Тіні

Розділ 1

Гук лежав на долівці й важко дихав. Його обличчям час від часу стікали краплі сліз. Він був знерухомлений потужним закляттям мольфара Нечая. Не міг поворухнути жодною частиною тіла, лише зиркав очима по хаті, переводячи погляд то на мольфара, то на тітку Нічницю, то на вуйка Перевидника, то на вуйка Щезника. Поруч із ним лежав Чугайстир. Він уже давно не дихав, і така близькість із покійним батьком найбільше ятрила душу Обмінникові.

Він чекав на вердикт. Точніше, йому було байдуже, що з ним зроблять. Життя для нього припинилося, бо він щойно вбив — убив людину. А через це розколов світ навпіл і так зачорнив пів свого серця, що батько Чугайстир, який носив у собі саме ту половину, мусив піти зі життя.

Через нього...

Через сина...

Через сина віддав життя батько...

Через дурну лють пішла на той світ невинна людина...

Через миттєвий порив уже немає прадавнього світу...

Через нього...

— Що нам із ним робити? — порушила тишу Нічниця й опустила обважнілу голову на руки.

Вона сиділа за столом над свічкою. Від туги її темні очі стали ще чорнішими, ніж раніше, плечі знесилено опустилися, — здавалося, вона вмить постаріла, хоча це й було неможливо. Гук іще ніколи не бачив тітку такою. Поруч на лавці потупив погляд у долівку старий Щезник:

— Ти ж знаєш, що ми мусимо...

— Може, є інший вихід? — заплакала Нічниця.

— Не знаю, не знаю, — мовив Щезник. — Хтозна, що з нами буде завтра, чи ми взагалі існуватимемо. Через нього ми вже стали невидимі, напівсущі. Світ розколовся, і це — кінець для всіх нас.

— І що тепер? — запитала Нічниця.

Перевидник, який досі перебував у вовчій подобі, почав поволі повертатись у людське тіло. Він завив, вигнув спину, трансформувався. Повний місяць відходив, і вовкулака міг знову стати собою. За мить перетворення закінчилось і він сказав:

— Нічого вдаватися до самосуду. Обмінник — наша дитина, і ми не можемо прирікати його. Ясно? — гаркнув іще по-вовчому.

— Ми не каратимемо його. Хіба ти ще не зрозумів? — крикнув Щезник. — Але дозволити йому ще раз скоїти зло ми не маємо права, нехай він і рідна наша дитина.

— Послухайте! Є вищі сили, — хай вони і вирішують! — емоційно гукнув Перевидник.

— І справді! — пожвавилася Нічниця.

— Той, Що Є? — запитав Щезник.

— Так. Ходімо до нього. Тільки він має силу і владу чинити правосуддя, — підтвердив Перевидник.

— Тоді це треба зробити вже — не гаяти часу. То більше, не відомо, скільки його в нас є. Може, вже й нема, і це — кінець усьому, зокрема й усім нам. А що з Гуком? — Нічниця співчутливо поглянула на небожа.

— Він не зможе рухатися, доки я буду тут, — пояснив старий мольфар. — Не зробит нічього злого ні комусь, ні собі. Можете йти спокійно. Я му ждати на вас тут!

Нічниця схилилася над хлопцем, простягнула до нього руку, витерла йому очі від вологи і по-материнськи погладила по обличчю:

— Що ж ти наробив, малий? Як нам тепер із цим жити? Навіщо, скажи мені, навіщо було вбивати?.. Але я не залишу тебе. Обіцяю! Хай усі навколо кажуть, що ти став згустком зла — я в це ніколи не повірю, навіть після всього. Я знайду для тебе вихід — обіцяю. Ти нам рідний, навіть після всього, що накоїв.

Вона поцілувала Гука в маківку, як робила це, коли він був немовлям, і вийшла геть.

Тепер Обмінник залишився сам на сам із пекучим болем у серці. Його розривало почуття вини. Він не розумів, як скоїв такий переступ, як наважився на вбивство. Навіть достоту не був певен, чи то таки він учинив, чи хтось його руками, бо спогад був розмитий, немовби не його. Але тепер копирсатись у собі було вже запізно: жереб кинуто, і світ уже ніколи не буде такий, як колись. І нічого шукати винних, якщо провина тільки на ньому. Тільки на ньому...

Батько... Він знав, що прирікає себе, коли розділив своє серце зі сином. Гук це добре розумів, і від того його біль був іще пекучішим. Він зрадив батькову надію, став виродком, диким некерованим звіром. А все — через кохання... То воно... То все воно... І через людей: вони жорстокі. То вони звірі, вони відкинули його, як непотріб, не визнавали його одним із них. Хтозна, чи рідні батьки колись його не кинули? Чи варто вірити в Чугайстрові розповіді про його народження? Ціле його життя було несправедливістю і брехнею. Чи міг він учинити інакше? Але ж та образа на світ людей, на батьків, на Марічку, на Івана не була в ньому така величезна, щоб аж підштовхнути його до вбивства. У ньому не було стільки зла. То чому ж? Як він наважився на таке? Того Гук збагнути не міг... Він не розумів себе...

Нічниця, Перевидник і Щезник ішли темним селом. Після розколу на світ упала цілковита темрява, яка не минала вже понад добу. Було тихо, і ця тиша відлунювала моторошністю, не віщувала нічого доброго ні для людей, ні для духів. І ті, й ті завмерли в очікуванні чогось страшного.

Трійко духів поспіхом прямувало до джерела — витоку Чорного Черемошу, куди уже не раз їх кликав голос Того, Що Є. Річка несла темні води, як ніколи раніше, вона спустошувала стрімкою течією все на своєму шляху і зараз зовсім не здавалася життєдайною. Тварини, які пили з неї, падали мертвими, всіюючи своїми тілами обидва береги. Дерева всихали, трава в'яла...

Духи добралися до джерела і боязко зазирнули в нього. Зараз воно не пульсувало, його серцебиття зникло. Було схоже радше на рану в землі, з якої сочилася темнезна кров. Вона розпливалася руслом колись живої річки й отруювала все навколо. Розколений світ — поранена й земля.

— Той, Що Є, ми прийшли до тебе просити поради, щоби ти розсудив нас за переступ, — негучно вимовила Нічниця.

Прислухалися... Тиша.

— Ти тут? — запитала Нічниця вже гучніше.

— Не залишай нас! — крикнула жінка. — Ти не можеш щезнути! Ти мусиш існувати вічно, чуєш! Гук міг знищити цілий світ, але ж не тебе! Вийди до нас, благаю!

Нічниця впала на землю і заплакала. Ті сльози лилися від цілковитої безвиході. Єдиний, на кого вони сподівалися, хто міг урятувати світ, теж зник. Чи він загинув, чи так міцно спить, чи покинув їх напризволяще? Вона могла тільки здогадуватися, — правди все одно дізнатися було ніде.

— Його тут нема, Нічнице, — підвів сестру Щезник. — Нема до кого взивати.

— Але це неможливо!

— Можливо, як бачиш, усе! Ходімо. Дорогою вирішимо, як порятувати Гука від нього самого.

Щезник обняв сестру і повів її назад, у бік села.

Вони відійшли вже далеко і не почули, як із рани в землі, з того, що було колись життєдайним джерелом, вихопився негучний стогін...

Розділ 2

— Того, Що Є, вже нема, — Нічниця перша ввійшла в мольфарову хату.

За нею вбрели двоє братів.

— Тоді це — кінец, — приречено видихнув Нечай.

— Але ж ми досі існуємо, а це значить, що не такий уже й кінець. Щось іще тримає цей світ, — Перевидник опустився до Гука. — Як ти, малий?

— Я тримаю його, заки ви вирішите, шо з ним зробимо, — сказав мольфар.

— Ти можеш його визволити від знерухомлення? — запитав Перевидник.

— Але для чього? Ми ше не знаємо, шо з ним робити, — обурився мольфар. — Він небезпечний!

— Він уже нікому не заподіє зла, — заспокоїла старого Нічниця. — Подивися на Гука: він не може на світ дивитись, а не те, щоби накоїти щось. Знімай закляття!

— Мете самі відповідати за того скаженого, — буркнув мольфар.

Нечай схилився над хлопцем, ухопив старечими кістлявими руками його голову і зашепотів закляття. За кілька хвилин Гук заворушив спочатку руками, потому ногами, а далі сів, але з долівки не підвівся. Він важко спер голову на руки. Зовсім не виглядав на агресивного вбивцю, а тим паче на того, хто хоче повторити переступ.

— Як ми маємо з тобою вчинити, Гуку? — мовила Нічниця.

Хлопець поволі підвів очі, ковзнув поглядом на тих, хто зібрався навколо нього, і нарешті вимовив глухим хрипким голосом:

— Убити...

Нічниця, Перевидник і Щезник перезирнулися.

— Ніхто тебе не вбиватиме, — так само глухо бовкнув Щезник.

— Я не хочу далі жити. Вбийте!

— Ти просиш неможливого, — заперечив Перевидник.

— Тоді закуйте мене в кайдани і запроторте туди, де ніколи не ступає людська нога. Викиньте мене, як непотріб, бо я таким і є. Не дайте в мені знову проявитися тому звіру. Ви не розумієте: я боюся себе! То був не я — то був звір. Убийте! Хай разом зі мною загине й він! — Гук уже не просив, а кричав, волав про порятунок через смерть.

— Ми того не зробимо, — Нічниця кинулась обіймати небожа. — Не зробимо. Розумієш, ми не зможемо!

Гук, як мала дитина, тулився до тітки і плакав:

— То був не я, то був звір у мені, а я не міг пручатися, не міг, повірте! Я не міг...

— Знаю, дитино, знаю. Не плач. Уже нічого не зміниш...

— А що, коли звір у ньому захоче крові ще і ще? — втрутився Щезник. — Чи захоче вбити його самого? Мольфаре, чи можемо ми якось цьому запобігти?

— Гм, тре файно подумати. — Нечай сів за стіл і запалив свічку.

Довго на неї дивився, торкався її руками, і, здавалося, вогонь його не обпікав.

— Є єдна річ, але я ніколи ні на кому її не випробовував...

— Кажи, — мовив Щезник.

— Поставити на Гука тавро.

— Тобто?

— Є один прадавній знак, символ, що бере початок іще від сотворення світу, — духобор називається Якщо його вживити в Обмінника, він ніколи вже не зможе зашкодити людині: його пектиме зсередини, йно він стане небезпечним для когось.

— А як це зробити? — запитав Перевидник.

— Закляттям.

— Ти можеш це здійснити?

— Йо...

— Ти погодишся на таке? — запитав Перевидник тепер уже Гука.

— Робіть зі мною, що хочете. Для мене життя вже скінчилося...

— Тоді, мольфаре, берися до своїх замовлянь, — вирішив Перевидник.

Нечай поволі підвівся з-за столу, пошкандибав до запічка. Звідти дістав кілька свічок, надлив води з глечика. Пішов у коридор, висмикнув із-під стріхи кілька засушених гілок зілля і з тим усім повернувся в хату до стола.

Запалив усі свічки, у воду кинув зілля. Почав шепотіти...

Вода, яка мить перед тим була холодна, почала сама від себе кипіти і парувати. Свічки замерехтіли, ніби від сильного вітру. Мольфар дедалі голосніше промовляв заклинання над водою та над вогнем.

— Обміннику, сядь ту, біля мене. Буде боліти, пектиме зсередини, — попередив мольфар.

— Мені байдуже... — Гук сів на лавку, як звелів Нечай.

Мольфар продовжив шепотіти, вода завирувала ще сильніше, аж зашипіла. Раптом Обмінник скрикнув і вхопився за голову. Він кричав не своїм голосом і вивертався від болю. За мить прибрав долоню з чола, а на тому місці поволі почав проявлятися знак: вогонь випалював на шкірі символ духобора.

Здавалося, що шкіра горить. Язики полум'я ппсварчали на ній, але не запалювали волосся, яке було зовсім близько. Чоло хлопця палало незрозумілим вогнем, який глибше і глибше в'їдався й усе виразніше викарбовував знак. Гук зціпив зуби і корчився.

Нічниця затулила вуха, щоби не чути крику. Її тулив до себе Перевидник і мружився, щоби не піддатися слабкості й не видерти небожа з цього закляття.

Ще мить — і все стихло...

Мольфар замовк. Гук знесилено впав на долівку. Перевидник перший підскочив до хлопця:

— Він живий?

— Живий, лише знепритомнів. Дайте йому води, — підсунув глечик Нечай.

— Обміннику, ти чуєш мене? — Перевидник обтер Гукове обличчя зимною водою.

— Я живий, — ледве вимовив хлопець.

Він підвівся з підлоги, сів на лаву, лівою рукою торкнувся місця, де ще мить тому палав вогонь. Йому заболіло.

— Там великий шрам, — сказав Щезник, — не чіпай.

— Зара зникне, — буркнув мольфар.

— Як то зникне? — здивувалася Нічниця. — А навіщо було його робити?

— А ти думала, що він видимий, йо? Не, він буде всередині хлопця, пектиме зсередини, якщо тре буде.

Гук іще раз торкнувся рукою свого чола. Намацав грубий шрам, але цього разу пальців не забрав. Відчув, що під рукою наріст на шкірі зменшується, а за мить він узагалі щез. Обмінник іще раз попробував на дотик шкіру, та жодного сліду не знайшов.

— Духобор відтепер ніколи не дозволит тобі вбити будь-кого: чи то людину, чи себе. Запамітай то! — гаркнув мольфар.

Видно було, що Нечаєві не до шмиги те, що зробили з убивцею: занадто легко Обмінник відбувся. Та перечити духам мольфар не міг.

— Ходімо додому, — до Гука підійшла Нічниця. — Тепер час поховати Чугайстра.

Духи вийшли з мольфарової хати. Перевидник і Щезник несли тіло брата, прикрите білою льняною тканиною.

Розділ З

У цілковитій темряві вони понесли Чугайстра високо в Чорногору, де ніколи не ступала людська нога, куди забрідали тільки духи, — далеко від протоптаних стежок.

Чугайстир любив тут сидіти і споглядати світ. Це сюди він приніс сина, коли тільки відбив його від Бісиці. Він хотів показати Гукові найкраще місце у світі, де Сонце позолочує верхівки смерек, а цілий світ лежить унизу: хмари — й ті нижче за них.

Гук знав це місце, бо щоразу чекав, коли неньо візьме його зі собою сюди. Найкращі миті його життя було проведено тут, разом із батьком. Вони розмовляли чи просто сиділи і мовчали. Їм було добре. Тільки тут Обмінник почував гармонію зі собою та зі світом. У долині такої не буває... Тільки в горах...

Щезник і Перевидник поклали Чугайстра на землю й узялися копати могилу.

— Я сам, — Гук забрав лопату зі Щезникових рук. — Дозвольте мені хоча би це зробити.

Щезник мовчки відійшов. Так само зробив і Перевидник. Вони розуміли, що так буде правильно.

Гук викопував чорну землю. Задихався. У голові йому крутилися спогади про найдорожчу істоту в його житті — про того, хто колись дав йому дім, сім'ю та любов. Неньо любив його беззастережно, нічого не вимагаючи навзаєм, як справжній, по крові, тато. Чи знав неньо, що тоді, коли він узяв у дім Обмінника, то сам прирік себе на смерть? Певно, що знав, але таки зробив те... І від того на душі в Гука було просто пекельно...

Чугайстра поховали в темряві.

Замість могили наклали високий курган із каменюк. Він залишиться тут назавжди, бо ніхто з людей не спроможеться зрушити з місця важкі брили.

— Ходімо додому, — мовила Нічниця до Гука, витираючи сльози.

— Я не повернуся... — відступив убік Гук.

— Як то? Куди ж ти підеш? — злякалася Нічниця.

— Я не маю права бути біля вас. Я притягую біду і знищую тих, кого люблю, — невже ви не бачите?

— Не мели дурниць. Ми мусимо бути разом!

— Ні! І це — остаточно! — сказав Гук. — Я любитиму вас усіх, доки битиметься моє серце, та прирікати вас, як неня, не буду. Тому прощавайте!

— Але ж... — хотіла заперечити Нічниця.

— Не борони йому, — зупинив її Щезник. — Йому треба побути самому. Іди, хлопче! Коли будеш готовий повернутися, ти знаєш, де нас знайти.

— Бережи себе, малюче! — Перевидник обняв Гука.

Обняли небожа і Нічниця та Щезник.

Гук повернувся і зник у темряві...

Куди йтиме, як тепер житиме — того ще собі не уявляв. Знав одне: залишатись удома і прикидатися, ніби нічого не сталося, він не міг... Уже ніколи не зможе...

Майже опівночі у двері до мольфара Нечая негучно постукали. Старий підвівся з ліжка, невдоволено буркнув під ніс прокльони на шалений день, який ніяк не закінчиться, й от зараз іще хтось лізе до нього.

— Якого біса?!!

— Вуйку, відчиніть, порятуйте! — долинуло з-за дверей.

Нечай рипнув дверима. За ними стояло худеньке дрібне дівча, ще підліток. Воно налякано озиралося позад себе і трусилося: чи то від нічного холоду, чи від страху.

— Чого тобі?

— Поможіть... Тепер він може прийти і по мене! — прошепотіла дівчина.

— А то чого по тебе?

— Через кров!

— І чого ти хочеш від мене?

— Дайте мені той сам знак, який випалили на ньому...

— Звідки ти...

— Я все бачила! Дайте! Вичаклуйте мені те, що оберігатиме мене! Бо він звір, він уже не людина!!! Мене захистить лише духобор! Прошу вас! — дівча впало на коліна й ухопилося за старечі руки мольфара. — Благаю!

Нечай розгублено зиркнув на дівчисько, почухав потилицю, поправив перекошені окуляри, які трималися за вухами лише завдяки зав'язаній мотузці, вивільнився від рук малої й зробив кілька кроків до стола. Задивився на полум'я свічки.

— Добре, най буде так... — нарешті вимовив мольфар.