Тіні

Наші дні

— Так, треба сісти і тверезо подумати, що робити. Без паніки!

Олеся видихнула, глибоко вдихнула і ще раз видихнула. Сіла на траву.

«їсти я ще не хочу, а от без води довго не протягну».

«Треба знайти воду. Поп'ю, а тоді знову пошукаю дорогу до села. Не могла ж я аж так далеко відійти».

Вона вже спокійніше рушила на пошуки води і таки за якихось хвилин двадцять почула дзюркотіння струмка. Річкою його назвати було складно — то була тільки тоненька цівка вологи, що стікала додолу.

Дівчина майже лягла коло нього на землю і напилася води. Пила багато, через силу, бо потому води могло вже не бути.

— Так, що зробив би Беар Ґрилз? Той, що на «Дискавері» нишпорить пустелями та лісами, виживає навіть із ложкою води, й нічого йому ніколи не стається. Цікаво, чи то справді так, чи підмонтовано?

До Олесі поверталося почуття гумору. Вона заспокоїлась і вирішила, що далеко від села відійти не могла, тому найпізніше до сутінок конче має надибати цивілізацію.

— Так-от, — провадила далі: коли розмовляла вголос, ставало не так страшно. — Той Беар Ґрилз каже, що зупинятись у жодному разі не можна: тільки так натраплю на людей. Тому безперервно йтиму.

Було вже майже перед смерком, коли дівчина відчула голод, сіла перепочити і роззирнутися. Зовсім поруч біля її руки квакнула велика слизька жаба.

— О, той Беар тебе вже давно би з'їв, а мені ти така гидка, бе-е-е! — Олеся скривилася. — Навіть не можу собі уявити, щоби я їла сирою таку гидоту. Це ж іще й когось живого вбивати довелося би, бр-р-р! О, і коник-стрибунець тут! І тебе їдять, друже. Фу-у-у!

Таку ідею — з'їсти когось — відкинула відразу, а щоби перестало смоктати під шлунком, вирішила їсти ягоди. На щастя, на ту пору їх було в лісі донесхочу. Дівчина набрала повні долоні чорниць, малини та брусниці, яку гуцули називають ґоґодзи. Напихала собі ягід повний рот, трохи пережовувала, трохи ковтала цілими. Так сподівалася ще й поповнити вологу в організмі, бо хтозна-коли наступного разу натрапить на воду. За кілька кроків око виловило зі зелено-коричневого лісового покриву цятки грибів. Вона розглянулася, позаглядала під смереки, у купини з мохом. Білих грибів не було — тільки лисички та сироїжки. Від лисичок відмовилася відразу, бо їх треба довго варити чи смажити, а сирими їсти їх не можна, — це вона добре знала. Тато не раз, коли ще була дитиною, брав її в ліс на гриби. У них удома взагалі був культ грибів: батьки знаються на всіх видах, сушать їх, маринують, морозять на зиму і бодай раз на тиждень у них страва з грибів. Білі траплялися рідко, тому найчастіше в них на столі стоять і поширюють по цілій квартирі насичений запах лисички, пшеничники та дубовики. А коли збирали гриби в лісі, тато розпалював багаття, виламував палички з дерева і нанизував на них сироїжки. Олеся підставляла їх до вогню, вони смачно шкварчали і пускали сік. За кілька хвилин гриби темніли — і вважалося, що їх уже можна їсти. Сироїжки трішки солили і ласували ними. Олеся пам'ятає, якими божественно смачними здавалися їй такі сироїжки з димком: нічого кращого вигадати було годі.

Вона лише проковтнула слину від кулінарного спогаду. Зірвала сироїжку — сіру, бо червона дуже пекуча. Покрутила в руках. Знала, що сирою їсти її не можна — всупереч хибному стереотипу через її назву. Сироїжка — бо вона не потребує довгого відварювання, а не тому що її можна споживати сирою. Вирішила таки взяти її зі собою — про всяк випадок.

Намагалась іти лише вниз, адже село — в долині.

Та жодного натяку на оселі чи бодай на якийсь людський слід не було.

Спустилися сутінки...

«Ну все. Того я боялася найбільше. Ніколи в житті я ще не залишалась уночі в лісі, до того ж сама. Боже, як страшно... І холодно... Треба розпалити вогонь, але як його, в біса, зробити?»

Вона роззирнулась. У лісі завжди повно хмизу, поламаних гілок, шишок. Вони добре горять — потрібна лишень іскра. Олеся постягала на одну купу все, що могло спалахнути. Вибрала дрібну висохлу хвою, пересвідчилася, що вона не волога.

«Тепер потрібно іскру. Та де її взяти? Що там робив той Ґрилз?»

Дівчина знайшла два камінці, черкнула одним об другий, ще раз і ще раз. Та де там! То ж не кремінь.

Потому згадала, що ведучий шоу про виживання видобуває іскру, тручи дві гілки. Олеся поклала один патик на землю, другий встромила перпендикулярно у природну заглибину в горизонтальній палиці. Вертикальну гілку почала вертіти в долонях — швидко-швидко, щоби на місці дотику двох патиків піднялася температура і з'явився жар. Крутила і так, і сяк, мало шкіри не стерла:

— Як тому сучому синові у тєлєку це вдається, га? Ну як?!! Брехло ти!

У розпачі відкинула від себе палиці. Безсило гепнулася на траву. Хотіла стриматися, та вже не могла. Уперше за той час, відколи загубилася, вона заплакала. Як дитина. Хлипала, ридала вголос, витирала сльози, заспокоювалась. Але тільки на мить, після чого очі знову зволожувалися...

Тим часом ліс ворожо почорнів...

Кожен звук видавався гучнішим, аніж удень. Олеся боязко прислухалася: заскрипіло дерево, тріснув хмиз десь зовсім поруч, ніби хтось на нього наступив. Вона підскочила зі страху. Вдивилась у темінь, але нічого не побачила. Добре, що місяць уповні: хоч щось можна розгледіти. Над головою запугукала сова. Десь іздалеку долинуло завивання чи собаки, чи вовка. Смереки похитнулися від вітру. Вони виглядали, наче страшні велетенські постаті, які сунули просто на неї.

Вона заплющила очі...

Ця тиша, пронизлива тиша... Наповнена звуками, та все-таки тиша... Вона прошиває жахом наскрізь...

Олеся підібгала ноги під себе, скрутилася калачиком: починала добряче мерзнути.

Нагадала, що тут трапляються змії.

Скочила на рівні ноги.

«Що ж робити? Де пересидіти страшну ніч?»

Закинула голову догори. Навколо височіли тільки смереки, а від них жодного порятунку. Вона боязко ступила кількадесят кроків у темряві. Раптом побачила, що Місяць кинув відблиск на білий стовбур дерева. Пішла до нього. Виявилося, що то — береза, стара і крислата. Гілки здавалися делікатними, та Олеся вирішила спробувати залізти на дерево.

Спочатку їй це не вдавалося, бо на гладкому стовбурі гілки починалися десь аж на рівні двох метрів над землею. Та дівчину гнав страх, і вона використовувала максимум своїх можливостей. Олеся підскочила, вхопилась обома руками за нижню гілку, розхиталася, хитнулася ще раз і ще — й зачепилася ногами за сусідню гілляку. Перенесла вагу тіла у бік ніг. Зіп'ялася. Встала. Роззирнулася. Побачила, що трохи вище три гілки утворюють щось на кшталт сідла. Спробувала долізти туди. І їй це вдалося. Всілася. Сперлася спиною об стовбур. Ніби зручно. Принаймні могла бути спокійна, що до неї не добереться вовк чи змія.

Та страх нікуди не подівся. Тепер вона не могла рухатись. І заснути теж не могла — навіть попри виснаження: боялась упасти і щохвилини прислухалася до звуків.

Кілька разів їй здавалося, що щось рухається над нею, але то були тільки розмови листя з вітром. Часом вона бачила якийсь порух унизу під деревом, ніби ворушилося щось темне. Може, то був їжак чи миша, а може, розбурхана уява малювала силуети, яких не було.

Олеся весь той час думала про Ярему. Про те, де він зараз, чи шукає її, чи образився, чи згадав про неї. Про те, яка вона була дурна, що пішла в гори при першій проблемі. Про те, що ризикнула стосунками — найкращими з тих, які в неї будь-коли були, і з найкращою людиною з усіх, кого знала.

Вона й не здогадувалася, що в той час Ярема оббігав усі навколишні гори, підняв на ноги місцевих мешканців, зателефонував до рятувальників, викликав поліцію. Картав себе, що відпустив її саму, лютував на себе за те безглузде непорозуміння. Йому було страшно за неї. Вона ж зовсім безпорадна в лісі. Олеся — велика дитина, котра ще ніколи не переживала такого екстриму. У жодні табори в дитинстві не їздила, одиначка в сім'ї, завжди була під опікою. Як вона там виживе: безпомічна, сам на сам із безжальною природою?!!