Наші дні

Розділ 1

Її розбудили птахи, які не співали, а чомусь кричали криком. Олеся розплющила очі. Їй знадобилося трохи часу, щоб увімкнути мозок і пригадати, де вона та що трапилося напередодні. Розглянулася. Вона була в наметі, у теплі, занурена в цупкий спальник, і не відчувала голоду.

— Значить, то було не марево, — радісно подумала дівчина.

Вона підвелась і визирнула з намету. Картина так і не змінилася. Лука сидів на тому самому місці біля багаття. Тільки вже без теплої куртки, а в самих лише футболці та джинсах.

— Ви що, не лягали спати? — Олеся пригладжувала руде волосся, яке стирчало навсібіч.

Це вперше за останні дні її стурбувала думка про власну зовнішність.

— Домовмося звертатися на «ти», — чоловік підвівся й пішов їй назустріч.

— Можна і на «ти». То що?

— Спав, але тут, біля ватри, щоби тебе не компрометувати.

— Компрометувати? Припини. Перед ким? Тут ідеться про виживання, а не про гонор.

— А ти з тих, котрі що думають, те й кажуть, — радше констатував, аніж запитав Лука.

— Не бачу сенсу загортати думки в кольорові папірці. Ми запряжені в одне ярмо на найближчі дві доби, і треба якось порозумітися, щоби безпечно вибратися звідси.

— Прямолінійна. Ти мені подобаєшся, — усміхнувся чоловік.

Вона змовчала, відвернулася: не хотіла підпускати чужинця ближче. Олеся пішла до струмка, вмила обличчя, попила води. Тим часом від багаття прилинув запах чогось їстівного.

— Я зварив трохи каші. Ходи, тобі треба їсти по трішки, але часто! — гукнув Лука. — Твій шлунок іще кілька днів приходитиме в норму.

— Дякую! — Олеся взяла казанок, той, де вчора була баранина і де нині віддавала теплом гречана каша.

Вона їла вже повільніше, ніж увечері, не накидалася на страву, та шлунок усе одно колов після кожного ковтка їжі.

Коли біль ущухнув, вона подякувала і залишилася сидіти на тому самому місці. Спостерігала за своїм несподіваним супутником. Він тим часом розрізав зайця, якого, вочевидь, уполював у цих хащах. Поруч на землі лежали рушниця та великий плащ-дощовик. Лука скидався на якогось альпініста чи принаймні на людину, котра добре знається на лісі й має спорядження, необхідне для життя в ньому. Чи викликав він симпатію, чи навпаки — Олеся ніяк не могла визначити. Коли розмовляв, був привітний, але усмішка була якась не надто щира й відкрита.

— Хто ти? — просто запитала Олеся.

— Лука.

— Це я вже знаю. Але звідки ти? Ким працюєш? Що робиш у лісі?

— Почався допит? — усміхнувся він.

— Просто цікаво, з ким маю справу.

— Можеш мені довіряти і не боятися. За те, що виводжу тебе звідси, я не хотітиму жодної платні: ні грошима, ні... сексом. Ти ж цього боїшся?

Олесиною шкірою пробіг холодок, і вперше на неї війнуло страхом перед чужинцем у глухих горах.

— Ні. Але приємно таке почути, — лише і промовила вголос дівчина.

— Я не маніяк якийсь і не бандит, ясно? — трохи роздратовано сказав Лука. — Даю тобі слово, що біля мене ти будеш у безпеці. Ти мені не потрібна.

— Ясно! — таким самим тоном відповіла вона.

Та після цього змогла промовчати лише кілька секунд, а далі не стрималася:

— Що ти робиш у лісі?

— Таки треба тобі все вивідати, — вже спокійніше і з усмішкою закотив очі до неба. — Ну добре, я тут шукаю декого.

— І кого ж?

— От причіплива! Ти що в поліції працюєш?

— Ні, журналісткою.

— А-а-а-а, тоді все зрозуміло: розпитувати — твоя робота.

— Така вже я є. То кого шукаємо? Бо зараз, я так розумію, це стосується не тільки тебе, а й мене. Одне ярмо, пам'ятаєш?

— Гм, як тобі сказати? Шукаю одну людину. Не розпитуй мене нічого, — з тебе досить.

— Загадковий ти якийсь...

— А як щодо тебе, Олесю? Може, ти мені розкажеш про себе?

— Олеся. Зі Львова. Журналістка. Працюю на телевізійному каналі. Приватному. До політики і криміналу не маю стосунку. Люблю ожину, зручні кросівки, чоловіків і мандрівки. Думаю, це вичерпно.

Їй самій стало дивно з того, як різко вона говорила з незнайомцем. Колись вона була вельми ввічлива та приязна у бесіді, боялася бодай словом образити співрозмовника. Та життя змінює навіть її. Останній рік змінив...

— А що ти робила в лісі, коли загубилася?

— Посварилася де з ким. Психонула і, як остання дурепа, втекла в гори.

— Мудро, — саркастично прокоментував Лука.

— Я в курсі. Дурню впорола. Та, коли охололи емоції, було вже запізно.

— А він хоча би вартий тебе?

Олесю обпекло страхом:

— Я не казала, що то був «він». Чому ти вирішив, що я сварилася саме з «ним», а не з «нею»?

— Інтуїція.

Її шкірою знову пробіг холодок. Щоразу більше Олесю щось насторожувало в цьому чоловіку. Вона мовчала. Він — теж.

За кільканадцять хвилин хлопець порушив тишу:

— Лука. Айтішник. З Івано-Франківська. Маю пристрасть лазити по горах і видиратися на вершини. Не курю, вживаю тільки якісний алкоголь у невеликих дозах, люблю жінок і чисті шкарпетки.

Олеся засміялась у відповідь на такі зізнання:

— Вичерпно.

Вона трохи заспокоїлася. Їй здалося, що цей хлопака не такий уже й загрозливий, як видавалося раніше. Та якісь підозри у закутку її свідомості все-таки залишилися.

Розділ 2

Лука й Олеся йшли разом уже другий день. Часом робили привали, розкладали багаття, готували їсти. Здебільшого кашу, макарони чи впольованого напередодні зайця — невеличкого, та для двох досить. Чомусь ішли догори. Олеся бачила, як стежка поволі, але таки піднімалася.

— Так має бути, чи ми заблукали? — дівчина віддихалася від швидкої ходи.

— Так має бути.

— Лаконічно.

— Як і ти.

Рудоволоса роззирнулася: таки набрали висоти, бо попереду дерева маліли і виглядало на те, що от-от почне рости лелеч, а це — явна ознака того, що перевалило за півтора кілометра над рівнем моря і починається високогір'я.

Вони все піднімалися, стежка вужчала і таки завела їх поміж невисокий лелеч — гірську сосну. Тут уже відкрився широкий краєвид. Удалині темніли лисі гори, на самому чубку найближчої вершини було помітно якийсь неприродний горбок: наче прямокутний і підозріло схожий на рукотворний.

— Піп Іван? — вигукнула Олеся. — То Піп Іван із довоєнною обсерваторією? — вона знала про цю гору, та ніколи ще тут не бувала.

— Так.

— Куди ти мене ведеш? — вона позадкувала.

— Нам туди. Іншого шляху нема, — він підійшов упритул до неї.

— Брешеш! Куди ти мене ведеш?!! — крикнула Олеся.

— Так треба!

— Кому треба?

Він загородив собою стежку, що вела донизу. Олеся, не довго думаючи, різко повернула вбік. Бігла в шаленому темпі, гілки лелечу боляче били по обличчю і по руках, але вона на те не зважала. Вона мусила врятуватися! Стежка звивисто знову завертала вгору, хоч і не так стрімко, як та, з якої дівчина збігла. Вибору не було, тож помчала туди.

Лука щодуху гнався за нею. Він відставав лише на пару кроків, кілька разів уже був на відстані витягнутої руки, хапав її, та щоразу ловив тільки повітря. Їй щастило викрутитись і круто повернути в інший бік. Олеся хотіла звернути зі стежки, та густі зарості лелечу цупко сплелися гілками і не пускали чужого поміж себе. Був лишень один шлях — той, що його відвоювали у сплетеної хвої люди. Дівчина помчала туди, хоча розуміла, що Лука заганяє її догори, куди йому й було треба. Але навіщо? Навіть гадки не мала. Знала одне: нічого доброго в нього на думці немає.

Ще через кількадесят метрів низькорослі гірські сосни закінчувались і починалася відкрита місцевість — голі гори, порослі тільки низькою травою та подекуди засіяні каменюками. Олеся набирала висоти, дихання їй усе більше спирало, серце вискакувало з грудей через навантаження та безперервний біг, в очах раз у раз темніло, та її гнав уперед страх. І він не дозволяв передихнути ні хвилину. Стежка побігла ще вище, а праворуч відразу біля неї різко починалося глибоке урвище. Один неправильний крок — і порятунку не буде.

Нарешті попереду вона побачила гору каміння, схожу на химерну скульптуру у вигляді якоїсь кам'яної баби з утиснутою подовгастою головою. Таких брил було декілька, і вони вишикувались у ряд, наче велетенські голови на острові Пасхи. Певно, і розміри мали такі самі.

«Вухатий Камінь! — промайнуло в Олесиних думках. — Гора на шляху з Дземброні на Піп Іван! Я вже знаю, де я!»

Та жодної радості ця думка не принесла, бо її переслідувач не відставав, а порятунку просити було ні в кого. Єдина надія зажевріла хіба через те, що тепер вони були не у дрімучих хащах, а на популярному туристичному шляху. Рано чи пізно хтось мав їм зустрітися. Та наразі тут було безлюдно і безнадійно. Олеся мчала у бік Каменя. На що сподівалася, чому саме до нього? Цього не могла пояснити.

Раптом позаду почула голос:

— Залиш її, погань!

То був знайомий голос — найрідніший з усіх.

— Ярема! — Олеся повернулась у його бік.

Він стояв метрів за десять від неї, а посередині між ними опинився Лука. Стояв нерухомо і задоволено всміхався. Поволі підняв обидві руки й... ударив долонею об долоню. Потому ще раз і ще раз. Оплески глухо відбилися від каміння, відлущиш і, помножені, полетіли у відкритий простір.

— Браво! Ти таки повівся і прийшов! Повірив, що її й справді бачили тут місцеві. І жодних сумнівів це не викликало, ні? Не зміг допетрати, що це я тебе виманив сюди?

— Відпусти її!

— Бо що ти мені зробиш? Га?

Ярема різко підняв руку, повернув її долонею в бік Луки і жбурнув у супротивника невидимий згусток. Влучив у ціль. Лука впав і покотився у прірву.

Олеся аж заніміла. Її охопив іще більший страх, аніж тоді, коли вона сама опинилась у пастці Луки. Від нього вона принаймні чекала підступу. Проте Ярема — її Ярема — зробив щось незбагненне.

Вона позадкувала. Ярема наблизився до неї. Олеся з острахом намацала за спиною великий камінь і вискочила на його підніжжя. Ще крок вище, ще крок...

Вона стояла на скелі. Вітер скажено завивав і розхристував її сорочку, волосся та й саму її.

Думки були такі самі розхристані...

Здавалось, Олеся навіть не намагається чинити опір поривам вітру: скине її зі скелі — то й скине. Байдуже...

Навпроти неї стояв чоловік. Дивився їй просто в очі. Чогось чекав од неї.

Дівчина нарешті скрикнула:

— Чого ти хочеш? Хто ти? Ти ж навіть не людина, правда?

— Не зовсім... — почула у відповідь глухий низький голос — незнайомий голос її Яреми.

— Хто ти? — крикнула знову.

На очі наверталися сльози, які миттю висушував шалений вітер.

— Дістань свій оберіг і надягни його! — гукнув Ярема.

Лише тепер Олеся пригадала, що постійно носила в кишені джинсів знак духобор, який віддала їй в Аргентині родичка — скажена стара, котра вірила, що цей обрубок металу рятує від переслідувачів.

Тим часом із прірви непомітно виліз Лука. Дивно, та він просто став і завмер, із кривою посмішкою дивлячись у їхній бік. Не кидався на Ярему, не наздоганяв Олесю. Здавалося, він розіграв цю п'єсу і тепер, як задоволений глядач чи навіть автор, дивиться на її інсценізацію.

Дівчина боязко занурила руку в кишеню, вийняла підвіску. Метал зблиснув на сонці, пустивши зайчиків.

— Надягни його! — наказав Ярема. — Ти мусиш знати, хто є хто!

Вона послухалася. Невпевненим рухом натягнула чорну шкіряну стрічку з кованим медальйоном собі на шию. Не вірила, що це матиме бодай якісь наслідки. Ще ніколи його не надягала: чомусь боялася вбирати на себе річ від божевільної старої.

Минула тільки мить. Ярема скрикнув, упав на коліна, вхопився руками за чоло. Відтак із чималими зусиллями прибрав руки, щоб Олеся побачила.

На шкірі у нього почав ніби випалюватися знак — той самий знак духобора, що й на Олесиному медальйоні. Здавалося, він палав і зсередини вигорав у візерунок. Ярема скорчився від болю.

— Я Гук! — застогнав він. — Напівлюдина, напівдух! Обмінник!

Вона рвучко зірвала оберіг, відкинула його від себе на землю, зіскочила зі скелі.

— Обмінник — ти? — підійшла до Яреми.

— Я.

Пекельний біль минав. Хлопець розтер чоло, підвівся.

— Ти хочеш мене вбити? — тремтіла вона.

— Хочу спокутувати вбивство.

— Іншою смертю?

— Іншим життям!

— Ти переслідував мене від самого мого народження?

— Оберігав тебе від народження...

Між ними так і залишалося кілька кроків відстані. Вона не зменшувалася, бо ніхто з них не наважувався.

— Браво! Чудово розіграли виставу! Мою виставу! — нарешті втрутився Лука.

У його очах зблиснув червоний вогник, обличчя загострилось і набуло зовсім іншого вигляду: тепер він був схожий більше на змія, ніж на людину.

— Я тебе вб'ю! Помщуся за все, що ти мені заподіяв! — кинувся в його бік Ярема.

Арідник помахом однієї руки відкинув Ярему на кілька метрів, і той важко гепнув на землю.

— Ні!!! — скрикнула Олеся, обома руками затуливши обличчя.

— Тихо, мала, — зневажливо скривився Арідник. — Я ж тобі казав: ти мені не потрібна. Я не брехав. Ти лише дрібна мураха, а мені ніколи чавити чоботом мурах.

— Відпусти її. Тобі потрібен тільки я! — Ярема підвівся зі землі.

— Правильно! Мудрий хлопчина! — Арідник закрокував до Гука. — Тільки навіщо було так довго від мене втікати. Думав перехитрувати мене? Думав десь заховатися? Нема місця на Землі, де би я тебе не знайшов. Я завжди знав, де ти, і я пильно стежив за тобою. Але знаєш, гра була би не цікава, якби я тебе вхопив одразу ж після твоєї втечі від тої хвойди знахарки. Ні, не цікава. Куди цікавіше писати сценарії, і не «кіношні», не ті, які ти разом із Параджановим утілював у цих горах, — ні-і-і, життєві сценарії, реальні. І ти був добрий актор, мав головну роль, але сліпо виконував мої мізансцени. Страждав за моїм планом. Так, ідеї тобі підкидав я, проте втілював їх усе ж ти. Ти-бо мав власну волю, й убивати тебе не примушував ніхто. Скажи, складно було зіштовхнути Марічку зі скелі? Твою кохану? Твою, а водночас і не твою, а Іванову.

— За це вбивство я розплачуюся ціле життя. Я вже давно спокутував свій гріх, яким розколов світ. Через мене загинув Той, Що Є, але я спокутував, чуєш?

— Олесю, — Арідник повернувся до дівчини. — А ти знала, що спиш із убивцею твоєї прапрапрапратітки? Яка драма? Яка крута вистава? Ге? Гуку, — повернувся він до хлопця. — Думав, спокутуєш убивство, якщо отримаєш прощення від нащадка твоєї жертви? І ти в це справді вірив, безумцю?

— І нині вірю!

— А дарма! — реготнув Арідник. — Вона люта на тебе. Такий обман, такий обман, — скажи, дівко?

Олеся мовчала. Її трусило від страху та від нової нереальної правди. Вона незмигно дивилася на Ярему — чи то на Гука, — вже не знала, як його називати і хто ця рідна незнайома людина. Його очі пропікали її наскрізь. У них не було загрози — тільки туга, велика та безмірна.

— Кульмінація прекрасна, я вважаю! — сказав Арідник, походжаючи то в один, то у другий бік між Гуком і Олесею. — Але на нас іще чекає фінал. Зрештою, те, заради чого і було розіграно цілу цю комедію. Ой, даруйте, трагедію. До речі, тобі вже сказали, Обміннику, що я вирвав серце твоєму любому вуйкові Перевиднику?

Ярема змінився на обличчі, його очі запалали.

— Бачу, що ні, не переказали.

Гук щосили жбурнув в Арідника згустком невидимої сили. Дух відскочив убік, Ярема вдарив іще раз, цього разу зачепивши плече супротивника. Ще раз. І ще. Арідника відкинуло на кілька метрів, але він усе-таки втримав рівновагу і залишився на ногах. У відповідь шпурнув свій згусток, але зла, невидимого та потужного. Ярема впав навзнак.

Злий дух поволі наблизився до нього, наступив чоботом йому на груди.

— Ні! — Олеся кинулася до них.

— Не наближайся! — Арідник рукою на відстані стримав її, й дівчина вперлась у невидимий бар'єр.

— А тепер — фінал! — звернувся Арідник цього разу до Гука. — Ти підеш зі мною на Собор, займеш місце свого батька-невдахи, котрого ти власноруч випхав на той світ, і проголосуєш за мене як за Верховного. А не зробиш цього, то з твоєї вини на той світ піде ще одна з роду Гутенюків! Ясно? — прошипів злий дух.

— Не роби того, що він просить! — раптом крикнула Олеся. — То щось лихе. Не роби! Убий мене, забери життя в мене!

— Опа-а-а, трагедія розігрується вже навіть не за моїм сценарієм, але так іще краще. Хочеш, то я тебе вб'ю! — Арідник залишив у спокої Гука і повернувся до дівчини.

— Не смій! — цього разу Ярема зацідив у плечі духові кулаком.

Той відповів теж людським прийомом, із розвороту спробувавши поцілити Яремі в живіт. Той відскочив.

Арідник запустив долонею цівку невидимої сили, зачепив Гука. Той у падінні кинув згусток на Арідника, та поцілив у скелю. З гуркотом зірвалися шматки каміння і полетіли з гори вниз. Олеся ледве встигла відскочити, щоби її не зачепило.

Арідник накинувся на Гука, вхопив його за шию і підняв над прірвою.

— А знаєш, таки вб'ю: спочатку її, а потому й тебе. Після голосування, звісно ж. Обіцяю тобі.

— Залиш його!!! — крикнула Олеся. — Гуку, ти шукав прощення від Гутенюкової крові. Ти його маєш. Ти розколов світ, але ми його з'єднаємо. Разом! У мені зароджується нове життя, і воно стане покутою. А якщо й це не поможе, то вбий мене.

Арідник люто розреготався:

— Простакуваті люди з їхньою любов'ю. Ти що, романів перечиталася? Кому потрібне твоє життя? Що важить твоє, коли — за моїм сценарієм — я позбавив життя самого Верховного, Того, Що Є?

У той момент земля під ними затрусилась, усі троє почули гудіння, яке наростало з кожною хвилиною. Здавалося, воно котилося з-під землі. Щось булькало, кричало, билось об землю, тільки зсередини. Нарешті потужним вибухом розчахнулася поверхня. Звідти високим стовпом ринула вода. Вона зі шаленим гуркотом піднялася метрів на сто над гірським схилом.

Ще мить — і вода набула обрисів обличчя з довгою пінистою бородою.

— Я є! І буду завжди!

— Той, Що Є... — прошепотів Гук. — Ти повернувся? Я не вбив тебе?

— Ти повернув мене. І себе — теж! — загуркотіло від води гучним голосом.

— Не так швидко! — Арідник звився на місці змієм і щосили кинув прокляття на Того, Що Є.

Та воно тільки розбилося на дрібні бризки і перетворилося на воду, стікши до землі прозорою стіною.

— Я повернувся, і тобі тут уже не буде місця! — загуло у стовпі води.

Живий гейзер повернув свою потужну течію в бік злого духа. Неймовірною силою чистої води Арідника змило з лиця землі, рвучко потягнувши в розлам землі, звідки й била вода.

— Живіть у новому світі — у світі без Арідника! — мовило велетенське обличчя. — Я повернувся!

Далі Гук і Олеся побачили, як Той, Що Є поволі зникає. Спершу перед ними ще високо било джерело, та поступово стовп води зменшувався, плесо заспокоїлося, змаліло й урешті сховалось у надрах землі. Розчахнуте місце затягнулося рослинністю, ніби нічого на тому місці й не було...

Олеся віддихувалася від пережитого. Запала тиша. Дівчина почула, як спокійно співають птахи, як засюрчав коник-стрибунець, як зойкнула сойка, а десь здалека долинав шум водоспаду. Життя поверталося до звичного плину.

Гук боязко підійшов до дівчини. Наважився взяти її за руку. Вона не відсмикнула руки, та все ще дивилася на нього чужим поглядом.

— Я Гук, — мовив він неголосно. — Я вбив людину — Марічку Гутенюкову. Через ревнощі. Скинув її у провалля. Далі були тисячі років мороку, які я прожив, гидуючи самим собою. Через мене розколовся світ духів і людей, через мене загинули мій тато Чугайстир і мій вуйко Перевидник. Через мене мало не загинув Той, Що Є — найкращий і найдобріший дух. Я не знаю, яка доля інших моїх родичів, котрих мені ще належить розшукати. Я не жив, а існував. І раптом зажевріла надія — надія на спокуту! Я мав вимолити прощення в нащадків Гутенюків. Я довго шукав і чекав, але ніхто з того роду не хотів бодай поговорити зі мною, вони боялися навіть мого наближення. І тоді я щез — на довгі літа. Я об'їздив світ, сидів над океанами, жив по містах і невеличких селах. Чекав. Чекав, що колись народиться та чи той, хто знайде в собі сили вислухати мене і пробачити... Народилася ти. Твій перший плач після приходу в цей світ я почув майже фізично. То було як прозріння: я виразно почув дитячий голос і точно знав, що чую його не випадково, що це дитя — мій порятунок. І я помчав до тебе. Приходив у невидимій подобі, часто навіть у твої сни — лише так, аби не злякати. Твої батьки мене ніколи не бачили, та й ти — також.

— Я бачила...

— Не може бути! Ти не могла...

— Не могла, проте бачила, коли була ще зовсім маленька. Я добре пам’ятаю чоловіка, котрий бавився зі мною ляльками, відганяв од мене погані сни, та я не зберегла у спогадах його обличчя, — то був наче сон, — Олеся все ще пильно дивилася Гукові в очі.

— То і був сон. Я ніколи тебе не залишав, ніколи! Тим часом ти виросла, вступила до університету, пішла працювати. Я влаштувався туди само — на той же телевізійний канал, аби бути поряд із тобою. На думці мав тільки одне: прощення й опіку — нічого іншого. А потому сталося неймовірне: я закохався в тебе — в ту, котру мав оберігати від усього злого, тобто від самого себе; у котрої мав вимолити кровне прощення за вбивство. І я втікав: утікав од тебе, від своїх почуттів. Знав, що принесу тобі тільки лихо, бо так було завжди. Тримався осторонь. Але не вийшло...

— Я думала, що ти не хочеш мати зі мною жодних справ, але завжди відчувала, що поряд є дружнє плече. Я ніколи не почувалася самотньою.

— Бо поруч завжди був я.

Гук відійшов од Олесі на кілька кроків і задивився в далечінь поміж горами.

— Олесю, чи зможеш ти мені пробачити? Брехню, все те, що була змушена пережити через мене, і вбивство?

Вона підійшла до нього, притулилася щокою до його плеча. Зазирнула в очі. Поцілувала.

— Уже пробачила! А ще ти дав нове життя — ти спокутував! — прошепотіла.

У траві сюркотів коник-стрибунець, десь здалека було чути шум водоспаду, вітер поволі обвівав, а сонце — ледь обпікало обличчя двох людей, котрі стояли так близько одне до одного, а навколо них височіли прадавні гори. Старезний Піп Іван перегукувався гострими жартами з предвічним Петросом, кучерявий Вухатий Камінь вітався з пані Говерлою. Озеро Несамовите блимало зайчиками Пожижевській, заграючи з нею. Гуркотів Гутин Томнатик, і гуркіт той відбивався від ребристих скель Великих і Малих Кізлів та відлунював фантастичною мелодією, що розливалася карпатською долиною, як молоко, як уранішній туман. Вуйко Смотрич одним оком заглядав до коханки Дземброні, а та — щойно зі сну — солодко потягалася, пещена закоханим поглядом Смотрича.

Прокидалося життя...

Загрузка...