Тіні

90-ті роки XX ст.

Під церквою після недільної Служби Божої позбиралися гуцули. Ґазди і ґаздині поставали до розмови, бо ж храмове подвір'я — найжвавіше місце зустрічей для тих, хто живе по горах і в долину сходить лише до магазину та на молитву. Тут і лоба перехрестять, і про останні плітки дізнаються: хто одружується, хто має любаску, кому корова втекла, скільки коштує сіно, де найліпше продати молоко, скільки овець цієї весни поженуть вівчарі на полонину, котра дівка — курва, а з котрої буде добра ґаздиня. Щоправда, часом про світське починають говорити ще до того, як отець скаже останнє «Амінь». Але вже після того всі побожно хрестяться й урочисто виходять із церкви, щоби на подвір'ї продовжити точити ляси.

— Василечьку, як давно ті не виґіла! — вигукнула Марічка, уже пані в літах — та, котра колись їздила з Параджановим до Києва і тоді йменувалася Марічка-невеличка.

— Агій! Певно, вже сто літ не виґілиси! — підтвердив вусатий Василь — той, що теж побував у столиці з трембітою. — А єк ти дужа?

— Дужа! Єк ти? — по-гуцульськи відповіла Марічка.

— А чюєш, мо', клич свого Петра, та й зберемо всіх, хто знімавси в кіні.

— А то чьо нині?

— Нині рівно рік, як наш вуйко пішли на той світ, — сумно опустив голову Василь.

— Йой, то нашого вуйка Параджанова вже рік нема? — сплеснула в долоні Марічка. — Царство йому Небесне! Такий добрий чьоловік був!

— Йо!

— То йду кликати всіх, — Марічка метнулася в натовп, кинула клич, і за якихось кілька хвилин перед хатою вусатого Василя зібралися мало не всі мешканці Криворівні.

Хоча від часу зйомок «Тіней забутих предків» минуло майже тридцять років, жодна душа не забула Сергія Параджанова та його кіногрупу. Ще й хати дотепер стояли ті, які гуцули собі збудували за гроші, зароблені участю в масовках. А молодші криворівці, народжені вже після фільму, достеменно знали, як усе було, бо батьки переказували. Особливо рясно ділилися спогадами за чарчиною, коли збиралися тим давнім товариством.

Так і нині десятки гуцулів рушили у двір вусатого Василя, аби «набутиси».

Ґазда вийшов із хати з бутлем самогонки, а ґаздиня винесла нарізаного хліба, сала, сиру. Кожний гість приніс щось зі собою: хто квашенину, хто шинку, хто бриндзу, хто свою самогонку чи вино.

— Людоньки, хочю, аби нині ми пом'янули найліпшого гуцула з усіх гуцулів — нашого вуйка Сергія Параджанова — того, хто навчьив нас любити своє.

— Вічьна єму пам'ять!

— Най із Богом спочьиває! — загуділо неголосно товариство.

Жінки втирали сльози, хрестилися, чоловіки знімали шапки. І не було жодної людини, котра би не шкодувала за «вуйком Параджановим»: він став частиною історії їхнього села і життя кожного з них.

— Не дала жити нашому вуйкови та красная сволота, — мовив сивочолий гуцул. — Ви знаєте, шо його садили до тюрми?

— Я шось таке чюв, але не знаю, за шо, — хильнув із келішка його сусід по лавці.

— А за чисту бздуру, куме. Сказали: за «гомосексуалізм», хочь було, певно, за «націоналізм».

— За «гомосексуалізм»? Придурки ци шо? Та наш вуйко ходив за нашов Аничков, як риба за водов! Та де би йому в голові були хлопи! А як із молодицями голубку вітанцьовував на вечєрницєх!

— Йо! Та то всьо брехня, куме! Не могли вони пережити, шо про «совєтскую власть» не знімав кіна, лиш про народні наші звичєї, шо показав Різдво, церкву, — а то ж тоді не вільно було. Так і гноїли єго п'єть років по тюрмах, а тогди і зовеш не дозволили мешкати в Україні.

— Думаю, наш вуйко би тішивси, шо ми вже маємо свою Україну і не мусимо кланятиси москалеви, — докинула Василина, яка теж побувала в гостях у Параджанова.

— Йо!

— Та й наш Іванко Миколайчюк, бідака, пішов на той світ через тоту владу. «Враг народа», розумієте, був, — кинув міцний приземкуватий ґазда. — А якого «народа враг»? Та ж їхнього — не нашого. Того і палки в колеса йому всюди ставили.

— Файний був хлопчина, але ж файний! — прицмокнула стара бабця. — Все «Слава Йсу» казав, заки тут був, воду мені не раз поміг витігнути з керниці, — добра дитина.

— Царство Небесне нашому Іванкови! — підняв другу чарку вусатий Василь.

— Царство Небесне! — підняли чарки всі.

— Агій! Таке сумне затігнули! — вигукнула та сама стара бабця. — Іванко і наш вуйко нас вісварили би, єкби ми ту сиділи і голосили за ними. Не любили вони такого. Їх тре поминути, а далі згадувати весело, бо вони такі були. Ану вшкварте коломийку в пам'єть про Іванка і вуйка!

Стара гуцулка зіскочила з призьби і заспівала, пританцьовуючи:

До неї підійшов гуцул її віку, витягнув із-за пояса дримбу (тільки Богові на небі було відомо, чого він до церкви йшов із дримбою!) та й задримбав. А стара баба почала пританцьовувати. Один вусатий ґазда і собі затягнув:

І за кілька хвилин заспівував уже по черзі кожний. Не було повторено жодного куплета. Злітали в повітря і геть сороміцькі, й трохи пристойніші коломийки.

Молода пара закрутилась у танку, притупуючи ногами. Мале гуцуленя вхопило за лапи пса і затанцювало з ним. Чоловіки розібрали дівчат і молодиць для голубки. Звідкись узялися скрипка та здоровий бубон. Невеличке подвір'я дивовижно розрослося, вмістивши мало не ціле село, і закрутилось у різнобарв'ї святкової недільної одежі, палаючих очей і широких усмішок. Синкопований ритм коломийки накручував, наче спіраль молекули ДНК, прадавні мелодії — старі, як і самі гори, стрімкі, як потічки, вічні, як буття.

— Ото би вуйкови си сподобало! — підсумувала стара гуцулка.

— А пам'єтаєте, яка фест забава була, коли до нас приїхали вуйко і артисти на прем'єру кіна?!!

Того літнього дня, 24 серпня 1965 року, гуцули з Криворівні, з Верховини та з навколишніх сіл чекали, як Великодня чи Різдва. У кожній хаті готували наїдків не менше, ніж на церковні свята, чоловіки гнали самогонку, жінки в перервах між кулінарними турботами бігали прибирати верховинський будинок культури. Бо ж вуйко Параджанов, як і обіцяв, їм першим покаже своє кіно!

Гуцули страшно переживали, чи їх покажуть, чи хоча би мигцем потраплять вони в кадр, чи їхньої сцени не вирізали, бо знімали ж так багато, а кіно — не безрозмірне. Кожен плекав у душі надію, що вуйко їх не образить і таки покаже на великому екрані. Головне — в місцевому клубі, а у своїй столиці най вирізає сцени з ними, скільки завгодно.

Близько полудня відчинилися двері верховинського будинку культури і туди потоком ринули люди. Їх було стільки, що вони миттю зайняли всі крісла, посідали один одному на коліна, забили проходи так тісно, що поворухнутися було неможливо. Спека стояла невимовна, всі стікали потами, та нікому й на гадку би не спало покинути залу. Тут зараз відбуватиметься подія віку!

— Він віходит! Наш вуйко-о-о-о!!!! — крикнув хтось, хто стояв найближче до сцени.

— Параджанов!

— Іва! Дивітси, Іванко теж ту! — вигукнув інший глядач.

— І оператор, Юрко!

— Кадочникова, дивітси, і Кадочникова приїхала! Марічка! — по-кіношному назвали акторку.

Під гучні овації залу знімальна група поволі виходила на сцену. Помічника режисера Тараса між ними не було: він щез після того, як прилетів із гуцулами до Києва, — просто щез...

На обличчях акторів, режисера, оператора, помічників, освітлювачів, костюмерів, художників, котрі вийшли на сцену, цвіли широкі усмішки. Творці фільму вже отримували багато оплесків у театрах і кінотеатрах, але такого тепла і такої щирості ще ніде не відчували.

— Глянь, — шепнула Лариса до Іллєнка, — вони нас справді люблять. Які неймовірно щирі люди!

— Дорогі мої! — нарешті мовив Параджанов. — За рік ми стали з вами родичами, ми так полюбили вас, ваші гори і вашу культуру, що вона стала і нашою теж. Я не знаю, як вам дякувати за все, чим ви нас обдарували. Ви змінили кожного з нас. І саме ви зробили цей фільм шедевром. Без вас, без вашого колориту стрічка була би бідна і безбарвна. Життя дано нам лише раз, і його треба прожити гарно! А гуцули вміють жити красиво і наповнено. Якщо любити — то відчайдушно, якщо гинути — то за високу мету, якщо співати — то про гори, якщо дихати — то на повні груди. Дякую кожному з вас!

Зал знову загудів. Параджанов хотів іще багато чого сказати, проте гуцули так довго плескали, що перекричати їх було нереально. Тому він лише стояв, усміхався і поглядав на своїх колег, котрі теж були приємно заскочені таким шквалом емоцій.

— Рідні мої! — нарешті дочекався паузи Параджанов. — Маю невеличкі подарунки для тих, хто знімався в моєму фільмі. Прошу вийти на сцену моїх дорогих акторів-гуцулів.

Півзалу встало і по одному рушило до режисера. Кожній жінці він подарував квітчасту хустку, чоловікам — різні пам'ятні недешеві речі: краватки, годинники. Гуцули обнімали свого «вуйка», наче він і справді був їм близький родич.

Нарешті вимкнули світло і почали крутити кіно.

З першого кадру до останнього в залі панувала цілковита тиша. Усі зачудовано дивилися на екран і не впізнавали добре знайомих місць, які сприймали буденно. Параджанов показав їхній рідний край зовсім з іншого боку.

— Двайціть літ ходила тов стежков церкати корови і ніколи не виґіла, єка то краса довкола! — вихопилося в однієї гуцулки.

Щойно показ закінчився, зал підвівся і плескав та вигукував подяки так довго, як тільки міг. Гуцули не шкодували рук ані під час овацій, ані коли підійшли до сцени й підхопили Параджанова. Його понесли до виходу. А там на «кіношників» чекав сюрприз.

Просто неба перед будинком культури вгинався від наїдків довжелезний стіл. Поруч заграли троїсті народні музики. Спочатку вшкварили весільного марша, а далі загуділи коломийки, голубка, аркан, кругляк, увиванець. То було справжнє народне гуляння. До танцю йшли від старого до малого, витягли навіть Кадочникову, Миколайчука, Якутовича. А Параджанова і кликати не треба було: сам кинувся до гурту.

А коли натанцювались і відхекувались, один із музикантів затягнув коломийку:

Темп усе пришвидшувався, а співак якимось дивом устигав вимовляти слова щоразу спритніше.

Жінки кинулись обнімати Ларису Кадочникову й Івана Миколайчука.

— Наші дорогенькі дітки! Ви такі ладні в тотім кіні, у тому вишита, такі милі!!!

Пришкандибала навіть старезна Параска Харук — неофіційна консультантка Сергія Параджанова, яка так критикувала і пильнувала його.

— Ну що, бабцю, як вам фільм?

— Файно'с здоймив нас, синцю, файно! Такі ладні ті гори і ті вбйори. Але того єрма я ти не попущу. Не було такого в гуцулів, — розумієш, не було!

— Бабусю моя дорогенька, — Параджанов обняв стареньку за плечі. — І що би я без вас робив? Ви так мені помогли, — величезне вам дякую!

— Ну дивиси! Я му одне, а він мені друге. Але най там! Люблю тебе, шубравцю! — баба кістлявою рукою поплескала режисера по обличчю.

— Моя бабусенька!!!

До Параджанова підійшли Євдокія та Петро Сорюки.

— Ну шо? То було фест!!! — поґратулював Петро. — Ти таки маєш клепку і талант від Бога.

— Спасибі! То все ваша хата надихала. Як мені там добре жилося!

— То приїхай до нас ше! — запросила Євдокія.

— Йо! На другий раз, може, ті нарешті вженимо, знайдемо тобі файну ґаздиню! — докинув Петро.

— О, я був би зовсім не проти! Ви ж знаєте, — по-змовницьки підморгнув Параджанов. — Ех, Анничко, Анничко, де твоє личко?..

— А-а, певно, зара вона шкодує, шо не пішла за тебе.

— Та ні, вона вже заручена. Нині приходила, вітала мене.

— Во би вженивси ту та й заґаздував порєдно! А то нє — десь їдеш у світи!

— Я ще приїду! Обіцяю, батьку!

Параджанов підійшов до своїх колег. Іллєнко та Миколайчук стояли осторонь і мовчки вдивлялись у гори, за які поволі сідало сонце, відкидаючи персикові промені.

— Хочу надивитись і я з вами!

— Ходіть, Сергію Йосиповичу! — махнув рукою Миколайчук.

— Минув тільки рік, а скільки всього ми з вами пережили тут, — мало не пошепки мовив Юрій Іллєнко. — Ви з мене зробили тут людину, бо приїхав я таки трохи сліпим. Ви відкрили мені очі на важливі речі.

— Ти би собі й сам їх відкрив, — сказав Параджанов.

— Але мені треба було вашого підсрачника! — засміявся Іллєнко.

— Прошу дуже! Можу дати ще! — режисер штурхнув кулаком Юрка у плече.

— А пригадуєте, яка холоднеча була тої зими, коли ми знімали сцени Різдва? — сказав Миколайчук.

— О, мені руки до камери примерзали, — засміявся Юрій Іллєнко. — А ті кадри, коли Марічка проводжає Іванка на полонину, пам'ятаєш? То ж був таки вже добрячий листопад, ну не вище за нуль градусів. Бр-р, такий зюзьман несосвітенний!

— Гм, та ти хоч сухий стояв. А нас із Ларисою ще й поливали зимною водою. Ну і придумали ви, Сергію Йосиповичу.

— Іва, то було задля мистецтва, — зі широкою усмішкою прицмокнув Параджанов. — Тепер дивися, як гарно в кадрі вийшло. Краса, ге?

— Краса! — задоволено погодився Миколайчук.

— Краса! — підтакнув Іллєнко. — Своє серце я залишив у горах...

— А як ти, Іва, плакав, коли треба було вдавати радість, пам'ятаєш? — Параджанов повернувся до Миколайчука.

— Ой, тяжко тоді було. Якраз мій батько помер, а тут треба знімати сцену з танцями перед церквою. І я танцюю, сміюсь, а сльози самі ллються.

— Вибач, ніяк не міг пересунути на інший день, — виправдовувався Параджанов. — Якраз усіх виписав на те число. Масовку зібрали, реквізит принесли, світло виставили, погода була саме та, яка потрібна для картинки. Дуже багатьох людей залучили.

— Та я знаю і ніяких образ не маю. Було важко, але то був великий професійний досвід. Ніщо не має впливати на роботу. Слухайте, а то правда, що вас Федерико Фелліні привітав?

— Не вас, а нас! — поправив Параджанов. — А вчора я отримав листа від Куросави, — теж визнав нашу роботу. А знаєш, що витворив Анджей Вайда? То взагалі сміхота. Коли побачив мене, став на коліно і поцілував мене в руку — дякував за шедевр. Ото веселун!!!

— Думаєте, фільм справді визнали? — запитав Миколайчук. — Думаєте, за рік-два його не сховають на полицю?

— Нє-е-е-е, «Тіні забутих предків» переживуть усіх нас, от побачиш!

— Як ми зможемо побачити, якщо переживе всіх нас? — реготнув Іллєнко.

— З того світу побачимо, — підморгнув Параджанов.

— Думаєте, там дивляться кіно? — запитав Миколайчук.

— Ми навчимо. І познімаємо. І знаєш, що, Іва? Я там, на небі, покличу тебе зніматись у моєму фільмі! А тебе, Юрку, візьму оператором! Тож не забудь зі собою прихопити камеру!

— Ловимо вас на слові, пане Сергію! — усміхнувся Миколайчук. — А про що зніматимемо там кіно?

— Про гори, Іва, про Карпати!

Усі троє — Параджанов, Миколайчук та Іллєнко — стояли навпроти гір. Кожен із них дивився в далечінь і думав про своє. У той момент їхні душі переповнювали цілковитий спокій і почуття щастя — такого великого, просто безмежного, якого можна зазнати лишень у горах і на небесах.