Тіні

Розділ 1

Він не знав, до якого світу належить і ким є насправді.

А сталось усе тоді, коли ще світ людей і духів, які потому стали міфологічними, був одним цілим. Ніхто нікого не лякався, при зустрічі віталися, люди кликали духів на весілля, на хрестини, на похорон. А ті не робили нічого лихого, — навпаки, чим могли, тим ставали у пригоді. Була тільки одна Бісиця, яка не визнавала правил неподільного світу, трималась осторонь і чомусь плекала в собі лють на цілий світ. З вигляду була схожа і на людину, і на пантеру водночас, пересувалася трохи на двох, трохи на чотирьох чи то ногах, чи лапах. Очі відблискували червоним полум'ям, а зігнилі зуби довершували її огидний образ.

Коли в Марії Палійчукової почалися перейми, до хати прийшла повитуха. Довго сиділа біля жінки, як могла, помагала, але яка то поміч від звичайної селянки в хатніх умовах? Важко давалися пологи, втомились і породілля, і повитуха, тому коли почули плач здорового хлопчика, то так зраділи, що не відразу повитуха нагадала, що має засвітити свічку та обкурити хату ладаном. Так віддавна робили гуцули, щоби найперше закликати до хати Ангела, який має захистити ще не хрещену дитину перед нечистю.

Та цього разу сталось інакше.

Поки повитуха шукала на столі воскову освячену свічку, до хати блискавкою влетіла Бісиця і миттю вхопила хлопчика, обмінявши на іншого — чи то свого, чи теж украденого, людського, — того так ніхто й не дізнався. Візиту непроханої гості в хаті не помітили, та й чи можливо було би звернути увагу на вітер, що здійнявся в господі? То міг бути звичайний протяг.

Марія прийняла дитину за свою, охрестила Іваном і тільки час від часу дивувалася, що з хлопчиною щось не те: часто плаче, дивиться на неї дорослими очима. Тоді й запідозрила, що то Обмінник. Але нікому не казала, — навіщо псувати малому долю?

Тим часом інший хлопчик Обмінник потрапив до духів.

Бісиця, щойно вихопивши його з колиски, чимдуж полетіла, щоби занести малого до свого додому. Вона не зважала на колючі гілки, які ляскали їй обличчя, обдерла ноги об гостре каміння, — темпу не збавляла, бо добре знала, що в лісі її можуть перестріти.

У надії сховатися з немовлям і віддихатися Бісиця забігла в непролазні хащі — там, де вже не ступає людська нога, ген-ген далеко від Криворівні, аж майже під горою Піп Іван. Але раптом перед нею постав високий лісовий дух, порослий волоссям від голови до ніг. То був Чугайстир.

— Де несеш людську дитину? — заволав гучним, як грім, голосом.

— Відійди з дороги, — я не в гуморі бавитися, — засичала Бісиця.

— Віддай дитину!

— Відійди, кажу, бо нашлю на тебе Мару, — пригрозила вона.

— Не боюся твоєї Мари. Нявок роздирав — роздеру й тебе, і вже не будеш робити шкоди, — ще голосніше заревів Чугайстир і потужним ударом однієї руки вибив із рук нечистої хлоп'ятко, а другою рукою підхопив живий згорточок.

Бісиця кинулась у стрибку, з пластикою, не гіршою, ніж у пантери. Одним рухом вона перескочила метрів три-чотири й учепилася кігтями рук і ніг у Чугайстра — якраз у долоню, якою він притискав до себе людську дитину. Він завив, бо гострі кігті вп'ялися йому глибоко у шкіру й у м'язи руки. Та іншою, вільною, рукою він схопив нечисть за горлянку.

— Арідник тобі помститься за мене, — прошипіла вона, спазматично метляючи ногами в повітрі.

— Він тільки на словах тобі брат, а насправді йому байдуже і до тебе, і до всіх інших. Для Арідника існує тільки він сам! — гаркнув Чугайстир.

— Ти його не боїшся? — люто вишкірилася Бісиця, і цей оскал прогнилих зубів був справді огидний.

— Не боюсь. А от ти боїшся, якщо в подарунок йому хотіла принести людське дитя. Вислужуєшся, погань?

— Відпусти — і я замовлю за тебе словечко перед ним! Нам обом буде вигода...

— Не укладаю угод із нечистю!

Чугайстир підняв Бісицю ще вище над собою і щосили шпурнув її об скелю. Бісиця пролетіла з десяток метрів, намагалася вивернутись і пом'якшити удар, але не встигла. Хребет хруснув, ударившись об гострі камені. Бісиця не встигла видати і звука, як непорушно сповзла на землю.

— Це була твоя остання крадіжка, — ледь чутно мовив Чугайстир, важко віддихуючись.

Тоді його погляд ковзнув на дитя.

— Що ж мені тепер із тобою робити, хлопче, куди нести, кому віддавати? — в його велетенських ручиськах людське немовля виглядало меншим за кошеня. — А може... Може, й не віддавати тебе?! Ціле життя я сам, нікому нема до мене діла, то хоч жива душа буде поруч. Та й поміж людьми Арідник тебе знайде, а я зможу захистити.

Так хлопчик потрапив у глухий ліс із духами.

За хату їм слугувала хижа з очерету, сплетена високо над землею між гіллям смерек. Чугайстир так вправно «звив» хатину, що зі землі здавалося, ніби то лише згусток гілляччя, а не справжнє зручне житло.

Названий батько нарік хлопчину Гуком — на лісовий манір. Так гуцули кажуть на гучну воду, на водоспад. Гука виховували неньо Чугайстир, його брат Щезник, який умів з'являтись і розчинятись у повітрі, і їхня сестра Нічниця, що відбирала сон у того, хто переступав закон нероздільного світу, а добрим людям, навпаки, навіювала барвисті видіння.

Та був у Чугайстра ще один брат — Перевидник, той, що змінював людську подобу на вовчу. От він, напівтварина, не відразу прийняв чужу дитину.

Щомісяця Перевидник на кілька днів перетворювався на вовка і зникав у дрімучих лісах. Таке відбувалося на повний Місяць, і Перевидник нічого не міг із тим удіяти, бо така була його природа. З часом він навчився контролювати себе у вовчій подобі й перекидатися людиною, коли того бажав.

Обмінник з'явився у їхній родині саме в ті дні, коли Перевидник був у вовчій шкурі. Чугайстир обережно показав йому дитину і намагався постійно бути поруч, аби не залишати їх сам на сам. Бачив, що брат грізно гарчить у бік немовляти, — певно, не прийняв чужинця.

То сталося десь за рік. Чугайстир мусив піти з хати в село по людську їжу. Хлопчика зі собою брати не міг: не хотів показувати світові й ризикувати, що люди відберуть своє дитинча, тому залишив малого на Щезника. Той, старий уже, заколисав маля і сам заснув у плетеному кріслі.

Тоді до колиски приступив Перевидник.

Він важко дихав, вишкіривши наразі людські зуби на хлопчика, котрий прокинувся і широко розплющив оченята. З горла Перевидника вирвався звук — спочатку людський, а за мить уже тваринний. Він перекинувся вовком і поволі наближався до Гука. Але той аніскілечки не налякався, бо бачив вуйка таким уже сотню разів і ще не розумів, хто його любить, а хто — ні. По-дитячому щирий і відкритий до кожного, хто був поруч, малий несподівано простягнув рученята до вовка, вхопив його за вуха і потягнув на себе. Перевидник не пручався. Підійшов упритул до малого. Отетерів. Сподівався чого завгодно, тільки не прояву любові од людської дитини. Він стільки часу був вороже налаштований, а цей згорток усе ще не боїться його, не почуває ненависті до того, хто чинив звірства, бо така його сутність. Дитина приймала його таким, яким він був.

Вовк обнюхав Гука, лизнув йому чоло і сховав ікла. Дитина розреготалась і задоволено погладила велетенського сіромаху.

Перевидник невпевнено присів, і малий, вилізши з колиски, заскочив йому на спину. Маленькими рученятами щосили вчепився в густу шерсть — і враз у вухах хлопчикові засвистіло. То вовк кинувся бігти в густі ліси, але рухався обережно, щоби не скинути зі спини дитину. Повітря однаково п'янило і хлоп'я, і духа, вони почували однакове захоплення: Перевидник — свідомо, маля — на рівні емоцій та інстинкту. Вони летіли вихором між гілками, ровами та пагорбами. Гук реготав, а серце духа у вовчій шкурі поволі м'якшало і наповнювалося любов'ю до хлопчини.

Ні Чугайстир, ані Щезник не дізналися, що ж стало причиною того, що Перевидник раптом змінив ворожість на безмежну відданість людській дитині. Та відтоді у Гука з'явилася ще одна рідна людина — вуйко Перевидник.

— Ну що, малий, побіжимо нині на оті скелі? — по-змовницьки часто пропонував уже згодом Перевидник небожеві, котрий уже добряче підріс.

— Та-а-ак, — аж пищав на радощах малий.

— Тоді хутко, поки твій неньо не повернувся, бо дістану від нього на горіхи. Ти ж знаєш, що він проти таких наших забав: боїться за тебе. Та доки зі мною, ти — у безпеці.

Такі забави зі свистом у вухах були їхньою таємницею і зближували духа з людиною.

Так хлопчина набирався сил.

А десь унизу, у селі, підростав іще один хлопчик — Іванко Палійчук. Його Гук побачив іще малим і чомусь зацікавився незнайомою людською дитиною. Якась невидима сила тягнула до нього, кортіло побачити, як він живе, пізнати його родину, перейняти його звички. Ровесник здавався Обмінникові знайомим, навіть товаришем, — тому він часто спускався в село, щоби підглянути за ним.

Якось Іванко помітив, що за ним спостерігає якийсь дивний хлопчик — наче людина, та коли заглянути йому в очі, то прозирає щось чуже, дике.

— Хто ти? — запитав Іван незнайомця.

— Я Гук — син Чугайстра.

— А де ти живеш?

— У хаті далеко в горах, під Чорногорою.

— Добре тобі. То, напевно, так цікаво — жити посеред духів, — малий Іванко захоплено зирнув у небо, ніби хотів там побачити когось із них.

— Непогано, але я б усе віддав, аби мій неньо жив у селі, між людьми, — зізнався Чугайстрів син.

— Твій неньо з братами частенько до Криворівні заглядає, — я їх не раз тут бачив. То косулю людям принесуть, то візьмуть собі у майстра дзбанки.

— І таке буває, — відказав Гук.

Хотів і ще поговорити, але Івана хтось покликав:

— Іва-а-а! Іва-а-а! — почувся дівчачий голосок.

— Марічко, я тут, на кичері! — загукав щосили Іван.

— Хто то? — запитав Гук.

— Моя Марічка. Коли я виросту, вона стане моєю назавжди. Я буду ґазда, а вона моя ґаздиня.

За кілька хвилин перед очима хлопців вигулькнула чорнява дівчинка з двома карими жаринками-очима.

— Іва, я тебе шукала, ніяк знайти не могла, — усміхнулося дівча. — А то хто? — кивнула на незнайомця.

Обмінникові ніби мову відняло. Її дзвінкий голос, довге волосся, що спадало водоспадом до самого пояса, і пломенисті оченята зачарували його. Він уже не чув, як Іван переказав Марічці щойно почуту історію Чугайстрового сина, не бачив, що сутеніє і треба повертатись у гори, додому. Світ зупинився на той час, поки на нього зиркали проникливі карі вуглинки незнайомого дівчиська.

— Приходь до нас ще — поможеш пасти маржинку, — дзеленчала дзвінким голоском Марічка, звертаючись до Обмінника.

А той непорушно стояв і все не міг відірватися від її очей. Отямився лише тоді, коли Іван і Марічка збігли з кичери, тримаючись за руки та сміючись, і побігли до села. Відтоді Гукове життя перевернулося.

Він крадькома невидимим приходив на ту кичеру, де пасла корови Марічка, милувався нею, а коли наважувався, то показувався їй. Дар ставати невидимим він отримав од вуйка Щезника. Той любив Обмінника як свого рідного племінника, тому поділився чарами. Гук ними і користався, щоби якнайдовше бувати біля Марічки.

Ледве стримував лють, коли на його очах Марічка з Іваном сміялися, бавилися, дуріли чи просто лежали посеред залитої сонцем полонини. Тоді Гук утікав і мчав якнайдалі, на круті скелі над прірвою, і ховав свою лють десь глибоко в серці. Образа переповнювала його. Тамував біль лише думкою, що Марічка колись обере його, а не Івана. У дитячому, а згодом і підлітковому серці росла справжня чоловіча конкуренція за кохану, бо Марічка стала для нього єдиною мрією, він не міг і не хотів віддавати її нікому іншому.

Розділ 2

Обмінних хоч був із людського роду, та від співжиття з лісовими духами набув їхніх умінь і способу життя. І вже навіть Чугайстир не міг би сказати, чи вихованець більше людина, чи лісовий дух, один із них. Нерідко з неньом Чугайстром заходив у селі до непростих і там бачив, як мольфари знахарюють, як гонихмарники та градобури відвертають негоду, розганяючи хмари, як баїльники та байбірники примовляннями рятують людям життя, як гадєрник заговорює змій, а часом траплялись і планетники, котрі вміли ворожити на зорях.

— Будеш мати складну долю, — сказав якось йому планетних. — Не матимеш спокою в цім світі.

— Не лякайте! Уже те, що не маю ні мами, ні тата та й навіть не знаю, якому роду належу, — то вже страшна кара, тільки не знаю, за що.

Чугайстир підслухав ту розмову і вирішив, що хлопець уже зовсім дорослий, аби дізнатися правду про своє походження.

— Сину, ти вже давно бачиш, що не такий, як ми, — почав Чугайстир.

— Я знаю, що не ваш, — зізнався Обмінник.

— Я відібрав тебе у Бісиці, а вона вкрала тебе в людей.

— То хто мої батьки? — в очах у хлопця зажевріла надія знайти справжню свою сім'ю і таки довідатися, хто він насправді.

— Вибач, синку, я не знаю. Бісиця не встигла розказати нічого.

— То я ніколи не дізнаюся, хто я?

— Ти людина і лісовий дух, ти непростий, у тобі поєдналися дві величні стихії, ти особливий!

— А я хочу бути звичайним, — опустив голову Обмінник.

— Звичайних — цілий світ, а твоя доля — стати кимось більшим. Пильнуй лише, щоби твоя сила пішла на користь, а не на шкоду нероздільному світові й усьому, що зробив Творець.

— Я нікого не скривджу, — твердо сказав Обмінник, і тоді й справді вірив у це.

А от Чугайстир не мав спокою. Він-бо не раз бачив, яким розлюченим прибігає син зі села, бачив, як він не вміє себе опанувати і заховує в собі образу. Неньо не знав причини, та здогадувався: у світі не завжди складається так, як хочеться, а юна душа надто вразлива, бурхливо реагує на перепони долі, й хтозна до чого це може її довести...

Розділ 3

Діти повиростали. Іван і Гук стали міцними легінями, Марічка — стрункою тендітною дівчиною. Уже Палійчуки втратили годувальника, батька: Петра Палійчука вбив його заклятий ворог Онуфрій Гутенюк просто посеред церковного двору. Це неабияк сколихнуло громаду, та не мало особливого пливу на історію неподільного світу, бо ж трагедія сталася між людиною і людиною, а не людиною і духом.

Гук знав, що Марічка вже Іванова, не раз бачив їх разом посеред лісу чи в запашних луках. Але все ще не втрачав сподівань, що вона розчарується в коханому і таки прийде до нього.

Та нічого такого не траплялось, а підлаштовувати щось зумисно було осоружним Обмінникові.

Якось він брів вузьким плаєм поміж лісами і почув знайомий голос:

Вона йшла йому назустріч, сама, без Івана.

— Привіт, відлюднику! — гукнула першою Марічка.

— Привіт! — ледве вичавив зі себе Обмінник.

— Де йдеш?

— Вертаюся зі села. Неньо просив забрати замовлення у боднаря, а потому тітка Нічниця кликала мене щось помогти, ото й іду... — Він ніяково замовк: іще ніколи в її присутності стільки не говорив.

Вона мовчки слухала, дивилася йому просто в очі й чомусь усміхалася.

Від секундної паузи його вдарила гаряча хвиля, він сховав очі, а вона все всміхалася.

«Бісеня, а не дівчина», — подумав Обмінник.

— Марічко, — він нарешті наважився висловити задумане, — ти би пішла нині ввечері до Черемошу? Зі мною. Поговоримо, послухаємо тишу...

— Ввечері не можу: маю до Івана бігти, — вже пообіцяла йому, — чомусь не припиняло всміхатися дівчисько.

У цю мить Обмінник ладен був провалитися під землю. Хто його тягнув за язик?! І чому вона без упину сміється? Насміхається з нього чи що? Ніколи, вже ніколи в житті він так не принижуватиметься перед якимось дівчиськом, нехай це буде навіть сама Марічка!

Він знову гнав високо в гори, щоби вітер у вухах став гучнішим за її слова, щоб утома в ногах перебила втому в серці. Він почувався таким самотнім і чужим цілому світу... Нікому до нього нема діла: для людей він дух, для духів — людина. Чи матиме колись спочинок, звичайне тихе щастя, а біля себе того, хто його зрозуміє, — Обмінника, того, що обміняли?

Пізно ввечері, коли неньо Чугайстир уже пішов на криваву «роботу» — знищувати нявок, аби не робили шкоди людям і добрим духам, а вуйко Перевидник прибрав вовчу подобу і гайнув у густу темінь, до Гука в хату поміж смерекових гілляк зазирнула його тітка Нічниця:

— Агій на тебе, такий похмурий сидиш, наче Мару побачив, — з порога гукнула Нічниця, висока жінка в чорній довгій сукні, зітканій із нічної темряви та променів зірок.

— Та ні, Мари, на щастя, ще не зустрічав.

— Ну й добре! То — жахлива жінка, найліпше оминати її десятими дорогами. То чого киснеш?

— Та так... Нічого, — відбуркнув Обмінник.

— Е, ні, нанашці можеш усе розказати, — я ж бачу: щось тебе гризе зсередини.

Обмінник із хвилину вагався, чи відкритися нанашці-хрещеній. Чи не засміє?

— Та... — не знав, як почати. — У селі є дівчина...

— А, то он воно що. І як я сама не здогадалася, що тут сердечна справа, — усміхнулася Нічниця. — То що, не все так, як би тобі хотілося?

— Ні, вона закохана в іншого.

— Звідки знаєш?

— Маю очі й вуха.

— Говорять не про все, що є на серці.

— Он як? Мені від того не легшає.

— Послухай, поділюся-но я з тобою своїм даром. Я ж Нічниця, вмію заглядати у сни, а там кривити душею люди не можуть. Та найліпше ти сам подивися, що коїться в її серці, — зазирни в її сон.

— Мені не можна, — заперечив хлопець. — Це ж тільки ваш дар.

— Порушиш лише раз, але, крім мене і тебе, про це ніхто ніколи не дізнається, — підморгнула небожеві нанашка. — То що, згода?

— Так.

Нічниця заплющила очі, почала щось бурмотіти про себе. Обмінних не міг розібрати жодного слова, та поволі побачив, як стає видимою срібна цівочка, що з'явилася між ним і Нічницею. На кінці нитки, з того боку, що був ближче до жінки, спалахнув вогник кулястої форми. Він жваво пульсував і поволі сунувся ниткою у бік Обмінника. Гук уважно стежив за рухом вогника-дару і майже фізично відчув, як той перекотився в його тіло, заповнив кожну клітину і запалав десь у грудях, оселившись там, де вже мешкала ціла колекція дарів.

— Тепер дочекайся найтемнішої ночі й заглянь у сновидіння дівчини. Але тільки один раз! Більше — не можна, — застерегла Нічниця.

— Дякую, нанашко, я скористаюся з розумом.

Найтемнішої ночі дочекатися було страшенно важко. Обмінних усе зиркав на Місяць і не знаходив собі місця. Та, щойно побачив на небі вузький тьмяний серпик, мерщій погнав у село.

У густу ніч тут було порожньо, лише де-не-де вздовж річки долинало, як шепотів Черемош, і то тут, то там перешіптувалися закохані, котрим навіть у пітьмі не сиділось у ґраждах.

Обмінник невпевнено крокував у бік Маріччиної хати. А раптом він побачить щось недобре, раптом у її думках його нема, лишень Іван? Він гнав од себе страшні здогади.

Ґражду неньо Марічки замкнув зсередини.

— Лазиш по чужих хатах? — почув над вухом знайомий голос.

Щезник якимось дивом знайшов його тут і зловив на гарячому.

— Я тільки разочок загляну в її сон. Нанашка Нічниця дозволила, — виправдовувався хлопець.

— Заплющ очі! — гаркнув вуйко Щезник.

Обмінник послухався, і за мить на тому місці, де стояв хлопець, з'явився кіт — молодий і прудкий. Кіт здивовано поглянув сам на себе, потому зиркнув на Щезника, але той уже зібрався йти:

— То ненадовго, маєш кілька хвилин.

Кіт легко заскочив на ґонт над брамою і за два стрибки вже походжав подвір'ям ґражди. Безшумно наблизився до вікна і зазирнув крізь шибку.

У кімнаті було темно, лише кіт зеленими очицями міг побачити бажане. Марічка спала на лаві просто під вікном. Її личко здавалося безтурботним і спокійним, а дихання — рівним. Кіт мимоволі замилувався нею і торкнувся лапою шиби. Та час було здійснити надумане.

Обмінник знову заплющив очі й випустив зі своїх грудей срібну нитку. Коли вона торкнулася Марічки, у Туковій голові почали вимальовуватися картини — ті, які бачить чи взагалі будь-коли бачила дівчина. Він перебирав найрізноманітніші сюжети її снів.

У них Марічка то уявляє себе казковою царівною, то жене корови напитися студеної води з Черемошу, то кудись летить невагома, то... обіймає Івана, цілує його... Обмінник швидко перегортає ці епізоди, не хоче навіть краєм ока бачити їх, а таких — Іванових — снів у неї мільйони, й ніде, ані в одному, нема його, Обмінника. Ніде...

Він розриває срібну нитку, кидається навтьоки і прудко вистрибує з ґражди...

Але то був не єдиний раз. Даремні були застереження тітки Нічниці, що скористатися даром він може лише раз; даремні були й муки совісті, що він переступить закон. Коли йшлося про Марічку, закон був для нього порожнім місцем.

Він ще і ще нечутно та невидимо пробирався до ґражди Гутенюків, коли брами не зачиняли, у людській подобі. Залізав у голову дівчині й усе зазирав у найвіддаленіші закутки в надії, що хоч десь знайде себе. Та марно...