

— Ну і роздер ти себе! Такі глибочезні рани! Вони гнили. Довелося промивати їх, і не раз. Добре, що ти був непритомний, інакше вив би від болю. А зараз, бачу, вже потрохи гояться, робляться струпи. Горло було роздерте, ніби ти прочхався ним по гострому камені. Певно, падав, бо й синців — ціла купа. Живого місця на тобі не було. І від кого ж так утікав?

— Від себе...

— Від себе не втечеш. Треба або себе прийняти, або себе змінити — третього варіанту нема.

Анна заново перев'язала його рани.

— Чому?

— Що чому?

— Чому мене врятувала?

— Не можу дати людині померти.

— Навіть такій, як я?

— Навіть такій.

Вона повернулася назад до печі, закінчила перемішувати відвар. Вилила його в горня і подала Гукові, нічого не пояснюючи. Гук послухався, випив до дна гірку траву. Дивився на жінку.

Анна не була особливо вродлива, та мала щось таке, що, безперечно, притягувало чоловіків. Може, очі? Такі великі й глибокі... Уміла дуже проникливо дивитись і взагалі мала поставу вельми вольову, навіть, може, гордовиту. Крім неї, в хаті не було нікого. Чи живе сама, чи тільки зараз хата порожня? Гук не випитував. Зрештою, йому було байдуже.

У своєму немічному стані бачив один позитив. Фізичний біль повністю заполонив мозок і свідомість, тож Гук не міг думати про інший біль. Кожен вдих і видих коштував великих зусиль, пронизував тіло наскрізь. І це було навіть добре. Ліпше такий біль, аніж той, який він переживав у лісі.

З кожним днем Гукові кращало. Вочевидь, діяли чудодійні відвари Анни, також — можливо — і її замовляння. Уже першого дня він устав із ліжка і пройшовся хатою. За два дні вже вийшов на подвір'я. Розглянувся. Такої місцевості він не знав. Не була то ні Криворівня, ні навколишні гори, ні жодна вершина Чорногори, бо їх знав добре.

Навколо — ні душі. Аннина хата самотньо височіла на горі, довкола були ліс і галявини, а от села, скільки кинь оком, не видно. Хоча відгороджуватися не мала від кого, вона повбивала в землю палиці й прибила до них вориння — карпатську загорожу з паралельно прикріплених дощок.

— Слухай, а ти чомусь говориш не по-гуцульськи. Як так? — Гук замахнувся сокирою, щоби розрубати черговий кавалок деревини на дрова.

Гепнув щосили — і поліно гучно тріснуло й розчахнулося навпіл. Уже чувся на силі до хатньої роботи. Анна проти цього не заперечувала, проте й не просила помочі. Сам захотів.

— Бо я не тутешня, — Анна тим часом збирала трави за своїм перелазом.

— А звідки ти? — запитав Гук.

— Навіщо тобі?

— Теж маєш таємницю? Ховаєшся від когось? Утекла сюди?

— Може, й утекла...

Він зрозумів, що розмову на тому закінчено, і прийняв правила гри. Вона нічого не випитувала в нього, він не ліз у душу їй. Це задовольняло обох.

Гукові підозри підтвердились: Анна таки мешкала тут сама.

— Не страшно жити отак одній далеко від світу? — запитав він.

— Спочатку боялася — дуже, — а потому просто здичавіла. Часом приходять до мене люди по трави, просять, аби полікувала. Не відмовляюся, бо якщо маю дар, то треба з кимось ним ділитися. Не все ж собі забирати. Але то буває рідко.

«Така сама здичавіла, як я», — подумав Гук.

— Давай допоможу! — Гук підхопив відро, яким Анна брала воду з криниці.

Те місце, власне, і криницею було не назвати — просто яма, накрита приземкуватим навскісним дашком.

Анна спостерігала за Гуковими рухами. Може, й кортіло спитати, хто він, чому назвав себе вбивцею, але це дало б і йому зелене світло, щоби розпитувати її. Він видався їй замкнутим усередині й вельми привабливим зовні. Мав сильне тіло — радше вже чоловіка, ніж хлопчака, — міцну статуру і такі сумні очі.

Стояли останні теплі дні осені. Гори тут не жовтіли і не чорніли, бо навколо росли самі смереки, зате в повітрі вже було відчутно подих зими. Ранки та вечори з кожним днем дедалі холоднішали, а ночі вже давно були морозяні. Хата за день набирала від сонця тепло, проте втрачала його за першу годину ночі. Доводилося розпалювати піч.

Гук спав на підлозі. Ґречно звільнив Анні ліжко, щойно почав ходити. Сам узяв собі кожуха і кинув на долівку. Господиня на те не сказала нічого.

Одного вечора, коли лягали спати, Анна задмухнула свічку і, замість піти до свого ліжка, підійшла до Гука. Мовчки стягнула зі себе льняну сорочку — єдиний одяг, який мала на собі. Стала перед ним голою. Вогонь від печі ковзнув її принадами і м'яко освітив світлотінями. Вона таки виглядала привабливою, безперечно привабливою.

Без жодного слова наблизилася до Гука і лягла коло нього. Він лише відчув тепло дівочого тіла і так само мовчки віддав їй своє...