Тіні

Розділ 1

То було тоді, коли Обмінник іще немовлям потрапив до світу духів...

Завжди в доброму гуморі, веселун Чугайстир тепер не знаходив собі місця.

Колись, бувало, летить вихором поміж дерев, женеться за ненависною нявкою. Вітер свистить у вухах, і здається, що аж підносить Чугайстра над землею. Він таки впіймає її, кине у вогонь, аби людям шкоди не робила, й уже вертається додому в гарному настрої. Дорогою ще стане собі погомоніти з вівчарями, присяде біля їхньої ватри і може хоч до ранку оповідати смішні історії, які переказували в Карпатах із діда-прадіда. Може розреготатися таким дзвінким сміхом, що гори відлунюють на багато кілометрів, і тоді кожному, хто його почує, і собі годі втриматись і не почати гиготіти.

Але, попри це, Чугайстир був самітником. Жив сам, хоча мав і братів, і сестру, та за натурою був сам по собі.

Усе змінило дитя.

Чугайстир уже не почувався самотнім і геть переінакшив свій триб життя заради малого. Чи добре робив? Певно, так, бо почував свою відповідальність за маленький людський згорточок.

— Не знаю, що з ним робити... — Чугайстир схилився над Обмінником, який солодко спав завдяки тітці Нічниці.

Вона щойно заглянула до Чугайстра пересвідчитися, що брат дає собі з малим раду.

— Що тебе непокоїть? — запитала сестра.

— Бачиш, він живе з нами, духами. Щодня ми будемо робити те, що мусимо: перевтілюватися, щезати, літати, віщувати, — а Гук почуватиметься чужим, бо не зможе поводитися так, як ми, і буде відкинутим, наче виродок між нами, розумієш? І хоч би як ми любили Гука, та передати йому ні своїх умінь, ані обдарувань не зможемо, бо ж він людина.

— То правда. Дитина буде вічно чужа й між нами, й між людьми, бо для них він син Чугайстра, — посмутніла Нічниця.

— Може, його підкинути добрим людям?

— Ризиковано. Вони подумають, що то Бісиця своє немовля залишила. Та й Арідник...

— То що робити? — розпачливо мовив Чугайстир.

Нічниця забрала руку з чола дитини й відійшла від ліжка.

То була висока красива жінка з довгим чорнезним, як ніч, волоссям, яке сягало до пояса. Чорну сукню, здавалося, було зіткано зі живих мерехтливих вогників — таких, які часом виблискують на небі погожої ночі. Єдине вказувало на те, що жінка — не людина, а дух. Це — її очі. Вони були чорні-чорні, з темно-синім відливом, і такий колір ширився на цілий розріз очей, без білка. Хто вперше бачив ті очі, сахався, проте швидко звикав, бо вони не випромінювати зла, а навпаки — навіювали спокій і сон.

— Думаю, тут не обійтися без непростих, — нарешті мовила Нічниця.

— До Нечая?

— Так, спочатку ходімо до мольфара. Може, він знає якусь раду для нас чи хоча би підкаже, хто має силу щось змінити.

— Але підемо самі, без малого. Нехай наразі буде тут, високо в горах, якнайдалі від допитливих очей.

— Як хочеш. То що, поки на Обмінника діє мій сон, ходімо?

— Не гаймо часу.

Нічниця знову підійшла до дитини і легенько дмухнула їй на оченята. Малий уві сні солодко усміхнувся. Тітка навіяла йому сон про хмаринки, які набувають форм дивовижних звірят і пливуть над Чорногорою, а хвостами зачіпають верхівки гір. Тоді до них припливає хмарковий вівчар, відв'язує нечемнюх від каменів і наганяє летіти далі.

Обмінник дивиться сон і тішиться з видива.

— Тепер можемо його залишити. Він не прокинется аж до ранку, — сказала Нічниця. — Тільки нехай Щезник і Перевидник початують надворі, щоби ніяка зла душа не потрапила в наші хащі.

— Брати вже тут і готові помогти. Ходімо! — відповів Чугайстир.

Обоє рушили вниз, до людей. А на варту заступили Чугайстрові брати.

Криворівня зустріла двох духів уже темною ніччю. Хати одна по одній гасили свічки і заплющували очі-віконниці аж до перших променів сонця.

У ґражді, куди йшли брат і сестра, ніколи не гасили світла, і воно мерехтіло на стриху безперервно до ранку. Люди шепотілися між собою, що так чинять тільки ті, хто має вдома «того», нечисть, або, як тут іще кажуть, «Дмитрика». Чи то було насправді так, чи забобонні люди вигадали — ніхто не знав, але факт залишався: у мольфаровій хаті щоночі світилося світло. Від свічки чи яке інше — того теж ніхто сказати не міг.

Мольфар Нечай сидів на лавці перед входом до ґражди. Видно було, що на когось чекає.

— Не нас часом чекаєте, вуйку? — першим заговорив Чугайстир.

— Та бо то на кого ще, Чугайстре! — усміхнувся дідок. — Кілько то літ минуло, єк ми з тобоу зіллє по горах збирали? То ліпше сказати, я збирав, а ти мені вповідав несусвітні шіци. — Ой, давно вже то було, давно. Тоді якби не ви, то ходив би, певно, нині калікою.

— А я казау тобі: укус Нявки — то страшна неміч. То я замов'єти твою рану мусив довгі літа.

— Але ж помогло! І за то я вам буду ціле життя дякувати!

— То пусте, — махнув кострубатою рукою дід.

Скільки років було Нечаєві, порахувати не міг ніхто, навіть він сам. Завжди казав: та десь зо сто п'єтдисєт, а мо', й більше. Десь так мольфар і виглядав — на 150 років, а мо', й на ще більше: зморшкувата оранина на обличчі, худі кістляві руки і таке саме ціле тіло. Очі прикривали товстезні скельця окулярів, які робили зіниці втричі більшими, ніж ті були насправді. Дідок зажди носив сорочку зі захисними символами, вишитими помаранчево-чорними нитками, підперезувався шкіряним чересом, а неподалік від мольфара завжди стояла бартка: чи то аби спиратися на неї, йдучи горами, чи то боронитися гострим краєм...

— Ми до вас у справі прийшли, — сказав Чугайстир.

— Ніхто до мольфарів не приходит просто на гостину, йо?

— Йо, — погодився Чугайстир і вирішив не тягнути зі справою. — Нечаю, маю клопіт. На вузькому плаї я перестрів Бісицю. Вона якраз несла вкрадену людську дитину. Чиє воно, я не знаю: вона ж могла його вхопити за тисячі верст звідси. То я і вирішив залишити немовля у себе. Але коли хлоп'я виросте, буде чутися чужим поміж духів. Поможи зробити так, аби воно стало одним із нас.

Нічниця мовчала й тільки схвильовано чекала на відповідь мольфара.

— Ти великого просиш, чоловіче, — поволі відказав Нечай. — То тобі не хмари розігнати, не ману відігнати і навіть не болючий зуб забаїти.

— Але ж ви знаєте, як змінити Обмінника?

— Знаю.

— То зробіть!

— Е нє, я такого не потраф'ю зробити, хіба розкажу, шо відаю: людску дитину змінить твоє серце, Чугайстре...

— А то як? — не зрозумів дух.

— Ти готовий віддати пів свого серця для чужої дитини?

Чугайстир завмер. Питання заскочило його несподівано.

— Зможеш? — перепитав мольфар. — Якщо віддаси півсерця, то лишишси живим, але станеш смертним. Ти готовий на таку жертву заради чужого?

— Він мені не чужий. То мій син! Я віддам йому все, що скажете.

— Чугайстре, добре обдумаймо все, — зупинила його Нічниця.

Вона чудово розуміла, що після такого рішення за якихось кілька десятків років утратить рідного брата.

— Нема про що думати, — відрубав Чугайстир. — Нечаю, ти зможеш це зробити?

— Нє, то не в моїх силах. То може тілько баїльник. Ідіт до него: він жиє за тими горами, в селі Головах, — дідок указав старезним пальцем у той бік, де чорніло кілька вершин.

Для Нічниці та Чугайстра відстань у горах — не завада. Вони вміли значно швидше, ніж люди, долати великі відстані. Часом то бувало просто миттєво, так що людське око не вловлювало жодного руху, помічаючи тільки вітер, що зненацька здіймався й ураз ущухав.

— Подумай ще раз, — просила Нічниця брата.

— Я вже все вирішив, — наполягав Чугайстир. — Нехай це вкоротить мені віку, але я знатиму, що дав дитині шанс. Та й вічне життя для самотнього Чугайстра — то не для мене.

— У тебе є ми, — заперечила Нічниця.

— Не переконуй! Моє рішення — остаточне! Зробімо так: я піду до баїльника, а ти принеси до нього дитину. Нині ж усе зробимо.

— Якщо ти так вирішив, то я не перечитиму, — нарешті погодилася Нічниця і вихором кинулась у темінь.

Чугайстир сам продовжив шлях угору.

Баїльник, чи то байбірник, — теж, як і мольфар, знахар, гонихмарник, гадєрник, — був непростим. Такими «непростими» у народі називали людей, котрі володіли особливими магічними знаннями й уміннями, тих, хто міг завдати шкоди і допомогти, зцілити і наслати ману, замовити біль, розігнати хмари, принадити чи відлякати духів. На цих людей гуцули ще казали «землєні боги», бо вірили в їхню надприродну силу. Могутність непростих визнавали і люди, і духи.

Баїльник мав дар «баїти», що по-гуцульськи означало «говорити, приповідати, заговорювати».

Чугайстир, не вагаючись, постукав у двері до байбірника. Він очікував, що його зустріне тут такий самий дідок, як і Нечай. Але, на диво, двері відчинив молодий хлопець.

— Добрий вечір! — привітався Чугайстир. — Десь тут живе баїльник. Де я можу його знайти?

— Уже знайшли, добрий чоловіче! — мовив хлопчина.

— То ви непростий? — не повірив своїм очам Чугайстир.

— Дивує, шо я такий молодий? Хай це вас не лякає, Чугайстре. Мій дід тілько недавно помер, а в останні дні ше встиг мені передати свій дар. Ото я і став непростим. Заходьте, розкажіть про свою справу, — запропонував баїльник.

Оброслий величезний Чугайстир двома словами переказав свою потребу і завмер в очікуванні вироку непростого.

— Я зумію розділити ваше серце. Але є одна річ, про яку ви мусите знати. Розділити серце і віддати частину іншому — це проти природи, — тому є небезпека, що передані півсерця можуть спотворити людину чи духа.

— Тобто мого сина?

— Так. Його зможе переманити на свій бік зло, він буде легше піддаватися спокусі зійти зі шляху добра. Такого, звісно, може й не статиси, але я мушу попередити вас про небезпеку.

— Я завжди буду біля нього, я вбережу сина від зла, — твердо вирішив Чугайстир.

Тим часом до хати зайшла Нічниця. На руках тримала немовля, яке все ще бачило начакловані барвисті сни.

Чугайстир вирішив, що сестрі найліпше не знати про перестороги байбірника. Усім буде спокійніше, якщо ніхто не дізнається про таємницю. Особливо хлопчина. Він завжди буде на боці добра, — у цьому батько ні на мить не сумнівався.

— То шо? До роботи? — запропонував непростий.

Нічниця все ще мала сумніви щодо того, чи правильно вони чинять із людською дитиною, та вирішувати мав батько-Чугайстир. Хто вона така, щоби йому перечити? Жінка в чорному боязко віддала немовля байбірникові, а той передав його Чугайстру.

У хаті запанувала тиша, тільки потріскували дрова у печі.

Байбірник запалив одиноку свічку і поставив на столі біля неї глек із водою.

Тоді господар зашепотів:

Його примовляння зазвучали, як мантри...

Інтонування наростало, звук підіймався вгору в такт із мерехтінням свічки...

Вогонь, вода і слово — прадавні ритуальні символи вичаклували в повітря магію. Вона розліталася навсібіч і втягувала в себе трьох, котрі схилилися над немовлям.

На сорочці спочатку байбірника, а потім і Чугайстра засвітилися яскравим полум'ям вишиті символи. Здавалося, вони прокинулись і тепер теж вичакловують свої чари, зашифровані в одвічних кодах.

— А зла доля най собі йде на очерет, на болота та на свої міста, де вітер не віє, де сонце не гріє, де праведнеє сонечько не сходит, де людський глас не заходит...

Мантри вичакловували все більше магії з кожної речі: з ритуальної свічки, з води, з вишивки.

— ...де праведнеє сонечько не сходит, де людський глас не заходит...

Голос байбірника дедалі гучнішав...

— ...піди собі на води, на вітри, на вогні, на дими! Тут тобі у головах не стояти, жовтої кости не ламати!!!!

Хатою, здавалося, літав вихор, який під вигуки баїльника набував форми, дуже чіткої форми... Форми серця...

За мить Чугайстир замертво впав на землю. У байбірникових руках билося велике червоне серце лісового духа. Непростий різким рухом розірвав серце навпіл і одночасно притулив його половинки до грудей немовляти і Чугайстра:

— Най не буде їм лиха ні далеко, ні близько, ні високо, ні низько, ні під небом Дажбожим, ні в оселі чужій, ні в дорозі далекій, ні у справі важкій. Ці слова мої міцніші за камінь, твердіші за крицю і вічні, як Сонце!..

Чугайстир гучно хапнув повітря і розплющив очі, дитина заплакала. На грудях в обох не залишилось і сліду від щойно розірваного серця.

Обидва віддихувалися й опритомнювали.

— Усе добре, все вдалося! — заспокоював байбірник.

Нічниця, все ще страшенно налякана, схопила дитину на руки і кинулася до брата.

— Ти живий? Живий?

— Та начебто! — усміхнувся Чугайстир.

— Ти був майже мертвий, твоє серце билося в руках у того чоловіка. Я так злякалася, що ти вже ніколи не прокинешся.

— Усе добре, все добре, — Чугайстир заспокоював сестру, гладячи її по голові.

Тоді взяв у неї малого.

— Ну що, синку, тепер я твій неньо по крові. Я буду з тобою, доки мого віку. Обіцяю.

Розділ 2

Маленький Гук із половиною безсмертного серця міцно заснув на руках у батька Чугайстра. Той ніс сина додому — у дикі гори. Нічниця мовчки рухалася за ним і боязко озиралася навсібіч.

Вона мала на те підстави...

Добре знала, що можна робити, а чого — ні.

То було давно, ще за її юності. Вона щойно почала опановувати вміння нічниці, перебирати його урок за уроком від своєї попередниці. Кожна її дія була виважена і продумана. Вона добре розуміла своє призначення й ніколи не наважилася би знехтувати ним.

Аж поки з'явився він.

Якось близько до вечора Нічниця поволі брела гірським плаєм. До роботи братися ще було зарано: снів навіювати було нікому, бо люди ще поралися біля господарки. То й вона мала час, аби відпочити. Ішла без певного напрямку та мети, знічев'я мимохідь зачіпала рукою високі стеблини трави і кущів. Минала луки, густі ліси, аж поки вийшла на зовсім крихітну галявину поміж деревами. Траву було всіяно дрібними квітами таких різних барв, що строкатість миготіла в очах і вабила до себе.

Нічниця не втрималася від спокуси перепочити тут і надивитися на яскравий гобелен із квітів. Вона лягла в пахучі трави і заплющила очі. Давно вже не почувалася такою наповненою та збалансованою зсередини. Снила про своє щасливе майбутнє вкупі з покликанням, яке встигла полюбити разом із дорогими серцю родичами. Цілий світ здавався їй казкою з добрими людьми та духами.

Хотілося обіймати кожного зустрічного і навіювати йому цілу купу добра.

— Помагай Біг! — раптом пролунав чоловічий голос над самісіньким її вухом.

Нічниця зірвалась і мало не вдарилася головою об його голову. Аж тепер усвідомила, що він схилився над нею так близько, що чути було його подих.

— Чого лякаєш? — ледь вичавила зі себе.

— Вибач, на стримався! — підморгнув їй.

Від тих очей їй стало ще тепліше в тій і без того теплій весні, яка квітувала навколо.

— Ніколи раніше тебе тут не видів, — провадив далі незнайомець. — Ти хто?

— Нічниця, — покірно промовила вона. — А ти?

— Усі кличуть мене планетником або звіздарем.

— То ти непростий?

— Начебто так.

— А непростий має ім'я, чи мама змалку кликала тебе планетником? — уже посміливішала дівчина.

— А ти гостра на єзичок! Мене звати Матвій. А ти, кажеш, Нічниця? — чи то питав, чи то стверджував чоловік і розглядав її зверху донизу.

Він був кремезної статури, хоча літами ще молодий, — принаймні виглядав не надто старшим за неї.

Нічниця знічено, проте з цікавістю, роздивлялася людського хлопця, котрий, очевидно, був своїм і серед людей, і серед духів. А Матвіїв погляд був упевнений, навіть дещо зухвалий.

— Нічничко-сестричко, ходімо зі мною в гори: маю справу на верхівці Петроса.

У голові Нічниці пульсувало: «Не йди, не йди, він тобі геть чужий». Натомість безвольно сказала:

— Гаразд!

Усі імпульси розуму вщент розбивав гучний стукіт серця, якому було байдуже, хто цей чоловік і чи безпечно йти з ним. Були тільки його очі та якась неземна принадність його рухів, слів, тембру голосу...

Вони пішли у височінь. Нічниця поволі підіймалася, підлаштовуючись під темп людини. Вони безперервно розмовляли, та більше говорив він. А їй нічого іншого й не треба було, тільки впиватися його оксамитовим голосом. У бесіді незчулися, як за кілька годин уже були на верхівці Петроса.

На гору впали сутінки, і небо всіювали зірки. Щохвилини більше і більше миготіло їх угорі.

Матвій скинув свій кабат і присів на нього, залишивши місце для дівчини. Вона не заперечувала. Сіла поруч, і його руки відразу, без вагань, оповили її своїм теплом.

— Поглянь, ото Касіопея. А там — Полярна Зірка, найяскравіша і найхолодніша з усіх.

— Ти ворожиш по зорях?

— Так.

— Але як ти знаєш, що віщує добре, а що — зле?

— Кожна людина має свою зорю, яка рухається небом. Де вона опиниться, в якому сусідстві — такі події стаються і з людиною. Мені лишається тільки «прочитати» ситуацію тієї зорі.

— Звідки ти все це знаєш?

— Від батька, а він — від свого батька, і так із покоління в покоління. Перервати не можна. Тому в нас у роду народжуються тільки хлопці, — таке наше призначення на цій землі.

— А ти хотів хоча би на мить бути інакшим, не нести на собі цей тягар? — спитала Нічниця радше в себе, ніж у нього.

— Мені звіздарство не заважає, навпаки — то неабияка розвага.

— Розвага? Це ж справа твого життя! Як це може бути розвага?

— Дівчино, ти надто серйозно сприймаєш життя. Дай собі спокій!

І вона таки дала собі спокій, геть позбулася решток докорів сумління, нахрапливих думок про те, що варто робити, а чого — ні. Чи могла вона собі докоряти, що так раптово та бездумно закохалась, — у першого-ліпшого, у того, хто ледве чи встиг добре розгледіти в ній її особисте світло. І вона віддалася йому — того ж вечора, тієї ж миті.

Чи потому шкодувала? О, ще й як! Але тієї ночі, під зорями, вона була на сьомому небі, їй хотілося літати від щастя і розказувати цілому світу про свого коханого.

Вони попрощалися над ранком. Він спустився в село, вона полинула до себе додому, так і не виконавши тієї ночі своєї роботи, знехтувавши найголовнішим у своєму житті.

До Нічниці він уже не приходив, хоча домовлялися щовечора бачитися на тій самій галявині. Вона ж ходила туди щодня, годинами чекала, шукала собі пояснень, що Матвій не прийшов, бо заклопотаний своїм планетництвом, і, щойно зможе, обов'язково вирветься до неї. Та з кожним днем її віра маліла, аж поки геть розчинилась у сутінках, під тими самими зорями, над якими він мудрував. Натомість прийшов відчай, а він спонукає душі до найбезглуздіших вчинків.

Так сталось і з нею. Вона зважилася піти до нього.

Була вже ніч. Дівчина сподівалася, що Матвій ще не спить, ворожить на зорях, приймає в себе людей і духів. Натомість застала його уже вві сні.

Спочатку розчарувалась, а потому зраділа: то ж її стихія! Нічниця нечутно просочилася крізь стіну і стала біля його ліжка. Рукою торкнулася його чола, прошепотіла:

— Усе, що мав на серці, забудь. Відтепер ти снитимеш тільки Нічницею, і вдень, і вночі, й уві сні, і при тямі!

— Нічнице, — прошепотів Матвій крізь сон.

Але вона тільки наслала на нього особливо міцний сон і втекла геть.

Тепер Нічниця почувалася переможницею: знала, що причарувала його назавжди. І байдуже, що він смертний, а вона — безсмертна. Якось воно буде, головне — що він тепер тільки її.

Наступного дня Нічниця, не поспішаючи, тріумфально прямувала на ту ж таки галявину. Наперед знала, що він уже чекатиме на неї там. І не помилилася.

Матвій зі змученим обличчям і з хворобливим блиском в очах кинувся до її ніг:

— Нічнице, що зі мною робиш? Я не можу ні їсти, ні спати, світ мені чужий і зимний, у думках тільки ти, але якось не тепло і затишно, а пекучим болем пронизуєш ціле моє тіло. Що ти накоїла? Відпусти мою розтерзану душу. І люблю тебе, і ненавиджу водночас. Чи так буває, дівчино?

Нічниця, нажахана його словами, не йняла віри, що наробила щось недобре та невідворотне. Ну, звісно ж, їй не можна вві сні навіювати кохання: це суворо заборонено законом Усесвіту. Як вона могла забути? Як? Кохання геть затуманило їй розум, інакше вона би пригадала, вона би не порушила!

— Що ж робити? Матвію, я все владнаю! — скрикнула вона.

— Запізно, мила, запізно! — вирвалось у нього з грудей.

Матвій зірвався з місця і шалено помчав у бік лісу, минав дерева, кущі, галяви та ріки, гнав кудись зі шаленими очима. Нічниця летіла за ним.

Він добіг до глибоченної яруги, озирнувся, поглянув їй просто в очі й... кинувся зі скелі.

Вона не встигла навіть утямити, що трапилося.

Він себе вбив...

Убив через неї...

Через її егоїстичні бажання...

Вона була розбита вщент...

Раптом почула у своїй голові гучний голос. Він лунав звідусіль і наповнював собою цілу її, ліси навколо, гори, ріки, кожну сутність у світі:

— Ти порушила закон! Прийди до мене!

О, вона знала, хто це. Не раз чула про Нього, про вищу сутність.

Той, Що Є ніколи намарно не кликав. Він був недосяжний для всіх людей і духів, але завжди був поруч і пильнував, аби все було в гармонії. Чи карав, чи милував, ніхто не знав, бо ніхто не бачив.

— Куди йти? — покірно спитала Нічниця.

Уже знала, що її життя висить на волоску за порушення закону.

— До витоку Чорного Черемошу!

Дівчина пішла, щокроку перечіплюючись за камені, за землю та кореняки старезних дерев.

Нарешті добралася до джерела. Воно било з-під землі потужною водою, шалено вирувало, а далі мирною змійкою звивалося між травами та смереками, дедалі набираючи сили і розмаху. Було в ньому щось незвичне — його пульс, наче то серце відбивало ритм. Тудух-тудух-тудух. Підземні поштовхи води двиготіли в тому темпі безперервно: хвилини, дні, роки, віки. Джерело пульсувало, ніби живе. Воно-бо й було живе.

— Ти тут, Той, Що Є?

— Так, — почула навдивовижу лагідний, а не грізний, як вона сподівалася, голос.

Нічниця його чула ніби у своїй голові. А очі вловили незвичний рух у джерелі: вода заклекотіла, піднялася на два метри над берегами, та не розтеклась, а набула дивної форми чи то дерева, чи то людського обличчя.

— Ти знаєш, що порушила закон? — долинуло зі стовпа води.

— Знаю. Мені прикро. Я віддала б усе, що маю, тільки би повернути час і не наробити біди.

— Не можна занапащувати людське життя, — почула у відповідь. — Утім, то був його вибір: він не хотів бути врятованим.

— Але я хотіла, я хотіла його врятувати!!!

— Я знаю...

— Як тепер будете мене карати? — вона покірно чекала на вирок і готова була попрощатися з цим світом.

— Я не караю. Карає кожен себе сам, — почула несподівано. — Досить уже того, що ти ціле життя житимеш із цим спогадом. Хотів би я і це забрати у тебе, але такий порядок у Всесвіті: кожен відповідає за все скоєне, і добре, і зле.

— Дякую, — здивовано мовила Нічниця.

— І ще. Надалі ніколи не робіть так, аби мене будили і я втручався.

Голос щез із її голови. Здавалося, Той, Що Є знову перетворився на звичайну річку чи просто заснув.

Вона сподівалася чого завгодно: своєї смерті, побачити жахливого ката — проте аж ніяк не таку справді мудру і чисту сутність, перед якою стає особливо соромно за свій учинок.

О, смерть була би легша, ніж ціле життя з усвідомленням своєї провини.

Тому після роздвоєння братового серця Нічницю охопив панічний страх, що вони вчинили переступ, порушили закон.

Тепер вона і Чугайстир ішли темною дорогою, і жінка щоразу озиралася та прислухалася до звуків у своїй голові.

Наразі було тихо. Здається, вони не розбудили Того, Що Є.

— Прийди до мене, Чугайстре! — раптом розкотом грому тріснуло у кроні дерев.

Вітер здійнявся вихором і несамовито завив.

— Що це? Хто мене кличе? — роззирнувся у круговерті шуму та буревію Чугайстир.

— Той, Що Є! — налякано вигукнула Нічниця.

— І що нам робити?

— Прийти до мене! — знову гримнув грім.

— Але куди?

— Я знаю, — вхопилася за Чугайстрову руку Нічниця і, долаючи пориви вітру, поволокла спантеличеного брата у бік витоку Чорного Черемошу.

Коли минули ліс, Чугайстр запитав:

— Звідки ти знаєш, де шукати Того, Що Є? Ніхто ніколи його не бачив.

— Не бачив той, хто не має на собі вини. А я маю.

— Яку?

— Зараз не час виливати душу, — обрубала Нічниця.

Далі Чугайстир не розпитував: надто добре знав свою сестру. Тому лише міцніше притиснув до грудей маля, зціпив зуби й упевнено рушив слідом за Нічницею. Знав, що від Того, Що Є, не сховатися.

Вона легко знайшла ту стежку, якою прямувала, здавалося, сотню років тому.

Джерело річки застогнало і вирвалося на волю так само, як тоді, вода піднялася до небаченого рівня. Цього разу було важко осягнути велич Того, Що Є.

— Нічнице, ти знову тут, — мовив Той, Що Є. — Хоча цього разу вини на тобі нема.

— Вина — на мені, — сказав Чугайстир. — Я готовий відповісти за свій учинок, тільки не карай невинну дитину!

— Ти ж знаєш, що пішов проти природи? — запитав голос.

— Знаю, але зробив це не з ненависті, а з любові до сина.

— Я бачив. Але природа завжди повертає собі своє, хоч би як людина чи дух намагалися її змінити. Боюся, щоби людській дитині не довелося розплачуватися за отримане безсмертя.

— Порятуй його, благаю!

— Я ніколи не йшов і не піду проти природи, — ви це добре знаєте. Я також не втручаюсь у волю людини: вона сама вибирає свій шлях. Чи занапастить хлопчина себе, чи спокутує своє безсмертя, залежатиме тільки від нього. Я тут лише для того, щоби тримати рівновагу, а не для кари. Якщо людина надто холодна і не має в собі тепла, вона просто згорить біля вогню, навіть якщо той вогонь хотів би її наблизити до себе. І тільки якщо їхні температури схожі, вони співіснуватимуть і надалі. А тепер іди і пильнуй сина: не дай йому схибити у бік мороку!

Вода знову повернулась у своє русло й відновила ритмічне серцебиття з надр землі. Нічниця ще раз пережила те саме відчуття, що й багато років тому. Тепер вона разом із Чугайстром матиме новий обов'язок: виховати й урятувати від мороку людське дитя.