Тіні

Розділ 1

Над берегами Чорного Черемошу гучно загуркотів мотор автівки. Він перекривав навіть сильний шум бурхливої карпатської річки, що від предвіку текла з найвищих гір, півколом омиваючи село Криворівню. Черемош починається ще в загубленому поміж лісів селі Буркуті, а далі котить хвилі попри Явірник, аж поки біля Дземброні повертає на схід і шумовинням спускається ген до Верховини, Криворівні й Устерік, де зливається воєдино з Білим Черемошем, — і вже вони обидва, Чорний і Білий, разом із Прутом несуть карпатську міць до Дунаю та до Чорного моря.

Машина почала чхати, шморгати «носом» і ще сильніше ревіти, аж поки раптово замовкла.

— Аби тобі добре було! Не дармо казала моя жінка: ті китайці — ні до чого. То було тільки послухай її, але де там! Кавалер мусить вирішувати всьо сам, — примовляючи, з автівки виліз невисокий і кругленький водій.

На голові мав кудлату кучму двох непоєднуваних кольорів: чорнезного, як у крука, і сивого, які разом сплітались у феєричну кучеряву шевелюру, — такі були модні десь у 60-х роках минулого століття.

Слідом за чоловіком із машини вискочила дівчина: невисока, худенька, з волоссям рудої барви, яке сягало майже до пояса. Вона була нетипова рудоволоса, бо не мала світлої шкіри. Навпаки, у неї було бронзове смагляве обличчя з голубими очима.

— Вуйку Любку, що сталося? — запитала дівчина у водія.

— Приїхали, випаковуйтеся, — буркнув у відповідь.

— А ми вже там, де треба?

— Ми вже там, де їй треба, — вуйко Любко махнув рукою на свою залізну «ластівку». — Олесю, вона живе своїм життям. Захотіла — заглухла, не захотіла — то їде, паразитка така! Вибач, зозулько, — звернувся цього разу до Олесі.

— Та не партеся! Зараз із Яремою перейдемося селом, розпитаємо, де тут можна переночувати. Працювати нині запізно, сутінки вже впали. Тому ми йдемо в розвідку, а ви тим часом собі домовляйтеся з вашою ластівкою.

— Це не ластівка, це — тазик, мовчазний свідок мого убожества, — до вуйка Любка повернулося почуття гумору, й він, як звично, почав сипати крилатими висловами свого виробництва, а їх мав у запасі чимало.

На роботі попросив кликати себе просто — «вуйко Любко», — без «пан» чи по батькові. Так усі й звикли.

Вони до Криворівні приїхали тільки на два-три дні й невеликою компанією: журналістка, оператор і водій, — аби зняти програму про ювілей фільму «Тіні забутих предків». Олеся довго виношувала ідею такого матеріалу, бо з дитинства страшенно любила це кіно і сам твір. Її неймовірно вабили всі тінівські герої, те, як тісно переплетено казкове, міфічне та реальне життя. Ще малою щиро вірила, що в лісі справді живуть усі ці чугайстри, нявки і що вони от-от покажуться їй. Коли подорослішала, зрозуміла, що все це — байки, але так і не позбулася стану очікування чогось нереального щоразу, коли пірнала в хащі карпатського лісу чи видиралася високо в гори. У ній досі жила велика дитина, готова сприйняти казкове за справжнє. Щоправда, за це часто чула в'їдливі фрази на кшталт: «зніми рожеві окуляри» чи «спустися на землю». Та в окулярах їй було значно затишніше і комфортніше, ніж у реальному сірому світі. Тому пускала повз вуха думки інших.

І коли нарешті тепер усі планети стали в потрібний ряд і редактор затвердив тему програми про фільм, Олеся стрімголов, поки небесні світила не зґедзалися, махнула у відрядження. А відрядження на Гуцульщину — це була взагалі вершина мрії для Олесі, бо колись бабуся розповідала, що їхнє коріння — звідти, з гір, і бозна-де, але десь-таки в їхньому роду затесалися гуцули. Доказів цьому не було, та Олесі подобалося думати, що гори — то її мала батьківщина.

У такому товаристві, з цими водієм і оператором, їм було добре і комфортно, бо знались уже мільйон років, разом довгенько пропрацювали, переживши всяке-різне: спільні відрядження, мороз і спеку, зйомки за виснажливих обставин, невдачі, сварки та найчастіше — мир і п'янки. Кожен із них мав різну натуру. Ярема — мовчун, він більше спостерігав, аніж базікав, Олеся — щебетуха, розговорила би мертвого. Тому, певно, й подалась у журналістику. А вуйко Любко — то був справдешній добродушний Швейк: на кожний випадок життя мав історію зі свого минулого. Ну, чи з уявного вигаданого минулого — того вже ніхто на роботі не міг вирахувати.

Поки вуйко Любко заглядав під капот свого «тазика» і багатозначно завертав очі до неба, посилаючи туди мовчазні запити чи прокльони, Олеся і Ярема подались у село, бо ж автівка викинула їм коника ще до початку Криворівні.

У сутінках гори віддавали темно-синіми барвами і були схожі радше на тіні, примари, ніж на щось реальне. А хатини на їхньому тлі здавалися крихітними, навіть іграшковими. Черемош зараз був тихий і спокійний. Якби телевізійники не знали його норову, то, може, й повірили би, що він такий і насправді. Та ці двоє вже навчилися не довіряти гірській стихії: частенько бували в Карпатах, на сплавах цими річками, хоч і кожен окремо, приватно.

— Уявляєш, цим селом, а може, навіть цією дорогою колись ходили Параджанов, Миколайчук, а перед ними — Коцюбинський, Франко! — захоплено вигукнула Олеся.

Вона вміла, як мала дитина, захоплюватись і тішитися навіть дрібничками. Такий дар успадкувала від діда: він залишався таким навіть у старості.

— А тебе справді зачепили «Тіні забутих предків», — усміхнувся Ярема.

Хлопець був доволі високий на зріст, худорлявий. Його не можна було назвати красунчиком, він не був схожий на чоловіків із обкладинок глянцевих журналів, але саме це додавало йому харизми. То був не солоденький хлопчик, а звичайний хлопака, котрий подобається нормальним, не-силіконовим дівчатам.

— Я з дитинства люблю історію Івана і Марічки. Вона була для мене як казка на ніч, — куди там «Попелюшці»! А що? Це ж наші рідні Ромео і Джульєтта! Навіщо нам шекспірівські, якщо маємо своїх?

— Думаєш, ті двоє справді колись жили? — скептично кинув Ярема.

— Ти так серйозно спитав, що мені на мить і справді подумалося, що жили. Але ні. Думаю, цю історію вигадали. Якщо не сам Коцюбинський, то місцеві, котрі йому різне переповідали.

Ярема зупинився і повернув до річки. Мовчки підійшов, визув кеди і зробив крок у воду. Про що в той момент думав, Олеся поняття не мала. Багато років працювали разом, а вона дотепер не могла вгадати його думок. Для неї Ярема був добрим другом, але й непрочитаною книжкою водночас. Олеся знала єдине: що в такі моменти його не варто розговорювати. Та й навіщо? Утім, цього разу він озвався сам:

— Ти ніколи не задумувалася, чому в усіх народів вода є ритуальною? Хрестять у воді, читають молитви над водою, її освячують, вірять, що вода зцілює, якісь замовляння язичницькі теж були на воді?

— Може, тому що вона змінює свою структуру під впливом слова, звуку? Особисто я в це вірю, а ти?

— Напевно, теж, хоча не впевнений...

— Принаймні наші предки інтуїтивно, без знань молекулярної фізики, це знали. А ще боялися води, вірили, що в ній живуть різні міфічні духи, — вона перевела розмову в легшу, ненаукову, площину.

— Добре, що ми тепер мудрі й розуміємо, що то лише казки, — роздумував уголос Ярема.

— Не знаю, мені чомусь важко повірити, що наші попередники були такі обмежені, щоби вірити в те, чого ніколи не бачили. Може, все — не такі й вигадки...

— І ти в це віриш?!. Дівчино, в еру інтернету, супутників і ядерної зброї, думаєш, у воді чи в лісі є щось невивчене? — скептично мовив Ярема.

— Хтозна... — лишень усміхнулась у відповідь.

— Та-а-к. Байки байками, а переночувати хоч десь пасувало би, — Ярема вийшов із холодої води, взувся і першим пішов у бік хат.

Олеся задріботіла за ним.

Телевізійники зазирали чи не в кожне подвір'я, де висіло оголошення «Вільні місця», перепитували, кого могли, та всі садиби вже зайняли до них спритні туристи. Та і приймати квартирантів на одну ніч місцеві ґазди не поспішали: не прибутково. Так Олеся і Ярема тинялися від хати до хати з добру годину чи й зо дві. Тим часом на село вже впала густа карпатська ніч.

— У мене все зайнято, діточьки, — билась у груди одна гуцулка. — Але слухайте шо. Моя сестра має стареньку хату. Там до неї приїхают люди, які хотє відчюти спраудєшне гуцульске життє. Вона дорожчя, ніж звиклі садиби...

— Нам підходить! — не задумуючись, вигукнула Олеся.

Вона вже уявляла ночівлю в дерев'яній старій гуцульській хатині. Ярему така перспектива не надто втішила, та варіантів не було.

Гуцулка повела їх вузькою стежкою, яка звивалася догори між купинами, порослими мохом і брусницями, які тут місцеві називали ґоґодзами.

— А ви здалека до нас приїхали?

— Зі Львова, — відповів небагатослівний Ярема.

— Якби'сте дали знати наперед, ми би вам вішукали добру хату, а так мусите капарати в старій.

— А мені подобається така пригода, — Олеся не відставала від гуцулки й підганяла оператора, коли той сповільнювався.

Хвилин за п'ятнадцять жінка зупинилася біля дерев'яної хатини — достеменно такої, як у музеях народної архітектури і побуту. Вхід обрамлював різьблений відкритий ґанок із аркою. Обабіч дверей зиркали у двір низькі маленькі вікна з хрестоподібними рамами. «Очі» хати здавалися нікчемно малими порівняно з високою стріхою під дерев'яним ґонтом.

— Bay! — вигукнула Олеся, першою забігаючи на ґанок.

Щойно жінка відімкнула двері й засвітила світло, Олеся вскочила до сіней. Як і в кожній старій хаті, до кімнат вели двоє дверей — праворуч і ліворуч. Праворуч виявилася більша, ліворуч — менша, яка колись була коморою.

— Ту на п'єці маєте баняки, чайник. Ключ — онде, даю вам. Діучьині дамо малу кімнату, а хлопцям — биршу, бо там два ліжка. Завтра принесете мені ключ, та й розрахуємся — підсумувала гуцулка і попрощалася.

— Ярку, не кисни, — Олеся дала Яремі вдаваного ляща. — Це ж така рідкісна нагода — пожити в музейному експонаті, — аж пищала від захоплення дівчина.

Вона за мить оббігла навколо стола, лавок, зазирнула в піч і під дерев'яне ліжко.

— Старий, оце так відрядження!

— Мені, звичайно, зручніше було би біля душу, але погоджуюся: переночувати тут — це цікаво. Так! Ти залишайся тут, а я піду по вуйка Любка і по наші речі, — скомандував Ярема.

Тепер Олеся мала час, аби на самоті відчути атмосферу незвичної хати. Вона сіла на ліжко і вслухалась у давню тишу. Було щось первісне в цьому. Тут усе дихало старовиною: меблі, стіни, горщики. Господиня добряче подбала, щоби тут не насмітила цивілізація. Зрештою, у тому і привабливість такого зеленого туризму.

За годину до хати повернулися вуйко Любко і Ярема, обвішаний своїм і Олесиним наплічниками, кофром зі штативом і сумкою з камерою, світлом, мікрофонами, акумуляторами.

— Віслючок прийшов, — усміхнулася дівчина.

— Нехай працює, поки молодий. — вуйко Любко поплескав Ярему по плечі. — А от коли я був молодий, машин ще так не було, то я мусив усе на собі тарабанити, коли ми студентами їхали в Карпати. Зозулько, які то були часи... — вуйко Любко почав свою тисяча й одну розповідь.

Але цього разу його не дослухали.

Бо раптом жарівка, яка до того спокійно світилася, почала мигати, вимикатися, а тоді за мить знову вмикатися. Таке враження, ніби хтось бавився вимикачем. Так тривало кілька хвилин.

— Що за чортівня?!. — вигукнув вуйко Любко.

— Не подобаються мені такі вибрики електромережі. Може «коротнути», і тоді дерев'яному раритету — гаплик, — припустив Ярема.

Та щойно він почав обмацувати стіни в пошуках щитка з електричними запобіжниками, як світло раптом припинило мигати.

— Ну от, уже зробив, — усміхнувся хлопець.

— Яремо, про всяк випадок перед зйомкою перевір, чи заряджені всі акумулятори, — попросила Олеся.

— Вони повні. Щойно вранці перед самим виїздом я зняв їх зі зарядки, — відповів Ярема. — Не віриш — можеш глянути.

Хлопець витягнув із кофра камеру, ввімкнув, зачекав кілька секунд, потому вимкнув і знов увімкнув...

— Не може бути, я ж перевіряв, — задумано мовив оператор.

— Що сталося? — запитала Олеся.

— Це мала бути цілком заряджена батарея. Спробую іншу.

За мить на хлопцевому обличчі намалювалося ще більше здивування:

— Не повіриш: і цей акумулятор — «нульовий».

— Слухайте, зозульки, ми можемо в цій хаті бавитися в духів. Викликаю дух мольфара, гуцульського чародія-а-а-а!!! — підняв угору руки вуйко Любко.

— О, так, тут повно духів! Ото щойно двох побачила, — засміялася Олеся.

— Та хто їх знає, тих гуцулів? Вірять у всяких чугайстрів і арідників!

— Вірили, а тепер уже ні. Нині он супутникові антени на кожній карпатській хаті, Wi-Fi роздають звідусіль. Цивілізація, на жаль, наступає на п'яти, — Ярема склав камеру назад у кофр. — Зараз поставлю заряджатись акумулятори і розжену ваших духів, яких ви накликали.

Ближче до півночі перед хатою затріскотіло багаття.

— Мням, спечемо картоплю і ковбаски, смакота буде! — облизався вуйко Любко, розрізав кожну картоплину навпіл, уклав туди кавалок сала і загорнув у фольгу.

— Підтримую! Я вже зголоднів, як вовк! — Ярема підкинув до багаття дров.

Телевізійне товариство ще довго сиділо біля ватри. І не лише заради їжі — більше для того, щоби набутись у Карпатах, бо ж які гори без нічного вогнища?

Дрова стиха потріскували, а в нічне небо злітали дрібні іскорки, які у своєму леті згорали дотла і знову народжувались уже в нових жаринках. Здалека долинало жебоніння Черемошу, жваво сюрчали цвіркуни, а горизонт підпирали чорні тіні гір і шпичастих смерек. Усі троє мовчали. Кожен думав про своє, та спільним було почуття присутності чогось незбагненного, невідомого. Так часто буває поміж темних гір, але цього разу воно витало в повітрі з особливою силою — силою нерозгаданих легенд.

Розділ 2

На ранок свіже повітря випередило будильники на мобілках і розбудило дітей асфальту.

— Зозульки, сніданок готовий! — вигукнув вуйко Любко, який уранці вже встиг розпалити в печі, підігріти воду для кави-чаю і наробити канапок.

— Ого, коли ви встигли, вуйку Любку? — підвівся з ліжка Ярема.

— Ви взагалі спати лягали? — озвалася зі свого ліжка Олеся.

— Виспався, як кінь! — констатував вуйко Любко.

Коли смачно поїли, Олеся скомандувала:

— Так, хлопці, треба збиратися, бо роботи нині — ціла купа. Двічі повторювати було не треба: дисципліна в їхньому колективі склалася залізна. Відпочинок — відпочинком, а робота — насамперед.

Раптом хтось постукав у двері, а тоді поволі прочинив їх. Крізь шпаринку зазирнув молодий хлопець:

— Вибачте, певно, розбудив вас, — перепросив незнайомець. — Я Андрій, працівник місцевого музею. Ви телефонували мені й попереджали, що приїдете.

— Так, дуже дякую, що погодилися нам допомогти, — усміхнулась Олеся.

— У Криворівні вже всі знають, що приїхало телебачення. І всі знають, що ви поселилися тут. Ото я прийшов зустріти вас і познайомити з людьми, котрі зможуть багато розказати про Параджанова і про «Тіні забутих предків». Є навіть ті, хто знімався у стрічці.

— Ого, було би супер, якби вони погодилися дати нам інтерв'ю.

— Вони готові говорити. Я їх уже попередив.

— Ви чудо, — зраділа Олеся.

Вуйко Любко залишився «на господарці». Мав приборкати «мовчазного свідка його убожества», як назвав свою автівку. А Олеся, Ярема й Андрій вийшли з хати і рушили вниз до центру села. Дівчина непомітно кинула погляд на Андрія, оцінивши міцну статуру парубка. Він виглядав як хлопець із глянців: стильно одягнений, із кремезними м'язами, широкою усмішкою і триденною неголеністю, — саме такою, яка набула популярності в Україні після Євромайдану. «А цей хлопець — стиляжка», — подумала Олеся.

Дорогою Андрій безперервно щось розказував Олесі, не звертаючи жодної уваги на Ярему.

— Ви місцевий? — запитала Олеся Андрія.

— Так, із діда-прадіда. Тільки їздив на навчання до Варшави, але довго там жити не зміг би. Без гір — як без рук. Я прив'язаний до цієї землі чимось міцнішим, навіть аніж зв'язок між рідними.

«То от звідки в нього такі європейськість і галантність, — учився у столиці», — подумала Олеся.

«Піжон», — лаконічно подумав Ярема, а вголос сказав:

— А я вчився у звичайній львівській Політехніці, якби хто питав.

Але не питав ніхто. Олеся й Андрій так захопилися розмовою, що не брали у фокус оператора вже зо двадцять хвилин. Ярема добре знав свою напарницю, котра любила балакати про все на світі й знайшла би спільну мову навіть із голодним гібоном. Та от її нинішній співрозмовник викликав у нього неприязнь. Ярема не міг цього пояснити — просто відчував: щось у ньому не так. Хоча між Яремою та Олесею ніколи не було нічого ближчого, ніж дружні стосунки, проте у відрядженнях він почував відповідальність за неї, так ніби наглядав за молодшою сестрою.

— Насамперед пропоную скочити до Верховини — в музей фільму «Тіні забутих предків». У тій хаті під час зйомок жив режисер стрічки Сергій Параджанов.

— Було би добре, та сьогодні ми не маємо, чим «скочити», бо наша автівка «здохла».

— Не проблема: я вас підвезу своєю, — відповів Андрій.

«Піжон», — знову подумав Ярема.

А Андрій сказав і зробив. За лічені хвилини вони вже в'їжджали у високогірний райцентр із такою самою горянською назвою — Верховина. У самому центрі Андрій звернув ліворуч на міст через Черемош. Тоді ще раз ліворуч, а перед АЗС крутнув кермом праворуч і за кілька метрів різко пригальмував.

— Приїхали, — зі широкою усмішкою мовив криворівнянський Бред Піт.

Знімальна група вийшла, і Ярема відразу розклав камеру, штатив. Професійна звичка — завжди бути напоготові.

Праворуч до дороги тулилися дерев'яні ворота, а за ними стежка збігала вниз, ведучи до такої самої дерев'яної хати, якій на вигляд було щонайменше сто років, — іще один музейний експонат просто неба.

Назустріч їм вийшла симпатична жіночка в гуцульському строї. Вишита гарячими барвами сорочка, така сама яскрава плахта, постоли, крайка, хустка — все було в помаранчевих кольорах, що є яскравою ознакою гуцульського народного одягу. Такі строї зазвичай носили в Космачі, де помаранчевий став домінантним. Адже, як кажуть місцеві, там найбільше сонячних днів у цілій окрузі. Ото й перенесли частину вічного сонця на свій одяг і всі гуцули.

— Ласкаво просимо! Я Ірина, завідувачка музею.

— Дуже приємно. Я Олеся, це — Ярема. Вас, напевно, попереджали, що ми хочемо зняти програму.

— Так-так. Кажіть, чим допомогти?

— Ну, то відразу до справи. Пані Ірино, ми вчепимо на вас мікрофон-петличку, щоби ви могли вільніше почуватися, ніж зі звичайним великим мікрофоном.

— Як скажете. У нас тут знаєте скільки було вже журналістів!

— Я собі уявляю! Це ж цікава тема.

— А тим паче зараз, коли ювілей фільму і кожен хоче почути щось нове, а бажано — ще й містичне. То що, готові? Можу розказувати? — жінка зайшла до кімнати ліворуч від коридору, де було чимало фотографій творців фільму, костюми, які вдягали герої стрічки, і ще купа цікавого. — У тій хаті жили ґазди Петро і Євдокія Сорюки. У них під час зйомок фільму квартирував Сергій Параджанов. Які ж про нього лишилися гарні спогади тут! До чого то був добрий чоловік, а як любив усе українське! Ходив на наші танці!!! Так-так, на танці. Та ліпшого танцюриста важко було знайти навіть серед гуцулів! Кожна жінка тільки чекала, щоби Параджанов узяв її до танцю.

— То, може, тут і якусь любов закрутив? — підморгуючи, запитала журналістка.

— А чо ж нє? — так само підморгнула пані Ірина.

Вона показала автентичні сорочку та верхній одяг ґуґлю, в яких знімався Іван Миколайчук. Вони й досі виглядали так, мовби тільки нині їх убирали. Було щось дивне і моторошне в речах, чиї власники вже давно пішли в могили, а частина їхнього світу продовжувала жити. Колись ґуґля дихала одним повітрям із Миколайчуком, а нині залишилася серед нечисленних свідків його присутності на землі...

Розмова з пані Іриною могла би бути нескінченною — так цікаво та невимушено оповідала музейниця деталі про головних дійових осіб на зйомках фільму. Але треба було встигнути потрапити всюди, куди Олеся запланувала, тому довелося швидко розкадрувати раритети, записати кілька «стенд-апів», що на тележаргоні означає виголошення журналістського тексту в кадрі, зняти загальні й адресні плани музею і їхати далі.

Наступною зупинкою була — вже у Криворівні — хата-ґражда, де знімали «Тіні забутих предків». Ту будівлю бережуть донині: надто велика реліквія і для місцевих, і для всіх українців, бо ж фільм став легендою і сам обріс окремими легендами. Подейкують, що власниця хати-ґражди Параска Харук, яка у 1963-му дозволила Параджанову знімати в неї фрагменти стрічки, була знайома ще з Іваном Франком!

До хати-ґражди від головної дороги вів міст через Черемош. П'ять хвилин пішки — й уже посеред лугу височіє цілий комплекс-подвір'я, який гуцули називають ґраждою, бо з усіх боків його загороджено стінами. Усередині є стайня, господарські приміщення, двір і хата.

Телевізійники зазирнули всередину, оглянули реманент. Олесина уява миттю народила асоціацію: гуцульська хата-ґражда нагадала їй Ноїв ковчег. Там було все необхідне для родини, щоби перебути і люту зиму, і спекотне літо: комора, повна запасів харчів для людини та для худоби, стайня, прилаштована під потреби кожної тварини. Що вже й казати про хату? Традиційно така ґражда була розрахована на три покоління гуцулів: дідо-баба, мама-тато й діти. Старі мешкали в лівій половині, молоді з дітьми — у правій. Кожен мав своє місце й у хаті, і в обов'язках. Життя у селі мало чіткі споконвічні правила, яких дотримувалися з діда-прадіда. Нині все вже не так...

— Поглянь, оці кухлі, певно, тримав у руках сам Іван Миколайчук, — мовила Олеся, коли вже записали інтерв'ю з працівницею музею і тепер знімали відео хати.

Олеся мала сентименти до цього актора.

— Не тримав, — лаконічно відповів Ярема.

— Звідки знаєш? — здивувалася дівчина.

— Бо слухав інтерв'ю директорки музею, — посміхнувся Ярема.

— А в мене таке враження, ніби я особисто був у тому часі, коли тут ходив Параджанов, — долучився до розмови Андрій.

«Всюдисущий ти наш», — подумав Ярема.

— Дивні у тебе враження, — мовила Олеся, яка вже перейшла з Андрієм на «ти». — Віриш у переродження, реінкарнацію?

— Не знаю... Напевно, все-таки ні, бо я християнин, — відповів Андрій.

— Я теж християнин, але хто його знає, як воно може бути, — Ярема висловив свої думки вже вголос. — За вашими гуцульськими повір'ями, все можливо.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Андрій, «тикаючи» вже і Яремі.

— Ну, ви ж ходите до церкви, але при тому вірите, що в певний день не можна працювати, бо вас за це вдарить громом. Чи маєте забобони, що дівчина здатна причарувати хлопця, ходите до мольфарів, не заносите до хати води після заходу сонця. Хіба ні? — сказав Ярема.

— Взагалі-то так, — погодився Андрій, — але це — частина нашої культури.

— А я й не кажу, що це погано, — воно просто є, причому ще від прадавніх часів.

— Ого, я й не знала, що ти так розумієшся на етнографічних особливостях Гуцульщини.

— Щось трохи знаю, бо часто їздив сюди з пластунами на табори, — склав штатив із камерою Ярема.

— Цікаво, певно, було... — Олеся поклала мікрофон у свій наплічник.

На обличчі в Андрія вималювалася крива посмішка: було помітно, що йому не надто приємно, що хтось відвертає Олесину увагу від нього.

Щоби перевести розмову на щось інше, молодий гуцул сказав:

— Тут поруч була ще й інша ґражда, яка у фільмі з'являється як хата Палагни, але у вісімдесятих роках ґазди її розібрали, а на тому місці поставили нову, тому показувати там уже нічого... Так, щось ми забалакались. О, саме прийшла криворівнянка пані Оля. Вона мала всього 11 років, коли Параджанов узяв її зніматись у масових сценах.

Телевізійники вийшли з технікою з хати, а назустріч їм уже дріботіла усміхнена жінка. На її обличчі сяяла така широка та щира усмішка, ніби вона зустріла рідних людей.

— Слава Христу Богу! — гукнула ще здалека.

— Слава навіки! — відповіли всі троє.

— Єк я вчюла, шо ви приїхбєте, так вкішиласи, бо нагадала собі ті літа.

Пані Оля підійшла до ґражди, зробила два кроки сходинками і потягнула руку до піддашшя, покритого ґонтом. Оператор ледве встиг увімкнути камеру.

— Ото тут мене режисер посадив, файно вбрану і заплетену косицями, — на камеру жінка почала говорити вже більш літературною мовою, хоч і з колоритними, смачними діалектизмами. — Там був такий момент, коли Іван Палійчук ішов одружуватися з Палатою, а я нібито виглядала нареченого і кричала: «Іде!». Так пам'ятаю, ніби то нині було, а не піввіку тому, — гуцулка широко всміхнулась, а в очах блиснула туга за тими часами, за дитинством, за юністю... — А нині, ади, все минуло, нема й говірки, аби навернуло.

— Але ж тепер маєте купу гарних спогадів, — Олеся не дала жіночці опустити носа.

— І то правда! Тепер онукам переповідаю, як то було. Може, вони і своїм дітям колись перекажуть. А Параджанов тоді мені за ті зйомки гроші поштою переслав. То були мої перші зароблені три карбованці. Ви собі можете уявити — на той час?!. Та наші люди собі хати поставили за ті гроші, бо неньо Параджанов їм платив по 10 карбованців за день. Отакий добрий чоловік був!

— Певно, так у вас і з'являлися народні перекази, — підтримала розмову Олеся.

— Ой, народжуються ще й тепер! А скільки дурного плетут. Мольфарів послухати, то таке набают. Переповідають, що бачили і нині арідника, а часом і нявку.

— То ж байки, — озвався Ярема.

— Може, і байки, але є люди, єкі кажут, шо виґіли їх.

Поки Ярема і пані Оля вели бесіду про те, чи існують насправді міфічні духи, Олесину увагу привернув один чоловік. Він зазирав із-за кута хати-ґражди і махав їй рукою, ніби кликав підійти ближче. Дівчина рушила до незнайомця.

— Ви журналістка? — чомусь пошепки запитав чоловік.

— Так.

— Ви пишете про «Тіні»?

— Так, знімаємо програму.

— То я мушу вам щось розказати. Цього ніхто з місцевих вам, чужим, не розкаже. Уся історія, яку написав Михайло Коцюбинський, колись уже відбулась. Але там нема згадки про одного героя, котрий вплинув на цю історію.

— Якого героя?

— Духа.

— Духа?

— Того, що донині блукає землею.

— Про що це ви? — Олеся скептично сприйняла дивну балачку незнайомця, котрий говорив чомусь літературною мовою, а не діалектом.

— Чиста правда, пані! Я все, що знав, уже вам розказав. А зараз мушу йти, щоби ніхто мене з вами не побачив, бо не можна чужим знати всієї правди.

І чоловік так само несподівано, як з'явився, щез. Олеся не встигла навіть рота роззявити, щоби ще щось запитати.

Звичайно, вона не повірила в те, що почула, проте в голові зародилася підозра: а що, якби це була правда?!

Розділ З

Олеся повернулася до товариства і вирішила таки розпитати місцевих про дивну історію, яку почула від незнайомця. Якби виявилося, що Коцюбинський узяв за основу якісь реальні події, її програма стала би бомбою.

— Пані Олю, — звернулась Олеся до героїні свого сюжету, — а ви не знаєте, чи справді тут у селі колись сталася та історія, яку описав Михайло Коцюбинський? — здалека підійшла Олеся.

— Не знаю сего, але чула, що колись наш отець про таке віголошував людєм.

— А може, ми би до нього пішли?

— Якщо треба, я вас заведу, — підхопив Андрій.

«Хто би сумнівався», — подумав Ярема і почав пакувати камеру, бо Олеся дала знак, що тут зі зйомками вже закінчили.

Приблизно посередині села на горбочку височіла церква.

— Ікони для нашого храму малював ваш земляк зі Львова — Ігор Гапон, — Андрій відчинив хвіртку, що вела на подвір'я церкви. — Художник приїжджає сюди щоліта, малює наші пейзажі, садить місцевих людей і пише їхні портрети, — дуже круто малює. Тут він уже як рідний.

— Полюбити вашу Криворівню не складно: така краса! — мовила Олеся.

— А ти могла би тут жити? — з підтекстом запитав Андрій Олесю.

— Думаю, змогла б, але на зиму, певно, втікала б у тепліший Львів.

Отця Василя застали біля церкви. Він помагав чоловікам класти новий ґонт на даху, поки трималася добра погода.

— Слава Ісусу Христу, — привіталися львів'яни.

— Слава навіки Богу, — відповів отець, високий худорлявий чоловік середніх років із невеликою борідкою.

— Ми журналісти, знімаємо у вас програму про «Тіні забутих предків». Маєте хвильку для нас?

— Без питань!

— Кажуть люди, що ви розповідали, начебто історія Гутенюків і Палійчуків — не вигадка... — сказала Олеся.

— Та виглядає так, що було щось таке насправді.

— А ви могли би нам розказати?

— Так, так. Прошу зайти у захристя церкви, — щось незвичне вам покажу, — запросив отець гостей.

Кімнатка захристя була невеличка, як і сама церковця. Священик підійшов до шафи, відчинив дверцята і вийняв звідти старі книжки.

— У 2011 році ми знайшли тут дещо унікальне. Храм потребував термінового ремонту, ото й узялися найперше лагодити купол. Коли хлопці зірвали перші дошки, почався спражній книгопад: просто на голови летіли давні церковні книжки з записами від 1775 й аж до 1944 року. Книжки там пролежали понад півстоліття, і ніхто в селі й гадки не мав, що там такий скарб. Для нас це так само важливо, як колись для Мозолевського було викопати пектораль. Може, ці книги було би втрачено, якби їх свого часу не переховав від енкаведистів священик, капелан ОУН-УПА отець Лука Дзюба. Ми почали відчитувати ці книги, і виявилося, що тут не просто історія кожної людини, її роду — тут історія цілого села. Ви собі не уявляєте, скільки нового ми відкрили завдяки цій знахідці. За 300 років лише п'ятнадцять відсотків прізвищ корінних криворівнян щезли, а всі інші тут залишилися донині. Місцеві можуть простежити свій родовід до сьомого-дев'ятого коліна. І знаєте, що найцікавіше? — отець почав гортати списані вручну сторінки метрики. — Ось, прошу подивитися. Це — записи про народження і смерть криворівнян із роду Палійчуків, а отут — Гутенюки. За датою можна побачити, що Петро Палійчук помер нестарим, отже, життя або хвороба забрала, або нещасливий випадок. Так само і двоє його синів повмирали юними. А пам'ятаєте, в повісті Коцюбинського було написано, що одного Іванового брата — Олексу — задавило дерево, а другий, Василь, загинув у бійці з ворожим родом Гутенюків? У церковній книжці записано саме ці імена.

— А про сам трагічний випадок після Служби Божої, який описав Коцюбинський, є у книжці?

— Такого не могли записувати. Але місцеві переповідають, що таки трапилося щось схоже. У гуцулів була традиція дотримуватися такого, як нині би сказали, кодексу лицарства: якщо ставався конфлікт, то зводити порахунки треба було привселюдно, а не десь сам на сам. Утім, не дозволялось убивати супротивника, — бійка тривала тільки до синців чи до першої крові. Якщо чоловіки мали в руках бартки, то битися можна було тільки тупими кінцями. А сталося так, що молодого Василя таки вбили. Тому після загибелі сина від рук Гутенюків Петро Палійчук мав у стократ більшу ненависть до ворога, ніж до того. Коли після Служби Божої зійшлися Гутенюки і Палійчуки, зав'язалася сварка. Слово за словом — і Петро Палійчук замахнувся й ударив — таки тупим кінцем бартки — когось із ворожого роду. Онуфрій Гутенюк відреагував блискавично й ударив Петра, але вже гострим боком топірця, — фактично, завдав смертельного удару. Зрозумійте: народ запам'ятав і ще довго переказував цю подію, бо вона була нетипова, виходила за межі кодексу лицарства та християнських законів. До того ж убивство було скоєно на церковному подвір'ї.

За переказами, це сталося на храмове свято. Колись у Криворівні було два празники: на Положення Ризи Пресвятої Богородиці й на Різдво Богородиці. Так-от, убивство сталося на Різдво Богородиці, й після тієї трагедії люди відмовилися святкувати празник цього дня. Відтоді залишилось одне храмове свято...

— Ого! Я ніколи би не подумала, що все описане — правда.

— Розумієте, легенди на голому місці не народжуються. Мусять бути прототипи, чи має статися щось нетипове — те, що зворохобить народ і збурить уяву, щоби далі додумати собі нявок, чугайстрів і «тих, що в скалі сидять», — усміхнувся отець Василь.

— То ви вважаєте, що міфічна частина твору — це вигадки? — обережно запитала Олеся.

— Це — елемент фольклору. Кожен народ віддавна обожнював сили природи, бо не міг їх пояснити. Але відколи ми дізналися про Єдиного Бога, усі питання відпали, — ми тепер знаємо, хто це створив і тримає все в гармонії.

— Мудрі слова, отче, — відповіла Олеся. — Дякую вам за розмову. З вашого дозволу, ми використаємо інтерв'ю з вами в нашій програмі.

— Звичайно, буду тішитися, якщо те, що я наговорив, вам знадобиться. До зустрічі!

Телевізійники склали техніку і вийшли з церковного подвір'я.

— Дуже мене здивувало, коли ти спитала отця про міфологічних персонажів повісті, — несподівано озвався Андрій.

— Нічого дивного: мені стало цікаво, та і професія в мене така — розпитувати, — викрутилась Олеся. — Хіба в цьому є щось незвичне?

— Та ні, просто нині не кожен може бодай допустити, що світ духів навіть теоретично існує.

— А ти думаєш, що він таки існує? — тепер запитав уже Ярема.

— У загадку завжди вірити приємніше, ніж у реальний світ, хіба ні, Олесю? — Андрій «перевів стрілки» у бік дівчини.

— Мабуть, так, — погодилася.

— Слухайте, друзі, а ходімо нині ще до мене в гості, — несподівано запропонував Андрій.

— Іншим разом, — безбарвно відповів Ярема.

— Іншого разу може й не бути. Я наполягаю! — Андрій не дав Олесі навіть пари з уст пустити.

Але вона не була би собою, якби дозволила комусь вирішувати щось за себе, — надто вперта:

Е, ні, хлопче, ми втомилися, багато було роботи, тому мусимо відпочити. Дуже дякую, але таки іншим разом, — твердо мовила Олеся й відчула на собі вдоволений погляд колеги.

— Ловлю тебе на слові: ти мені пообіцяла ще зустрітися, — не давав задньої Андрій.

Обов'язково, — офіційно відповіла Олеся.

Коли львів'яни нарешті попрощалися з Андрієм і відійшли від нього, Ярема видихнув:

— Який напряжний тип!

— А мені він здався милим, тільки зі своєю наполегливістю переборщив.

— То на тебе так впливають довгі вії та гора м'язів. Щось у ньому є таке неприємне — не можу пояснити.

— Та він нормальний, Яремо, не прискіпуйся до людини.

— Усе, забули, інакше він зіпсує нам вечір, а я маю намір іще полазити по горах.

— Ти ж був ніби втомлений?

— А ліс якраз забирає втому. Ото зараз проведу тебе до хати, а сам піду полажу.

— Підеш сам? Та ж скоро буде смеркати! — здивувалась Олеся.

— За мене не хвилюйся: я ж пластун. Ліс — то моя стихія.

«Цього хлопця мені ніколи не зрозуміти», — подумала дівчина.

Як і обіцяв, Ярема відвів Олесю до хати, віддав у дбайливі руки вуйка Любка, а сам подався в ліс, аби по-справжньому набутись у Карпатах.